скачать книгу бесплатно
– Ти хто? – трохи здавленим голосом, не притаманним iй, запитала Ладомира незнайомку, але наче не чула запитання.
– Ти померла з першим стуком твого серця, – почала говорити примарна жiнка замогильним голосом, – коли ти побачила перший промiнь свiтла i свiт почув твiй перший крик – ти тодi уже була мертвою. Коли ти зустрiла свою любов, тобi на мить зажеврiло у тобi життя, але це тривало недовго. Коли у тебе народився ваш син, ти цим вбила його. Але з останнiм ударом твого серця у тебе з’явиться можливiсть знову знайти життя. Бо коли Яв зростае, тодi Нав зменшуеться, i навпаки. Прав же ж – врiвноважуе iх, перетворюючи на гармонiю. Тому кажуть Боги людям: «Осягнув Прав у своему Серцi – перевершив Яв i Нав». І ще одне хочу сказати: «Той, хто перевершить одночасно Свiтло Ірийське i Темряву Пекла, – досягне Невiдомих Чертогiв Родових». Невiглас у своему життi бачить лише життя, а на смертi бачить лише смерть. Мудрий же ж у життi навчаеться помирати, а у смертi навчаеться жити. Вчитися у життi вмирати – означае готувати себе до переходу. Вчитися у смертi жити – означае позбавлятися прив’язаностi до всього минущого. Той, хто намагаеться вибрати Яв або Нав – залишаеться невiльним. А той, що шукае Прав за межами Явi i Навi, е божевiльним. Той, хто осягне основи едностi Тиесвiття, – збагне велике розумiння Шляху, поеднавши в своему Серцi початок Шляху з його закiнченням. Про таку людину скажуть: «Перевершивши життя i смерть, вiн повернувся до своiх Витокiв». Така людина бiльше не втiлюватиметься у одному з свiтiв. Той, хто вiдае, тому цього буде достатньо.
Ладомира слухала, не все розумiючи з того, що мовить незнайомка, кожне слово якоi наче молотом стукало у ii свiдомiсть, намагаючись проникнути у самi глибини ii ества. Водночас серце Ладомири почало боротися iз почутим, наповнюючись непереборним жахом. На очах забринiли сльози. Ладомира схлипнула i спробувала вiдсторонитися чимдалi вiд непроханоi гостi. Вона спробувала забитися у дальнiй куток ложа, як раптом вiдчула, що хтось доторкнувся до ii тiла. Ладомира стрепенулася усiм тiлом, зойкнула i розплющила очi. Бiля ii ложа стояв Мечислав. Нiякоi жiнки у кiмнатi не було. Ладомира полегшено зiтхнула.
– Ти плачеш? Тебе хтось налякав пiд час твоеi подорожi у iншi свiти? – тихо i поблажливо усмiхаючись, запитав воiн.
Ладомира, нiчого не вiдповiвши, схопилася iз ложа i кинулася до Мечислава. Жiнка обiйняла його за шию i пригорнулася усiм тiлом. Майже так само, як це було тодi, коли вiн ii побачив уперше. Ладомира так само тремтiла усiм тiлом, як i тодi. Правда, тобi то було юне дiвча, а зараз до воiна пригорталася пишна, дородна жiнка.
Мечислав спробував ii заспокоiти. Погладив нiжно по голiвцi, а потiм спробував легенько вiдсторонити вiд себе, щоб заглянути iй у вiчi i побачити там ii страхи. Ладомира цупко трималася за шию чоловiка, не дозволяючи вiдсторонити себе вiд нього, заперечливо хитаючи головою. Поведiнка i страхи дружини стурбували Мечислава. Вiн не хотiв отримати якусь неприемну звiстку у ту мить, коли життя, здавалося йому, йде шляхом удачi i покровительства Богiв.
– Хочу, щоб ти заспокоiлася i розповiла менi про все, що тебе стурбувало чи налякало, – твердо i трохи суворiше, нiж завжди, промовив Мечислав.
– Я бачила жiнку, – прошепотiла Ладомира, так само не послаблюючи своi обiйми.
Мечислав полегшено зiтхнув, розумiючи, що це лиш жiночi причуди чогось боятися i за все переживати. Вiн все-таки легенько, але твердо послабив обiйми дружини, а тодi пiдхопив ii на руки i, поклавши на ложе, присiв бiля неi.
– Мабуть, та жiнка була дуже страшною, якщо змогла тебе так сильно налякати, – усмiхаючись, промовив Мечислав, щоб остаточно розвiяти страхи дружини.
– Нi, – заперечливо похитала головою Ладомира.
– Нi?
– Спочатку я думала, що то прийшла до мене покiйна сестра твоя, Добромира, – лежачи на ложi, тривожно почала розповiдати Ладомира, – вона ранiше приходила. Переймаеться своiм сином. Хвилюеться, чи добре я до нього ставлюся. Переконаеться, що я до нього добре ставлюся i йде собi назад у iншi свiти, до своiх пращурiв.
– Добромира? Вона до тебе приходила? Коли? Чому ти не розповiдала? – здивувався почутому Мечислав.
– Це було давно. Я не хотiла тебе цим турбувати, – знизнувши плечима, промовила Ладомира. – Остаточно переконавшись, що я не ображаю ii сина, вона перестала мене турбувати.
– Заспокоiлася. Це добре, – кивнув головою Мечислав.
– Побачивши сьогоднi жiночу постать, – зiтхнувши, промовила дружина, – я спочатку подумала, що то знову прийшла вона. Але придивившись, я побачила, що то не Добромира.
– Якщо не Добромира, тодi хто? Може, Родена? – зробив здогад Мечислав.
– Нi, – похитала головою Ладомира, – я думаю, що то була Мара.
– Мара? – почувши iм’я могутньоi Богинi, Мечислав стрепенувся i пiдвiвся на ноги. – Що вона хотiла? Щось тобi казала?
– Так, вона казала, – ствердно кивнула головою Ладомира.
Їi груди знову почали важко пiдiйматися i на очi знову накотилися сльози. Ладомира схлипнула i сьорбнула носом.
– Що?
– Вона казала, що варто у життi навчатися помирати, а у смертi навчатися жити. Хто зумiе це осягнути, той перевершить Життя i Смерть, зумiвши повернутися до своiх витокiв, – прорекла Ладомира схлипнувши.
У кiмнатi на якусь мить повисла тиша. Кожен мiркував. Мечислав осмислював почуте, Ладомира намагалася втямити сказане нею.
– Мара доторкалася до тебе? – раптом запитав Мечислав, зовсiм не про те, про що вони мислили.
– Я не згаю. Не пам’ятаю, – знизала плечима Ладомира i вiдкинула голову назад на лiжнику, зосередившись, намагаючись згадати, вiдтворити у своiй пам’ятi ту страшну картину, – вона, здаеться, хотiла, але не встигла до мене пiдiйти, тому що ти увiйшов до кiмнати. Хоча до мене хтось доторкнувся. Я думала, то ти, а раптом то Мара встигла мене позначити?
– Думаю, що, не дивлячись на всi перестороги, саме я доторкнувся до твого плеча, – похитав головою Мечислав, – ти була налякана i схлипувала, от я i вирiшив тебе обережно розбудити, повернути у нашу реальнiсть.
Мечислав стояв бiля ложа, а його тiнь, яка вiдбивалася вiд камiнного вогнища, простягнулася у напiвтемрявi кiмнати, яку окрiм камiна освiтлювали двi маленьких лампадки. Тiнь статурного воiна перетворювалася у могутнього велетня, який нависав на дальнiй стiнi, байдуже спостерiгаючи за всiм, що вiдбувалося у напiвтемнiй кiмнатi.
– Так, я вiдчула дотик до плеча, – згадуючи, промовила Ладомира i мимоволi зробила порух лiвою рукою, щоб доторкнутися до того мiсця на правому плечi, де донинi вона вiдчувала дотик.
– От бачиш, Богиня тебе не позначила, – сiдаючи назад на ложе i погладжуючи руку дружини, спробував заспокiйливо усмiхнутися Мечислав, – тому, що просто-напросто iй цього не треба.
– Мечиславе, вона приходила по мене, – скривившись i з вiдчаем промовила Ладомира.
Жiнка спробувала пiдвестися на ложi, але Мечислав зупинив ii порухом руки, нiжно доторкнувшись до ii щоки.
– Лежи, заспокойся i не говори таких слiв, це небезпечно, – приклавши палець до ii губ, прошепотiв Мечислав, – окрiм того, якби Богиня хотiла тебе забрати, то нi я чи будь-хто iнший не змiг би стати iй на завадi. А раз ти тут, зi мною, значить, вона щось iнше хотiла сказати. Можливо, попередити, вiд чогось застерегти.
– Ой, лячно менi, Мечиславе. Вона вже забрала Добромиру i Родену, – знову схлипнула жiнка, а у ii очах свiтився переляк, – тепер вона прийшла за мною, щоб всi онуки твого батька залишилися сиротами. Це прокляття, про яке я чула неодноразово.
Пiсля цих слiв Ладомири у кiмнатi запанувала важка мовчанка. Мечислав пiднявся i мовчки вiдiйшов у дальнiй куток кiмнати, за палаючим камiном. Кiмнатний морок поглинув його.
Ладомира злякалася, що вона щось недобре сказала, можливо, образивши свого коханого чоловiка. Вона миттю зiскочила iз ложа i, дрiбочучи нiжками, пiдбiгла i притулилася до спини Мечислава, обхопивши його обома руками. Так вони простояли кiлька миттевостей.
– Із самого дитинства я чую про якесь прокляття над родом Поклiнних. Що жiнки iз цього роду або якi долучилися до родини, родять сина i йдуть геть у iншi свiти, – стоячи обличчям до стiни, почав говорити Мечислав, – я довго мiркував над почутим i менi до цього дня здавалося, що я знайшов вихiд. Я був певен, що доля поступилася менi, вказавши вiрний шлях.
Мечислав повернувся обличчям до дружини i взяв ii обома руками за плечi, уважно подивився у вiчi, наче там намагався розгледiти страшну вiдзнаку Мари. Але на нього дивилися чистi, омитi сльозами, жiночi очi. Нiякоi вiдзнаки у них не було. Вiн пригорнув до себе дружину i мiцно ii затиснув у своiх обiймах.
– Чуеш мене, Ладомиро, – прошепотiв вiн iй на вухо.
– Так, чую, – вiдiзвалася вона на його закличний шепiт.
– Я зараз тобi скажу те, що нiколи не казав.
– Скажи.
– Прокляття, якщо воно насправдi iснуе, а не е вигадкою злих язикiв, то воно дiе лише на жiнок нашоi рiдноi землi, у яких тече кров наших перших людей. Це прокляття зовсiм не дiе на жiнок, якi прийшли у нашi землi з iнших краiв, – Мечислав хоч i говорив не голосно, але слова його звучали твердо i переконливо. – Думаю, Добромир про це знае зараз i знав ранiше. Недарма вiн одружився на гречанцi. Хiба мало у наших землях було красунь, якi готовi були вiддати йому свое кохання, але вiн обрав чужинку. Батько хотiв зламати гнiв Богiв за минулi грiхи предкiв.
– Ти також, як i твiй батько, одружився на чужинцi лише тому, щоб зламати те, що було давно передбачено? – запитала Ладомира, зробивши крок назад, вiдсторонюючись вiд чоловiка.
На оченятах Ладомири знову забринiли сльози. У ii очах попереднiй страх змiнився першими проблисками вiдчаю. Жiнка захитала головою. Вона не хотiла йняти вiри тому, що вона помислила: «Невже вiн одружився б iз будь-якою чужинкою, яка б опинилася поряд з ним?» Серце жiнки забилося вiд хвилювання. Недавнi страхи вiдiйшли десь у самi глибини ества жiнки, а можливо, зовсiм вивiтрилися, розчинившись у напiвтемнiй кiмнатi. Тепер почуття жiнки заполонили зовсiм iншi страхи. Вiрнiше це було розчарування. Адже у одну мить весь той свiт, який вона вибудовувала з такими зусиллями, раптом захитався пiд ii ногами, загрожуючи розсипатися, розлетiтися на дрiбнi друзки i зникнути у мороцi небуття. Це Ладомиру налякало бiльше, нiж можлива власна смерть.
– Це не так, – похитав головою Мечислав, розумiючи вiдчай дружини, – я не знаю, як насправдi одружувався батько. Можу лише робити якiсь припущення. Але менi не треба робити припущень щодо мого одруження. Я знаю, як це було. Бiльше того, менi вiдомi причини, за яких я одружився на моiй маленькiй бранцi.
Мечислав ступив крок до Ладомири, усмiхаючись i маючи намiр обiйняти ii i пригорнути до себе, щоб заспокоiти. Але жiнка знову ступила крок назад, не давши можливостi здiйснити чоловiковi задумане. Ладомира обiперлася обома руками у груди Мечислава, з намiром зупинити його наступ.
– Я бранка. Я чужинка, я… – розпачливо почала говорити Ладомира, але Мечислав прикрив iй долонею рота.
– Твоi слова не е добрими, Ладомиро. Наше життя належить Богам i вони вирiшують нашi долi. Кого забрати у свiт пращурiв, кого залишати жити у нашому свiтi. Також творячи ту чи iншу справу, ми виконуемо волю Богiв. І також ми даемо життя або позбавляемо когось його, лише за згоди Богiв, – Мечислав говорив, з усiх сил намагаючись достукатися до свiдомостi своеi жiнки.
Вiн взяв ii обома руками за плечi i струсонув, щоб привести до тями. Голова Ладомири хитнулася назад i ii тiло раптом обм’якло у сильних руках воiна. Жiнка опустила голову i вперлася лобом у груди чоловiка. «Моя нiч. Зовсiм не такою я собi ii мислила. Мрiяла про мiцнi чоловiчi обiйми, але зовсiм не такi, як зараз», – помислила Ладомира. І раптом краплини жалю впали на серце жiнки. Все те, що так сильно турбувало i хвилювало жiнку ще кiлька хвилин тому, видалося таким неважливим i якимось вiдчуженим i далеким.
Ладомира продовжувала стояти, притулившись лобом до грудей чоловiка, вже не слухаючи слiв Мечислава, який все говорив i говорив. Вiн ii переконував, що вона була йому подарована Богами. А вона стояла i мовчала. Їi охопив розпач за змарнованим вечором. Ладомира зiтхнула i глибоко вдихнула повiтря. Їй у нiздрi, разом iз повiтрям, залетiв запах чоловiчого поту, який iшов вiд тiла ii чоловiка.
Вдихнувши ще раз, жiнка стрепенулася, пiдняла голiвку i подивилася у вiчi чоловiка. Що вона там хотiла побачити, вона, мабуть, i сама не знала. Тепер Ладомира притулила свiй пальчик до губ Мечислава, заставивши його замовчати.
– Вже, мабуть, вода для купелi захолола, а ми тут стоiмо. Ти ж не можеш лягти спати поряд зi своею дружиною некупаний, – Ладомира знизала плечима i винувато усмiхнулася.
Мечислав, ошелешений несподiваною перемiною у настроi дружини, якусь мить мовчки постояв, клiпаючи повiками, а тодi схаменувся i також усмiхнувся у вiдповiдь.
– Я так скучила за тобою, – звабливо прошепотiла жiнка, – коли я тебе побачила у вiкнi, то зразу навiть не повiрила, що то ти. Думала, маришся ти менi вже. А коли усвiдомила, що то ти направду, то мое сердечко так забилося, що думала, воно розiрве менi груди з радостi.
Ладомира щебетала i щебетала, а воiн, полегшено зiтхнувши, пiдхопив ii на руки. Якусь мить постояв, насолоджуючись вiдчуттям близькостi жiночого тiла, переповненого збуджуючим жаром, а тодi ступив крок i понiс ii через опочивальню до передпокоiв, де вже, мабуть, згас камiн i захолола вода для купелi.
Ладомира ж мiцно обхопила чоловiка за шию, пригорнулася так сильно, наче намагалася розтворитися у ньому, з’еднавшись з ним у одне цiле. Думки ii путалися. В одну мить вона вiдчула себе безмежно щасливою i iй щиро хотiлося, щоб ось так було завжди. Але чи так буде – вона не знала. Ця нiч щось змiнила у нiй. Ладомира ще не знала що, але ii зараз це не хвилювало. Що буде завтра, через день, два? Житиме вона чи нi? Яка рiзниця. Головне, що вони зараз разом. А все iнше у руках Богiв.
«Саме зараз починаеться моя нiч. Та нiч, яку я чекала i якою марила. Але ця нiч не буде такою, як я ii уявляла. Вона буде iншою. Кращою i неповторною», – помислила Ладомира, навiть не зауваживши, як по ii щоцi скотилася гаряча сльозинка i впала на груди Мечислава.
5. Святовид
Дорогою у напрямку смертi
Святовид, як i було вчора домовлено на радi у Добромира Поклiнного, прибув до боярськоi оселi з першими променями сонця, вiдчуваючи сонну втому, яка почала у таку непiдходящу мить турбувати, здавалося, загартованого волхва. Прибув, щоб iз самого рання вирушити до Вишгорода, супроводжуючи свого батька до великокняжоi резиденцii. Крiм того, як сказав Мечислав, Великий князь киiвський Володимир Святославович жадав особистоi зустрiчi iз переяславським боярином Добромиром Поклiнним.
Всi вони мали вирушити у не близьку дорогу у супроводi i пiд охороною воiнiв Мечислава. Дорога до Вишгорода попри Киiв була не близькою, тому було вирiшено виiхати так, щоб ще за дня, пiд вечiр дiстатися великокняжоi резиденцii. Але як гадалося вчинити, так зробити не вдалося. Спочатку Мечислав нiяк не мiг вибратися зi своiх покоiв. Ходив туди-сюди, мiркуючи якусь справу. Бормотiв щось собi пiд нiс i не зважав, що сонце вже пiдiймаеться вiд горизонту, освiтлюючи дитинець, а вони навiть не збираються полишати межи мiста.
Вигляд був у Мечислава втомлений. Видно було, що воiн майже не спав, а може, й взагалi цiеi ночi не грiв постiль сном. Всi присутнi, у тому числi i дружиннi воiни, злегка посмiхалися, розумiючи втому когортного командира на свiй лад. Але правду знали лише Мечислав зi своею коханою дружиною. Ну i, звiсно, Боги. Всi iншi могли лиш гадати, як провiв нiч iхнiй командир. Хоча, можливо, у декого iз воiнiв i була якась доля правди у тих здогадах, якi вони самi собi малювали, але iстинних причин такого стану Мечислава нiхто не знав.
«Здаеться, Мечислав не хоче нiкуди iхати i все робить, щоб затягнути час», – промайнула тодi думка у Святовида, який зовсiм iншими очима дивився на свого брата i розумiв, що не все так просто у життi когортного командира.
Але ще на якусь мить Мечислав зайшов у своi покоi i, вийшовши з них одягнений у повне вiйськове спорядження, зiтхнувши i наче нехотя, скомандував шикуватися до виiзду. Шикуватися довго не прийшлося, адже всi i вiдтак були готовi рушити у путь. Але раптом зойкнув Добромир. Старий боярин згадав, що перед виiздом не всi дав розпорядження для Ладомири, тому велiв на хвильку затриматися, пославши служку за дружиною Мечислава.
Всi присутнi, особливо дружиннi воiни, з цiкавiстю чекали появу красунi, дружини командира. Всi хотiли побачити втому на обличчi жiнки, щоб переконатися, що iхнi здогади е iстинними.
Але переконатися у тому нiкому не судилося. Час iшов, а Ладомира не з’являлася. Тодi Добромир, розумiючи, що затримуе ватагу з виiздом, покликав до себе ще одного служку i велiв йому слово у слово передати його розпорядження Ладомирi. Служка вислухав i, кивнувши головою, зник за дверима боярського обiйстя. Пiсля цього кавалькада риссю рушила у бiк брами, через яку полишили переяславський дитинець.
Ранок видався прохолодним. Легенький мокрий снiжок почав вночi притрушувати землю, вкриваючи ii свiтлим покривалом. Але бiлий покров тримався недовго. Пiд натиском ранньоi весни, з першими промiнчиками сонця снiг вiдразу ж почав розтавати, змiшуючись iз пiском, перетворюючись на болото. Те болото вилiтало iз-пiд копит кавалькади дружинних воiнiв.
Їхали не спiшно, зрiдка припускаючи алюром, а так коней тримали в уздi, зважаючи на небезпеку, яка пiсля вчорашнiх подiй могла чатувати на подорожнiх. Мечиславу, який очолював кiнний загiн, не хотiлося наражатися на небезпеку. Вiн жадав без пригод добратися до Вишгорода. Саме там, у великокняжiй резиденцii мала вiдбутися очiкувана Велика рада мужiв землi нашоi рiдноi.
Сама рада мало цiкавила когортного командира. Такi зiбрання часто влаштовував Великий князь. Мечислава бiльше цiкавив гучний бенкет, який завжди пiсля Великоi ради влаштовувався для бояр i дружинних командирiв. Якесь сiре i гнiтюче вiдчуття оселилося у душi Мечислава пiсля проведеноi останньоi ночi з коханою дружиною i вiн сподiвався, що ввечерi хмiльний мед у компанii воiнiв зможе розвiяти його неочiкувану журу.
Поряд iз Мечиславам iхав, чомусь iз стурбованим виглядом, посадник переяславський Дзвенимир Шуйця. Дзвенимир був одягнений як воiн. Голову посадника покривав шолом з невеликим нерухомим нанiсником спереду. Поверх цупкоi полотняноi сорочки була одягнена дорога металева кольчуга iз iменними вiдзнаками роду Шуйця. Кольчуга була пiдперезана спецiальним поясом iз металевих пластин. Пояс був виготовлений саме пiд цю кольчугу, вiдповiдно був припасований i пiдiгнаний пiд статуру Дзвенимира. До пояса була прикрiплена улюблена зброя родини Шуйцi. Це була з довгою замашною рукояткою однобiчна гостра сокира. На кiнцi до рукоятки був приторочений невеликий шкiряний пасок, щоб сокиру можна було утримувати на кистi руки. Так вже сталося, що Дзвенимир, так само, як i його батько Воiмир Шуйця, не любив мати справу iз мечем. Йому була до вподоби давня зброя предкiв – сокира.
Дзвенимир був сином вiдомого когортного командира Воiмира Шуйцi i приходився двоюрiдним братом для Добромира Поклiнного. Саме пiсля того, як старий боярин вiдмовився пiсля смертi доньки нести посадницьку службу, Великий князь зробив своiм посадником у Переяславi Дзвенимира. Чи радiв тодi Дзвенимир, що доля, завдяки Дажбогу, повернулася до нього обличчям, чи нi? Важко сказати йому самому навiть тепер. Можливо бiльше нi, нiж так. Адже вiн переймав владу у княжому мiстi вiд свого двоюрiдного брата, який сидiв на чолi мiста вже багато рокiв. Громада була ним задоволена i Дзвенимира брав сумнiв: «Чи зможе вiн у справах господарських перевершити Добромира?» Не змiг. Хоч i старався.
Дзвенимир розумiв, що його вчинки постiйно будуть порiвнювати зi справами попереднього посадника. І, як не прикро, в силу певних обставин, цi порiвняння не завжди були на користь нинiшнього посадника переяславського. Бiльше того, останнi подii здивували i не на жарт стурбували Дзвенимира.
Можливо, причиною певних невдач Дзвенимира було те, що вiн iколи не забував, хто вiн i з якого роду вийшов. Тiлом i душею Шуйця, як i його предки, був воiном, тому йому бiльше хотiлося ватагу дружинникiв водити на сiчу люту, нiж займатися господарськими справами великого мiста, поселенцями, смердами, чинити суд. Вiн мав звитяжну долю i такого ж життя бажав для свого единого сина Люта Дзвенимирича, часто у думках порiвнюючи його iз Мечиславом. Добромирiв байстрюк подобався посаднику переяславському, тим як вiн живе, воюе, службу великокняжу справляе. Неодноразово Дзвенимир ловив себе на думцi, що вiн хотiв, щоб його син був такий завзятий i смiливий, як Мечислав, щоб мiг у повнiй мiрi продовжити справу, розпочату Шуйцями у Переяславi.
Лют Дзвенимирич мав всi можливостi стати справним воiном, але посадник не бачив у синовi вiдповiдноi крiпостi духу, яка була притаманна усiм Шуйцям i яка е у Добромирового байстрюка. І це турбувало Дзвенимира, адже якщо Лют не зможе проявити себе як завзятий ратник, на нього нiколи не зверне свою увагу Великий князь.
Саме з цiеi причини завжди Дзвенимир брав iз собою сина на всi великокняжi ради, щоб його бачили, знали в обличчя. Але цього разу Лют категорично вiдмовився вiд поiздки, добрим чином не пояснивши батьковi причин свого вчинку. Дзвенимиру це не сподобалося, адже вiн вважав, що вiдсутнiсть сина може впасти комусь у око, але вдiяти нiчого не змiг. Лют залишився у Переяславi.
Те, що Дзвенимир iхав на великокняжу раду, у тому не було нiчого дивного. Вiн посадник i його беззаперечний служивий обов’язок бути присутнiм на таких забавах Великого князя. Дивиною було те, що на раду iхав старий боярин Добромир Поклiнний. Вперше за останнi п’ять лiт Великий князь покликав колишнього переяславського посадника на свою раду. Чому саме тепер Володимир згадав про колишнього, можливого свого тестя, нiкому не було вiдомо. Прищуривши повiки, з-пiд лоба Дзвенимир поглянув на старого боярина, якого одночасно i шанував, i остерiгався.
Добромир наче вiдчув на собi чийсь важкий погляд, повернувся i зустрiвся вiч-на-вiч iз Дзвенимиром. Старий боярин, не пiдозрюючи про важкi думи Шуйцi, приязно йому усмiхнувся i кивнув головою. Дзвенимир вчасно схаменувся i також вiдповiв люб’язною посмiшкою колишньому посаднику переяславському.
На вiдмiну вiд свого двоюрiдного брата, теперiшнього посадника переяславського, Добромир не одягся, як воiн. На ньому був простий, можна навiть сказати скромний одяг боярина. Це також всiх здивувало, тому що було вiдомо, як вишукано, на вiзантiйський манер, полюбляе одягатися Добромир. А тут скромний сiрий довгий плащ поверх короткоi, вище колiн тунiки, яка була пiдперезана шкiряним поясом. З-пiд тунiки виднiлися темнi шкiрянi штани, зручнi для верховоi iзди. На головi у боярина була тепла шапка iз узорчатоi тканини, внизу облямована хутром.
Добромир дослухався до ходи свого коня, в такт погоджуючись рухам тварини. Час вiд часу боярин все щiльнiше i щiльнiше намагався закутатися у свiй плащ. Напевно холод почав дiймати тiло старого боярина. Поряд, як i годиться, iз Добромиром знаходився його син, волхв Святовид, який сонно погойдувався у своему сiдлi.
Одягнений Святовид був у традицiйний одяг подорожуючого волхва. Бiлий довгополий плач з широкими довгими рукавами та вiдлогою, яка переходила у капюшон. Плащ було вдягнено на сiрого кольору сорочку, яка мала спереду, навколо застiбки, орнаментну вишивку. Та вишивка не була простою, а мала у собi певнi знаки, якi були наповненi таемничим сенсом, який був зрозумiлий лише посвяченим.
– Ти не боiшся впасти iз коня? – стиха усмiхаючись, завiв бесiду iз сином Добромир.
Волхв нiчого не вiдповiв батьковi, лиш поглядом, повним уваги i мiркування, поглянув на старого боярина. Їхнi погляди перетнулися. Святовид добре розумiв, що батька хвилюе зовсiм не те, що вiн запитуе.
– Не саме падiння е страшним, – вiдводячи свiй погляд, промовив волхв, – а те, як ти будеш пiдiйматися.
Мiж батьком i сином на якусь мить знову запанувала мовчанка. Видно було, що боярин добре усвiдомив слова i думки Святовида.
– Я не шукаю шляхiв для пiдняття, – зiтхнувши i подивившись у далечiнь, промовив боярин, – вони менi не потрiбнi.
– Не знаю, – похитнувши головою, промовив волхв. – Колись ти сам, за своеi волi i втручання Богiв, зiйшов iз того, надто прудкого коня, а тепер все йде до того, що сам Великий князь пiдводить до тебе нового коня, запрошуючи його осiдлати. І це тебе хвилюе. Тому що ти, батьку, не знаеш, чи той кiнь тобi потрiбен, адже ти вже звик до того життя, яким донинi жив. Чи не так?
Старий боярин, вкотре переконавшись у мудростi свого сина, лиш злегка кивнув головою. Добромира направду хвилювала майбутня зустрiч iз Великим князем. Вiн знав лише одне, що ця зустрiч буде важкою i болючою. Його серце знову обiллеться тугою за донькою, яка могла стати Великою княгинею, а натомiсть пiшла до iнших свiтiв, у долини пращурiв.
– Можливо вiн захоче забрати до себе, у великокняжi палати, Позвiзда, – раптом зробив припущення Добромир.
– Думаете, що Володимир на честь свiтлоi пам’ятi Добромири захоче зробити вашого онука своiм наступником i спадкоемцем? – запитав Святовид, сам розмiрковуючи над сказаним.
– А чому б i нi? – знизнувши плечима, запитав боярин. – Все ж таки Позвiзд його нащадок i не вiд якоiсь чужинськоi хвойди, а кров вiд кровi доньки цiеi землi. А це немало важить.
Святовид нiчого не вiдповiв батьковi. Вiн намагався спробувати побачити майбутне свого племiнника i зрозумiти, чи дiйсно у Позвiзда може бути великокняже майбутне. Намагався, але безуспiшно. Перед його очима пробiгали рiзнi картини, можливо для когось важливi, а можливо нi, але серед цих образiв не було малого великокняжого нащадка.
– Думаю, що Великий князь покликав вас, батьку, не заради Позвiзда, – промовив Святовид, – вiн мабуть потребуе вашоi допомоги чи поради у якiйсь нагальнiй, а можливо делiкатнiй справi.
– Ти у цьому впевнений? – Добромир не хотiв йняти вiри те, у що його потаемнi сподiвання в одну мить починають перетворюватися на примарну iлюзiю.
– Я не можу стверджувати напевне, – примруживши повiки промовив волхв, – але я не бачу Позвiзда поруч iз Великим князем.
– Не бачиш? – цi слова Святовида стурбували старого боярина i вiн уважно подивився на сина. – А що ти бачиш? Чи вiрнiше, кого ти бачиш поряд iз Володимиром?
Святовид вiдповiв не вiдразу. Деякий час вони iхали мовчки, кожен думаючи про свое.
– Я бачу дорогу. Довгу дорогу, на краю якоi стоiть жiнка. Красива жiнка. Не наша. Мабуть, чужинка. Вона блiда стоiть на високому березi рiчки. Рiчка широка i глибока. Вона роздiляе чужинку i Великого князя, який стоiть на iншому, протилежному березi. Вiн пориваеться до iншого берега, хоче здолати водяну перепону, але не може, тому що рiка наповнена не водою, а кров’ю людською, – Святовид раптово завершив свою оповiдь, так само, як вiн ii i розпочав.
Добромир вражено вислухав почуте. Його думки перемiшалися. Старий боярин вiдчув сердечний щем i жаль за старими часами, якi пiшли у минуле. А новi часи починали лякати своею непередбачуванiстю.
