скачать книгу бесплатно
Затихли вулицi, вiдбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором i Золотим Рогом мiсто прiло пiд сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного ритму. Кишiла Палата купцями, волоцюгами й послами, що прибували з рiзних краiн на прийом до нового султана; брязкала зброя на Скутарi – рихтувалися яничари до нових походiв; награвали сумнi арабськi мелодii египетськi мандрiвнi скрипалi й флейтисти, розсiвшись бiля кафеджiiв у тiнях платанiв.
Нiчого не змiнилося, хоч незвичайнi подii промчалися смерчем тривоги i трiумфу над столицею iмперii. Так само дзвенiло в майстернях, так само сидiли на вулицях лiнивi бороданi за кальянами: курiли мангали пiд чинарами, галасували купцi в крамничках.
Хiба що в душах людей щось змiнилося, але цього нiхто не помiчав пiд сонцем Аллаха. Злягла Нафiса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелiр, як i кiлька днiв тому, горбився над срiбним браслетом, якого нiхто не купить, i знову думу думав про найстрашнiше: що станеться з народом, коли його охороняють чужинцi, яким цей народ дав вiру i зброю, а любовi дати не змiг. Та про цi думи знав лише один Хюсам. Сидiла в сералi самотня валiде i придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога лягла борознами на високому чолi великого вiзира Аззема-пашi: з ким порадитися, де знайти фiлософа, астролога, пророка, що вгадав би, звiдки йде загроза упадковi iмперii, бо цю небезпеку вiдчувае вiн тiльки iнстинктом, а осягнути розумом не може. Муштрував яничарiв Алiм. Непотрiбнi спогади розвiялися разом iз хмелем. Струнчився чорбаджi перед яничаром-агою, випрошуючи поглядом у нього найнесподiванiшого наказу. Hyp Алi, порозумiвшись iз Замбулом, плiв своi сiтi навколо великого вiзира.
Падишах Ібрагiм почав царювати за третьою брамою Бiюк-сарая.
Царювати… Це було дивне слово, яке поки що iснувало поза ним, окремо вiд нього, десь поза мурами новоi розцяцькованоi тюрми, що називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого вiн, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним i, хоча обрала Ібрагiма своiм призвiдцем, ще не розкривала таемницi, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв ii до рук i влаштував на радощах виставу театру Кара-гез[95 - Театр Кара-гез – театр на зразок вертепу.]? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як i не питали тодi, коли запроторювали до тюрми. Шейхульiслам навчив його ролi, i вiн виголошував цю роль на пiдказках Hyp Алi. Його, Ібрагiма, возили по мiсту, дали йому грошi, щоб вiн шпурляв ними у натовп, яничар-ага з позiрною ввiчливiстю знiмав iз нього взуття перед входом до мечетi Еюба, а потiм за це здер iз нього плату. Великий вiзир Аззем-паша, що керував державою за сильного Амурата, вiдверто посмiювався iз вистави, але Регель наполягае, щоб Ібрагiм слухав Аззема-пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, i що повинен робити Ібрагiм, якого нарекли султаном?
Ібрагiм не виходив iз тронноi зали, боячись, що дверi зачиняться i вiн не зможе iх вiдчинити знову. Хвилинне блаженство вiд розкошi, що так раптово прийшла на змiну тюремнiй безпросвiтностi, минула. Ібрагiм нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в головi вкладалася i вкластись не могла страшна думка про нестiйкiсть султанського становища. Адже те, що вчора було зневажене, зганьблене, нинi мае найвищу хвалу, те, що вчора було святим, нинi шельмують. А хто може впевнити його в завтрашньому днi? Чей же i Амурата величали тiнню Аллаха на землi!
Вузький коридор провадив iз тронноi зали до бiблiотеки. Ібрагiм нерiшуче подався коридором. Попiд стiною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таемничо дивилися на султана пергаментовими корiнцями, оправленими в срiбло i дорогоцiнне камiння. Може, в них Ібрагiм знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж iх так багато, а йому стiльки пропало часу в тюрмi, i вiн так мало знае! З якоi почати? А далi що? Гайнувати днi, тижнi, мiсяцi на читання, а за мурами палацу простяглася величезна iмперiя, кордонiв якоi вiн не уявляе. Десятки народiв живуть у нiй, а що це за народи? І е десь Персiя – скорена, але не вбита, i е Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливiше мiсце – Кафу, гуде непокiрний Азов, а зрештою, – цiлий свiт довкола ворожий i незвiданий.
Де знайти точку опори i душевну рiвновагу? Серед жiнок гарему? Вiн спраглий жiночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруiть, не зарiже кинджалом якась там одалiска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привiз нових красунь? Ібрагiма огортала нестримна хтивiсть, йому здалося враз, що як тiльки вiн звiльнить тiло вiд каламутi фiзичних пристрастей, стане ясним i бистрим розум: вiн мусить спочатку вiдчути себе володарем у малому, аби врiвноважитися, стати, врештi, нормальною людиною.
– Замбуле! – крикнув. Повторив ще гучнiше: – Замбуле!
Тiеi митi пiдбiг до нього кизляр-ага зi схрещеними руками на грудях. На цей раз вiн не здався Ібрагiмовi аж таким огидним. Те, що евнух з’явився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде його першим слугою i порадником?
– Ти обiцяв менi показати гарем. Де ж тi красунi, за якими ти розiслав гiнцiв по всiх мiстах краiни?
– Великий падишаху, – мовив Замбул, – я тiльки чекав твого наказу. Найвродливiшi дочки украiнських степiв, Кавказьких гiр i гарячого Єгипту чекають на тебе в гаремi бiля фонтана.
– Веди!
Ібрагiм сторопiв, побачивши довгий ряд дiвчат. Яку ж вибрати? Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з хустиною в руцi, яку мав дати вибранiй, i зупинився, загiпнотизований великими чорними очима, в яких не було ляку i покори, в яких не млявiло штучне звабництво. Цi очi пломенiли i промовляли дивовижно смiливо: «Я хочу тебе не як рабиня – як жiнка». Недовiр’я на мить заворушилося в мозку султана, вiн завжди мучився вiд усвiдомлення своеi непривабливостi, яку мусив надолужувати походженням i золотом, але погляд дiвчини жахтiв силою i владнiстю – тим, чого бракувало саме тепер султановi, i вiн, заворожений, подав iй хустину.
– Хто ти, яке iм’я твое?
– Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер[96 - Шекер – цукор (турецьк.).], – вiдповiла дiвчина, пов’язуючи султанською хусткою свою шию.
– О Аллах! – прошепотiв вражений Ібрагiм.
Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб пiдготувати ii для ночi: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечерi увести до султанськоi спальнi.
…Вранцi гарем чекав iз затаеним подихом: чи нарече Ібрагiм одалiску Тургану султаншею? Швидко заздрiсний шепiт прослиз по кiмнатах – Замбул перевiв султанську обраницю до окремого корпусу сералю, приставив до неi прислугу з чорних евнухiв, вручив iй золоту корону i три тисячi цехiнiв у шовковому мiшку. Валiде Кьозем не пам’ятала такого щедрого пашмаклика[97 - Пашмаклик – вiно для султанських жiнок.], вона зрозумiла вiдразу хитрiсть своеi суперницi i заскреготiла зубами з лютi.
Заспокоений i ситий зустрiв Ібрагiм вранiшнiй азан. Цiеi ночi вiн збагнув найголовнiше: свою власну людську повноцiннiсть. Вiн кохав i його кохала чарiвна Тургана. Зникло оте вiчне почуття ущербностi, яке переслiдувало його, вiдколи народився. Ібрагiма менше пестила мати, бо другим був сином; пiсля обрiзання його вивезли зi Стамбула, бо в столицi мав право жити лише старший брат; юнiсть минала в товариствi тюремних ключникiв i каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генiя, зневажали, насмiхалися, позбавляли всього того, що належить кожнiй людинi.
А нинi Ібрагiма покохала жiнка. Коронування повернуло йому волю, Тургана – людську гiднiсть. Вона була пахуча й свiжа, як умитий дощем гiацинт, бурхлива, мов гiрський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його – мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осмiяному i так раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Ібрагiм повiрив у це, i до нього повернулася рiвновага – вiн осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронну залу, з якоi вчора боявся вийти, про тисячi небезпек, якi щодня чатують на султана, Ібрагiм вийшов з палацу i на повнi груди вдихнув свiже повiтря. Пишний сад простягся схилами вiд Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стрiли кипарисiв виструнчилися над пласкими кронами лiванських кедрiв, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, якi вирядив хтось у чужi краi, – це не обходило Ібрагiма. Вiн уперше вiдчув повну радiсть волi, захотiлося по-хлоп’ячому стрибнути зi схiдцiв i стежинками помчати повз фонтани аж до моря, скинути iз себе шати i плюснутися у прохолодну воду.
Увагу Ібрагiма привернув оригiнальний фонтан з головатою колоною, вирiзьбленою геометричним арабським узором. З десятка вiчок тихо булькала вода i стiкала вниз по оксамитових водоростях i нiжних листочках папоротi. Навколо фонтана на клумбах цвiли кущики квiтiв, яких нiколи не бачив Ібрагiм. Вiн нагнувся, обережно дiткнувся до китиць, як учора до султанськоi корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись вiд нiжного запаху, а з уст сплили слова вiрша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою свiту:
Чи розлучили тебе з батькiвщиною,
Що ти так плачеш, о соловiю?
Чи ти покинув там свою кохану,
Що ти так плачеш, о соловiю?
Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, i майнула в Ібрагiма думка засадити його фруктовим садом, в якому гiлля вгиналось би вiд помаранчiв, цитрин i криваво-червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайноi нормальноi людини, якою не був нiколи, в душi пробуджувався мрiйник; залюбувалися молодим султаном нiмi карлики, що тихо ступали за ним на респектнiй вiддалi.
Хто знае, ким могла б стати ця пересiчна людина, якби вийшла за мури саду i не поверталася бiльше сюди нiколи. Може, садiвником, може, пастухом-пiснярем? Але був вiн з роду Османiв, тому тiльки двi долi вписалися до книги його життя: доля в’язня або царя. А третьоi Аллах не послав.
Та про це не думав тепер Ібрагiм. Вiн торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джмiль забурчав i знову вперто лiз до маточки троянди по краплю нектару. Посмiхнувся Ібрагiм: кожному щось належиться у цьому свiтi, навiть найменшiй комашцi. Ось вона протестуе, свариться, добиваеться свого…
А що йому належиться? Вiдiрвалася рука вiд квiтки, на мить застигла, джмiль полетiв на iншi квiти. Задумався Ібрагiм. Коли ж джмелевi даеться крапля нектару, то йому, султановi, певно, набагато бiльше. Адже вiн – людина. Так, i тому його нектаром стала прекрасна Тургана. А чи тiльки тому? А хiба належала б йому найкраща жiнка свiту, якби вiн був пастухом або садiвником, а не Ібрагiмом з роду Османiв? Шпигонув сумнiв: тож нещирi були пестощi Тургани… Нехай i так, але належаться йому одному, бо вiн не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару – це не тiльки щастя i розкiш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
Оглянувся назад i стрепенувся вiд здивування: карлики – Ібрагiм навiть не сподiвався, що вони йдуть за ним слiдом, – впали ниць додолу, вiд одного лише султанського погляду впали! Видно, мае вiн таки ту владу, i все, що марилось йому вчора виставою Кара-гез, було найсправжнiсiнькою правдою!
Ібрагiм ступив до карликiв, i вони дрiбно позадкували – це сподобалося султановi. Але мiзернi людцi, що лежали бiля його стiп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнiшою. «Як переконатися у цьому?» – мiркував султан. Глянув на високi мури, повiв очима по алеях i в безпорадностi плеснув у долонi.
І тут сталося чудо.
З дверей гарему бiг церемонiймейстер. Капу-ага, задиханий, вклякнув перед султаном на колiна. Дивився Ібрагiмовi в очi i чекав наказу. Ібрагiм нерiшуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-ага голоснiше – мчав уже алеею начальник султанськоi свити, алай-чауш, i схилився до пояса. Ібрагiм продовжував плескати в долонi, цей жест повторював за ним капу-ага, з нiр палацу вибiгала прислуга, i здивувався султан, що ii так багато. Перед ним стояли – хто схилений у пояс, хто на колiнах, хто лежав пластом на землi – який у кого чин: яничари, спагii, бостанджi i капиджii[98 - Капиджii – сторожа ворiт султанського палацу.], одежничi, сокольничi, кублодержцi, стрем’янники, мечоносцi, поясничi, кухарi, нiмi, городничi – сотнi вiрнопiдданих людей оточили його одного.
Так ось де ключ до влади! Плесне вiн ще i ще, й сотнi разiв – уся iмперiя пiднiметься, запрацюе без нього, але за його сигналом.
Ібрагiм вiдчув, як мiцнiють його мускули, випростовуеться мiзерне тiло, сповнюеться гордiстю понiвечена душа – покора цих людей дала йому впевненiсть i силу. Вперше за час свого султанства вiн прорiк нiким не пiдказанi слова. Спочатку тихо, та щодалi смiливiше, врештi, голос його лунав серед стiн палацiв:
– Я – володар трьох частин свiту, п’яти морiв, сторож святих мiст Мекки i Медини, владика Стамбула, Каiра, Дамаска, Багдада!
– Так, ефендi! – вiдповiли йому хором.
– Амурат загинув тому, – продовжував Ібрагiм, – що був вiн боягуз i бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетнiший, наймудрiший… – І тут запнувся султан. А що коли на це блюзнiрство вiдповiдять мовчанкою або хтось скаже: нi! Що тодi?
– Наймудрiший з усiх султанiв! – докiнчили за нього.
Здалося йому, що над ним засiяв ореол небаченоi могутностi, вiн смiливо ступив уперед. За Ібрагiмом поверталися слуги i падали ниць. І подумав султан: пройде вiн отак пiшки через усю Анатолiю i Румелiю, усi народи впадуть так само перед ним на колiна.
А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своiх слуг, та не знав iз них нiкого, тiльки одна пара очей проймала його вiдданiстю, запопадливiстю, благанням. Це були очi Замбула.
Султан махнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли всi, i залишився перед ним тiльки потворний кизляр-ага. Крiзь загратовану жовтими зубами яму рота поплили цiлющi слова:
– Зiрко блискуча, що очi заслiплюе, високий царю над царями, що тримаеш у руках своiх цiлий свiт, я вiтаю тебе!
Нi, нi, то не був театр Кара-гез. Вiн, Ібрагiм, томлячись у тюрмi, сам не знав, хто вiн е. Це недолугий Амурат, заздрячи генiевi Ібрагiма, запроторив його до темницi. Але народ знав, любив i чекав на нього.
– Ти единий володар на свiтi, що над усiма земними царями царюеш, я вiтаю тебе, – лилися з рота Замбула такi потрiбнi Ібрагiмовi слова. – А якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовитi, то й тi тремтять перед твоею могутнiстю. Ти найсправедливiший iз найсправедливiших, крихта неправди не впаде з рук твоiх. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих. Бо заповiдав ще Селiм Явуз: рiясет – сiясет![99 - Вислiв Селiма Грiзного (1512—1520): «Панувати – це суворо карати».]
Ібрагiм обiрвав красномовство Замбула, дав знак рукою, щоб пiдвiвся, сказав коротко:
– Кажи все, що знаеш.
У Замбула заблищали очi, вiн не зумiв приховати радостi маскою смиренностi. О, як тiльки вдасться виконати доручення Hyp Алi, Замбул стане найбагатшою людиною в свiтi. Яничар-ага обiцяе галеру золота зi скарбницi Едiкуле, якщо не стане великого вiзира Аззема-пашi. Вiзира, що тримаеться вже при двох султанах, найсильнiшоi в iмперii людини. Найголовнiше – посiяти в султана пiдозру, а далi ланцюг недовiр’я обсотае вiзира i стиснеться врештi навколо його шиi. Хай стае на його мiсце Hyp Алi чи сам шайтан – Замбуловi байдуже. Йому треба грошей, за якi в далекiй священнiй Мединi купить землю i в розкошах доживатиме вiку.
Кизляр-ага почав здалеку. Вiн вийняв iз рукава халата сувiй паперу i розгорнув його. Тут були записанi iмена декого iз прислуг.
– Не всi твоi слуги, великий падишаху, радi з того, що наймудрiший iз султанiв сiв на престолi, – говорив улесливо Замбул. Вiн тицяв пальцем проти iмен, а Ібрагiм байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей, яким пiсля обiду зiтнуть голови на султанськiй конюшнi.
Замбул смiливiшав. О, це вже багато значить, що султан слухае його. Вiн згорнув сувiй, ступив кiлька крокiв назад, не зводячи погляду з Ібрагiма.
– Ти ще щось маеш сказати, Замбуле?
– Гнiв мого повелителя хай упаде на мою голову, я не знав би бiльшого щастя, як умерти вiд його руки. Великий вiзир Аззем-паша…
Султан насторожився, i це не пройшло повз увагу головного евнуха. Замбул опустив очi, замовк. Чи не забагато вкусив сьогоднi?
Ібрагiм згадав, що вiн уже десь чув подiбний пiдозрiлий натяк на великого вiзира. «Слухай добре, що говорить Аззем-паша…» Так, цi слова сказав Замбул на галереi в залi дивану. Що вiн знае про Аззема-пашу? Вiзир готуе змову? Але ж досить султановi плеснути в долонi, i вiзира не стане. А хто тодi стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алi? Hyp Алi… Вiн визволив Ібрагiма з тюрми, так. Але вiд його рук загинув Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Ібрагiм не зможе заплатити другий, третiй раз по п’ятсот пiастрiв на орту, хто захистить тодi його, якщо не буде Аззема-пашi?
Пiдозра, та зовсiм не та, яку хотiв викликати Замбул, пройняла мозок Ібрагiма. Чи не хочуть яничари на чолi з Hyp Алi зробити його своею iграшкою не тiльки на день коронацii, а й на весь час царювання? З допомогою Замбула…
Ібрагiм уперше вiдчув, як його огортае повелительський гнiв. Блiде обличчя налилося кров’ю, пiдступив до тремтячого евнуха.
– Що знаеш про нього?
– Вiн… вiн правив державою при Амуратi i вiрний був йому. Аззем-паша не радiв, коли проголосили султаном тебе…
Про це здогадувався Ібрагiм ще тодi, коли великий вiзир не надто поштиво пiдказував йому, хто перед ним виголошував такi ж промови. Ненавидiв його, так. Але знищити нинi керiвника держави було б рiвнозначним стяти собi самому голову.
– Що ти знаеш, Замбуле, про його сьогоднiшню невiрнiсть моiй особi?
– Нi, нi… Я нiчого не знаю…
– А хто тобi нарадив викликати в мене пiдозру до великого вiзира? – крикнув Ібрагiм i простягнув уперед руку, наслiдуючи позу Сулеймана Пишного.
Замбуловi вiдлягло вiд серця. Ібрагiм вправляеться. Султан ще не став султаном. О, Замбул знае справжнiй гнiв падишаха! Щоб витримати гру до кiнця, кизляр-ага в удаваному жаху впав i почав повзати по землi, лепечучи:
– О, прости, великий!.. Я сам… З безмежноi вiдданостi тобi. Амурат поводився зi мною гiрше, нiж iз собакою, валiде погорджувала мною – усе це лише через те, що я висловив свiй жаль за молодшим братом Амурата, коли… А великий вiзир образив мою безмежну любов до тебе своею холодною мовчанкою в той час, як увесь Стамбул весь край трiумфував.
Обличчя Ібрагiма подобрiшало. Вiн ще був вразливим на ласкавi слова, бо ж небагато днiв минуло вiд тюремного кiбеля до трону. Якщо Замбул спiвчував колись Ібрагiмовi, то тепер стане його вiрним псом. Султановi потрiбнi слуги. Плескати в долонi вiн навчився, виконуватимуть накази довiренi люди.
– Живи, Замбуле, – промовив. – Ти нинi отримаеш вiд дефтердара подарунок за вiрнiсть. Та якщо хоч у помислах затiеш зраду, не сподiвайся, що це сховаеться вiд мене. І тодi я накажу викинути твою голову за ворота сараю… А тепер поклич великого вiзира. Я чекаю на нього.
Ібрагiм хвилювався, очiкуючи приходу Аззема-пашi. Нинi вiн вiдчув свою владу над слугами, як же вiн повинен повестися з розумом держави? Що в нього е проти цiеi сильноi людини? Шовковий шнурок, меч?.. Але ж на цю зброю ще не прийшла пора. А що бiльше?
Захоплення владою минало, щохвилi зростало нервове напруження, лоскотали в горлi iстеричнi спазми, вiн ладен був закричати: «Вiдiйдiть, робiть що хочете!» Згадався вранiшнiй душевний спокiй, i захотiлось вибiгти до саду, геть звiдси, геть назавжди!
Ходив по троннiй залi, ламав кiсточки пальцiв i… наткнувся на сивобородого чоловiка з розумними очима. Дивна усмiшка, як у батька, що поблажливо дивиться на розсерджену дитину, заграла на губах великого вiзира i вмить сховалася у вусах i бородi.
– Слухаю тебе, султане.
Ібрагiм затупотiв ногами i, стискаючи кулаки, завищав:
– Я примушу, примушу всiх слухатися i повзати передi мною по землi! Чуеш, я примушу!
– Не розумiю твого гнiву, о султане, – спокiйно вiдповiв вiзир. – Хiба хтось iз державних мужiв устиг уже виявити непослух твоiй особi?
Ібрагiм сiв на трон, витер хусткою пiт iз чола. Йому було соромно за свiй хлоп’ячий вигук, хотiлося тепер добрати позу Сулеймана Пишного, та знiтився перед поглядом Аззема-пашi, зрозумiв, що позувати перед ним було б ще смiшнiше.
– Ти моя права рука, – заговорив спокiйно, – та замiсть допомоги я чую вiд тебе тiльки ущипливi зауваження i, якщо хочеш знати, вiдчуваю погорду до особи султана.
Аззем-паша опустив голову, i зрадiв Ібрагiм, що кориться йому нинi й великий вiзир. Та не слова каяття долинули до вух султана, а рiч, що примусила б кожного в Турецькiй iмперii замислитися, насторожитися, злякатися.
– Держава наша набагато бiльша, нiж султанський палац, Ібрагiме. А тому дорога вона не тiльки родинi Османiв, а кожному турковi. Мiцно зшив нашу державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув ii в золоту парчу Сулейман Законодавець. Та крiзь дорогi шати видно, як розлазяться шви. І болить за те менi сива голова. Султани мiняються, держава залишаеться. А хто ж дбае про неi, як про свiй власний дiм? Яничари, що деруть iз неi лико i журяться тiльки своiми власними вигодами, прикриваючись вiрнiстю султановi i Корану?
– Що ти говориш, Аззем-пашо? – насторожився Ібрагiм. – Не смiй проти яничарiв… То устоi…
– А якщо тi устоi не витримують бiльше проби часу, султане, то чи не краще iх викинути на смiття i поглянути, що роблять iншi народи? Нi, ти не лякайся… Це тiльки думки моi…
Ібрагiм заспокоiвся. А, це його фiлософськi теревенi. На твое, вiзирю, i на мое життя вистачить того, що е… А прийдуть iншi, хай думають…
– Але я повинен тобi розповiсти, – продовжував Аззем-паша, – не про своi мiркування, що сушать мозок, а про iнше, що е важливим на нинiшнiй день. Скарбниця порожнiе, а думати треба, звiдки дiстати грошей, щоб не пiти завчасу на жебри до сусiдiв. Якщо ти будеш так платити i далi яничарам, то швидко нам доведеться зривати золотi написи з тюрбе султанiв.
Ібрагiм напружено думав, що вiдповiсти вiзировi, щоб блиснути перед ним розумом, i несподiвано засмiявся, переможно, злорадно:
– Великий вiзирю, дав тобi Аллах гадючий розум, а хитростi змiя пошкодував. Бо знае i дитина: джихад дае турецькому народовi й султанськiй скарбницi золото! Азов не взятий, вiйсько нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних нi боговi, нi султану.
– На Азов пiде похiд. Наступного року, навеснi, я пошлю туди султанське i ханське вiйсько. Та не в тiм рiч, султане. Вiд перемоги чи поразки пiд Азовом не змiниться становище. Треба подумати, чому нема прибуткiв iз глибин нашоi iмперii. А чекати скрутноi хвилини, щоб здобути прихильнiсть пiдданих, збагативши iх награбованим добром, це велика помилка. Коли народовi стане краще жити за рахунок грабункiв, то вiн дякуватиме не тобi, а твоему вороговi.
Ібрагiм позеленiв вiд лютi. Цей старець розмовляе з ним, як iз отроком. Та, на щастя, спливла в султановiй пам’ятi стара приказка, i вiн вигукнув ii, наперед святкуючи перемогу у словесному поединку:
– Сказав пророк: «Головi думати, рукам виконувати, а язиковi хвалити Бога». Султан подумае, пiдданi виконають, а iмами випросять в Аллаха для нас удачу. Можеш iти, вiзирю.
Аззем-паша поклонився i мовив:
– Добра приказка, Ібрагiме. Та велика жура, коли хвалять Бога всi, навiть тi, що не вiрять у нього, рук для працi малувато, а голiв, щоб думати, не дарував нашiй добi Аллах.
Вiн не дивився, як подiють його слова на падишаха. Повернувся i вийшов, несучи гордо голову. Знав – недовго ii носити. І було дивно байдуже. Що з неi за хосен, коли вона уже не в силi допомогти його державi, яку вiн сам споруджував, змiцнював, вiрячи в ii велике призначення на землi.
Роздiл дев’ятий
Коли чуете крик ослiв, просiть захисту в Аллаха, бо осли кричать тодi, як побачать шайтана.
З хадiсiв
Рокiв тридцять або сорок тому покинули греки свое старовинне село Мангуш i поселилися в печерах Марiян-поля навпроти Успенського собору бiля Чуфут-кале. Предковiчну церкву Успiння Пресвятоi Богородицi вони назвали кримським Афоном, спровадили сюди священикiв i ченцiв, а тодi потяглися до неi всi християни Криму. Ба й хани ставилися до святого мiсця iз забобонною богобоязливiстю. Ходили чутки, що деякi, лаштуючись у похiд, ставили бiля iкони Марii свiчку.
Грецькi папаси[100 - Грецькi папаси – грецькi священики.] розповiдали, що заснував собор апостол Андрiй, зупинившись у Криму по дорозi iз Синопу до Скiфii. Проповiдник Христовоi науки, який опiсля на днiпровських горбах поставив хреста i провiстив благодать на скiфських землях, заiжджав до Херсонесу, охрестив його i, йдучи далi на пiвнiч, побачив поблизу нинiшнього Бахчисарая печеру, вириту пiдземними водами. Над печерою на скелi вiн повiсив чудотворну iкону Богоматерi i освятив мiсцевiсть.
Ходить по людях легенда, що в печерi тiй жив змiй, що пожирав дiтей з довколишнiх сiл. Виповз вiн подивитися, що за вiдчайдушна жiнка поселилася по сусiдству з ним, з iкони глянула на дракона живими очима Марiя, i вiн здох вiд ii погляду. Минали столiття, скеля обросла лiсом, i забули люди про iкону. Аж якось один пастух iз Бiасали, де теж християни живуть, натрапив на неi, блукаючи за отарою. Зняв ii зi скелi й понiс до себе в колибу. Вранцi прокинувся – нема iкони. Пiшов знову до скелi – висить вона, як i вчора, нiби й не знiмав нiхто. Здивований юнак розповiв про цю пригоду мурзi, в якого служив. Три рази знiмав мурза зi скелi iкону, три рази вона поверталася на свое мiсце. Тодi увiрував татарський багатiй у християнське чудо, одягнув рясу i заснував у печерi церкву.
Греки впорядкували собор i проголосили вiдпуст у день Успiння святоi Марii, а Мангуш спорожнiв.
Та ненадовго. У затишну долину мiж горами, де дзюрчить холодний потiчок, приплентав кульгавий парубок Стратон – вiдпущений невiльник iз Карасубазару. Забрали його в ясир з Украiни, коли ще був хлопцем. Йому пощастило. Через кульгавiсть не взяли Стратона нi в яничари, нi на галери, купив його на базарi багатий баринський бей до коней. Грошей заплатив за невiльника мало, а взяв собi робiтника iз золотими руками. Мабуть, вiн таки вродився конюхом – погладшали, побуйнiшали бейськi аргамаки з добрих рук Стратона. Крiм цього, вiн знав столярську справу – вiд батька навчився, а вiд матерi – ворожки – пiзнавати цiлющi зела.
