скачать книгу бесплатно
До цих пiр намагаюся заглянути собi у душу i зрозумiти, у який перiод мого життя так мене зачепила за живе тематика життя наших пращурiв? Чому «голос кровi», який жив у менi давно, раптом так настирно i вагомо заявив про себе, збуривши всi моi почуття i лишивши спокою? Випадковiсть це, чи грунтовна закономiрнiсть? Адже я повнiстю свiтоглядно сформована особистiсть. З дитинства я пишаюся тим, що я украiнець. Я завжди дякував долi, що я украiнець. Глибинне корiння нашого народу, на певному iнтуiтивному рiвнi я знав, але всю сутнiсну складову у повнiй мiрi не розумiв. Саме тому мабуть i не був готовий своiми знаннями дiлитися. І раптом у менi пробудилося нездоланне бажання зрозумiти i вiдкрити для себе той потаемний зв’язок iз нашим минулим, яке живе у нас донинi! Яке заставляе нас любити цю землю, боротися за неi, гинути, але не здаватися. Не здаватися нiколи, в iм’я сивоi давнини, у честь наших Великих предкiв.
Хоча насправдi, певними недобрими силами все було зроблено, щоб крiзь вiки ми втратили зв’язок зi своiм корiнням. Втратили свое iм’я, загубили честь, але Боги не дозволили цьому статися. Вони продовжують донинi оберiгати те родинне вогнище, яке жеврiе у наших душах. Подивившись у глиб себе, ми можемо побачити витоки того знання, носiями якого ми зараз е. Адже наш народ повинен iти тим шляхом, який з часом приведе до повного i остаточного розумiння, звiдки ми прийшли, чому освоiли саме цю, дану нам Богами землю. Чому ми живемо саме тут? Чому саме ця земля е для нас рiдною? Чому саме так зiгрiвае нас наше Сонце? Чому нашi страждання i бiди пов’язанi iз перебуванням у цьому часовому просторi? З яких причин ми вiдчуваемо силу, перебуваючи саме на своiй землi? Звiдки ця сила? Де основа всього нашого украiнського, автентичного ества. Того ества, яке притаманне саме нам, тому народовi, який нинi називаеться украiнцями?
Як бачимо, постало багато питань, тих питань, на якi вiдповiдi дати, на перший погляд, дуже складно. І першим, хто роздiлив зi мною цi питання, була моя донька Катруся. І що цiкаво, маючи те саме вiдчуття «голосу кровi», вона ж сама почала шукати вiдповiдi на невимовнi питання, спонукаючи тим самим i мене до рiшучих дослiдницьких дiй.
Першим нашим кроком, не знаю наскiльки вiн був вiрний, було намагання зрозумiти iсторичний процес на теренах наших земель у порiвняльному аналiзi iз розвитком iсторичних процесiв у iнших краiнах. Єдиною i основною вадою цього кроку було те, що вiн надто довготривалий i не давав миттевих вiдповiдей на поставленi питання. Але ми поступово, крок за кроком йшли вперед, розумiючи, що дана земля не могла розвиватися одноосiбно, не маючи тiсних контактiв iз цивiлiзацiйними процесами на сусiднiх територiях.
Коли ми опанували певну кiлькiсть iсторичних джерел i перебували пiд враженням прочитаного, нас вiдвiдали суперечливi вiдчуття, якi поставили нам новi, непростi для розумiння запитання. «Кожна краiна намагаеться висвiтлити свою iсторiю у певних привабливих кольорах. Тих кольорах, якi б вiдтiнювали складну i суперечливу iсторiю, роблячи ii величавою. Такою, яка вiдзначае сутнiсть народного i нацiонального духу, який формуе самодостатню i сформовану нацiю як едину i неподiльну субстанцiю, яка тiсно пов’язана зi своею рiдною землею та своiми Богами.
А що у нас? Що ми знаемо про те, яким чином на нашу землю прийшло християнство i наскiльки мiцно воно пов’язано iз нашою духовною субстанцiею, яка зародилася в прадавнi i споконвiчнi часи перших людей? Що ми знаемо про наших предкiв, якi жили у дохристиянський перiод на цих Богом даних нам землях? Яким був iхнiй суспiльний уклад? Що формувало iхнiй свiтогляд i його духовну складову, яку ми отримали разом iз так званим «голосом кровi»? Що за Боги володарювали на цих землях, впроваджуючи закони гармонiйного спiвжиття у всiх сферах людськоi життедайностi? І чи були цi Боги споконвiчними i рiдними, для цiеi, водночас благодатноi i багатостраждальноi землi?»
Спробувавши вiдповiсти самi собi на поставленi запитання, ми вкотре переконалися, що вiдповiдей немае, тому що про тi часи вiдомо лиш те, що вивчалося в загальному курсi iсторii Украiни. А цi знання не задовольняли нашоi жадоби розумiння гармонiйного зв’язку мiж минулим i майбутнiм нашого краю, нашоi землi, нашоi держави.
Тодi розпочався пошук iсторичних матерiалiв, якi могли змалювати сенс нашого цивiлiзацiйного поступу. Але, несподiвано для себе, нам довелося зiткнутися з вiдсутнiстю достовiрних i глибинних джерел, з яких можна було почерпнути хоч якусь, вiдносно вiрогiдну та правдиву iнформацiю. Ту iнформацiю, яка змогла б окреслити контури тих пiдвалин, якi сформували сучасне розумiння нашоi дiйсностi. Лише мало чим пiдтвердженi здогадки, науково-фантастичнi гiпотези та свiдчення, якi носили взаемовиключний характер. Ось на тлi таких, не зовсiм оптимiстичних висновкiв, у нас виникла пiдозра, що наша iсторiя якщо не повнiстю, то достатньо i суттево сфальсифiкована, а те, що не можна було сфальсифiкувати, було просто-напросто знищено. І знищувалася наша iсторiя настiльки грунтовно, з вибудовуванням фальшивоi iдеологiчноi платформи, стиранням пам’ятi, щоб ми не змогли вiдновити свою правдиву сутнiсну основу. Настiльки та основа була колись мiцною i непохитною, що донинi наводить страх на наших кровних ворогiв. Все робилося для того, щоб ми забули ту основу, зреклися самих себе.
Ось у таких кольорах вимальовувалася не зовсiм оптимiстична перспектива можливостi заглянути в сиве минуле нашоi рiдноi землi. Але неймовiрне бажання i наполегливiсть брали гору над вiдчаем. «Історiю не можна стерти iз пам’ятi живого народу», – десь у глибинi нашоi свiдомостi пульсувала живильна i обнадiйлива думка.
Хоча у ту мить нам не хотiлося шукати реальнi першопричини, якi стали б пiдтвердженням здогадiв, у тому числi не було намiрiв ламати голову над питанням: «Якими ворогами це було зроблено i навiщо?» Насправдi хотiлося знати, що вiдбувалося на наших землях у дохристиянський перiод i яким чином здiйснювалася замiна споконвiчних вiрувань на новi, якi сьогоднi е нам рiдними i близькими, а на тi часи були далекими i незрозумiлими нашим предкам? Адже несла у душi наших предкiв хаос i нерозумiння, навiть у певному сенсi руйнування старого споконвiчного закону. Так завдяки чому нова релiгiя перемогла стару, вирвавши ii глибоке корiння iз самого серця вiрноi людини? Те корiння, яке приживалося довгими вiками на наших прадавнiх землях?
Не почерпнувши достатньоi iнформацii iз вiтчизняних лiтописiв, ми змушенi були розпочати дослiдження давнiх закордонних, чужинських iсторичних джерел. І тут колосальну роботу провела моя донька Катерина, вона як молодий iсторик взяла на себе великий обсяг дослiдження архiвних документiв, у тому числi i доступнi iнтернет-видання. Саме вона вiдшуковувала, спiвставляла рiзнi джерела, знаходячи невiдповiдностi або суперечностi в нашiй iсторii.
Бiльше нiж упевнений, що без талановитого iсторика iз самобутнiм поглядом на часи минувшi Катерини Макарук ця робота не була б такою, якою вона е. Саме Катруся вдихнула часточку життя у цей твiр.
Першими частково були опрацьованi старовиннi скандинавськi рукописи. У них нас вразив детальний опис багатьох подiй у землях Киiвського князiвства, яке скандинави, небезпiдставно, вважали близьким, а в деяких випадках родинним. Було вiднайдено багато неймовiрних речей про життя княжоi верхiвки, та багато, хоч i суперечливих, свiдчень найманцiв, iз яких переважно складалися великокняжi вiйськовi дружини. Виявляеться, на теренах наших земель iснувала, протягом десяткiв столiть, потужна супердержава, яку поважали i з якою рахувалися всi правителi стародавнього навколишнього свiту.
Правда, аналiзуючи хронiки тих подiй з точки зору пiвнiчних варягiв, враховуючи iмена героiв-вiкiнгiв, довелося важко розбиратися i вникати у сутнiсний змiст скандинавських лiтописiв, адже не так легко було зрозумiти, хто куди i по що ходив воювати у рiзнi напрямки внутрiшнiх та зовнiшнiх завоювань.
Мiзки «закипали» вiд пригод вiкiнгiв у землях Гардiв, але робота упевнено просовувалася вперед. Хоча коли ми вивчили частину матерiалiв, стали зрозумiлими послiдовнi подii декiлькох перiодiв, але загалом картина не стала набагато яснiшою, тому що скандинавськi лiтописи в деяких мiсцях суттево суперечили «Повiстi минувших лiт». У такому випадку нiчого не залишалося, як сiдати i додумувати, який документ пише не зовсiм правдивi ймовiрнi здогадки, а в якому е та зернина, яка може дати паросток до розумiння правдивого розвитку тих, таких суперечливих подiй.
Пiсля опрацювання тiеi частини скандинавських лiтописiв, де згадувалася краiна Гардарики, ми перейшли до вивчення стародавнiх вiзантiйських лiтописних джерел, якi мали остаточно розв’язати нашi непросвiтленi очi. Вiдкрити, засвiтити промiнь правди нашоi далекоi минувшини. Ось тут ми вперше зрозумiли, що iсторiя вчинила несправедливо iз багатьма видатними особистостями тiеi епохи. Вiзантiйцi описали приблизний сценарiй, яким мав розвиватися iсторичний хiд подiй. Але за дивним збiгом обставин задумане не вдалося.
Саме iз стародавнiх джерел можна розгледiти i розпiзнати вiзантiйських правителiв, якi показали себе у всiй красномовнiй пiдступностi i готовностi платити будь-яку цiну за досягнення своiх цiлей. Але, як виявилося зi старовинних джерел, всiм пiдступним планам вiзантiйських грекiв щодо Киiвськоi держави двiчi судилося бути проваленими з незрозумiлих причин, якi не мають логiчного пояснення. Зрозумiло, що до череди стрiмких iсторичних подiй, якi завадили здiйсненню грецьких пiдступiв, могли долучитися невiдомi i незрозумiлi вищi, надприроднi сили, ставши на захист iнтересiв наших рiдних земель.
Опрацювавши частину вiзантiйських лiтописiв, можна було вималювати ймовiрну сюжетну лiнiю тих подiй. І ось тут, коли ми зрозумiли, що нашi iсторичнi подii абсолютно не поступаються драматизмом i цiкавiстю аналогiчним подiям в iнших державах, у нас виникла думка: «Хоч частково слiд спробувати заглянути за завiсу минувшини i спробувати вiдхилити, розiгнати ту пелену, яка приховала вiд нас iмовiрну дiйснiсть. Нехай весь свiт знае, що наша iсторiя е не менш величавою, драматичною, трагiчною iсторiею, яку нам варто зрозумiти, усвiдомити, вiдкрити для себе пiд iншим кутом, лиш для одного: щоб знати, як жити далi. Щоб зрозумiти, яку державу слiд будувати у майбутньому».
Ось так виникла iдея систематизувати весь дослiджений матерiал i написати книгу про часи двовiр’я в Украiнi. Коли вже почалася робота над романом, ми, зводячи накопичену джерельну базу в едину сюжетну лiнiю, зрозумiли, що в однiй книжцi висвiтлити весь опрацьований матерiал неможливо. Так, вибудовуючи хронологiчне дерево подiй, доводилося розширяти географiю та часовi рамки тих iсторичних звершень, якi вражали нашу уяву своею безкомпромiснiстю i вiдчайдушнiстю.
У результатi на сьогоднi плануеться написання п’ятьох повноцiнних, у деяких моментах незалежних iсторико-лiтературних творiв, якi будуть об’еднанi в одну епопею давньоi пори: «Прокляття волхвiв».
Першим твором став роман, з якого починаеться все епохальне дiйство на теренах нашоi батькiвщини: «Князь-варвар: хронiки тих часiв».
У романi висвiтленi основнi подii, якi передували хрещенню тодiшньоi держави, яка в тi часи панувала на теренах набагато бiльших, нiж теперiшня Украiна. На теренах, якi до цих пiр ще тримають мiць наших могутнiх предкiв.
Серед головних персонажiв роману – родина переяславського боярина Добромира Поклiнного, який е головним героем роману «Добромир». Багато у чому хiд iсторичних подiй буде вiдображатися на долях членiв саме цiеi родини. Саме Добромир i його нащадки будуть iти сюжетною лiнiею, поряд з iншими героями, опиняючись на вiстрi iсторичних перипетiй.
У другому романi-епопеi «Прокляття волхвiв», який мае робочу назву «Імператор-хрестиянин: хронiки тих часiв», всi подii вiдбуватимуться на теренах Вiзантiйськоi iмперii. Важкий час для iмператора Василя ІІ, вiн в очiкуваннi або смертi, або порятунку iз Киева. За порятунок iмператор дае обiцянку своему Боговi…
У цьому романi, поряд iз новими героями, ми побачимо тих самих героiв, звитяжцiв нашоi рiдноi землi, якi фiгурують у попередньому романi. Вони продовжують вершити нашу з вами iсторiю.
Третя книга – «Хронiки повсюдноi вiйни» складатиметься iз двох частин. У першiй висвiтлюватиметься хiд жорстокого придушення великокняжими дружинними вiйськами повстання у Вiзантii. Звитяга наших воiнiв, пролита кров. Чи пролита вона не надаремно? Рiдна кров на чужинський землi, чужинська кров на рiднiй землi.
Друга частина оповiдатиме про завоювання i знищення Великим князем киiвським Володимиром Святославовичем православного Херсонесу – як кривава помста вiзантiйським iмператорам за обман i пiдступ. Помста за приниження Великого князя киiвського, того, хто звик отримувати те, що йому насправдi належало. Зрада, помста, пiдступ, перемога i крок у невiдоме майбутне – головнi сюжетнi лiнii цiеi частини роману.
Четверта книга – «Принцеса – дружина варвара». В цьому романi буде детально описано одруження Великого князя Володимира на вiзантiйськiй принцесi Аннi та наступне криваве хрещення Киева. Буде змальована доля жiнки, яка фактично забута iсторiею, хоча саме Анна зробила найвагомiший внесок у те, що на цю, рiдну нам, землю прийшов новий Бог. Прийшов i докорiнно змiнив життя i долю наших предкiв. У думках називав героiню Анна Рiвноапостольна, тому що дуже хочеться вiдновити iсторичну справедливiсть щодо цiеi жiнки, принцеси, яку принесли у жертву рiднi брати, розплатившись нею за свое спасiння i використавши ii у своiх пiдступних планах щодо наших земель.
Крiм того у четвертiй книзi буде описана так звана «Перша змова волхвiв». Подii, якi запалять вогонь повстання у рiдних землях проти чужинськоi вiри i невiдомого Бога.
Тепер Великому князю слiд рятувати вiд смути не далеку Вiзантiю, а власну землю. Боротьба буде кривавою i вiдчайдушною. Вогонь i меч ходитимуть нашими землями, ставлячи на колiна одних, а iншим вiдтинаючи голови. Це вже рiдна кров на рiднiй землi…
Завершальний п’ятий роман мае робочу назву «Друге повстання волхвiв. Знак вiдчаю». Душа i серце мое «розриваеться навпiл», коли я думаю про цю книгу. Вона буде сумною i трагiчною, як вся доля нашоi землi i нашого народу. «…Рiки слiз i кровi принесли на собi новi часи для наших предкiв i якими тi часи були протягом десяти вiкiв, вiдомо кожному… Лише вiд нас залежить, якi ми зробимо висновки iз iсторii нашоi рiдноi землi, а у вiдповiдностi до наших висновкiв житимуть нашi нащадки i або славитимуть нас, або проклинатимуть…»
Можливо, десь на сторiнках п’ятоi книги будуть вiдчуватися нотки оптимiзму щодо далекого майбутнього наших земель, але в основi буде висвiтлена боротьба людини самоi iз собою. Коли свiтла сторона людини оголошуе ворогом темну сторону тiеi ж людини i починаеться непримирима вiйна. Та вiйна, яка не може мати переможцiв, ii результатом може бути або мир, або смерть усiх…
Хочу зазначити, що iсторична епопея «Прокляття волхвiв» е твором художнiм, у якому автори спробували викласти свое власне бачення розвитку тих подiй, якi мали таке велике значення для подальшого iсторичного поступу, який мав мiсце на наших споконвiчно рiдних землях, вiд прадавнiх часiв аж донинi. Можливо, через тисячолiття, саме сьогоднi ми пожинаемо плоди тих зерен, якi були рясно завiянi на наших споконвiчних теренах. Можливо, сьогоднi вiдбуваеться остання змова волхвiв, iз нестерпним бажанням наших пращурiв повернути нам нашу Землю, саме у тому виглядi, у якому вони ii колись полишили. Можливо, саме сьогоднi приходить розумiння нашоi невипадковоi величi i сили духу, яка дае наснагу протистояти озвiрiлим супостатам, ворогам усього сущого.
Вiдповiдь на це дасть наша майбутня iсторiя, яка сьогоднi твориться, яка сьогоднi пишеться.
Сподiваюся, що пiднята тематика буде цiкавою для широкого кола наших украiнських читачiв. Тих читачiв, якi вже сьогоднi запитують себе про причини наших бiд, iхнi витоки та причини творення. Якi хочуть зрозумiти минуле, щоб усвiдомити свое майбутне…
Ігор Макарук
Івано-Франкiвськ,
2014 рiк
* * *
«Гадаю, що перша помилка – вiзантiйський обряд, що нас, найсхiднiшу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш iндивiдуалiстично-захiдний дух, спертий деспотичним вiзантiйським православ’ям, так i не змiг вивiльнитися iз цiеi двоiстостi духу, двоiстостi, що витворила згодом комплекс лицемiрства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду, не визрiлу душу народу – призвiв до жiночностi духу як атрибута нашоi духовностi. Залiзна дисциплiна татаро-монголiв заплiднила росiйський дух, додавши йому агресивностi i пiрамiдальностi будови. Украiнський дух так i не змiг видряпатися з-пiд цього тяжкого каменя».
Василь Стус
Пролог
Одна мить дитинства
По-лiтньому гарний день вже поступово хилився до тiеi пори, коли сонце полишае зенiт i плавно починае скочуватися до лiнii горизонту, яка височiла над тими пагорбами, що простягнулися вiд великоi рiчки ген-ген, в манливу далечiнь. Це був саме той день, коли у сонячному промiннi купався неймовiрно п’янкий запах квiтучоi липи, що, в поеднаннi з легеньким вiтерцем, створював неймовiрну атмосферу. Ту атмосферу, якою хочеться насолоджуватися, вдихати на повнi груди i, заплющивши очi, йти назустрiч тому благосному вiдчуттю.
Саме такими вiдчуттями самотньо бавився дев’ятирiчний Володимир. Вiн марив ясним сонечком, пiдхоплював легенький подих вiтерцю, наповнюючи ним своi дитячi груди i заплющивши очi, починав бiгти за ароматним запахом липи, так, щоб бодай на одну мить не втратити його. А коли п’янкий запах таки втрачався, i вiтерець, наче бавлячись з малюком, направляв свiй подих у iнший напрямок, Володимир зупинявся, вiдкривав повiки, знову звертав свiй погляд до сонця, визначаючи, який шлях воно здолало у напрямку горизонту, за той час, вiдколи вiн грайливо забавляв вiтер. Інколи Володимиру здавалося, що сонце не здiйснило нi кроку, а iнодi вiн з душевним трепетом зауважував, що велике небесне свiтило наче зачепилося за маленьку хмаринку i з нею разом пливе по небу, як вiтрильна чайка, що лине хвилястим Днiпром.
Володимир знову глибоко вдихнув, набравши повнi груди повiтря, заплющив очi i, широко розставивши руки, зi смiхом почав бiгти за п’янким запахом липового цвiтiння. Хлопчина бiг i йому здавалося, що весь свiт, зараз у цю мить, готовий перед ним розступитися. Вiд такого вiдчуття у малого княжича аж дух спирало i серцю в грудях було замало мiсця. Володимиру хотiлося, щоб ця мить тривала, якщо не вiчно, то хоча б якомога довше. Щоб було сили насолодитися нею удосталь…
Аж раптом княжич на щось наштовхнувся i мало не впав вiд несподiванки. Володимир розплющив очi i побачив перед собою двох старших братiв: Ярополка i Олега. Вiн спробував iм усмiхнутися, але усмiшка не вийшла надто привiтною. У душi молодший княжич розумiв, що йому не варто чекати вiд цiеi зустрiчi чогось хорошого. Крiм того, усiм душевним еством Володимира пробiглося роздратування за втраченими по-дитячому казковими вiдчуттями. А Ярополк i Олег тим часом стояли та надмiрно дивилися на свого молодшого брата.
– Смерде, ти як стоiш перед княжичами? – злобно звернувся Олег до Володимира, намагаючись своiми словами як найбiльш дошкульно принизити його.
І дiйсно, слова сказанi Олегом, наче голкою, прокололи серце малого Володимира. У скронях натужно запульсувала кров. Йому важко було знести таку образу, але що вiн мiг зараз вдiяти? Вiд роздратування i обра5зи малий княжич на якусь мить закусив нижню губу.
– Я не смерд, – з притиском i злiсним вiдблиском у очах процiдив крiзь зуби Володимир.
– Якщо ти не смерд, то може закуп? – нахабно запитав Олег i розсмiявся, розумiючи, що його слова ще бiльше принижують малолiтнього Володимира.
– Я княжич, такий же як i ви, – промовив гордливо Володимир, пiднявши догори пiдборiддя, намагаючись вiдстояти свое кровно-княже право. – Я син Великого князя киiвського Святослава Ігоровича…
– Можеш себе величати ким завгодно, байстрюче, але насправдi ти син брудноi служницi, тому не маеш нiякого права називатися княжичем, – наче вирок проголосив Ярополк таким голосом, наче вiн вже Великий князь, а тодi рiзко, намагаючись налякати Володимира, наказав: – Ставай на колiна перед княжичами, син блудницi.
Володимир не мiг вже зносити болючi та принизливi образи, вiн вiдчув, що може зараз розплакатися. Сльози хвилею, iз глибини душi, вiд самого серця почали накочуватися до очей. Тому, щоб не розплакатися перед жорстокими братами, Володимир рiзко розвернувся i побiг у бiк рiчки, до пiщаного берега. Вiн мав надiю, що брати залишать його в спокоi, вони вже достатньо його принизили, тому не побiжать за ним. Але вiн помилявся, старшi i дужчi брати швидко наздоганяли його.
Володимир вiдчув сильний поштовх у спину, вiд якого вiн спiткнувся i, зробивши ще декiлька крокiв, з розмаху боляче упав обличчям у пiсок, вiдчувши, як пiщинки заскреготали мiж зубiв. Бiль вiд поштовху i падiння розбiгся по усьому тiлу малюка.
«Вони хочуть мене вбити!» – жахлива думка промайнула в головi малого Володимира. І ця думка посилилася непереборним страхом уперемiш iз лютою ненавистю, яка прорiзала його свiдомiсть в ту мить, коли Ярополк взяв його за комiр сорочки i рiзко шарпнув. Край натягнутого комiрця уп’явся в горло Володимира, заважаючи йому дихати. Малий княжич закашлявся i заплющив очi, не маючи наснаги протистояти, своему, як вiн вважав, братовi-вбивцi.
Але Ярополк не мав на метi вбивати молодшого брата, його душа жадала iншого. Вiн бажав продовжити глум i приниження, поки що набагато слабшого за нього Володимира. Вiн пiдняв його за комiр i поставив перед собою на колiна, задоволено усмiхаючись вiд потiшеного жорстокiстю самолюбства.
– Вклоняйся до нiг майбутньому Великому князю цiеi землi, син блудницi, – прохрипiв розгарячiлий Ярополк, не замислюючись до яких наслiдкiв, у майбутньому, може привести ця наруга.
А Володимир, важко дихаючи, примружив очi i спiдлоба, з ненавистю глянув на свого кровного кривдника. В цю мить бiль за образу i злоба почали перемагати страх. Вiн скреготнув зубами, збираючи докупи пiсок, який там застряг.
– Ось тобi твоя земля, невiгласе, – вiдчайдушно i безстрашно прохрипiв Володимир i виплюнув зiбранi пiщинки, якi скреготiли на зубах, Ярополку на його вузькi штани.
Побачивши це, Ярополк оскаженiв. Важко задихаючись вiд лютi, вiн з усього розмаху вдарив Володимира по обличчю. Кров бризнула iз носа i розбитих губ. Володимир здригаючись впав на землю i закрив болюче обличчя обома долонями.
Ярополк же почав бити ногами тiло майбутнього Великого князя киiвського Володимира Ясне Сонечко, який лежав втративши свiдомiсть, на пiску, поблизу берега рiчки. Ярополк вдарив його ногою раз, вдруге, але тут, злякавшись всього, що вiдбуваеться, схаменувся Олег i почав вiдтягувати старшого брата вiд молодшого.
– Доста з нього, пiшли, а то ще хтось побачить i батьковi скаже, – намагаючись врозумити брата, стурбовано промовив Олег.
Ярополк хотiв ще раз вдарити Володимира, але слова про батька подiяли на нього, як кiвш холодноi води, вiн зупинився. Його руки тремтiли i вiн важко дихав. Ще раз глянувши на бездиханне тiло, Ярополк плюнув зпересердя в бiк Володимира i пiшов до стежки, яка вела до великокнязiвського двору, через невеликий заросляк, щоб на певний час заховатися в ньому. Слiдом за ним пiшов i Олег.
Коли Володимир прийшов до тями i усвiдомив, що з ним вiдбулося на цьому пiщаному березi, то бiль i люта ненависть почали розривати його дитячi груди недитячим риданням. Ще зранку весь свiт i життя здавалися йому чудовими i прекрасними, а зараз вiн вiдчув все зло цього свiту, направлене лиш на нього, маленького скривдженого хлопчика. Його била iстерика, вiн тремтiв усiм тiлом i тремтiв не вiд холоду, а вiд лютоi злоби i невiдрадного почуття до своiх братiв. Очi горiли нездоровим вогнем, i цей вогонь буде виникати в очах Володимира протягом всього його життя, коли вiн буде чути iмена своiх братiв-кривдникiв, яких вiн тодi, на тому пiщаному березi, викреслив зi свого подальшого життя, знаючи, що iм не буде прощення нiколи.
Трохи заспокоiвшись, вiн спробував витерти з обличчя ту сумiш кровi, пiску i слiз, якi застигли на його щоках, губах i пiдборiддi. Але торкнувшись розбитих губ i носа, вiн знову, вiдчувши рiзкий бiль, зцiпив зуби вiд новоi хвилi ненавистi, яка виростала iз його ества, ширилася ним i поглинала кожну частинку його тiла, щоб вкоренитися там назавжди, щоб не забути нiколи, нi за яких обставин.
І тут Володимир, пiдвiвши погляд, побачив Добриню. «Дядько, ось хто мене захистить», – рятiвна думка промайнула в свiдомостi Володимира. Вiн зiрвався з мiсця i кинувся до свого кровного захисника, який зупинився за два кроки, вражений побаченим.
– Хто посмiв вчинити таке з тобою? – стурбовано запитав Добриня, пригорнувши до себе скривдженого малюка.
– Я iх ненавиджу, – прохрипiв Володимир, приникнувши всiм своiм дитячим тiлом до кремезного Добринi, – i буду ненавидiти до тих пiр, поки вони житимуть. До тих пiр, поки вони не помруть. А коли помруть, то вони проклятi не знайдуть шляху до ворiт Ірiйських…
А ясне сонечко байдуже, незважаючи на перипетii земного життя, мовчки скотилося до горизонту i сховалося за ген он тими пагорбами, щоб сьогоднi бiльше нiкому не свiтити.
Роздiл перший
Земля киiвська. Важке рiшення
…«Далекий вiдгомiн столiть, плином своiм безповоротним, лине понад Землею, проникаючи у свiдомiсть людей, якi живуть на благословенних теренах, i, не затримуючись, розправивши крила, вириваються у майбутне, чекаючи нас там iз нетерпiнням», – мислив я, спостерiгаючи за птахом, який, наче знак Богiв, пролинув попри нас, на iнший берег рiчки.
– Я вже колись жив на цiй Землi, – раптом промовив Данеслав, вiдiрвавши мене вiд моiх роздумiв.
Я, усмiхнувшись, подивився на свого товариша, але, наткнувшись на серйозний i упевнений погляд, мимохiть мовчки кивнув головою. Не тому, що я погоджувався, а тому, що менi також хотiлося бути упевненим у всьому тому, що я бачив i знав.
– Ти також, Інгваре, тодi жив, – ствердно i переконливо хитнув головою Данеслав, дивлячись менi прямо у вiчi.
«Невже це все правда?» – мовчки, дивлячись у вiчi своему товаришевi, запитав я сам себе.
– Поглянь навколо, так було завжди на нашiй рiднiй землi, – Данеслав говорив, i менi здалося, що вiн дивиться попри мене, десь туди, у сиву далечiнь. – Люди орали, сiяли, вирощували, жали, а у часи лихоi бiди кидали рало i брали у руки меч зi щитом, а у серце вiдвагу i звитягу.
– Так чинили нашi предки, – кивнувши головою, промовив я, щоб пiдтримати товариша.
– Так чинимо i ми. Так само ходитимуть нашими слiдами нащадки рiдного Роду нашого. Тому що це наша Земля, яка вiд Богiв перейшла до наших пращурiв. А вiд них, поколiння за поколiнням вiддана нам на збереження, процвiтання i передачу нашим нащадкам. Вiд самого народження аж до смертi.
– Вiд вiку на всi часи, – продовжив я мовити сакральнi слова, а сам подумав: «Вiн i направду сильнiший за мене. І вiра його незламна».
– Інгваре, – звернувся до мене мiй друг, – ти пам’ятаеш, що нам казав старий мольфар Орiй Давнiй, там, на горi Гук Мольфарський?
Я знову поглянув йому у вiчi i неупевнено кивнув головою, тому що менi здавалося, що я пам’ятав, але не знав, чи це було насправдi, чи це менi наснилося.
– Орiй говорив: «Слухайте, нащадки славних предкiв своiх, слово сущих у родi небесному: «Дiтей своiх родовими iменами називайте, щоб не перервався у родинах ваших зв’язок предкiв з нащадками. Родове iм’я, дане вашому чаду вiд предкiв, вiд самого роду небесного, – вiрний оберiг, а чужорiдне iм’я – все одно, що прокляття. Родове iм’я – Пам’ять Родову вiдмикае, чужорiдне – безрiдним на землi жити прирiкае. Пам’ятайте, родичi, що ви – Сварожичi-Божичi вiд народження, дiти Рiдних Богiв наших. Тому називайте своiх дiтей тими iменами, якi Богiв i предкiв прославлятимуть, i Боги перебуватимуть у дiтях ваших та у справах i помислах iхнiх. Славте, родичi, рiд небесний! З роду небесного ви у свiт прийшли, у родi земне втiлення знайшли, та в строк свiй з роду земного в рiд небесний повернетеся, як це Родом Самим визначено. Славу творiть Рiдним Богам! Серцем – Правi дотримуйтесь. Адже стезя Правi – не десь, а тут – по дорогам земним пролягае. І як ви йдете по землi, свою честь i вiрнiсть роду зберiгаючи, – так по шляху Правi до Обителi Свiтла Божого пiднiмаетесь, яка у Серцi вашому перебувае вiд вiку нетлiнного. Стежкою Правi у минулi часи предки вашi йшли i вам те ж творити заповiдали. Так i ви, ланцюг родiв земних продовжуючи, нащадкам своiм те ж саме заповiдайте. І нехай не перервуться ланцюги родiв земних ваших, поки Сонце красне свiтить, поки Мати Сира-Земля родить! Вiд Кола до Кола! Слава Роду Вседержителю! Слава роду небесному! Слава роду земному!
І у цю мить я все згадав…
1. Добромир Поклiнний
Це було його життя
Зима поступово послаблювала свою мiць, перед впевненим наступом весни. Люди дякували Богам за пережиту холодну зиму i з надiею на тепло та добро дивилися у майбутнiй рiчний кругообiг. Адже на порозi поставав новий рiк. Це вже був 6495 рiк вiд того часу, коли Боги створили цей свiт i подарували його для життя першим людям нашоi землi.
– Все буде добре! Боги нас оберiгають i люблять, – мiркуючи промовив колишнiй посадник переяславський, боярин Добромир Поклiнний, наче сам себе переконуючи у свiтлостi прийдешнiх часiв.
Усамiтнившись, Добромир сидiв у своiх боярських хоромах, якi знаходилися у самому центрi переяславського дитинцю. А який був дитинець у Переяславi, було вiдомо усiм у Киiвськiй державi.
Поважний боярин розмiстився у зручному дубовому крiслi, яке стояло бiля камiна, що палахкотiв живильним теплом, у лiвiй частинi простороi, багато прибраноi кiмнати. Добромир хотiв вiдпочити, а заодно i помислити над днями, як минувшими, так i тими, що грiзно поставали на обрii. Зробити це боярин мiг лише тут, у своiх гостинних i милих серцю палатах.
Ця кiмната була постiйним пристанищем старого боярина. Тут вiн проводив бiльшу частину свого дня, працював, перебував у роздумах, спогадах. Саме у цих палатах Добромир приймав своiх поважних гостей. Інколи навiть траплялося, що старий боярин не йшов дiлити сiмейне ложе зi своею дружиною Катериною, а ночував ось на цьому тапчанi, який стояв пiд стiною, з iншого, протилежного боку вiд камiна, ближче до вiкна. Того вiкна, з якого можна було споглядати за життям мiста аж ген за дитинець через окольний град до тiеi сторони, де закiнчувалося поселення мирян. Туди, де мiлководна Альта з’еднуеться iз руслом могутньоi рiчки Трубiж.
Цiеi ночi Добромир також ночував у своiй улюбленiй кiмнатi, тому що мав вранiшнiй клопiт i не хотiв будити дружину спозаранку. Справа у тiм, що двiчi на тиждень боярин, встаючи до сходу сонця, приносив, як завше, молитву Богам, а потiм вправлявся у вiйськовому бойовому мистецтвi з одним iз дружинних воiнiв, якi несли службу у Переяславi. Добромир хотiв вiдчувати, що вiн ще вправний воiн. Що вiн ще може тримати удар при шаленому натиску супротивника, не дивлячись на вiк i тi рани, якi були отриманi у колишнiх кривавих баталiях.
Для Добромира була надто важливою ця обставина, адже вiн зустрiчав уже шiстдесят третю весну у своему довгому i всiяному рiзними перипетiями життi. Хоча насправдi, Добромиру здавалося, що життя пролинуло, промайнуло, як одна невловима мить, та мить, яка залишаеться лише вiдголоском минулих подiй, у твоiй, поки що, ще живiй пам’ятi.
Боярин iз вiдчуттям поваги пiднявся зi свого крiсла i пройшовся iз одного краю кiмнати у iнший. Пiдiйшовши до широкого столу, який стояв у глибинi простороi кiмнати, Добромир обiперся обома руками у край гладкоi поверхнi i зосередив свiй погляд на мiнiатюрну, невеличку, майстерно виготовлену подобу свого Бога. Вiн так стояв декiлька миттевостей, величаво нависнувши над маленькою подобою Того, хто вершив родинну долю Поклiнних. Можливо, у цю мить вiн вiдверто розмовляв з ним, дякуючи за сьогодення, а можливо, жалiвся на долю, яка не завжди, як здавалося боярину, була до нього справедлива. Бiльше того, iнколи були нестерпнi хвилини болю, коли Добромир у повному вiдчаi, стоячи поряд iз палаючим полум’ям Крада, хотiв дорiкнути Боговi за несправедливiсть, але вчасно зупинявся. У глибинi душi боярин розумiв, що Бог не може помилятися, адже вiн один вiдае, що твориться навколо нас у круговертi не завжди зрозумiлих простому смертному подiй. Тих подiй, якi дуже часто лягали важким вiдбитком на життевому шляху людини. Подiй, якi ставали дороговказом на шляху життевоi маяти.
Добромир опустив голову i, поклавши руку на груди, вiддав шанування Богу. Так вiн простояв кiлька затяжних миттевостей, а тодi, вiдступивши на крок, випростався.
Незважаючи на свiй поважний вiк, Добромир був високим, струнким i пiдтягнутим. Боярин завжди намагався вiдповiдати тому становищу, яке вiн займав, як у мiстi, так i у Киiвськiй державi. Лише злегка плечi починали сутулитися пiд важким натиском прожитих рокiв.
Також свiдченням пережитих життевих перипетiй була глибока, сумна складка на чолi боярина, яку можна було прийняти за шрам, залишений тонким вiстрям ворожого меча. Хоча хто знае направду iстинну причину тiеi натiльноi складки? Можливо, вона була вiдбитком того шраму, який утворився на серцi боярина. І не меч був причиною того шраму, а тяжкi життевi втрати, якi довелося пережити Добромиру, поважному боярину переяславському.
Добромир кiлька разiв провiв долонею по чолу, наче намагаючись розгладити начiльну складку, а тодi, рiзко вiдвернувшись вiд столу, пiдiйшов до камiна i, нахилившись, взяв обома руками кiлька сухих березових полiн i кинув iх до пригасаючого багаття.
Вогонь зрадiв, що змiг вiднайти нову жертовну поживу, затанцював над загравою свiй ритуальний поглинаючий танець. Цей вогненний танок зумiв вiдбитися у поглядi синiх очей боярина, якi задумливо дивилися на багряне дiйство. Те дiйство, яке приносило у жертву одних, щоб дати тепло i можливiсть жити iншим.
