скачать книгу бесплатно
Дуже часто Добромир любив прищурювати своi повiки, так, що попервах було важко розгледiти колiр його очей, але коли вiн вiдкривав свiй погляд, то могло здатися, що у його поглядi вiдбилася вся синява нашого неба.
Добромир не був красенем, хоча й вiдразним його не можна було назвати. Просто у нього був надто суворий вигляд, який одних людей вiдлякував, а iнших, навпаки, заворожував i притягував. У ньому вiдчувалася безмежна владнiсть, яка дозволяла йому керувати ватагами у самi скрутнi та важкi митi життя i не лише на ратному полi.
Боярин вiдволiкся вiд танцю вогню, який на мить його заворожив своею гармонiйнiстю, випростався i, повернувшись, пройшов до того мiсця, де зберiгалася його зброя. Вiн легенько, з повагою доторкнувся до свого бойового меча i вiдчув спорiдненiсть iз живим, як вiн вважав, шматком майстерно викуваного булатного металу. Того металу, який надто вправно умiв забирати життя у завзятого ворога, за якими б вiн обладунками не ховався.
Але у руки Добромир не став брати меч. «Не треба його будити без потреби», – помислив боярин i, вiдiрвавши долоню вiд меча, як завжди з трепетом, доторкнувся нею до одежi на грудях, наче намагаючись передати собi ту енергiю i мiць, яку вiн отримав вiд своеi рiдноi зброi. «Адже меч забирав життеву енергiю i силу у вбитого ним ворога, а потiм вiн мiг дiлитися своiм надзвичайним набутком iз тим, кому вiн належав, зi своiм господарем», – так говорили волхви, i Добромир свято у це вiрив. Бiльше того, вiн сам неодноразово у цьому переконувався.
Так, тримаючи долоню на грудях, Добромир, знову ступивши кiлька крокiв убiк, розвернувся, крутнувшись на каблуках дорогих чобiт, i, зупинившись посеред кiмнати, роззирнувся. Оглянув себе, свiй одяг i повiльно попрямував до свого улюбленого дубового крiсла.
Одягнений боярин був у шовкову бiлу сорочку iз червоною вишивкою навколо горловини та грудного вирiзу. Сорочка була пiдперезана вузьким шкiряним поясом з металевою, лiроподiбною застiбкою. На плечах, поверх сорочки, була накинута дорога вiзантiйська плащ-мантiя, яка була застiбнута невеликою, але коштовною фiбулою, посерединi пiд шиею.
Фiбула була закрiплена так, щоб ii не прикривала невелика, гостра, пiдстрижена борiдка, яка ранiше була чорна як вороняче крило, а нинi посрiблилася вiдтiнком сивини. Хоча не лише борода побiлiла у Добромира. Побiлiло напiвдовге волосся, яке було старанно розчесане назад i спадало з макiвки на потилицю.
Пiдiйшовши до крiсла, Добромир сiв, спочатку чомусь лиш на краечок. Посидiвши так мить i вiдчувши незручнiсть, боярин сiв, зручно обiпершись усiм своiм тiлом у спинку. Руки поклавши на колiна, боярин через тканину штанiв нащупав кiнчиками пальцiв правоi руки старий шрам над колiном правоi ноги, який йому колись залишили на згадку печенiги, взявши в облогу Киiв, у якому тодi правила Велика княгиня Ольга. Через це давнiшне поранення Добромир злегка, майже непомiтно, тягнув праву ногу, шкутильгаючи.
Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому вiн завжди пiд шовковi штани ще одягав полотнянi порти без кишень, якi трималися на просунутому по верхньому краю ремiнцевi. Порти були вузькi i заправленi у шкiрянi чоботи, якi мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрiзанi пiд кутом та по краях гаптованi вiзерунковим гаптуванням.
Так, боярин одягався пишно, i нiхто не мiг собi дозволити у Переяславi одягатися пишнiше за Добромира Поклiнного. Так само, як сам Добромир не мiг собi дозволити одягатися пишнiше за Великого князя киiвського Володимира Святославовича, не дивлячись на те, що той мало не став боярину зятем.
Згадка про доньку болючим щемом не просто розтяла, розiрвала серце у грудях на дрiбнi шматки. Добромир пiдвiв праву долоню до грудей, наче намагаючись пригасити болючий вогонь у грудях, але через мить передумав i вiдвiв руку. «Нехай пече, нехай болить, щоб пам’ятав, щоб не забував. Щоб каявся i картав себе до самоi Кради, до тих пiр, поки я тебе не зустрiну у садах Ірiйських», – зцiпивши зуби i заплющивши очi, надривно помислив Добромир.
Сльоза накотилася на повiки. Вона хотiла пробитися на волю, але заплющенi повiки ii не пропускали, тримали, а вона вiдчайдушно билася, звiльняючи собi прохiд, жадаючи вiльного шляху. І ось повiка здалася, розступилася перед впертiстю i наснагою маленькоi краплинки. А та радiсно забринiла на вiях i зiрвалася униз, у невизначену невiдомiсть, залишивши лиш невеликий мокрий слiд на щоцi боярина. Добромир провiв лiвою долонею по обличчю, наче витер шлях за тим, що вже втрачено, так само, як вимивають пiдлогу за померлим.
– Добромиро, донечко, – прошепотiв боярин, – менi варто було дослухатися до того, що говорили волхви, але я мислив, що вiдкупився Святовидом. Якби я знав, що все так складеться, то все зробив би, що твiй життевий шлях не перетнувся iз Володимиром. А тепер я все життя з долею вини буду дивитися у вiчi Позвiзда.
Згадавши онука, Добромир вiдчув, як у грудях потеплiшало. Боярин усмiхнувся, пригадавши милi риси дитячого обличчя i добрий, надто як для майбутнього воiна, погляд.
Саме пiсля тих сумних подiй Добромир вiдмовився бути посадником у Переяславi, а зайнявся вихованням своiх онукiв. Придiляючи кожному максимальну увагу, виховуючи iх зовсiм не так, як виховував його батько. Просто вiн не мiг iх так виховувати, адже вони не його дiти, вони стали для Добромира набагато ближчими за своiх рiдних дiтей.
У Добромира було трое онукiв. Всi вони жили у боярському будинку. Позвiзд i малий Добромир, син Ратимира, були ровесниками i зустрiчали четверту весну. Переслав, син Мечислава, був на рiк старший.
Так вже чомусь сталося, що дружина Добромира Катерина не до всiх онукiв ставилася однаково. Був у неi улюбленцем малий Добромир, який був сином ii любого Ратимира. Позвiзда Катерина недолюблювала, хоч намагалася цього не показувати, але вона вважала малюка причиною тих бiд, якi сталися. До Переслава вона взагалi вiдносилася холодно, адже то була дитина не ii кровi. То був син Добромирового бастарда Мечислава.
Саме через неоднозначне i нерiвномiрне ставлення до онукiв Катерини опiкуватися онуками допомагала Добромиру дружина Мечислава Ладомира, яка стала матiр’ю не лише для свого малюка, а i для двох iнших.
Спомин про онукiв пригасив душевний бiль боярина, вiн вiдчув, що е йому ради кого жити. Вiн знав, що потрiбен своiм онукам, можливо, набагато бiльше, нiж своiм дiтям.
Добромир злегка поворушив плечима i, вiдчувши слабкий щем втоми у своiх м’язах, схвально кивнув головою.
– Дякуючи Богам, я ще живий i можу тримати меч у руках, заради своiх рiдних, – усмiхнувшись прошепотiв Добромир, згадуючи слова покiйного батька: «Той, хто не може упевнено пiдняти меч, той може вважати себе безпомiчним, а значить мертвим. Такi довго не живуть. Я це знаю».
Раптова згадка про батька сколихнула хвилю спогадiв про давнi подii у життi боярськоi сiм’i. Про тi часи, коли був ще живий славний воiн, сподвижник князя Киiвського Ігоря Старого, Переслав Поклiнний.
– Батько, – перед очима Добромира постало суворе обличчя предка, риси якого, за давнiстю часу, поступово почали ставати все бiльш розмитими.
Так сталося, що Добромир знав лише батька Переслава. Про долю своеi матерi боярин майже нiчого достовiрно не знав донинi. Вiн лише знав iм’я. Знав, що ii звали Доброгнiва i що вона була з родини Воiмира Шуйцi.
Лише одного разу, пiдрiсши, Добромир спробував запитати батька про свою неньку, але той нiчого не вiдповiв. Лише, примруживши очi, промовив: «Ти щось знаеш?» Добромир нiчого не знав, тому похитав головою i знизав плечима. Тодi батько з розмаху долонею вдарив сина по обличчю.
Добромир впав. З розбитоi губи потекла кров, але вiн не заплакав, тому що знав: якщо батько побачить сльози, вдарить знову. Ось так Переслав Поклiнний виховував у своему единому синовi справжнього чоловiка i воiна. Такого, яким був сам.
Добромир доторкнувся долонею правоi руки до обличчя. До того мiсця, яке тодi так безжально вдарив батько. Добромировi на мить здалося, що вiн знову, крiзь роки, вiдчув бiль i солоний присмак кровi на розбитих губах. Боярин поглянув на пальцi, щоб переконатися, що там немае кровi, i облизав губи. Кровi не було, i вiн полегшено зiтхнув.
Пiсля отримання кривавого i болючого уроку Добромир бiльше нiколи не запитував у батька про матiр. Так крiзь все життя вiн пройшов iз болем у серцi, не вiдаючи про долю тiеi, яка дарувала йому життя.
Потiм, вже по смертi батька, Добромир чув вiд одного волхва, що може над родиною висiти якесь страшне прокляття, через яке жiнки, вродивши дитину, лишають ii i йдуть геть у iншi свiти. «А для того, щоб виправити або вiдвести вiд родини прокляття, треба, щоб у сiм’i родився хлопчик, який прийме посвяту i стане волхвом, йдучи шляхом служiння Богам. Ось тодi Боги можуть змилосердитися i зняти страшне закляття».
Спочатку цi слова юному Добромиру видалися дивними, але з часом вони все мiцнiше i мiцнiше засiдали у його серцi, iнколи навiть заважаючи прийняти вiрне i життево справедливе рiшення.
– Але чому менi батько не повiдав правди? – задавав тодi собi запитання Добромир. – А може, просто не встиг? Може, вiн хотiв менi все розповiсти, коли я стану дорослим?
Цього Добромир не мiг знати. Не мiг вiн вiдгадати, що творилося у батьковiй душi i чому вiн був такий суворий iз своiм единородним сином.
На той час Переслав Поклiнний, своею вiдвагою i вдачею, зумiв наблизитися до Великого князя киiвського Ігоря, на прiзвисько Старий, настiльки, що зумiв стати довiреною людиною i сподвижником князя. Переслав супроводжував тодiшнього володаря киiвських земель у лiтнiх походах на чужинцiв, а взимку ходив з ним на полюддя до васальних володiнь князя за даниною.
Лиш виповнилося Добромиру п’ятнадцять рокiв, як батько став брати його з собою у всi походи. На мiжусобнi сутички, ресталищнi баталii, набiги на чужинськi землi. Деякi бояри запитували Переслава, навiщо вiн наражае дитя, единого сина, на смертельну небезпеку? На що Переслав вiдповiдав: «Мiй син нiколи не загине безславно, а як загине, то лише як герой! А якщо виживе, то буде справжнiм воiном, i я пишатимуся ним, тому що мiй единий син звитяжний рубака».
Поступово Добромир справдi ставав тим воiном, якого у ньому хотiв бачити батько. Меч тримав впевнено, за щитом ховався лише тодi, коли була крайня необхiднiсть. Добромир розумiв ристалище i бачив можливостi супротивника, його слабкi мiсця.
Коли Добромиру виповнилося двадцять рокiв, князь Ігор оголосив дружинне ристалище для воiнiв старшоi i молодшоi дружини. Добромир сам собi здивувався, з якою легкiстю вiн перемiг перших своiх двох суперникiв, хоча вони були командирами дружинних ватаг. Тому вiн з нетерпiнням чекав бою iз наступним своiм суперником. Йому було цiкаво: чи зможе вiн так само легко розiбратися ще з одним дружинним воiном? Вiн хотiв зрозумiти: чи його перемоги е закономiрнiстю, чи простою випадковiстю?
Добромир поворушився у своему крiслi. Щемом у грудях вiддався спомин про той особливий день на ристалищi. Ось вiн стоiть, чекае виходу свого суперника, мiцно стискаючи в однiй руцi меч, у iншiй щит. І ось перед ним постае той, кого вiн найменше жадав бачити своiм суперником. У серцi похололо: перед ним стояв Переслав Поклiнний. Його суперником, за злим жартом турнiру, був його рiдний батько.
Молодший Поклiнний чекав, що батько щось скаже, але Переслав мовчки почав шалену, здавалося, смертельну атаку на сина. Мечi скреготали, висiкаючи з металу iскри. Щити стогнали, приймаючи на себе всю вагу смертельного удару.
У Добромира навiть промайнула думка: «Може, вiн хоче мене убити? Але навiщо це йому?»
Але в одну мить натиск Переслава послабнув i Добромир зрозумiв, що йому пiд силу тягатися iз батьком. Вiн вiдчув, що може здолати старiючого воiна. Здолати не кого-небудь, а славетного Переслава Поклiнного. Ось вiн не встиг прикрити плече. А ось незахищений пах. Тепер можна нанести удар вiстрям меча у горло.
Великою спокусою було бажання перемогти батька. Показати йому, на що здатен його син. Вразити усiх своею перемогою i тим, що вiн перевершив свого батька. Але Добромир, як справжнiй син, цього не зробив. Вiн пiдставив пiд удар плече i з криком болю упав на колiно, пiднявши догори праву руку, з якоi випав меч, благаючи пощади.
На тому великокняжому ристалищi був вшанований перемогою саме Переслав Поклiнний, а молодий воiн Добромир залишився у затiнку слави свого батька. Правда, пiсля того пам’ятного поединку вiдношення Переслава до сина змiнилося повнiстю. Батько почав розмовляти з Добромиром як iз собi рiвним. Бiльше не було глузувань, зверхностi. Мабуть, досвiдчений воiн зрозумiв, якого молодого звитяжця вiн виховав. Та крiм того, мабуть, Переслав усвiдомив вчинок сина i гiдно його оцiнив.
Тодi життя Добромира змiнилося, вiн насолоджувався молодiстю i гарною компанiею батька. Вони, як i ранiше, завжди були разом, але тепер все було по-iншому. Тепер Переслав був добрим i люблячим батьком. Добромиру хотiлося, щоб так було завжди. Вiн був готовий програвати боi на ристалищi батьковi хоч все життя, лиш тiльки у iхнiх стосунках нiчого б не змiнювалося. Але так не могло тривати вiчно. Все пливе, все змiнюеться. Таке гарне життя тривало лише вiд однiеi осенi до iншоi, якраз до того злощасного полюддя у васальних землях, коли князь Ігор Старий вирiшив примучити древлян.
Ось так Добромир, у думках пробiгшись спогадами про свое життя пiд батькiвським опiкунством, зупинився на тому днi, коли вiн бачив його востанне живим. У той день батько був не таким, як завжди. Мабуть вiдчував щось недобре.
– Чому я тодi його послухав? Чому не вiдмовився залишатися у Киевi? – прохрипiв Добромир, мiцно стискаючи кулаками бильця нi у чому неповинного крiсла.
– Ну i що ти змiг би вдiяти? – десь iз глибин ества прорвався голос батька. – Безславно загинув би разом iз усiма, а цього не повинно було статися!
Важкий i болючий спомин змусив старого боярина скривитися так, наче йому наскрiзь прокололи серце тонким шпичаком. На повiках забринiла краплина, але лише на одну мить. Добромир швиденько змахнув сльозину, адже нiхто i нiколи не мiг бачити, що вiн може плакати. Вiн навiть не плакав, коли на Краду клали його доньку. Вiн нiколи не плакав i нiколи не плакатиме. Так навчив його батько: «Нехай усi думають, що твое серце iз крицi!»
Добромир похитав головою i потер долонею груди. Вiн добре знав, що його серце може страждати так само, як у будь-кого iншого. Але це знав вiн, а iншi не повиннi цього знати.
Пам’ять Добромира до найменших деталей, вкотре за життя, вiдтворила ту останню розмову з батьком. Вiдбулася вона ввечерi у киiвському будинку Поклiнних. Так само, як i зараз, тодi також палахкотiв камiн. Вони сидiли один напроти одного i розмiрковували про життя, вiйськовi дружиннi буднi, про печенiгiв, про Свенельда, який оббирае васальнi княжi землi. І тут розмова зайшла про те, що князь Ігор хоче навiдатися на полюддя до Мала Нiскинi.
Розмова була довгою i тривожною. Вперше батько лишав його у Киевi, а сам iшов iз князем на полюддя. Це бентежило i турбувало. Добромир не хотiв лишатися, але Переслав заперечливо похитав головою.
– За мене не хвилюйся, – Переслав усмiхнувся синовi, – зi мною пiде наш вiрний побратим Воiмир.
– Дядько, – прошепотiв Добромир.
Воiмир був рiдним братом зниклоi дружини Переслава Поклiнного, а тому Добромиру приходився рiдним дядьком. Прiзвисько у Воiмира було Шуйця, тому що вiн був лiвшею i завжди тримав меч у лiвiй руцi. І хоч Шуйця був старший за свого племiнника всього на десять весен, вiн Добромиру, наскiльки змiг, замiнив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме пiсля того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закiнчення.
Потiм цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадае той день: «…Боги чекали слова вiд людей, а люди, наче нiмi, мовчали. Тодi Боги вирiшили сказати свое слово, але люди, наче глухi, нiчого не чули…»
Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зi своiми вiрними поплiчниками, вирушив у землi древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирiшили не просто заговорити, а заволати у весь голос, можливо, хотiли вiд чогось оберегти, застерегти, але марно.
Давно такоi грози не було. Люди не розумiли, чим змогли так розсердити Богiв. Не знали, але творити прощенну молитву було уже пiзно. Волхви блукали налякано навколо капищ, розумiючи, що велика вина на них, тому що вчасно не змогли почути i зрозумiти Богiв. А тепер Божий гнiв може впасти саме на iхнi голови.
Але гроза як раптово розпочалося, так раптово i припинилася. Визирнуло сонечко, усмiхнулося, i весь щирий люд зрадiв тому диву. Боги змилостивилися, Боги пробачили. Але, як виявилося пiзнiше, радiсть була передчасною…
…Добромир згадав, як вiн чекав звiстки вiд батька. Кожен iз чотирьох днiв виринув iз його задавненоi пам’ятi. Вiн тодi мало спав, похапцем iв i все був насторожi. І ось настав п’ятий день очiкування пiсля вiд’iзду князя зi своiми поплiчниками до древлянських земель. Вся п’ята ватага також продовжувала бути насторожi, готова виконати будь-який наказ свого молодого командира.
Хоча раптом, по обiдi п’ятого дня, Добромир заспокоiвся i перестав нервувати. Вiн постiйно отримував звiстки про спокiй у князiвських хоромах, що там не вiдбувалося нiяких надзвичайних подiй. Життя у княжих хоромах було буденним i не вiдзначалося чимось надзвичайним, що могло викликати тривогу. Молодий ватага вже почав вiрити у те, що батьковi хвилювання i пiдозри були марними та даремними. Добромир чекав, що ось вiдкриються дверi гридницi i на порозi постане втомлений, але завзятий Переслав Поклiнний у супроводi Воiмира Шуйця.
Дверi направду по обiдi у гридницю вiдтворилися. На порозi стояв втомлений Воiмир. Вiн був один i у руках тримав батькiв меч. Його кремезна постать у кольчузi мала страхiтливий вигляд. Вiн зняв з голови шолом i поклав його на лавку. Туди ж вiн поклав меч. Обличчя було покрито шаром сiроi пилюки, але все одно в око впадала не притаманна Воiмиру блiдiсть.
Добромир тодi пiднявся iз-за столу i мовчки очiкувально дивився на свого дядька, який повiльно пiдходив до нього. Молодший Поклiнний i Воiмир зовсiм не були схожi. Єдине, що видавало iхню кровну близькiсть, це очi. Могло здатися, що вони дивляться на цей свiт одними очима. І ось цi два однакових погляди зустрiлися, пересiклися. Серце Добромира частiше забилося, вiн зрозумiв, що дядько прийшов iз поганими новинами.
– Воiмире, слава Богам, ви повернулися. А де Переслав, мiй батько? – якимось здавленим, не притаманним йому, повним сподiвання i в той же час тривоги голосом запитав Добромир.
– Я принiс тобi батькiв меч, тому ти зараз, Добромире, маеш зiбрати докупи всю свою волю, – важким надривним голосом промовив Воiмир, – адже так сталося, що ми не зогледiлися, як на нашу землю пiдступно i неждано завiтали недобрi часи.
– Недобрi часи? Щось сталося з Великим князем? Ти так i не вiдповiв менi, де мiй батька? – Добромир запитально iз наростаючою тривогою запитував, не зводячи свого погляду з дядька.
Добромир добре знав, що означають слова Воiмира, але не хотiв йняти вiри у те, що сталося найстрашнiше, що могло статися. Але попри все вiн добре знав, якою буде вiдповiдь.
– Вони всi мертвi, – коротко промовив Воiмир.
Добромир донинi пам’ятае той стан, який його переповнив у ту мить, коли вiн почув тих три страшних слова: «Вони всi мертвi». Це була перша страшна i непоправна втрата, до якоi вiн був не готовий. Це пiзнiше вiн буде переносити втрати, затискуючи горе у своему серцi, а тодi все було по-iншому. В головi загупали важкi молоти, на очi насунулася сива непроглядна сивина. Серце стиснулося вiд болю i жалю. Через тугу кольчугу Добромиру стало важко дихати. Здавалося, ще мить, i вiн впаде на пiдлоги гридницi. Але Добромир не впав, вiн мiцно обiперся обома руками об край столу.
Добромир намагався зiбрати докупи всю свою силу волi i мужнiсть, щоб протистояти раптовому горю. Вiн хотiв осмислити все, що сталося. Йому потрiбна була впевненiсть i розумiння, як слiд вчинити далi, адже недарма Воiмир принiс батькiв меч.
– Чия кров на мечi мого батька? – запитав Добромир, взявши у руки батькiв меч. – З яких причин на булатному залишено ворожу кров?
Запитання Добромира було не випадковим, адже iснувала давня традицiя очищення меча вiд ворожоi кровi пiсля завершення бою. Кров на мечi залишалася лише у тих випадках, коли вона вимагала помсти або справедливого суду i дотримання давнього закону.
Воiмир взяв закривавлений меч iз рук племiнника, поглянув на нього i, зiтхнувши, вiдклав булатного убiк на дерев’яну стiльницю.
– Меч твого батька, Переслава Поклiнного, я вийняв iз пробитих грудей Мiстишi Свенельдича, – слова, мовленi Воiмиром Шуйцею, прозвучали у гридницi, як грiм серед ясного неба.
– Ти хочеш сказати, що саме мiй батько убив блудного сина воеводи Свенельда? – запитав Добромир, будучи до нестями здивований почутим.
– Поруч iз твоiм батьком лежав мертвий Свенельдич. Із його пробитих грудей стирчав булатний меч Переслава, i це е найбiльшою загадкою. Тому що, якщо твiй батько вбив Мiстишу, то хто вбив Переслава? – розвiвши руки, проговорив Воiмир.
Шокований почутим, Добромир лиш розгублено розвiв руки, в думках збираючи докупи все почуте.
– Мiй батько не мiг просто так взяти i вбити сина воеводи, вiн не вбивця. Якщо вiн так вчинив, значить, мав для того вагомi пiдстави, – знову Добромир вирiшив настояти на своему, захищаючи вiйськову честь свого покiйного батька.
– Мене вже не це турбуе. Я про iнше думаю, – махнувши рукою, промовив Шуйця.
– Про вбивцю? – здогадався Добромир.
– Саме так. Якщо вбивця твого батька iз когорти Свенельда, то думаю, що вже приготований меч, який мае розтяти тобi груди. Бiльше того, можливо, вже хтось тримае той меч у руцi…
…Протягом усього свого життя Добромир у своiх роздумах неодноразово буде повертатися до подiй тих днiв, ставячи собi одне i теж питання: «Чи вiрно я тодi вчинив?» Були митi, коли вiн жалкував, що не розтяв груди Свенельду. Навiть, десь iз потаемних глибин душi, iнколи виринала пiдступна думка щодо самоi Великоi княгинi, ii пiдступних чар, якi так звабливо подiяли на нього.
Але цi думки Добромир швидко гнав геть. Вiн розумiв, що не можна пiддаватися тим сумнiвам, вiрити iм, адже вони можуть перекреслити весь сенс вчиненого i прожитого життя. Життя непростого i звитяжного…
…Добромир пiдвiвся i, ступивши кiлька крокiв, знову присiв бiля камiнного багаття. Взяв полiно i положив його на жар. Суха кора на полiнi миттево спалахнула i вiдбилася у поглядi боярина палаючим багаттям Крада. Це було поховальний вогонь для його батька. Горiв його човен, який вiз старого боярина в останню земну путь. Поряд з батьком на тому човнi лежала невiдома для Добромира жiнка.
Довго вiн не знав усiеi правди. Лише коли лiг на смертне ложе Воiмир Шуйця, вiн дiзнався крихти правди, якi були вiдомi дядьковi i якi вiн не хотiв забирати з собою на той свiт. Тодi вiн прикликав до себе Добромира i повiдав йому страшну таемницю його роду. Але повiдав вiн ii вже пiзно, та й, як виявилося пiзнiше, Воiмир також не знав усiеi правди. Та що тепер гадати, багато чого було зроблено такого, що поправити неможливо. З цим болем Добромир продовжував жити i донинi.
Раптом Добромировi згадалася одна давня молитва, яку колись вiн почув iз вуст, вже нинi покiйного, переяславського волхва Свiтолика Богомудрого. Потiм ця молитва була мовлена багатьма волхвами i чута боярином неодноразово, але чомусь вiн ii завжди пов’язував саме з Свiтоликом.
– Смерть не страшна, страшним е вiдчай! Не кари прошу, а уроку! Не перешкоди, а подолання! Не погибелi, а Переходу! Народжуемося на смерть! Вмираемо на життя! Так було, так е i так буде! Вiд столiття до столiття! Вiд Кола до Кола! – прошепотiв давно завченi слова боярин. Слова, якi поступово стали сенсом його життя i розумiння дiйсностi…
Добромир знову сiв у крiсло, на якусь мить заплющив очi, десь у глибинi душi картаючи себе за те, що так безжально своiми роздумами пошматував свое уже немолоде серце.
– Колись воно не витримае твоiх катувань, Добромире, – сам до себе промовив боярин, – i ти ляжеш на Крада i пiдеш шляхом Ірiйським.
Можливо, вже Добромир насправдi втомився жити. Бували митi, коли вiн вiдчував готовнiсть перетнути межу i ступити на стежку, яка веде до родових пращурiв. Але усiма своiми помислами боярин розумiв, що ще не пора. Розумiв, що вiн ще потрiбен на цьому свiтi своiй рiднiй землi, своiм рiдним, а особливо тим трьом безпомiчним малюкам, якi жили у його родовому помешканнi i яким судилося творити майбутню iсторiю вiд iменi бояр Поклiнних.
Погоджуючись зi своiми думками, Добромир кивнув головою i хотiв пiднятися, щоб пiдiйти до вiкна. Йому захотiлося вдихнути свiжого рiдного повiтря, яке, як вважав Добромир, мало чудодiйну силу додавати життевоi наснаги.
Але лиш тiльки вiн обiперся обома руками у бильця крiсла, як у дверi постукали i на порозi з’явилася красива i статна Ладомира, дружина Мечислава i мати одного iз Добромирових онукiв, який був названий у честь старого Переслава.
– Прийшов ваш син, волхв Святовид, – спочатку трiшки присiвши, а потiм схиливши у поклонi голову, промовила жiнка. – Вiн хоче порозмовляти з дiтьми, розповiсти iм правду рiдноi землi.
– Дякую тобi, дитино, ти добру менi принесла звiстку, – усмiхнувшись промовив Добромир, – я давно його про це просив. Скажи Святовиду, що я зараз вийду.
Ладомира знову вклонилася i тихенько, майже беззвучно полишила боярську кiмнату.
– Життя продовжуеться, – промовив боярин, – тi, хто помер, йдуть своею дорогою до життя, а тi, хто ще живуть, йдуть своiм шляхом до невiдомого. Так було споконвiку i так буде до тих пiр, поки Боги будуть оберiгати вогонь у наших оселях.
Добромир знову усмiхнувся i, пiдвiвшись зi свого крiсла, неквапно пiшов до дверей, щоб зустрiтися з тими, хто йшов слiдом за ним.
2. Мечислав
На Переяславському трактi
Полишивши по обiдi заiжджий двiр, кавалькада iз двох десяткiв кiнних дружинникiв виiхала на тракт i попрямувала у бiк Переяслава. Подорожнi, якi рухалися гостинцем чи то у бiк Киева, чи то у зворотному напрямку, до Переяслава, з пошаною звiльняли проiзд дружинним воiнам. На хоругвi дружинного загону були вiдзнаки приналежностi до п’ятоi ватаги славетноi Третьоi когорти молодшоi великокнязiвськоi дружини.
Це були воiни тiеi всiм вiдомоi когорти, яку у народi називали дружиною Сiгурда. Того Сiгурда Ейрiксона, який був воеводою молодшоi великокняжоi дружини. Саме вiн зiбрав навколо себе найкращих воiнiв цiеi землi у славну когорту звитяжцiв.
Так вже сталося, що пiсля загибелi колишнього когортного командира Третя когорта довгий час безпосередньо пiдпорядковувалася воеводi, тому що серед рiвних звитяжцiв вiн не мiг виокремити самого бiльшого достойника, який мiг би взяти пiд свою оруду найкращу дружинну когорту. Всi десять ватагiв були як один славетними воiнами, i Сiгурд не хотiв когось ставити вище iнших. Хоча можна було видiлити одного ватагу, Мечислава на ймення Вiдчайдушний, але вiн був бастардом i Сiгурда брали сумнiви, чи варто видiляти його з-помiж iнших. Та й невiдомо було, як сприйме Великий князь такого когортника. Тому часто доводилося Сiгурду самому водити когорту до бою та вiддавати особистi розпорядження ватагам.
