скачать книгу бесплатно
– О Украiно… О дiти моi!
Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й налiво, верещав; i вирвалась раптом нерiвна пiсня – здалося, що це вiн, ключник, примусив людей заспiвати:
Плачуть, плачуть козаченьки
В турецькiй неволi.
Таволга шмагала по обличчях, закипалися кривавi басамани на голих спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:
Гей, земле проклята турецька,
Вiро бусурменська,
О розлуко ти християнська!
Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров’ю, вiн прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях – тих, хто плакав.
Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружноi перекопськоi лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв, батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи плач. Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І iхнi сльози не допоможуть йому. Є кiсмет – доля. Вiд неi все залежить, i iй треба коритися.
Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:
– Добрий будеш яничар!
Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до ворiт султанського палацу.
У дворi iх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий чоловiк – великий вiзир – у супроводi бiлих евнухiв.
Євнухи розбiглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв, запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до саду». Хапали за руки, групували i швидко виводили за ворота.
Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв зростом, мiцною поставою, вражав характерно закроений нiс, чорнi широкi брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, ехидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунд або Скутарi. Спитав:
– А тебе як звати, козак?
Чекав погордливоi вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися страшним присудом: «До нiмих».
Завагавшися на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки:
– Я називаюся Алiм.
Євнух здивовано звiв брови, задоволено хмикнув мубашир.
– У сiм’ю на виховання, – кивнув великий вiзир.
Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка, яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз зойком, що може вихопитися тiльки з грудей матерi: «Алiме, синочку мiй!»
Нафiса… Алiм колись любив ii. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i мав ii. Алiм вдячний Нафiсi – вона навчила його своеi мови i вiри, впровадила в нове життя, яким вiн живе сьогоднi. А це не прийшло так легко.
Алiм добре пам’ятае молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв iх перед сном. Нафiса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що ii вiра справедливiша, вчила його Корану. Бачила, що хлопець довiряе iй: ретельно молиться п’ять разiв на день, виконуе мусульманськi обряди. Та не здогадувалася вона, не знала, що дiеться в душi юнака.
Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував роздвоення в душi: двох богiв вiн знае, i обидва чужi. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож немае потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсiм чужий. Однак вiн е, керуе людським життям на цiй землi, де Алiм живе, i з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубашировi на галерi. Та разом з таким прийняттям новоi вiри зникали святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi пiдпорядковане користi, тож i вiн, Алiм, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляе на хлiб ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд в Украiнi – ралом, йому ж необхiдно погодитися з новою вiрою, щоб мiг колись жити з меча. Усе це просто i зрозумiло. А тому мусульманський бог потрiбен йому настiльки, наскiльки вимагае цього меч, мова – теж, материнська любов Нафiси – також. Тепер меч уже е. Тож хай не сердиться Нафiса. Їi любов стала нинi такою ж непотрiбною, як колись добрий християнський Бог. А мова й вiра – стае в пригодi.
Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси, все рiдше снився рiдний степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко можна обiйтися.
Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi називати його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить це наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може вiн дорiвнятися новим спiввiтчизникам, хоч знае Коран не гiрше за них i знаменито розмовляе турецькою.
Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття «мама» стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли на вiйськовий вишкiл до яничарських орт. Заплакана Нафiса провела юнака до самоi казарми i на прощання почепила йому на шию амулета. Цей срiбний ромбик iз зерниною мигдалю всерединi любовно вирiзьбив Хюсам. На очах у яничарiв Нафiса обiйняла Алiма, поцiлувала i тихо заплакала. І тут пролунав регiт – глузливий, злий.
Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми, яничари смикали за амулета, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому рiзьблену з дерева ляльку.
Цiлу нiч простогнав юнак на своему лежаку – осмiяний, принижений, а вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз шиi амулета i викинув його до вiдхожоi ями.
Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв iз лука, з яничарки[75 - Яничарка – яничарська рушниця.] i пищалi[76 - Пищаль – ручна гарматка – зброя яничарiв.], переганяв своiх однолiткiв у шалених перегонах на Ат-мейданi. Слухняно виконував накази, бо непокiрних били палицями в п’яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних посилали до цеху м’яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, у кого язик короткий: уночi бiля кожного п’ятого учня лежав евнух i пiдслуховував, хто про що i якою мовою перешiптуеться, щоб потiм вiльнодумцiв покарати голодом.
Алiм прагнув стати воiном. Чекав з нетерпiнням того дня, коли його назовуть яничаром i запишуть до орти.
Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав. На площi перед казармами вивiсили криваво-червоне полотнище зi срiбним пiвмiсяцем i кривим мечем. Весь стамбульський булук[77 - Корпус яничарiв дiлився на три з’еднання – булуки. Стамбульський булук складався з 60 орт.] вивели на майдан. Навпроти яничарiв вишикували аджем-огланiв[78 - Аджем-оглани – iноземнi юнаки (турецьк.).Яничари-школярi.]. Імам прочитав молитву, виголосив проповiдь:
– Ви гвардiя султана. Ви охорона iмперii. Будьте гiдними звання йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги – болгарськi гайдуки, сербськi ускоки, грецькi клефти i украiнськi козаки.
Високий чорновусий Алiм стояв на правому фланзi. Вiн нинi, нарештi, отримав яничарськi регалii – це означало, що йому повнiстю довiряють. Та останне слово iмама неприемно шпигонуло в серце – здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв головою лiворуч i заспокоiвся: аджем-оглани дивилися на яничара-агу, що пiдходив до iхнiх рядiв.
І тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сардаровi[79 - Сардар – полководець. Так називали яничара-агу.], та спалахнули рум’янцями смаглявi щоки Алiма…
– Байда…
Це хтось iз ляхiв. Ім’ям Байди Вишневецького, що загинув, пiдвiшений гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари украiнських. Це була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався, щоб не освятити ii кров’ю.
– Байда… – повторив чорбаджi Алiм, i тодi спалахнула в мозку найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Вiд цiеi примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як зблiд iхнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привида упритул. А тодi вiдчув, що бiльше його не боiться. Вчора сталася в його життi подiя, що виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид з’явився тепер не для докорiв, а для утвердження Алiмовоi влади, сили i жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть його в життi.
То сталося в Багдадi. Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд меддаха Омара зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти вiщуновi голову, вiн наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй.
Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви i слави, чи то з персами хотiв звести рахунки – але за що? А може, гнали його до бою пильнi очi чаушлара[80 - Чаушлар – наглядач за поведiнкою яничарiв у бою. Чаушлари iздили на фарбованих конях, щоб видiлятися серед воiнiв.], що гасав позаду орти на фарбованому конi i приглядався, як б’ються воiни, щоб потiм доповiсти яничаровi-азi. Добираючись по драбинi до гребеня муру, звiдки вже котилися додолу безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тiльки з нього. А в тому поглядi – старе недовiр’я, а той погляд мовчки вимовляе найогиднiше слово: «Козак, козак, козак!» Алiм вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн ненавидить те плем’я, що його породило! «Козак», – говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; «козак», – дражнили його в сварках товаришi; «козак!» – гримав на нього iмам, коли Алiм збивався на якiйсь сурi Корану. Це слово iнодi доводило юнака до сказу, вiн не раз вихоплював ятагана iз пiхви, щоб… Та не було пiд руками того козацького племенi, яке хотiлося вирубати дощенту.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вiрить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм воюе за найсправедливiшу вiру безбатченкiв.
Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи перси? А, однаково!
«Дивися, чаушларе, пильно дивись i оцiни ж нарештi справжнього яничара!»
Наглядач на зеленому конi помiтив його старання. Вiн прискакав до яничара-аги i показав на Алiма булавою. А коли перське вiйсько було розбите i курiли руiни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i виносили скарби, iжу i напоi, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав:
– Ти хоробрий воiн, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого в бою чорбаджiя першоi султанськоi орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до кiнця вiдданий iсламу i його величностi падишаху, мусиш… Сюди ii! – махнув рукою, i зброеносцi привели перед Алiма молоду жiнку з розпущеним русим волоссям у бiлому фередже. – Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом iз того поганого краю, що плодить бандитiв, розбiйникiв, грабiжникiв нашоi священноi землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв, що хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш ii скарати.
Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi малопам’ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилася, i почув Алiм мову, яку – о прокляття! – ще пам’ятав:
– Козаче, соколе, – промовила тихо дiвчина. – Менi, орлицi, теж обрiзали крила, як i тобi. Але в мене ще залишилися руки, i я ними викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i Бог, i люди простять тобi.
Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою м’ятою, щебетом жайворонка над весняною рiллею, а в синьому небi два вершники помчали за татарвою… Нахлинуло це так раптово, що – мить, i вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара, пiдступила до нього i мовила голосно, твердо, люто:
– Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i не зрадив, а ти боiшся смертi, що станеться в один мент? Три днi…
Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дiвоча голова. Тiло впало Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари.
– Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, – почув Алiм голос Hyp Алi, та не побачив сердара за червоною каламуттю, що залила очi.
Вона приходила до нього вночi i говорила завжди: «Козаче, соколе…» Цi слова вже не навiвали запаху скошеного степу, а тiльки лють на докори сумлiння, яких не смiе бути в чорбаджiя. І за що докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвiявся, який тепер став зовсiм зайвим?
Яничари бенкетували. Пiдпилi, заводили тягучих турецьких пiсень, потiм несмiливо зазвучала на лютнi сербська мелодiя, хтось затягнув украiнською. Чорбаджi Алiм не звертав на це уваги. У яничарському оджаку спiвати рiдною мовою дозволялося.
Роздiл сьомий
Перше, нiж увiйти, подумай, як вийдеш.
Схiдна приказка
За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря захiдне передмiстя Кафи. Весною, коли перепадають дощi, тут буяють бур’яни i полин, влiтку вони збиваються в клоччя i тлiють на вiтрах; трiщать без угаву цикади i лiниво визирають iз трiщин голоднi ящiрки.
Димове повiтря тремтить над вигорiлим побережжям, а сонце вже хилиться з полудня i не так пражить. З низьких мазанок вибiгають голомозi татарчуки, збiгають до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються враженi, зчудованi. Над бухтою пiд кручею стоiть на каменi шпичкувата дiвчинка: вiтер розгонить ii довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляеться в голубi озерця, що розкидалися по морськiй гладiнi, i не чуе гамору хлопчакiв. Срiблистий пруг потягнувся за байдаком – ось вiн зникае за горизонтом, далеко, в порту, стоять величнi галери, схожi на казкових гiгантських лебедiв, тихо дихае море, ледь торкаючись хвилею до пiднiжжя каменю.
Хлопцi знають усiх мешканцiв передмiстя – вiд найстарiшого до малого, всiх турецьких дервiшiв з такiе, навiть поважних ходж зi Слободи, але звiдки взялася ця дiвчинка з чорним волоссям i з брунатним чарiвним личком?
– Ти хто?
Вона незворушно дивиться поверх iхнiх голiв. Чи не бачить?
– Хто ти така?
– Я – Мальва, – вiдповiдае спокiйно дiвчинка, замрiянi очi опускаються на поголенi голови татарчукiв i виливають синяву, нiби вони начерпнули ii тiльки що з моря i щедро морю вiддають.
Бешкетники торопiють, вони не знають, що сказати, – такоi дiвчини нiхто нiколи ще не бачив на цьому передмiстi. Та хто ж вона?
– Ти звiдки? – знову спитали, та вже без хлоп’ячого нахабства.
Дiвчинка розвела руками, зiрвала бiлу квiтку клематису, що звис гадючкою по скелi, i кинула iм униз.
– Не знаю! – гукнула, пострибала кiзкою по приступках скелi i за мить опинилася на верху, а потiм зникла, наче й не було ii тут нiколи.
– Гурiя… – прошепотiли хлопцi в побожному страху.
Марiя чекала на дочку перед брамою такiе, нетерпляче виглядаючи. Вона тiльки-но зварила вечерю для монахiв, зараз оголосять передвечiрнiй намаз, i знову Мурах-баба гнiватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до молитви. Обплутав ii дервiш, наче павук комаху, i вирватися вже несила.
Того вечора, коли вони обидвi, побитi, зляканi й голоднi, повернулися до монастиря, Мурах-баба повiв iх до передсiння кухнi й викинув iм дервiшськi недоiдки. Марiя не торкнулася до iжi, дитина ж вилизувала миски, як собача, i забила Марiя в розпуцi головою до кам’яноi долiвки.
Мурах-баба вийшов у сiни, пiдвiв iй босою ногою голову.
– Якщо Аллах захоче що-небудь дати, – сказав, – то вiн не питае, чий ти син чи дочка. Але тiльки шукачi знаходять щедрого бога. Тож слухай мене, Марiям. Тобi пощастило, що сьогоднi зустрiла мене, божого чоловiка, слугу Блискучоi Порти. Інакше здохла б мiж цими шолудивими татарами, що е пилюкою нiг османiв. Я дам тобi науку i хлiб, твоiй дочцi знайду колись багатого жениха, i ти будеш купатися в розкошах, якi нiколи й не могли приснитися в поганому твоему краю. Але мусиш бути покiрною й сповняти заповiт Магомета-пророка: третину доби спати, третину працювати, третину молитися боговi. Молитимешся в такiе, працювати на кухнi, а спати зi мною.
Марiя схопилася, огида та обурення спалахнули в очах, Мальва вилизувала миску i просила ще. Мурах-баба випередив Марiю.
– У людини двое вух, а язик один. Два рази вислухай, а один раз говори. Якщо тобi не до вподоби моя добрiсть, то я тебе вiдпущу нинi, але дервiшi нашого такiе, що панують над душами татар Кафи, не дозволять тобi навiть жебрати в мiстi. А в степу голод. До осiннiх дощiв ти й води не нап’ешся, хiба що з солончакiв. Тепер ти вислухала мене два рази, я чекаю на одну вiдповiдь.
Марiя вже мiсяць живе в Мураха-баби на подвiр’i монастиря. Двi третини Магометового заповiту сповнювала: варила монахам iсти i вчилася божого закону. Вiд третьоi повинностi викручуеться. Сказала, що зможе лягти зi святим отцем аж тодi, коли вiдчуе себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба бачить ii хитрощi i стае щораз настирливiшим, жах морозить Марiю на саму згадку про те, та не знае, що мае подiяти далi.
А Мальва розцвiла. Там, у хазяiна-татарина, рiдко виходила з-за килимного верстата, нидiла, жовкла, а тут iй привiлля. Нiхто не примушуе працювати – гуляй по горах i над морем, тiльки на молитву приходь i на вечiрню науку.
Вдивлялася в бiк моря, неспокiй уже судомив груди, та ось майнула малинова спiдничка, збiгла на вулицю дiвчинка з жовтими квiтами в руцi.
– Що це за квiти, мамо?
– Мальви, дитино.
– Мальви? Ха-ха! Таж то я – Мальва.
– І ти…
Цiеi митi закричали муедзини на мiнаретах мiських мечетей, оглянулася Марiя – у дворi вже стояв Мурах-баба, простягнувши руки на схiд. Простелила намазлик, i вклякнули обидвi тут же, на вулицi. Мальва молилася, вона вже напам’ять знала сури Корану, Марiя дивилася на скопиченi бурдеi по той бiк вулицi. Хлiви поприлипали до хат, розваленi кам’янi тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квiтами – нi, нi, хоч тисячу разiв топчи хреста, нiколи до цiеi чужини не звикнеш.
– Вирвуся звiдси, – шепотiли Марiiнi губи замiсть фатихи. – Вирвуся, хоч ти, мiй Боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квiточку на рiдну землицю. За будь-яку цiну. А тодi карай мене за грiхи i за зраду.
Закiнчилася молитва. Мурах-баба покликав Марiю i Мальву до своеi хатини. Вiн скинув войлочну шапку iз зеленою облямiвкою, папучi, сiв, по-турецьки пiдiгнувши ноги, показав рукою на мiндер, де завжди сiдали Марiя з Мальвою.
– Во iм’я бога милосердного, милостивого, – почав Мурах-баба незмiнним бесмеле[81 - Бесмеле – постiйний вступ до сур Корану, до проповiдей.]. – Обiцяв Аллах вiруючим сади, де внизу течуть рiки, для вiчноi втiхи, i благi житла у садах вiчностi. Я щасливий, дiти моi, бо спрямовую вас на шлях iстини. – Вiн пильно глянув на Марiю, що, опустивши на груди голову, блукала думками далеко вiд божоi науки. – Сказав Аллах: «Поклоняйтеся менi, всi до нас вернуться». Нинi я хочу розповiсти вам…
– Про Кара-куру, ти ж обiцяв, баба, – попросила Мальва, ii знудило щоденне заучування Корану арабською мовою, якоi не розумiла.
Дервiш невдоволено поморщився.
– Про злих демонiв не годиться розповiдати на нiч, дочко, та ще й людям, якi не знають усiх правд вiри. Тi злii джини завжди навколо нас, та страшнi вони тiльки тим, хто не вбере в свою плоть i кров найправдивiшу й найсправедливiшу вiру Магомета.
Не виходячи iз задуми, сказала Марiя до себе самоi:
– Кожна жаба свое болото хвалить… Ляхи це саме кажуть про католицьку вiру, жиди про Талмуд…
Дервiш почув глузливий тон у словах Марii, цiла злива настанов мала зiрватися з його язика, та Марiя випередила. Пiдвела голову: губи презирливо стиснутi, погляд зневажливий – Мурах-баба ще не бачив Марiю такою.
– Хiба можеш ти знати, монаше, що е на свiтi найсправедливiше? Ти, який так ревно держишся своеi вiри тiльки тому, що дае вона тобi владу над людьми, доволi iжi i жiнок?
– Хай вiзьме вiтер з твого рота цi поганi слова, Марiям, – прошипiв дервiш, але далi провадив спокiйно: – Тi, що вважають наше вчення ложним, не увiйдуть до ворiт раю, як верблюд у вушко голки. Наука Магомета найсправедливiша i найправдивiша тому, що вона остання. Адже Коран не заперечуе Мойсея, Коран визнае божественне походження Христа, але ж що вартi цi пророки перед розумом Магомета, якщо вони давали поради людям лише на нинiшнiй день, а на завтрашнiй не могли нiчого обiцяти, крiм раю, якого i уявити добре не могли. Мойсей упав на межi ханаанськоi землi i зневiрився в Єговi, Христа розiп’яли самi ж гебреi за те, що вiн звелiв iм поклонитися iдолам, Магомет же сказав: «Коли всi народи приймуть iслам, тодi з’явиться божий посланець Махдi, що зробить усiх людей рiвними». Нинi бiльше нiж половина свiту визнали нашу вiру, i недалекий той час, коли зрiвняються всi – вiд шейхульiслама до моакiта[82 - Моакiт – вiдаючий годинниками при мечетях.], вiд султана до цехового ремiсника.
– Ну, ну… – зiтхнула Марiя. – Та поки що е ситi i голоднi, хазяi i раби. Твiй Махдi, певне, ще й не зачинався.
– Коли слухаете Коран, то мовчiть, може, будете помилуванi, – пiднiс голос Мурах-баба. – Сказав же архангел Гавриiл Магометовi на горi Хирi: «Ти останнiй пророк, i. в тому, що ти скажеш, нiхто не зможе сумнiватися. Ти вiзьмеш iз наук дотеперiшнiх пророкiв едину сутнiсть – еднiсть Бога – i проповiдуватимеш божi думки, якi тобi единому доступнi». Як можеш ти, земний черв’як, мати сумнiви? З уст пророка записали Коран його халiфи Абубекр, Осман, Омар i Алi, i в ньому ти знайдеш вiдповiдi на всi питання життя. На кожний вчинок – пояснення i виправдання, якщо тiльки вiн не шкодить династii Османiв, якiй випало нести у свiт правдиву вiру. Лише вмiй читати Коран, лише бережи його вiд лжетлумачення, як це роблять перси-шиiти – вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за iслам мечем, i це його найсвятiша заповiдь. Сказано ж у сорок сьомiй сурi: «Коли зустрiнеш такого, що не вiруе, вдар його мечем по шиi».
Мальва спала, так i не дочекавшись казок про вурдалакiв[83 - За мусульманською демонологiею, мерцi перетворюються на вурдалакiв.], джинiв, а Марiя слухала, i iй ставало моторошно вiд проповiдi дервiша.
«А що коли це все правда? Та невже мусульманська вiра мае стати единою у свiтi? І розiллеться страшна чума по всiх краях, i всi народи стануть схожими на туркiв… І не буде пiсень, не буде казок, не стане купальських вогнiв, вертепiв пiд Рiздво, волi! Нiхто нiчого не матиме свого… Ляхи розiп’яли Украiну за схизматську вiру, теж навертаючи людей на свою, праведну. Брехня, за хлiб ii розпинають. Турки загребли пiвсвiту – за вiру? Нi, за наживу. A Бог один над усiма – единий вiн, справедливий i вiчний. І вiн не дасть торгувати собою. Прийде час – i терплячий Господь не витерпить бiльше лжi, крикне вiн мiняйлам i лихварям:
– Годi!
Це скрикнула сама Марiя i затулила уста. Хитнулося полум’я свiчки, схопився Мурах-баба, закричав:
– Гяурко! Вiдступникiв у нас карають не божою карою, а земною, i покарана ти будеш…
