скачать книгу бесплатно
– Не лякай, – пiдвелася Марiя, хустка сповзла на шию, дервiш аж тепер побачив, що ця жiнка зовсiм сива. – Я живу так, як велить твiй бог, бо виходу iншого не маю. Тож карати мене нема за що. А думати не заборониш. І нiхто не може заборонити думати людям – нi ти, нi мулла, нi твiй Магомет. Ти говорив, i перси – вороги iсламу. Та якi ж вони вороги, коли самi мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашоi вiри. Тож не в боговi справа, вам, туркам, болить, що не весь ще свiт опинився пiд вашим башмаком. І тому ви, крiм шаблi, взяли за зброю ще й Коран. І орудуете ним так, як це вам вигiдно, бо ви сильнi. Але сила ваша не вiчна. Людина мiцна, поки молода, а потiм слабне, хирiе i вмирае. А коли не вмiла жити iз сусiдами по-людськи замолоду, то сусiди на старiсть iй не допоможуть i навiть за домовиною не пiдуть!
Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалося, зараз пiдступить i вчепиться руками в його горло. Вiн не чекав такого вибуху слiв вiд зламаноi горем Марii, якоiсь холопки з-над Днiпра. Вiдступив, бо ще не зустрiчав розумноi жiнки, позадкував, бо ж розумна жiнка може бути й вiдьмою.
– Ти хто така… хто така? – пролепетав.
– Полковничиха я! Жiнка полковника Самiйла, який душив вас димом у Скутарi. Гетьмани гостювали в мене в хатi, державнi ради радили при менi, а ти… ти хочеш, щоб я з тобою, брудним i юродивим, лягла до лiжка? Тьху!
І вiдразу обм’якла. Впала на мiндер i захлипала над сплячою Мальвою. Голос дервiша прозвучав кволо, але погрозливо:
– Кажуть правовiрнi: «Доброму коневi збiльшувати порцiю ячменю, поганому – канчукiв».
– Вiд ячменю я вiдвикла, до канчукiв не звикати, – зiтхнула Марiя, взяла на руки дитину i пiшла, похитуючись, до свого чардаку.[84 - Чардак – балкон, галерея.]
…Прокинулася вранцi з терпким передчуттям бiди. Мураха-баби вже не було в домi, помислила, чи не задумав дервiш чого-небудь поганого. Тяжко пошкодувала за своi вчорашнi слова, бо що з того, що сказала правду в очi? Чей же не переконала його, а собi, певно, нашкодила: Мурах-баба помститься. Тривога щораз зростала. Виженуть ii геть, то це ще пiвбiди. А що коли пострижуть ii в черницi, замкнуть до келii? Мальву заберуть? Рахiб-хоне[85 - Рахiб-хоне – послушниця дервiшського монастиря.] уже нiколи не вирветься з такiе.
Зварила обiд на кухнi, i тодi, коли дервiшi подалися на обiдню молитву-зухр, Марiя, заховавши пiд кафтан своi i Мальвинi речi, вислизнула з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вiрило серце, що мусить нинi зустрiти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди е, не всi ж звiрi.
В завулку бiля Круглоi башти побачила старого чоловiка з довгою, сивою, як у бiблiйного Саваофа, бородою, в бiлiй чалмi i сiрому арабському бурнусi. Вiн не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тiльки звiв обличчя до неба, i здалося Марii, що ця людина бачить Бога. Отого Бога, яким торгують усi на свiтi, не знаючи його, того Бога, який е найсправжнiсiнькою правдою, вiчно зневаженою i безсмертною. З нею вiн зараз розмовляе вiч-на-вiч, радиться, питае.
– Допоможи, святий чоловiче, – почув меддах Омар шепiт, i його очi опустилися. Бiля стiп клячала жiнка з дитиною. – Той, хто вмiе бачити Бога, мусить знати стежку до моеi долi, якоi я не можу вiдшукати.
– Встань, дочко, – мовив Омар. – Я не святий. Я лише встиг довго пожити на землi. Сходив усi мусульманськi краi, звiдав кожне село i мiсто, шукаючи правди не в законах, а в людях. І збагнув одну правду – правду людських страждань. Це едине, що не е фальшивим нинi пiд сонцем. Що тi страждання породять – не знаю, – мовчать боги. Та якщо колись настане щастя на землi, то скажуть мудрецi: «Його породило безмежне горе». Яке лихо спiткало тебе, жiнко?
– Я родом iз безталанноi Украiни. Рабинею була в Криму два роки, а тепер пропадаю на голоднiй волi. Вiри своеi вiдреклася, хреста святого потоптала, та цього мало. Щоб животiти, треба топтати ще й свою душу й тiло кожного дня, а це понад моi сили. Я живу в дервiшiв у монастирi, та вертатися туди вже не можу. Порадь менi, куди маю подiтися, щоб хоч дитину врятувати вiд смертi?
– Твiй злий демон водив тебе помiж лихих людей. Іди геть вiд них. Аллах вклав у людську подобу добро i зло, безбожнiсть i богобоязливiсть i веде людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть шляхом добра. Хай Бог ощасливить тебе у твоiх шуканнях i допоможе тобi знайти свiт правди. Шукай його не серед багатих, не серед святенникiв-нероб, а мiж тими, якi знають цiну зернинi проса. І нi за що не плати своею вiрою i совiстю. Бог единий для всiх народiв, i приймае вiн молитви з рiзних храмiв i рiзними мовами, аби тiльки вони були щирими, аби тiльки до них не дiткнувся бруд користолюбства. Покинь Кафу – цей содом продажностi i нечистi, покинь швидше, поки погань не прилипла до незайманоi душi твоеi дитини. Іди i не повертайся бiльше до тих, хто молиться шайтановi словами фатихи. За Бахчисараем е християнське село Мангуш, може, там знайдеш собi пристановисько.
Цiлющим бальзамом лилися слова мудреця на розтерзану душу Марii. Прояснiв сутужний темний свiт: е ж таки добрi люди на цiй страшнiй землi, а якщо вони е, то нема неминучостi загибелi. В темницi, де дотепер жила Марiя, вiдчинилося раптом вiконце, i жмут свiтла розлився по холодних стiнах золотими озерцями надii.
Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення i в сам обiд, коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по бахчисарайськiй дорозi.
Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових лiсiв, та попереду стелився наiжений злий степ, i треба буде його здолати. Вiн вигорiв дотла i був неозiрний, мов пустеля; чорнiла курна дорога, витоптана возами, копитами й ногами, – хто ii проклав? Валки невiльникiв, сама Марiя прокладала ii два роки тому до рабства. Виведе вона ii тепер на волю чи замучить, жорстока, спрагою i голодом? Хто зустрiнеться iй на цьому шляху – розбiйники, ясир, чи, може, чабани, якi напоять Мальву молоком? Марiя мае чим заплатити. В такiе заходили калiки, хворi – просити зцiлення в монахiв, вони залишали в монастирi овець i кiз, а iй, кухарцi, перепадало якесь акче – мусульмани завжди дарують милостиню, бо так заповiдав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожнi беi випускають пташок iз клiток на волю, людей же нi, не залишив чомусь такого заповiту пророк.
У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марiю на бездорiжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крiзь м’якi папучi, плакала Мальва i канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так i не могла допитатися в мами, чому вони покинули монастир.
Зрiдка подибувалися рiчки, вони ледь струменiли по слизькому камiнню i теж задихалися вiд спеки, та все ж на берегах зеленiла трава, можна було тут помитися, перепочити i з’iсти шматок хлiба.
Ночували в степу. Харчiв трохи прихопила iз собою, голод поки що не гнав до аулiв, та знала Марiя, що невдовзi доведеться йти жебрати, признаватися, хто вони, i наражатися, що якийсь ретельний кет-худа[86 - Кет-худа – сiльський староста.] поверне iх iз ногайцями назад до Кафи. Як i чим доведе, що вона вiдпущена?
Три днi не зустрiчався нiхто по дорозi – наче вимерла кримська земля. Тiльки сипи-орли сидiли на каменях, хижо витягнувши довгi шиi. Очiкували валок iз Карасубазару, пiсля яких е завжди чим поживитися – недоiдками i людським трупом.
Ставало чимраз тяжче i страшнiше: запаси iжi закiнчилися, подерлося благе взуття. Треба було вибирати: або йти на ризик до сiл, або стати поживою стерв’ятникам. На четвертий день – Марiя вже несла Мальву за спиною, пiдв’язавши ii хусткою, мала зовсiм знесилiла – почулося овече бекання, з пiвночi над степом котилася курява. Марiя вдивилася в розпечене повiтря, що тремтiло над жовтим стеблинням ковили: на обрii заворушилася кора землi, наче враз закипiла вiд нестерпноi спеки. Позаду отари маячiв вершник, за ним повiльно рухалася крита кантара, запряжена волами.
– Мамо, бачиш, – марила Мальва, тремтiла, билася, скрикувала в мами на руках, – скаче на конi каiш-башак[87 - Каiш-башак – напiвлюдина, напiвчорт (татар. демонологiя).], у нього роги на головi i замiсть нiг цапинi копита.
– Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловiк, вiн дасть тобi молока.
– Мамо, я нинi не молилася. Он бiжать по полю злi джини, то не овечки, мамо, то оджу[88 - Мекiри, оджу – злi джини, що перетворюються на собак, цапiв.]! Вони по мене йдуть, бо я сьогоднi не молилася.
До подорожнiх прискакав на легкому румаковi хлопчик-татарин у сiрому доломанi, в кудлатiй баранячiй шапцi.
– Сабаних хайр олсун![89 - Сабаних хайр олсун – доброго ранку! (Татар.)] – гукнув iз сiдла, до якого нiби прирiс i тiльки мiг нагнутися, щоб приглянутися до людей, якi чогось блукають безлюдним степом. – Хто ви такi i куди йдете?
На сухому лицi юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марiя впiзнала риси тих самих диких ординцiв, що гнали ii з Украiни до Кафи, тих, чие серце не здригнеться нi вiд плачу, нi вiд кровi. Але цей не мав нi шаблi, нi лука, що дають людинi право сваволити, i, мабуть, тому вiн був звичайним, людяним. Суворо закроенi уста i пряме пiдборiддя свiдчили про мужнiсть i одчайдушнiсть. Якби в нього в руцi був не карбач, яким вiн шмагае волiв чи верблюдiв, а аркан, можливо, вiн зв’язав би ним жiнку й дитину, щоб потiм продати на ринку в Карасубазарi – бо одразу побачив, що не татари вони. Але вiн був пастух, а не воiн, його змалку вчили вiдрiзняти людей вiд худоби, нiколи не доводилося юнаковi поганяти iх разом.
Чабан зiскочив з коня, подав дитинi бурдюка iз кумисом.
– Пий, гюзель.
Мальва жадiбно припала до бурдюка, цiлющий напiй повернув iй дрiбку сили, привиди зникли з-перед очей, дiвчинка кволо осмiхнулась до пастуха:
– Алла раз олсун, дост-ака.[90 - Алла раз олсун, дост-ака – спасибi, брате (татар.).]
Парубок дзвiнко засмiявся.
– Дивись, яка з неi татарочка! А звiдки ти, мала гяурко?
Мальвинi очi наповнились страхом, вона згадала, як у Кафi кидали в них хлопчаки камiнням, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебедiла:
– Я не гяурка, не гяурка!
– Ти не бiйся, – пастух погладив ii по колiнцях. – Християни, мусульмани – люди, чого ти плачеш?
– Я не гяурка, я мусульманка, – не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марiю. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:
– Так, вона мусульманка.
– І ти? – недовiрливо придивлявся чабан до слов’янського обличчя жiнки.
Промовчала.
– Спасибi тобi, добрий хлопче, – сказала по хвилинi. – Ми йдемо до Бахчисарая. Продай нам бурдюк кумису на дорогу i трохи каймаку[91 - Каймак – твердий овечий сир.]. Грошi в нас е.
Тим часом пiд’iхала двоколiсна, крита войлоком кантара. Воли лiниво зупинилися перед своiм проводирем. Крiзь дiряве шатро виглядала молода жiнка в чадрi. З-пiд плоскодонноi шапочки, вишитоi золотом, спадали змiйками на плечi тоненькi косички. Чорнi очi пильно зиркали крiзь прорiз у чадрi.
– Нам по дорозi, – промовив парубок до Марii. – Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану i Чатирдагу. Сiдай, пiдвеземо. Фатiмо, – повернув голову до молодоi татарки, – помiсти iх в кантарi.
Такоi ласки i доброти Марiя не сподiвалася вiд татарина. Кланялася парубковi, зворушена до слiз, розгублена.
В душнiй кантарi поруч iз Фатiмою сидiв, спершись плечем на в’юки, старший чоловiк. Вiн пiдвiвся, дав мiсце подорожнiм. Марiя тихо привiталася, хотiла осмiхнутися до жiнки, але та суворо дивилася на неi i не вiдповiла на привiтання.
– Менi аби дитина трохи вiдпочила, – мовила винувато. – Ми недовго будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд iз матерi на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотiв:
– Не говори до неi, вона нiма.
Гiрко вразило Марiю нещастя молодоi жiнки.
– Вiд уродження? – спитала.
– Та нi… Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри[92 - Степи Узухри – так ногайцi називали степи мiж Днiпром i Доном.]. Одного дня на нашi кочовища напав Сагайдак iз козаками. Палили i рiзали все живе. Я заховався у травi, а жiнку мою, маму Фатiми, замучили в дитини на очах. Були б i iй голiвку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову вiдiбрало… Вiдтодi гяурiв божевiльно ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробiгла в Марii горлом.
– Нi, нi, – заперечила, натягаючи яшмак нижче пiдборiддя. – Ми… ми з Кафи. До Бахчисарая до рiдних вибралися…
Старий глянув на Марiю спiдлоба, пронизливо, i вiд цього погляду нудотна млiсть розслабила тiло. «Пропали ми, – подумала. – Вiн не вiрить».
– А той хлопець, хто вiн вам? – спитала Марiя, намагаючись бути спокiйною.
Тим часом пiд’iхала двоколiсна, крита войлоком кантара. Воли лiниво зупинилися перед своiм проводирем. Крiзь дiряве шатро виглядала молода жiнка в чадрi. З-пiд плоскодонноi шапочки, вишитоi золотом, спадали змiйками на плечi тоненькi косички. Чорнi очi пильно зиркали крiзь прорiз у чадрi.
– Син мiй. Вiд iншоi жiнки. Недолугий якийсь. Брати його пiшли на невiрних, а вiн iз вiвцями. До шаблi i торкнутися не хоче… А то, либонь, i добре. Ми, татари, незлобний народ. Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не кровi. – Вiн говорив це таким тоном, нiби вже знав, що Марiя – козачка, i заспокоював ii, аби не лякалася. – Та добувають iжу, як хто може. Воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляе, козаки не дають спокою…
«Голод дошкуляе, – гiрко осмiхнулася Марiя. – Значить, сусiда грабувати треба, нiби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевцi на ваше кочовище i невинних за невинних порубали? Твоя дочка нiма, i моя теж нiма – мови своеi майже не знае. А вона могла б спiвати i водити хороводи над Днiпром. Та ви ii примусили забути пiсню i мову, ви вiдiбрали iй купальськi вiнки, через вас я мушу виховувати ii яничаркою. Хiба не чув, як вiдмагаеться вона вiд одного лише слова «гяурка»?
Промовчала Марiя, iй тепер судилося тiльки мовчати. Навiть тодi, коли топче хреста ii дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоiти волiв у рiчцi. Це страшне мiсце добре пам’ятае Марiя. Тут ногайцi дозволяли невiльникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самi татари назвали мiсто Кара-су.[93 - Кара-су – Чорна вода (татар.).]
– Зуя, – промовив старий, показуючи на рiчку. – Коли переселялись хани з Ескi-Кириму[94 - Ескi-Кирим – Старий Крим – перша столиця татарського ханства.] до Бахчисарая, померла по дорозi жiнка хана Хаджi-Гiрея – прекрасна Зуя. Тут поховали султан-ханим i назвали ii iменем рiку.
– А тепер iз неi худоба п’е воду, – сказала Марiя. – Худоба, яка мае людську подобу. Он, – показала рукою на невiльничий базар. Саме заганяли ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стiн мiста у степ. – Дивiться, кого продають. Не овець, не верблюдiв, яких жене ваш син на яйли Чатирдагу…
– Так… Це так… Але ти поглянь у той бiк. Бачиш гору, схожу на великий стiл? Це Ак-кая. З неi турки скидають татар, що не хочуть iти на священний джихад. Вовк iсть вiвцю, вiвця пасе траву… Так, видно, мусить бути, жiнко. А ти давно тут?
– Третiй рiк, – призналася.
– Горе всiм, живущим на землi, – сказав татарин.
Вiн бiльше не заводив розмов, далi дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на Марiю, а за кантарою чвалав юнак на румаку i наспiвував пiсню про красуню, що чекае його на чаiрах Бабугану.
Вранцi парубок вiдхилив войлок, заглянув до кантари, i, скалячи в добрiй усмiшцi густi бiлi зуби, гукнув:
– Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаемо лiворуч, йдiть прямо, не звертайте нiкуди i дiйдете до Мангушу. А там – рукою подати.
– Мангуш? – зрадiла Марiя. – Ми якраз це село шукаемо. Спасибi вам, люди добрi.
Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до татарочки:
– Бувай здорова, красуне!
Та у вiдповiдь почувся лютий писк i белькотiння, Фатiма схопилася з мiсця, замахала руками.
– Заспокойся, Фатiмо, – спинив сестру парубок. – Цi люди тобi нiчого не виннi. Ну, йдiть. А мене звати Ахмет! – І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сiрому степу, – швидше до зеленого пiднiжжя гiр. На обрii в димовому серпанку плавала перевернена дном галера – пласка вершина Чатирдагу.
Мальва порум’янiла, посвiжiла. Пiдстрибуючи на однiй нозi, вона наспiвувала ту саму пiсню, що недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучi яйли, про красуню, що жде не дiждеться молодого чабана зi степiв.
А з уст Марii пiдсвiдомо спливала одна й та ж пiсня, що невiдступно йшла за долею двох людей з Украiни в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому мiражi чужого свiту.
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всiх бурлак скликае…
Мальва перестала спiвати, допитливо глянула на матiр.
– Чому ти завжди цю пiсню спiваеш, мамо?
– Це пiсня твоеi колиски, доню. З нею ти народилася… З нею i вмирати повинна.
Мальва не зрозумiла загадкових материних слiв, вона погано розумiла й ту мову, якою мама iнодi розмовляла.
– По-якому ти говориш, мамо, зi мною, коли нема чужих людей?
– Украiнською, дитино… По-твоему.
– Тут так нiхто не говорить…
Марiя з болю похитала головою. Боже, Боже, якою цiною вона купуе дочцi життя… «Чей не пiзно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидiти мусимо все тут суще. Пригадати iй власне iм’я, переконати, що вiра, яку ми прийняли, погана вiра». І дитина повiрить матерi, i цiле життя ненавидiтиме тих, що вбили ii батька, забрали братiв. І разом з тим житиме серед них. На неi кидатимуть камiнням i обзиватимуть гяуркою. У серцi дiвчини закипатиме жаль i в горi клястиме матiр: «Чому ти мене породила iншою, нiж цi люди? Навiщо це менi? Що я маю за це? Погорду, сивi дiвочi коси, непосильну працю за шматок хлiба i ту Украiну, якоi не бачила нiколи й не знала». І нiякоi надii на повернення. А так… Нi, нi, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потiм зрозумiе… i рiдний край, i мою жертву. Думала Марiя про синiв-близнят. Де вони, чи живi? Якщо живi, то, певно, не пам’ятають нi матерi, нi своеi мови теж. Чи вже давно iх на свiтi немае? А що краще? Що краще? Та на якiй вазi важити сумлiння i материнську любов?
Дорога зiп’ялася на невисокий перевал i круто збiгла вниз по вапнистому бiлому схилi. Далi пiшла долиною, зрiдка минаючи невеликi аули. Марiя здалека побачила село, що сховалося внизу мiж горами. Догадалася, що це Мангуш, – воно було iнакшим вiд татарських. Забiлiло стiнами з-помiж садiв, заскрипiло колодязними журавлями – всмiхнулося вiдслоненим обличчям, i Марiя зiрвала яшмака. Стояла i милувалася шматочком Украiни, що якось забрiв у Кримськi гори. Правда, по дорозi вiн прибрався трохи по-чужинецьки: приплюснутi дахи замiсть високих солом’яних стрiх, мечеть пiд горою, кам’янистий грунт замiсть пухкого чорнозему, пiщанi гори замiсть степу, та все-таки повiяло знайомим рiдним вiтром iз чужоi долини, i перехрестилася Марiя.
Зiйшла до села. Над бурхливим потiчком, що плив низом, вона побачила гурт чоловiкiв. Вони сидiли на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нинi недiля, забула про неi, святкуючи з татарами п’ятницi. Пiдiйшла, привiталася. Чоловiки привiтно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, новi люди в цьому селi з’являлися часто. Заговорила до них украiнською, вони зрозумiли ii, та вiдповiли чомусь татарською.
– Де можна жити? Небо над головою, а земля пiд ногами. Он бiлiють бодрацькi каменоломнi. Камiнь iз Бодраку можна брати всiм. Є з чого побудувати хатину. А захочеш, сама рiзатимеш камiнь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловiк з острiшкуватими бровами i рудими прокуреними вусами, вiн заговорив тiею рiдною спiвучою мовою, якоi давним-давно не чула:
– Ходiть зi мною, земляки безталаннii. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помiчницi. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жiнко: перетреться, перемнеться та й минеться…
Вiд щастя схлипнула Марiя. Усi непевностi i страхи, якi мусила переносити мовчки, бо нi з ким було подiлитися, лишилися позаду. Вона нарештi вiльна! І не знайде ii тут нi люта хазяйка, що нахвалялася продати Мальву на кафському базарi, анi пiдступний Мурах-баба.
А в серцi затеплилася надiя: завтра ж вийде до Стратона на роботу, надриватиметься, день i нiч працюватиме, а заробить грошей i купить грамоту. Чудодiйне ханське письмо, що виведе ii на яснi зорi, на тихi води, у край веселий.
Роздiл восьмий
Розважнiсть, мудрiсть, справедливий лад
Нехай завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невiглас управля,
Господнiм добрим намiрам завада.
Саадi
