скачать книгу бесплатно
Помiж iншим саме Третя когорта охороняла Великого князя i супроводжувала його у виiзди до замiських резиденцiй. Багато хто ще називав Третю когорту «вовками Сiгурда», адже iхньою особливою вiдзнакою була голова вовка. Саме голова вовка красувалася як на когортних хоругвах, так i на обладунках i зброi воiнiв.
Окрiм Третьоi когорти Сiгурд мав пiд своею орудою ще три когорти, але там були своi когортнi, через яких i здiйснював командування воевода. Двi когорти, Сьома i Восьма, складалися виключно зi скандинавських найманцiв, войовничих вiкiнгiв. Це були сильнi воiни, завзятi рубаки, крiм того одноплемiнники Сiгурда. Вiн знав, де i коли можна використати iх завзяття i лють. Воевода добре знав когортних командирiв i був упевнений у iхнiй вiрностi i вiдданостi. Вони були родом iз Опростадiра, тих самих земель, що i Сiгурд Ейрiксон, тому з великою пошаною вiдносилися до воеводи. Командирами цих когорт були Інгольв Вовча Паща на ймення Король Вовкiв та Бардi Косматий. Свого часу вони несли службу у батька Сiгурда, ярла Ейрiкa Бьодаскаллi, тому воевода не сумнiвався, що у будь-яку мить може розраховувати на цих завзятих воiнiв.
Ще однiею когортою, Четвертою, командував далекий родич Великого князя Мал Завидiв. Тут були зiбранi рiзнi воiни: найманцi iз рiзних земель, ближнiх та дальнiх, а також своi, мiсцевi рубаки. Інколи Сiгурд диву давався, як дае Мал раду такому рiзношерстому дружинному братству. Але цi воiни завжди були напоготовi, намагаючись довести, що нiчим не поступаються воiнам iз iнших когорт.
Ось таку армiю мав пiд своею орудою Сiгурд. Дехто з бояр навiть нашiптував Великому князю про те, що Сiгурд мае надто великий авторитет серед дружинних воiнiв, об’еднуючи навколо себе найкращих звитяг, а це недобре. Цi нашiптування дiйшли до Сiгурда, i хоч Володимир не зважав на цi пустi слова, все-таки воевода замислився, вiн не мав найменшого бажання вступати з кимось у конфлiкт, тим бiльше дозволити собi розкiш дратувати Великого князя. Тому пiсля кiлькаденних роздумiв Сiгурд наважився i прийняв рiшення. Вiн таки призначив командиром Третьоi когорти Мечислава Вiдчайдушного, який до цього очолював п’яту ватагу когорти i якого у народi ще називали Вiдiрви Голова.
Саме цей Вiдiрви Голова i мчав трактом на Переяслав у супроводi кавалькади дружинних воiнiв. Мчав, не зауважуючи поривiв холодного вiтру, який ще не встиг прогрiтися ранньовесняним сонцем. Мечиславу було байдуже до холоду, адже його душу з учорашнього дня зiгрiвало призначення когортним командиром. Воiн давно про це мрiяв, але не сподiвався, адже вiн не прямий потомок боярського роду, вiн бастард. І хоч його батьком е славнозвiсний переяславський боярин Добромир, все одно Мечислав був незаконнонародженим. Це до певноi пори дратувало воiна, спонукаючи його вiдчувати себе скривдженим життям, але з часом вiн знайшов спокiй у своiй душi. Служив i вiрив у свою добру долю i у те, що Боги не можуть бути завжди до нього не прихильними.
І ось вiн прямуе до рiдного дому, вже не ватага, а командир Третьоi когорти, щоб постати перед своiм батьком, як рiвний iз рiвним. Нагода навiдатися додому з’явилася вчора ввечерi, коли воевода Сiгурд сказав йому про нагальну потребу вiдправити когось iз посильних воiнiв до переяславського боярина Добромира з посланням вiд Великого князя. Мечислав розцiнив це як знак Богiв, якi хочуть, щоб вiн у своiй славi представ перед батьковi очi, тому подякував воеводу, виказуючи бажання самому доправити послання своему батьковi вiд Великого князя. Сiгурд усмiхнувся i на знак згоди кивнув головою.
Із Киева до Переяслава вело два тракти. Один добротний i безпечний, але набагато довший. Вiн простягався попри величаву i грiзну рiчку Днiпро через Пересiчень до Треполя, а там далi попри Чучин до Зарубського броду. Вiд Зарубського броду, через Устю, до Переяслава було зовсiм близько.
Інший тракт був набагато коротший, але мiг бути небезпечним, тому що простягався у деяких мiсцях через густий лiс, виводячи на Альтське поле i оминаючи великi поселення, такi як Ворониця i Мажеве. Крiм того вже неодноразово доходили звiстки, що печенiги час вiд часу з’являються в околицях Переяслава. Але хiба це могло налякати новопризначеного командира Третьоi когорти. Тому, взявши з собою два десятки дружинних воiнiв iз П’ятоi ватаги, Мечислав вирушив короткою дорогою. Йому хотiлося чимшвидше переступити батькiвський порiг.
Ось вже i поле Альтське, половину шляху подолано. Мечислав стишив ходу коня, який, роздуваючи нiздрi, почав важко дихати пiсля шаленого галопу, по не зовсiм добротнiй дорозi. Натягнулася вуздечка i кiнь загарцював на мiсцi. Мечислав озирнувся i задоволено усмiхнувся. Всi його воiни одночасно також притримали своiх коней, повторивши рухи свого командира.
Всi дружиннi воiни були, як на пiдбiр, справжнi рубаки i кожен мав особливу вiдзнаку П’ятоi ватаги – вовча паща з мечем у зубах. Вороги знали про вовчу пащу, яка е уособленням Третьоi когорти. Ця вiдзнака наводила неабиякий жах на ворожi загони. Але коли у повiтрi майорiв штандарт П’ятоi ватаги Третьоi когорти, iз вовчою головою, яка тримала у зубах меч, ворог знав, що пощади не буде нiкому.
Правда, серед двох десяткiв кремезних воiнiв був один, який вiдрiзнявся вiд iнших. Це був юний воiн Данеслав. Вiн не мав кремезноi статури. Навпаки, вiн виглядав якось по-дитячому. Пiд свое опiкунство взяти цього юнака, рокiв два тому, Мечислава попрохав Сiгурд за дорученням Великого князя. Мечислав тодi не дуже зрадiв цьому проханню. Йому не хотiлося з чиiмось знатним дитям бавитися, але вiн не мiг вiдмовити воеводi, тим паче той не стiльки прохав. Бiльше це було схоже на наказ.
Мечислав знову глянув на юнака. Той iхав на своему конi, трiшки вiдставши, i його обличчя не виказувало будь-яких емоцiй. Втомленим вiн також не виглядав.
Завжди дивлячись на цього юнака, Мечислав розумiв, що цей юнак доволi непростий хлопець. Багато речей дивувало не лише Мечислава, а й багатьох воiнiв П’ятоi ватаги. Насправдi хлопець не був надто завзятим рубакою, тому Мечислав все робив, щоб юнак не наражався на смертельну небезпеку. Хоча юнаку це не подобалося, вiн намагався бути задiяний у всiх баталiях. Але одного разу ватага втрапила у жорстоку i криваву сiчу з печенiгами. Ворог чисельно переважав, тому Мечислав не мав можливостi прикривати Данеслава вiд небезпеки. Глянувши на юнака, помислив Вiдчайдушний: «Не вийде Данеслав живим iз цього бою». Але юнак бився на рiвних, за чужi спини не ховався i вийшов живим iз сiчi кривавоi. Бiльше того, Данеслав вийшов iз бою неушкодженим, на його тiлi не було жодноi подряпини. Якась невiдома сила оберiгала молодого воiна у бою.
«Випадковiсть, – подумалося тодi Мечиславу, – просто йому повезло у цьому бою».
Хоч насправдi досвiдчений воiн знав, що таких випадковостей не бувае. І справдi, через декiлька тижнiв знову вiдбулася люта зустрiч iз ворогом. Данеслав убив трьох ворогiв, знову не маючи найменшоi подряпини на своему тiлi. Так, це вже не могло бути випадковiстю.
Воiни стали з повагою вiдноситися до юнака, а деякi шепталися, що Данеслав е таемним характерником, якого у бою оберiгають Боги. Можливо, так i було насправдi, хто знае, адже крiм того у юнаковi вiдчувалася велика духовна внутрiшня сила. Сам же вiн лише знизував плечима i смiявся, не заперечуючи слiв бувалих воiнiв ватаги i не пiдтверджуючи iх.
Мечислав на якусь мить зiщулився, вiдчуваючи, що холод хоче пробратися пiд кольчугу.
– Уперед, дружиннi воiни, – прокричав Мечислав, – якомога швидше треба добратися до Переяслава, там ми зможемо зiгрiти i свое тiло, i свою душу.
– Слава Роду! – у вiдповiдь прокричали воiни, пришпорюючи своiх коней услiд за когортним командиром. Пришвидшив свого коня i юний воiн Данеслав.
Кавалькада воiнiв понеслася далi через Альтське поле. Навколо була тиша, лиш тупiт копит порушував те зимове онiмiння, яке намагалася оживити рання весна. Вже не холодно, але ще не тепло, ось вiн порiг переходу. Порiг року, який мав ознаменуватися новою весною. Весною нових надiй i нових сподiвань.
З такими ж вiдчуттями мчав на своему скакуновi новий командир Третьоi когорти Мечислав Вiдчайдушний. Воiн наче свiтився вiд радостi. Вiн радiв, що нова весна так добре починаеться для нього. Мечислав дякував Богам, що вони не втрачають своеi прихильностi до нього.
– Треба буде шану i дяку Богам принести, – стиха промовив сам до себе Мечислав, – зустрiну сьогоднi Святовида, поговорю з ним про це.
Так вже сталося, що з усiеi родини Поклiнних Мечислав найприязнiше ставився саме до волхва Святовида, вiн дiйсно вiдчував у ньому брата. Саме Святовид першим простяг руку Мечиславу, коли той уперше з’явився у будинку Поклiнних. Тодi Святовид пiдiйшов до нього i промовив: «Ти мiй брат». Своiми таемницями Мечислав дiлився лише зi Святовидом, будучи щасливим вiд того, що по смертi матерi вiн вiднайшов справдi рiдну i близьку душу.
Щодо Ратимира, iншого Добромирового сина, наймолодшого, то з ним Мечислав нiяких особливо дружнiх вiдносин не мав. Можливо тому, що той був набагато молодший, хоча i ворожнечi з меншим сином Добромира у Мечислава не було. Правда, iнколи у Ратимировi вiдчувалося щось чужинське, не свое, не рiдне. Мабуть, кров його матерi гречанки час вiд часу брала гору над нашою рiдною кров’ю. Окрiм того Мечиславу не подобалося, що Катерина, дружина Добромира, хоч i була доброю людиною, все ж, з-помiж трьох своiх дiтей, найбiльше любила i вирiзняла Ратимира. Тим самим для неi платив молодший син, адже помiтно було, що Ратимир бiльше тягнувся до матерi, нiж до батька.
Певний час теплi i дружнi стосунки складалися у Мечислава з Добромирою. Вiн також вiдчував у нiй свою кров. Але сталося лихо i пiшла у свiт пращурiв едина донька Добромира Поклiнного.
Щодо батька, то протягом життя вiн по-рiзному вiдносився до цiеi людини. Було таке, що душа Мечислава металася по усiх крайнощах, вiд безмежноi ненавистi до величезного захоплення.
Мати померла, коли Мечиславу було десять весен. До цього вони жили з матiр’ю у невеликому будинку на околицях переяславського дитинцю. Батька Мечислав бачив рiдко, але хто вiн – знав. Добромир вiд сина не вiдмовився, все робив, щоб вiн жив у статку i не знав нужди. Саме завдяки турботi батька Мечислав не знав, що таке голод, мав вiдповiдне вбрання.
Важко до нього, тодi у дитячi роки, приходило розумiння, хто вiн. Ось тодi вiн уперше зненавидiв батька, розумiючи, що, не дивлячись на впливовiсть i мiць Добромира, вiн у цьому життi буде не сином боярина, а його бастардом.
Був час, коли вiн не хотiв зустрiчатися iз батьком, йому було образливо його бачити, адже той жив у самому центрi дитинця, мав шановану дружину, поважних дiтей, якi завжди будуть боярськими. Одне лиш було приемним: нiхто з дiтей не був так схожий на боярина, як Мечислав. Бiльше того, старшi люди шепталися, що вiн бiльше схожий на старого боярина, славного Переслава. Це iм’я Мечислав запам’ятав. Йому тодi захотiлося бути бiльш схожим на свого невiдомого дiда, нiж на знаного батька. Не могла не тiшити хлопця ще й та обставина, що йому передалися найкращi навики воiна, якими володiли у роду Поклiнних.
– Знай, сину, нiхто настiльки не е Поклiнним, наскiльки ним е ти, – неодноразово говорила ненька. – Бачив би тебе старий Переслав.
Коли Мечиславу виповнилося десять весен, мати несподiвано швидко зiв’яла i померла. Померкло небо на горизонтi, темним став для малого Мечислава ясний день. Раптом вiн став одним-однiсiньким у цьому свiтi.
Але малюк не залишився наодинцi зi своею долею i своiм життям. За ним прийшов його славетний батько i зробив те, про що Мечислав боявся навiть мрiяти. Батько забрав його до свого боярського будинку, який красно височiв у центрi дитинцю.
Зi смертю матерi почалося нове життя у Мечислава. Життя, до якого йому прийшлося звикати. Йому довелося навчитися жити у новому, незвичному оточеннi, з новою родиною, iхнiми слугами та рiзним невiдомим людом, який вiдвiдував оселю, тодi ще посадника переяславського.
На перших порах Мечислав насторожено дивився на батькову дружину гречанку Катерину. Вiн ii по-дитячому боявся, але з часом малюк зрозумiв, що ii не варто боятися, вона добра. Окрiм того Катерина не намагалася будь-якою цiною замiнити йому матiр. Трималася з бастардом рiвно, iнколи можливо навiть холодно. Але це не лякало малюка, навпаки, вiн був задоволений, що бояриня не намагаеться залiзти йому у душу, щоб вiдкрити його потаемнi помисли. Адже тi помисли були рiзнi i не завжди вони могли сподобатися родинi Поклiнних.
Батька вiн рiдко бачив, найбiльше часу проводив iз Святовидом, який був на чотири весни молодшим. Ще приязно ставилася до нього малолiтня Добромира, а Ратимир тодi був ще зовсiм малий.
Йшов час, Мечислав пiдростав, багато спiлкувався iз простолюдом. Одного разу до нього дiйшла дивна чутка, що усi жiнки, якi мають якесь вiдношення до родини бояр Поклiнних, перебирають на себе родове прокляття i iх швидко забирають невiдомi сили iз цього свiту у iнший. Цi слова, одного разу почутi, назавжди закарбувалися у пам’ятi Мечислава. Тодi, будучи ще дитиною, вiн дав собi обiцянку, що нiколи не одружиться, щоб не накликати бiди на чиюсь голову.
Мечислав усмiхнувся, згадуючи ту дитячу обiцянку, адже вiн десь глибоко у душi радiв, хоч i боявся сам собi признатися, щоб не зурочити, тому що вiн вважав, що змiг перехитрити долю.
Одного разу, замислившись над почутим, Мечислав подумки звернув свiй погляд до жiнок, якi були пов’язанi з сiм’ею Поклiнних. Таких жiнок було двi: дружина боярина Катерина i його донька Добромира. Тодi Мечислав зрозумiв, що котрась з них е приреченою.
Через деякий час вiн почув розмову старого волхва Свiтолика iз одним iз боярських гостей. Їхня розмова нiякого вiдношення не мала до родини Поклiнних, але одна крамольна фраза, мовлена волхвом, закарбувалася у головi Мечислава: «Є думка, що на чужинцiв, якi моляться iншим Богам, прокляття наших вищих сил або взагалi не дiе, а якщо дiе, то лише так, що вiд того страждають iншi, вiрнi люди». Далi Свiтолик говорив про великий зв’язок наших Богiв i людом, який проживае на рiдних землях, але це вже Мечислава не цiкавило. Юнак отримав зерно для роздумiв i все зробив у майбутньому, щоб воно проросло буйним паростком.
Усвiдомивши почуте, Мечислав зрозумiв, хто у родиннi його батька е приреченим. Бiльше того, вiн зрозумiв, що може одружитися лише на чужинцi, яка знала iнших Богiв. Так i сталося, як гадалося.
Час iшов, Мечислав, дорослiшаючи, все впевненiше тримав меч у руках. І ось настала життева мить, коли Добромир вiдвiз свого бастарда до Киева i вiддав на вiйськову службу до Великого князя. Знову життя Мечислава змiнилося. Знову вiн був змушений звикати до iнших умов життя, до iншоi сiм’i. Тепер його сiм’ею стало вiйськове дружинне братство.
Мечислав мужнiв як воiн, несучи службу у великокняжiй дружинi. Походи, смертельнi баталii, кров ворога на твоему мечi, на твоему обличчi, мертвiючий погляд того, у кого ти тiльки що забрав життя. Все це гартувало, вирiзняло, робило звитяжцем.
У одному з таких пам’ятних походiв Великого князя Мечислав знайшов свою чужинську долю. То був лютий i довготривалий похiд. Вогнем вони пройшлися землями хорватiв, ляхiв, ятвягiв. У одному поселеннi вiн побачив дiвча, яке сидiло бiля убитих батькiв i палаючоi хатини. Це було дiйсно дiвча, вона вже не була дитиною, але й дорослою жiнкою важко було ii назвати.
Мечислав пiдiйшов до неi i пiдняв з колiн. Вона була перелякана. Все ii тiло тремтiло. Мить провагавшись, вона переконалася, що молодий воiн не несе для неi загрози. Якимось своiм жiночим вiдчуттям дiвча побачило, вiдчуло, що Мечислав не ворог, не вбивця. Усiм своiм тiлом вона припала, пригорнулася до юного воiна.
Цю мить Мечислав запам’ятав на все життя. Вiн пережив неймовiрнi вiдчуття, адже вперше у життi вiн вiдчув юне, щире дiвоче тiло, пригорнуте, наче приклеене до його тiла. Мабуть тодi, у ту мить цi двi чужих душi, двi половинки злiпилися у одну.
Мечислав забрав дiвча з собою. Вiн нiкому нiколи не признавався про пережитi вiдчуття, а сказав, що вона буде його рабинею. Вiн привiв ii до того дому, де колись вiн жив iз матiр’ю. Попервах вона там стала господинею. Кликати ж ii Мечислав став Ладомирою, так, як звали його матiр.
Мечислав ii не займав до того часу, поки вона не стала жiнкою. Саме тодi Ладомира вперше роздiлила з ним його ложе. І почали вони жити удвох. Колишня полонянка розквiтла, як вранiшня квiтка, i стала красунею, яка повнiстю змiнила життя молодого воiна.
Коли ж Мечислав зрозумiв, що Ладомира чекае дитину, промовив: «Я не хочу моiй дитинi долi, яку мав я. Мiй син не буде бастардом». Взявши за руку Ладомиру, Мечислав повiв ii до свого брата молодого волхва Святовида. Той вислухав брата i провiв всi необхiднi обряди, для того, щоб Ладомира могла називатися його дружиною. Тодi вони пiшли до батька боярина Добромира.
– Батьку, – звернувся Мечислав до Добромира, – вiднинi вона моя дружина i скоро у нас буде син.
Добромир, знизнувши плечима, вислухав свого бастарда, намагаючись зрозумiти, навiщо вiн це чинить. Але приглянувшись до колишньоi полонянки, ще раз хитнув головою, у глибинi душi одночасно розумiючи i не розумiючи сина. Благословив стримано, не намагався врозумити, але й жити у боярських хоромах не запропонував.
– Це твое рiшення, – лиш проронив боярин, – i я думаю, ти розумiеш, що робиш. Сподiваюся, нашi Боги не розсердяться на тебе.
Боги не розсердилися на Мечислава. Вiн жив зi своею полонянкою у своему домi. А у домi боярина з’явилася, як ii тодi назвав Мечислав, «нова жертва». Одружився молодший син Добромира Ратимир. Увiв до батькiвського будинку мiсцеву красуню Родену. Життя видавалося прекрасним i щасливим. Добромира, донька боярина, готувалася стати нареченою самого Великого князя киiвського Володимира. Про яке ще бiльше щастя може мрiяти людина. Але людина не Бог.
Повеснi Ладомира народила сина. Мечислав, нi з ким не радячись, нiкому нiчого не кажучи, назвав сина Переславом. «Нарiкаю тебе, сину, Переславом, тому що нiхто не може бути бiльшим Поклiнним, нiж ти», – частково подумки повторив Мечислав слова своеi покiйноi матерi.
На цю пору це була остання радiсть у родиннi Поклiнних. Боги раптом нагадали про себе Добромировi. Протягом одного мiсяця вищi сили забрали у краiну пращурiв обидвi «жертви» iз родини Поклiнних. Спочатку, народжуючи сина Великому князю, померла Добромира. Сина нарекли Позвiздом.
Через два тижнi Родена народила Ратимировi сина. Назвали його на честь дiда Добромиром. Здавалося, що Боги вже змилуються над Поклiнним i все буде добре. Але так не сталося. Через два тижнi пiсля пологiв вiдiйшла у свiт пращурiв Родена.
Могло здатися, що родина Поклiнних не подужае таке непомiрне горе. Катерина переносила втрату дуже важко, але Добромир вистояв. Одного дня вiн переступив порiг Мечиславового будинку. Переступив iз проханням, щоб син зi своею сiм’ею перебрався жити до боярського будинку. Щоб Ладомира у цi важкi часи допомогла поставити на ноги сирiт, та й за господарством приглянула.
Так знову, вже вкотре, змiнилося життя Мечислава. Можливо, сталося те, про що вiн мрiяв усе свое життя. Батько фактично визнав його кровне право жити у боярських хоромах. Не тодi, у дитинствi, коли вiн залишився напiвсиротою, а саме тепер, коли вiн мае свою сiм’ю, коли всi сини боярина дорослi. Чомусь Боги захотiли, щоб Добромир звернувся за допомогою саме до нього, до свого бастарда. Це, мабуть, було вчинено Богами для того, щоб боярин у душi також зрозумiв те, про що Мечиславу говорила мати: «…нiхто настiльки не е Поклiнним, наскiльки ним е ти, сину…»
Мабуть, найщасливiшим днем у життi Мечислава був той, коли Добромир зрiвняв у правах малого Переслава iз правами двох iнших своiх малолiтнiх онукiв, Позвiзда i Добромира. Тепер Переслав не був сином бастарда Мечислава, вiн був онуком боярина Добромира з усiма належними йому правами i можливостями.
За долю сина Мечислав уже був спокiйним, його турбувала Ладомира. Вiн боявся, що вона не впораеться з усiма тими обов’язками, якi на неi поклав боярин Добромир. Адже тепер на нiй було все господарство боярське, трое малолiтнiх дiтей i бояриня Катерина. Дружина Добромира дуже важко переносила несподiвану втрату, крiм того, iй була нестерпною розлука з улюбленим сином Ратимиром, який пiсля смертi дружини залишив рiдний будинок. Ратимир вiдправився на службу до Великого князя, ставши його посланником. Тепер вiн тинявся свiтами, подовгу не з’являючись додому, живучи своiм життям i майже не цiкавлячись своiм сином, якого десь у глибинi душi звинувачував у смертi коханоi Родени.
Але йшов час i час лiкував. Перестороги Мечислава були даремними, Ладомира стала незамiнною у боярському домi. Вона з усiм справлялася, i з господарством, i з дiтьми, й Катеринi стала пiдтримкою i розрадою. Поступово бояриня поверталася до реалiй цього життя, звернула свою увагу на онукiв, адже попервах вона визнавала за онука лише Ратимирового сина Добромира. Тепер же бояриня навiть Переслава гладила по голiвцi, який не був для неi кровним онуком. Жiноча доброта Катерини брала верх над горем i непомiрними втратами.
Як би життя не складалося, Мечислав був задоволений усiм поворотом подiй. «Недарма Боги до мене прихильнi. Все збуваеться, про що я мрiяв. Тепер я став командиром найкращоi когорти у всiй великокняжiй дружинi. Можливо, колись Великий князь мене зробить воеводою, адже Володимир мае вiдчувати вину перед родиною боярина Поклiнного. Крiм того, там росте його син, а ним опiкуеться саме моя дружина», – з такими думками долав шлях iз Киева до Переяслава Мечислав Вiдчайдушний, бастард переяславського боярина Добромира Поклiнного…
…Раптом Мечислав трохи натягнув повiддя i прислухався до дихання коня i його поведiнки. Командир когорти вiдчув тривогу у поступi коня i ця раптова тривога передалася Мечиславу. Буланий стишив хiд i заiржав. «Десь поряд таiться небезпека», – помислив Мечислав i, роззирнувшись, поглянув на своiх воiнiв. Тi також притримали коней, намагаючись зрозумiти, що стурбувало iхнього командира, адже з виду все виглядало спокiйно.
– Мабуть, якiсь духи носяться цими просторами, – промовив командир усмiхнувшись, заспокоюючи себе i своiх воiнiв.
– А можливо, десь звiр дикий зачаiвся, от i настрахав коней, – зробив здогад один iз дружинних воiнiв.
– Там, – прислухаючись, проговорив молодий воiн Данеслав, – там чути окрики людей i тупiт кiнських копит.
Всi воiни прислухалися, але нiхто нiчого не чув, тому всi здивованi погляди повернулися до молодого воiна.
– Ось там, – знiяковiло i знизуючи плечима вказав рукою Данеслав, – за цим пагорбом, там щось недобре вiдбуваеться.
– Вперед! – недовго задумуючись i взявши на вiру слова юнака, рявкнув Мечислав.
Кiлька хвилин шаленого галопу – i за поворотом, який вiдкрився воiнам, постала люта i кривава картина. Бiля перевернутих трьох повозок лежало закривавлених, понiвечених, порубаних шiсть тiл. Жорстокiсть, з якою було вчинено дане звiрство, вразило усiх воiнiв, хоч бiльшiсть iз них були звиклими бачити кров i смерть.
Воiни, зупинивши коней, якусь мить з подивом дивилися на картину, яка iм вiдкрилася, намагаючись зрозумiти, що тут сталося. Що за кривава розправа вiдбулася на цьому рiвному мiсцi? Навколо нiкого не було, лише кiлька десяткiв кiнських слiдiв вiдходили вбiк вiд тракту.
– Постраждали люди мого батька, боярина Добромира, – скочивши з коня, промовив Мечислав, упiзнавши одного вбитого, який лежав бiля повозки i був найменше понiвечений.
– Хто ж мiг дозволити собi наважитися так зухвало i люто напасти на людей боярина? – запитав блiдий i стурбований побаченим один iз воiнiв на ймення Простовид.
– Навiть уявлення не маю, адже батько не може мати ворогiв у цих землях. Донедавна вiн ще був посадником цих земель, – розвiвши руки, промовив Мечислав.
Вiтер засвистав у повiтрi, це, мабуть, душi невинно убiенних залишали своi тимчасовi домiвки. Десь там за горбом прокричав пугач i вiд того вiщого голосу моторошно стало воiнам. Дехто зiтхнув, хтось скривися, хтось поморщився. Всi розумiли, що зараз стоять на межi мiж життям i смертю. На територii, на яку зараз зайдуть «вищi провiдники», щоб забрати душi померлих i провести iх до шляху слiдування у iнший свiт.
– Командире, сюди! Тут е один живий, – вiд дальньоi повозки почувся голос Данеслава.
Всi воiни одночасно озирнулися на юнака, який нахилився над закривавленим тiлом. Мечислав першим усвiдомив почутi слова i, рвонувши з мiсця, пiдбiг до понiвеченого тiла.
– Ти чуеш мене, – прохрипiв, нагнувшись, Мечислав, – скажи, хто то був, i моя помста буде страшнiшою за будь-яку кару.
– Печенiги, – прошепотiло понiвечене тiло, i це було останне слово, яке воно промовило у цьому земному життi…
3. Святовид
Боги дали нам цю Землю
Волхв Святовид сидiв на невеликому стiльцi у гостиннiй кiмнатi бiля камiнного вогнища, чекаючи коли вийде до нього його батько боярин Добромир. Хоча Святовид прийшов не лише побачити батькiв. Вiн прийшов, щоб оповiсти своiм малолiтнiм племiнникам iсторiю творення нашого свiту, який був переданий для життя нашим пращурам…
…Те, що Святовид стане волхвом, всi у родинi знали з часу його народження. Спочатку бояриня Катерина намагалася перечити своему чоловiковi Добромиру, але той не взяв до уваги ii заперечень, промовивши: «Вiн наш первiсток, а тому стане волхвом, тому що так хочуть Боги». Бiльше Добромир нiчого дружинi не пояснював, вважав що на то немае нагальноi потреби. Так i сталося. Досягши вiдповiдного вiку, Святовид став на шлях служiння Богам.
Служив Святовид самовiддано i Боги оцiнили його устремлiння та пориви. Вiдносно за короткий час вiн став одним iз самих авторитетних волхвiв у великокняжiй державi. Переяславський волхв Святовид був другом i поплiчником Верховного волхва Святозара Свiтлого увiйшовши у Вузьке Коло Вищих волхвiв Рiдноi Землi.
Добромир радiв успiхам сина, сподiваючись, що саме його служiння здобуде прихильнiсть Богiв до родинного обiйстя Поклiнних. Тодi старий боярин навiть не мiг помислити, що саме Святовиду судилося запалювати Краду, на якiй в останню земну путь будуть вiдправленi найближчi родичi. Боги виявилися невблаганними i безкомпромiсними, вони захищали родину вiд рiзних окiльних i злих бiд, але те що було визначено Богами, давно мало здiйснитися належним чином…
…Святовид зiтхнув i вiдсахнувся вiд вогнища, яке стало сердито трiскотiти i розкидатися iскрами, пiсля того, як вiн кинув до камiна свiже полiно, яке мабуть було не зовсiм сухим. Це, мабуть, i розiзлило вогонь, який хотiв готовоi поживи. Одна iскра попала на рукав одежi волхва i Святовид швидким порухом руки вiдкинув ii, щоб злiсна часточка вогню не встигла на одежi волхва залишити свiй слiд, адже це могло бути дурним знаком для служителя Богiв.
Святовид пiдвiвся i оглянув своi одежi, щоб переконатися, що якась пустотлива малесенька часточка полум’я не заподiяла шкоди його вбранню. Одягнений волхв Святовид був вiдповiдно до його високого статусу, хоч i не у святково-обрядовi, але у добротнi i дорогi одежi. Бiла з вiдбiрного полотна довгопола тунiка з широкими рукавами була вишитою спереду вздовж усiеi застiбки. Тунiка була пiдперезана добротним вишитим поясом, який був зав’язаний спереду вузлом, трiшки повернутим улiво. З вузла спадали донизу кiнцi вишитого пояса. Поверх тунiки була одягнена з дорогого сукна накидка з широкою вiдлогою. На накидцi був вишитий символ Боговник. Цей символ уособлював Вiчну силу i заступництво Свiтлих Богiв людинi, яка стала на шлях Духовного розвитку i досконалостi, оберiгаючи той шлях, який був вибраний волхвом.
Святовид хотiв пройтися кiмнатою до вiкна, але дверi розчинилися i до кiмнати увiйшла Ладомира, дружина Мечислава, яка вже кiлька рокiв була управителькою боярського дому. Увiйшовши, вона, приязно усмiхнувшись, поклонилася братовi свого чоловiка. Святовид окинув оком дружину свого брата i на якусь мить замилувався нею. Ладомира була гарна, статна жiнка iз нiжними рисами обличчя. Крiм того вона одягалася хоч просто, але вишукано i з великим смаком. Кожен елемент одягу пiдкреслював жiночнiсть i привабливiсть Ладомири.
Голова жiнки була акуратно i щiльно обгорнута убрусом iз бiлого шовку, який був вишитий на кiнцях мереживним узором. Один iз кiнцiв убруса також обгортав пiдборiддя, де був заколотий невеликою застiбкою. Інший кiнець убруса звисав на плече. Довга бiла сорочка була дещо звужена донизу, де бiля самих п’ят ii вiнчала орнаментна кольорова вишивка. Рукава сорочки були зiбранi до лiктя у зборку i пiдтримувалися бiля зап’ястя невеличкими поручами. Комiр жiночого вбрання, щiльно облягаючи шию, був не гладенький, а у зборку пiд пiдшивку.
Поверх сорочки Ладомира носила недовгий навершник з широкими недовгими рукавами, вишитими по краях. Навершник також був бiлий, вишитий орнаментними колами, якi пасували до вишивки на сорочцi. Але на вiдмiну вiд сорочки навершник мав шийний розрiз, який був застiбнутий невеликим гудзиком. Вишивка у декiлька кольорiв навколо шийного розрiзу була гарна, пишна i багата.
Навершник внизу мав край саме у тому мiсцi, де була зав’язана одна iз головних ознак замiжньоi жiнки – понева. Ця незшита спiдницяi складалася iз трьох прямокутних пiлок, прикрiплених до поясного очкура. Понева була коротшою вiд сорочки, прикриваючи ii до литок, i мала спереду для зручностi розрiз. Взута Ладомира була у черевички iз цупкоi тканини з трохи загостреними носками.
– Боярин Добромир вже знае, що ви прийшли. Вiн зараз вийде до вас, – миловидним голоском, з ледь помiтним чужинським говором прощебетала Ладомира, – а я зараз переодягну дiтей i приведу до вас.
Промовивши останнi слова, Ладомира дочекалася, щоб волхв кивнув головою, а тодi, трiшки присiвши, поклонилася i вийшла iз кiмнати.
«Гарна дружина у мого брата бастарда», – усмiхнувшись помислив Святовид, зовсiм без заздрощiв, а заодно згадавши свою кохану Чаруну. Ту Чаруну, яка направду причарувала хлопця, позбавивши його душевного спокою, розриваючи душу i серце навпiл. І як не намагався Святовид знайти рiвновагу у своiх почуттях до цiеi таемничоi жiнки, поки що цi спроби були невдалими. Серце продовжувало сумувати, а пам’ять нiяк не могла забути тi романтичнi митi, проведенi разом iз Чаруною.
Чаруна була родичкою Верховного волхва Святозара. Сестрою його дружини Ягни. Жила воно на краю спадкового княжого поселення Ольжичi i була вiдомою на всю округу знахаркою. Здавалося, що iхню зустрiч готували Боги, адже можна так сказати, що вона були створенi одне для одного, були двома половинками одного цiлого. Але однiеi митi якiсь невiдомi, можливо, не зовсiм добрi сили вирiшили все по-iнакшому, захотiвши створити певну кiлькiсть перепон на шляху до щастя двох закоханих людей, спрямувавши iх у лоно пiдступного непорозумiння.
Святовид скривився вiд болючого спомину, адже вiн знав, що йому важко буде жити без цiеi жiнки, у той же час забути вiн ii не зможе, а як досягти порозумiння з нею, вiн не знав. Зiтхнувши, Святовид повернувся до вхiдних дверей, якi розкрилися позаду нього. На порозi постав славний його батько, боярин Добромир Поклiнний.
Син, як належить, з повагою схилив голову перед батьком. Добромир пiдiйшов до сина i обiйняв його.
– Мiй славний волхв, – усмiхнувшись, промовив старий, – як добре, що ти завiтав до нас, я дуже радий тебе бачити.
– Моi вiтання, батьку, – приязно усмiхаючись, але з глибокою пошаною промовив Святовид, – я прийшов, щоб побачити вас, окрiм того хочу поспiлкуватися iз вашими онуками. Думаю, вони вже готовi до сприйняття iсторii творення нашого свiту.
– Це дуже добре i дуже вчасно, – промовив Добромир, взявши сина за плечi, – але мене турбуе одна серйозна обставина.
– Яка? – насторожено запитав син з тривогою у серцi, що у родинi знову щось не гаразд.
