скачать книгу бесплатно
– Куди? – обернувшись до свого старшого сина, запитав боярин.
– У Ольжичi. До Чаруни.
Пiсля цих слiв очi Святовида загорiлися болючою радiстю. Вiн ледь помiтно кивнув головою, вдячно дивлячись на брата.
– Якщо менi судилося жити, то мене може пiдняти на ноги лише Чаруна, – з останнiх сил, ледь чутно прошепотiв поранений волхв, – якщо менi судилося пiти у свiт наших пращурiв, то хочу хоча б один раз глянути на неi i попросити вибачення.
Промовивши останнi слова, Святовид заплющив очi i знову поринув у свiт мороку. А Добромир мить постояв, помiркував, а тодi, розвiвши безпорадно руки, кивнув головою.
Так i вчинили. Дружинна кавалькада роздiлилася на двi частини. Одна, на чолi iз посадником Дзвенимиром i важкопораненими воiнами, попрямувала назад у бiк Переяслава. Позаду них плентався, вже трохи понiвечений, прив’язаний до коня, ватажок печенiгiв.
Інша половина дружинних воiнiв, на чолi iз Мечиславом i Добромиром, попрямувала у напрямку до княжого поселення Ольжичi, виконуючи волю важкопораненого волхва Святовида. Попрямувала туди, де жила знахарка Чаруна. З ними ж поiхав i молодий, мало кому вiдомий воiн Данеслав, який знову вийшов iз бою без найменшоi подряпини.
6. Святозар
За межею Великодньоi жертви
Весна того року видалася по-незвичному ранньою. Теплi промiнчики сонця швидко зiгнали снiг iз охолодженоi землi, яка ось-ось мала зазеленiти буйними травами. Простий люд радiв, що зима швидко вiдступила навiть не спробувавши, як зазвичай, поборотися з весною. Старожили говорили, що давно такоi ранньоi весни не було. Дехто бiдкався: «…не на добро це, адже зима свого не попустить, прийшовши заморозками посеред весни. Ось тодi i будемо не радiти, а плакати, коли молодий врожай вщент вимерзне».
Так могло статися, як говорили старi люди, адже ранне тепло протрималося не довго. Вже пiд Великдень небо насупилося, затягнувшись густими хмарами i почавши мжичити холодним дощем уперемiж iз мокрим снiгом. Волхви в один голос почали говорити: «Боги сердяться на свiй народ». Правда, народ не знав i не усвiдомлював своеi провини, вiн мiг лише про неi здогадуватися.
Але не дивлячись на такий незвичний природнiй розвиток, народ Киiвськоi держави продовжував жити зi своею надiею. Тiею надiею, яка покладалася, як за звичай останнi роки, на Верховного волхва землi Киiвськоi Святозара Свiтлого. А саме на його вмiння розмовляти з Богами, та на його щорiчну, особливу, Великодню жертву.
– Святозар переконае Богiв у нашiй вiрностi, адже ми не знаемо i не хочемо знати iнших Богiв, крiм наших споконвiчних, у яких вiрували i поклонялися нашi предки.
– Так, наш зв’язок iз рiдними богами е непереривним, адже ми шануемо тi заповiдi, якi Боги дали ще нашим давнiм предкам, першим людям цiеi землi.
Ось так люди гомонiли помiж собою, переконуючи i себе i iнших, що все буде добре в наших споконвiчних землях.
– Благослови, Боже, благослови, Мати, зиму проводжати, а весну закликати. Ой Ладо-мати, зиму проводжати. Ой Ладо-мати, весну закликати… – люди спiвали, весну закликали, готуючись до важливоi Великодньоi жертви…
…І ось святковий день настав. Великодню жертву принесено. Навколо святилища ще у повiтрi вiдлунювалася прочитана молитва. Та молитва, якою люд звертаеться iз проханнями до своiх Богiв. Тепер залишилося лиш чекати, чи приймуть Боги принесену жертву, чи нi. Чекав цього рiшення i Верховний волхв землi рiдноi Святозар Свiтлий. Вiн продовжував стояти посеред центрального капища, уважно вдивляючись у священне коло святилища, навколо якого мали стояти Боги.
Це було саме те капище, яке збудував Великий князь киiвський Володимир Святославович за своiм великокняжим теремним двором. Святозар стояв у центрi священного кола, обличчям до витесаноi iз дерева подоби великого Бога, голова якого була срiбна, а вус золотий. Вiн стояв, пiднявши догори руки, з повернутими вперед долонями, з яких, неквапно, крапля за краплею, стiкала, поступово засихаючи, кров. Наче засвiдчуючи свою вiрнiсть Богам, Верховний волхв стояв i чекав, чи приймуть Боги його власну жертовнiсть.
– Гой Ярило, Сонце красне, прийди до нас у силi своiй молодечiй, прийди у силi буйнiй! Розбуди Землю Ненечку, аби зродила вона нам жита та хлiба багато, аби обдарувала здоров’ям i силою. Прийми, Батьку Яриле, подяку цю та будь нам заступником небесним од Великодня та й до Купали. Слава Сонцю! Слава Ярилу! – рiк молитву Верховний волхв, сподiваючись, що Боги його чують.
Боги чули, але у вiдповiдь мовчали. Боги вагалися. Мабуть, у них виник якийсь суттевий сумнiв щодо сьогоднiшнього жертовного обряду, вчиненого на святилищi. Але незважаючи нi на що, Верховний волхв Святозар Свiтлий продовжував стояти у молитовному поривi i з надiею чекати.
– Боги нашi, якi йдуть вiд Сварога, почуйте нас! Прийшли ми за своею волею на це святилище, щоб принести Великодню жертву i прославити своiх Богiв, за заповiдями наших предкiв, тому що ми ходимо тими ж стежками, що i вони ходили. Так було, так е, i так буде, доки Земля родитиме, доки Сонце свiтитиме…
Верховний волхв благав Богiв зглянутися. Його полишали сили, але надiя в очах не згасала. В цю мить вiн навiть не вiдчував, як весняний прохолодний вiтерець, подих якого линув вiд рiчки аж сюди на пагорб, намагався проникнути через широкi рукави пiд бiлу ритуальну сорочку, маючи на метi лиш одне, остудити як гаряче тiло волхва, так i його надiю. Довгопола сорочка вишита спереду вздовж усiеi застiбки, з широкою вiдлогою, почала надуватися на високiй i вузькiй в плечах постатi волхва, наче вiтрило легкоi чайки, яка мчить водами Борисфену.
Верховний волхв замовк i над святилищем повисла гнiтюча тиша, незважаючи на те, що навколо капища зiбралася неймовiрно велика кiлькiсть люду, як мирського так i вiйськового. Всi вони очiкували, яку вiдповiдь дадуть Боги на сьогоднiшню жертву. «Що скаже Ярило? Чи засiе Вiн ниву багатим врожаем?» – з острахом мiркували присутнi, роззираючись навколо, розумiючи, що сьогоднiшня жертва особлива i важка, як для людей так i для Богiв. Багато хто iз присутнiх мирян здивовано роззиралися, поглядом виглядаючи Великого князя. Але марно. Володимира Святославовича сьогоднi нiхто не бачив на святилищi.
«Недобре, що Великий князь вiдсутнiй на Великоднiй жертвi», – так мiркували майже всi, хто прийшов до того мiсця, де жили Боги. Мiркували, але висловити цю думку вголос поки що не наважувався нiхто. Так само як нiхто не наважувався запитати: «А чому вiдсутнiй Великий князь киiвський Володимир Святославович? Яка нагальна причина змусила його оминути стороною одну з найважливiших жертв року? Адже саме вiд цiеi Великодньоi жертви залежав майбутнiй врожай i спокiй у всiй державi!»
І коли бiльшiсть присутнiх навколо святилища за теремним двором, iз болючим сердечним щемом, вже були переконанi, що Боги сьогоднi будуть невблаганнi, як раптом, через пелену густих хмар прорвався радiсний i живий сонячний промiнчик. Цей провiсник тепла i свiтла впав посеред капища, на срiбну голову подоби великого Бога, а звiдти вiдбився на обличчi Святозара. Верховний волхв полегшено зiтхнув i важко, втрачаючи останнi сили, опустився на колiна, поклавши долонi на жертовний Алатир-камiнь, наче намагаючись вiддати Богам останнi кривавi краплини зi своiх долонь.
Боги прийняли його жертву. А хiба могло бути по-iншому? Це ж була його власна жертва. Кривава жертва Верховного волхва землi Киiвськоi, Святозара Свiтлого.
Так вже повелося в цих землях, що Святозар завжди приносив в жертву Богам, поряд з iншими дарами, кров. В бiльшостi випадкiв це була кров тварин, але Перуну вiн завжди приносив людську кров. Особливо в тi днi, коли Великий князь готувався до походу на чужинцiв, або святкував перемогу над ними. Тодi людська кров рiчкою розтiкалась по капищу. Це була кров полонених воiнiв. Але раз у рiк, на початку весни, тодi коли Великоднiй день перемагае нiч, Святозар приносив у жертву свою власну кров. Вiн вважав, що саме навеснi, коли все починае розцвiтати i пробуджуватися до життя, Богам треба приносити якусь особливу Великодню жертву, а саме для Ярила. Щоб увесь рiк був вдалим, родючим, i бiди оминали киiвську землю. Тому Святозар приносив у жертву частину себе, жертвуючи свою власну кров заради процвiтання та добробуту рiдного краю. І Боги iз вдячнiстю приймали це жертвоприношення, завдяки чому Великий князь киiвський ставав все могутнiшим, а Верховний волхв, здавалося, все бiльше починав розумiти Богiв, i вiдгадувати iхнi потаемнi бажання. Хоча сьогоднi Боги довго вагалися, iх збентежила, а можливо, навiть i образила, вiдсутнiсть на ритуалi Великого князя киiвського Володимира Святославовича. Але врештi-решт, власна кров Святозара, яка була пролита на Алатир-камiнь перед Богами, переконала iх i вони прийняли цю самовiддану жертву свого вiрного слуги, Верховного волхва.
Святозар втомлено усмiхнувся, вiн був щасливий вiд сподiяного ним, але вiдчувши, що в головi паморочиться i сили залишають його, зрозумiв, що настав час полишати священне коло. «Зараз слiд залишити Богiв у спокоi, нехай вони насолоджуються моею жертвою», – помислив Верховний волхв, поглянувши ще раз спочатку на своi руки, потiм на жертовний вiвтар, а тодi на витесану могутню подобу Бога. Можливо, Святозар хотiв ще раз переконатися, що його жертва не була марною.
– Моя жертва не може бути неприйнятою, я вчинив так, як того жадали Боги, – ледь чутно, але впевнено прошепотiв Святозар i зробив першу спробу пiднятися, щоб пiти, полишити священне коло святилища, але його зусилля були марними, йому бракувало життевих сил. Саме тих життевих сил, якi були вiдданi сьогоднi Богам.
Святозар зiбрав докупи всi зусилля i зробив ще одну спробу пiднятися. Знову марно. Життева сила Верховного волхва розтiкалася по жертовному каменi i бiльше йому не належала. В головi паморочилося, безсилля швидко розбiгалося по всьому тiлу, займаючи мiсце втраченоi кровi. Верховний волхв важким порухом руки прибрав iз чола темне довге волосся, що спадало йому на очi, i важко зiтхнув. Надто великою була сьогоднi його жертва. Ще нiколи Святозар не вiддавав Богам настiльки багато своеi кровi, але на це була не його воля. Це була воля Богiв.
«Князю, Великий князю, як ти мiг знехтувати нашими Богами», – з важкiстю в серцi, вже не шепотiв, а думав Святозар. У нього не було сил ворушити губами i вiн безнадiйно розумiв, що йому немае звiдки чекати на допомогу. Нiхто не посмiе переступити межi священного кола i прийти йому на допомогу. Вiн, Верховний волхв, мiг сподiватися лише на Богiв, яким бiльше половини свого життя вiрно i вiддано слугував. Вiн вiрив i покладався на них, але сили чомусь не надходили.
«Боги не вiдпускають мене, Вони хочуть, щоб я залишився тут. Вони хочуть, щоб я роздiлив з ними свою ж власну жертву. Але я ж не можу цього зробити – я смертний, я не Бог, – з надiею помислив Верховний волхв, але тут його вже згасаючу свiдомiсть прорiзала iнша, страшна думка. – А можливо, Боги жадають, щоб я принiс себе в жертву цiлковито, до останньоi краплини? Богам замало лише частини моеi кровi. За зухвальство Великого князя вони вимагають у жертву мое життя».
Ця думка спочатку вжахнула Святозара, але за якусь мить вiн вже був готовий змиритися зi своею долею, аж раптом перед його очима постали очi Ягни, його коханоi Ягни, i до його слуху почали долинати ii закличнi слова. Вона кликала його, вона прохала його пiднятися i йти до неi, тому що лише вона своiми таемними знаннями могла допомогти йому. Але допомогти вона йому могла лише за межами священного кола.
Всi, хто був присутнiй на ритуалi Великоднього жертвоприношення, знаходилися за межами священного кола. Вони бачили, що Верховний волхв не може самостiйно пiднятися i розумiли, що йому потрiбна стороння допомога. Але з прадавнiх часiв було так заведено, що нiхто не мае права увiйти в священне коло до тих пiр, поки його не залишив той, хто жертовно розмовляв з Богами. Нiхто, крiм Великого князя, який не просто мав право зайти в священне коло, вiн мав знаходитися там пiд час принесення Великодньоi жертви, як захисник землi киiвськоi. Але вперше за всi часи свого князювання Володимир Святославович, Великий князь киiвський, якого смерди називали Ясне Сонечко, був вiдсутнiй на сьогоднiшньому жертовному обрядi.
Ягна Ясна, мiсцева знахарка, спостерiгала, як Святозар робив невдалi спроби пiднятися. Вона бачила i вiдчувала його безсилля, ii серце розривалося, у неi було нездоланне бажання схопитися з мiсця i побiгти до нього, але Ягна не могла цього вчинити. Якщо вона ступить хоч крок за межi священного кола, то сьогоднiшня жертва буде марною, а Святозар iй цього не пробачить нiколи. Вона рiзко повернулася до великокнязiвських дружинникiв, на чолi яких стояв мужнiй та славетний Великий воевода, який окрiм того, ще був посадником новгородським, Добриня Нiскинiч.
– Ну i де ваш Великий князь? – з недобрим вiдблиском в очах прошипiла Ягна, так що аж моторошно на серцi стало тим, хто почув цi слова.
Воевода, загартований у великiй кiлькостi кровопролитних вiйськових баталiях, спочатку кивнув головою i, приклавши праву долоню до грудей, вшанував дружину Верховного волхва, а тодi, уважно дивлячись iй у вiчi, витримав важкий погляд знахарки.
– Наш Великий князь Володимир Святославович зараз у Вишгородi приймае послiв вiзантiйських, – промовив Добриня, дивлячись на Ягну з докором iз-пiд своiх густих брiв, на якi нависав вiйськовий шолом iз нерухомим нанiсником.
Ягна похитала головою, не дослухаючись до мовлених слiв, впритул пiдiйшла до Добринi, виставивши лiву руку уперед. Здавалося, ця тендiтна жiнка, зовсiм не будучи поляницею, хоче здолати ратного воiна. Їi повiйник iз тонкоi i легкоi тканини, увiнчаний убрусом, почав послаблюватися на потилицi, тому темне як воронове крило волосся жiнки з’явилося на чолi.
Дружиннi воiни, смерди, закупи та челядники, однi з цiкавiстю, iншi з тривогою дивилися на протистояння, яке раптово виникло бiля святилища мiж знахаркою та грiзним вожаком дружинноi ратi.
– Ти бачив, скiльки сил вiн втратив, проводячи обряд жертвоприношення, на славу i добробут усiх. У тому числi i на славу того, хто навiть не захотiв прибути вiддати належне шанування споконвiчним Богам, – слова Ягни, як вiстря меча, кололи не лише свiдомiсть Добринi, а й усiх навколо присутнiх, – хто допоможе Святозару вийти зi священного кола? А якщо там раптом його здолае Мара, що тодi робитимете ви всi i ваш Великий князь? Що вiн без нього зможе вчинити?
Ягна спочатку повела рукою в бiк Святозара, а потiм iзпересердя тупнула ногою, наче намагаючись налякати мужнього воiна.
– Можливо, я як людина, яка тут замiщае Великого князя, мiг би вивести Верховного волхва зi священного кола, – не зовсiм впевнено, знову поклавши свою кремезну руку собi на груди, проговорив суворий Добриня Нiскинiч.
– Ти можеш замiщати Великого князя скiльки завгодно, де завгодно, i перед ким завгодно, але не перед Богами, тому не можеш увiйти в священне коло як захисник землi нашоi рiдноi, – промовила як вирок Ягна i ii слова звучали загрозливо, наче чорна, несамовита буря, яку час вiд часу на землю насилали Боги, коли були незадоволенi дiяннями людей.
Всi присутнi на святилищi, хто змiг уявити, що може скоiтися, коли Святозару не стане наснаги вийти зi священного кола, стало i страшно, i моторошно. Люди вiдчули перший порив безнадii, посланий до них Богами. Присутнi почали гомонiти все гучнiше i гучнiше.
Добриня поморщився. Вiн i насправдi сьогоднi представляв Великого князя на цьому священному дiйствi, але як захисник землi киiвськоi не мав права брати в ньому безпосередньоi участi, тому нiчого не вiдповiвши, вiдвiв погляд убiк i повернувся до свого побратима Доброгоста Новгородського, який стояв поряд.
Добриня мiг багато що сказати цiй зухвалiй знахарцi. І те: «…що якщо Святозар не вийде з кола, то на те воля Богiв. Або те, що Святозара нiхто не примушував приносити власну кров у жертву. Це було його власне рiшення. І Великий князь тут не може бути звинувачений у тому, що Святозар перейняв, невiдомо вiд кого, багато дивних, а можливо i диких речей, якi iнколи не пiддавалися здоровому глузду i розумiнню». Але воеводi не хотiлося вступати в суперечку з цiею незвичною i непростою жiнкою. Вiн достеменно не знав, чому князь Володимир був сьогоднi вiдсутнiй, тому за таких непевних обставин не мав намiру щось комусь доводити. В глибинi своеi ратноi душi Добриня не схвалював вiдсутностi Великого князя в такий важливий момент для всiеi землi киiвськоi, у той момент, коли краще не дратувати i не сердити Богiв. Тому Великий воевода розумiв, що гнiв Ягни е справедливим, тим бiльше, що вона жiнка не передбачувана i впливова. Добриня потай здогадувався, що напевне завдяки своiй дружинi Святозар володiе такою неймовiрно потужною силою духу, яка дозволяе йому напрямки спiлкуватися з Богами.
Ягна Ясна була для усiх вiдомою знахаркою в цих краях. До ii хатини, поблизу Лисоi гори, постiйно йшли люди по допомогу, але мало хто знав, що ця тендiтна жiнка е не простою знахаркою, а спадковою вiдьмою киiвською, яку всi боялися тому, що вона мала здатнiсть i силу керувати природними, а особливо надприродними явищами.
Ягна ще раз тупнула зпересердя ногою, а тодi полишила у спокоi Великого воеводу i повернулася до краю капища. Там вона, мiркуючи про можливiсть залучення надприродних сил для порятунку Святозара, спробувала зосередитися. Знахарка хотiла сконцентрувати всi своi зусилля, щоб допомогти Верховному волхву пiднятися i вийти зi священного кола, але вона не вiдчувала зв’язку iз знепритомнiлим Святозаром. Тодi вона почала його закликати, використовуючи спецiальний тембр голосу, що повинен був посилити проникнення до свiдомостi Верховного волхва. І Святозар ii почув. Вiн стрепенувся, а тодi повiльно пiдвiв голову, щоб обернутися на закличний поклик Ягни.
І тут раптом сталося те, про що потiм будуть перешiптуватися всi люди у землях киiвських. А всi, хто став свiдками того, що вчинила Ягна, почали iншими очима дивитися на цю тендiтну, iз миловидними рисами обличчя, таемничу жiнку. Саме в цю мить багато хто зрозумiв, що Ягна не така вже i проста знахарка.
А вона, не зводячи погляду зi Святозара, наче боячись втратити той слабкий, ледь вiдчутний зв’язок, який iй вдалося з ним налагодити, пiдбiгла до двох великокнязiвських дружинникiв i стала помiж воiнами плечем до плеча. Спочатку вона схопила своею лiвою рукою праву руку воiна i пiдняла ii догори у тому напрямку, де за хмарами мало бути сонце, а потiм своею правою рукою схопила лiву руку iншого дружинника i також направила ii у бiк сонця. Обидва воiни в кольчугах, вдягнутих поверх цупкоi полотняноi сорочки, слухняно виконували всi рухи, якi iх змушувала робити стривожена жiнка. Так постоявши кiлька миттевостей iз заплющеними очима i шепочучи щось собi пiд нiс, вона рiзко опустила обидвi руки i спрямувала iх у бiк Святозара.
– Земля – наше тiло, вода – наша кров, вогонь – наша сила, вiтер – наш дух, – голос тендiтноi жiнки, який закликав на допомогу чотири стихii, линув капищем дзвiнко i чiтко, – дайте силу Святозару, вiдженiть невчасну Мару, щоб душа вогнем горiла, кров у духовi кипiла, а земля заполонила, вiтром темiнь зупинила.
І сталося диво, Верховний волхв, наче iззовнi наповнюючись життедайною силою, пiдвiвся i поступово став робити невпевненi кроки в бiк закличного голосу Ягни.
Святозар ступав, але очi його були заплющеними, видно було, як невiдома сила змушуе його переставляти ноги i йти в той бiк, де його чекали, куди його кликали, туди, де вiн мiг отримати допомогу, як фiзичну так i духовну. Туди, де життя може спробувати здолати смерть.
Ягна продовжувала тримати в своiх тремтячих руках руки воiнiв, якi в цю мить хоч i були дужими, але видавалися зовсiм безвольними. Це була дивна для стороннього ока картина. Жiнка невеличкого зросту мiцно тримала в своiх маленьких рученятах потужнi, загрубiлi в багатьох баталiях долонi кремезних воiнiв. А вони в слухнянiй покорi виконували всi ii вказiвки, наче перебуваючи в затуманеному мороком станi.
Коли Святозар полишив священне коло, Ягна в ту ж мить вiдпустила зi свого полону долонi дружинникiв i кинулася бiгти до Верховного волхва, щоб надати йому допомогу, щоб врятувати, щоб повернути назад, вiдвоювавши у повсюдноi Мари. Тiеi Мари, яка чатуе на свою чергову жертву в очiкуваннi того, хто оступиться, хто зробить невiрний крок i потрапить у ii смертельнi тенета.
Всi, хто спостерiгали за цим незвичним дiйством, зауважили, що тiльки Ягна вивiльнила долонi воiнiв, як одразу ж ноги Святозара пiдкосилися i вiн упав на руки Добринi Нiскинiча, Сiгурда Ейрiксона i Доброгоста Новгородського, якi вже чекали Верховного волхва бiля краю святилища. В цю мить одночасно зi Святозаром на землю обезсилено впали два воiни, долонi яких в своiх руках до цiеi митi тримала Ягна.
