скачать книгу бесплатно
Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з вiдьомським обличчям.
– Ти про нього питаеш, ефендi, хай благословить Аллах твое iм’я? – Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля печери.
– Про нього питаю.
– Це… це мiй син, – вiдказала циганка, заникуючись.
– Брешеш, стара вiдьмо! – крикнув Іслам. – Ану, пiдiйди сюди, молодче, i поклонися, – звернувся до парубка. – Ти не зiгнув своеi спини передi мною.
Парубок повiльно пiдiйшов до Іслам-Гiрея i сказав:
– Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангушу.
– Хто ти е?
– Не знаю, хто я. Мое iм’я Селiм, i я iнший, нiж вони, – кивнув головою на циган. – Але вирiс я у цiй печерi, тут iм, i мене не б’ють.
– Ця циганка твоя мама?
– Я не знаю, що таке мама.
– Слухай, стара, – Іслам-Гiрей повернув голову до циганки. – Звiдки вiн у тебе? Не син це твiй. Для кого годуеш? Продай менi його, я дам за нього не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi.
– Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i за худобу – яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу, тому, хто вмiе оцiнювати ще й лицарський дух.
– А того лицарського духу вiн набирався в бодрацьких каменоломнях?
– Якщо вiн е в людини, то не пропаде i в темницi. А ти збагни своiм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльноi циганки, мусить бути лицарем. Вiн iз Украiни, ефендi.
– Добре вмiеш захвалювати товар, сово, i знаеш перед ким, – посмiхнувся Іслам-Гiрей. – Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбноi цiни. Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i сином не назвала.
– Хановi колись продам.
– Хановi? Але ж хан е.
– Такому, що потребуе не скопцiв, а лицарiв.
– Язик заважае тобi в ротi, вiдьмо. Твое щастя, що гнiв не пiдступив до мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв.
– Ти не хан, вельможо…
– То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму джигiта задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну!
Схилилася до землi стара, та не видно було переляку на ii обличчi.
– Достойнику знакомитий, – мовила, – володар, що грабуе своiх пiдлеглих, – поганий володар. Його боiться народ, але не любить. Такий хан програе битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я – стара Емiне, якiй уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку.
Іслам-Гiрей вийняв з-за пояса торбинку, побрязкав нею i шпурнув циганцi. Вона спритно пiдхопила торбинку, очi ii засвiтилися.
– Це – за лицаря. А за ворожбу?
Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояса i кинув iй в обличчя жменею золотих дукатiв.
– Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. – А тодi звернувся до юнака: – Ти хочеш бути моiм воiном, юначе?
– О, так! – спалахнули захватом очi Селiма.
Іслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе, до головного ханського палацу.
Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто рокiв перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить до ханського двору, що саме е гербом Гiреiв, i хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.
Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-евнухiв, що стояли навшпиньках бiля кожних дверей; дверi ханськоi спальнi вiдчинилися самi – за ними стояли, захованi в бiляодвiрних нiшах, нiмi раби.
Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi iз зеленим дном, у блакитному кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Іслам-Гiрей вiдзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбана, кинув на долiвку, нагнувся до брата i поцiлував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Ісламовi, дозволивши сiсти напроти.
– Оp-капу укрiплено, хане, – доповiв Іслам-Гiрей. – Десять веж перебудовано наново, ворота оббитi залiзом – жодна жива душа не пройде крiзь них. З пiвночi Крим безпечний…
Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову. Здавалося, вiн не слухав рапорту Іслама.
– Чауш[60 - Чауш – посланець.] сьогоднi прибув iз Стамбула, – промовив згодом. – Амурат помер.
Нестриманий i гарячий Іслам схопився на ноги.
– Вiн же бездiтний! – вирвалося iз його уст.
Бегадир сполошився, глянув на нiмих рабiв, прошепотiв:
– Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Ісламе. Шагiн-Гiрея скарали на горло.
Здригнувся Іслам. Вiн сподiвався, що такою буде Шагiнова доля, коли той вирiшив iхати iз Азова до Стамбула. Але чому саме тепер?
– Хто звелiв скарати Шагiна, коли султана немае?
– Яничар-ага, – пiдвiв значуще очi хан. – А султан буде. Рiд Османiв не закiнчився. Завтра оперiзують мечем Ібрагiма…
Бегадир вдивлявся в глибокi очi молодшого брата. Чекав вiд нього здивування, обурення або ж навiть смiху.
Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тiльки хижi, зловтiшнi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли.
Роздiл п’ятий
Сказав Пророк, хай над ним буде мир:
«О ви, якi хочете влади, запитайте себе, кого i що ви любите?»
З хадiсiв
Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i був напружено тихим. Млiли проти сонця кипариси, спиналися разом iз ними до неба мiнарети Айя-Софii, по той бiк затоки мовчала завжди гамiрна Галата, а султанський палац Бiюк-сарай причаiвся, мов до стрибка, на горбатому клину мiж Босфором i Золотим Рогом.
Третього дня пiсля смертi Амурата iз самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану[61 - Ат-мейдан – iподром.]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що таiв тепер у собi таемницю влади.
Перед полуднем Ібрагiм, одягнений у султанську одежу, в’iжджав у супроводi анатолiйського i румелiйського кадiаскерiв до Бiюк-сарая. Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi.
Три днi у Малому палацi на Петронi[62 - Петронi – квартал Стамбула.], де навчаються вiйськовоi справи молодi яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Ібрагiмом шейхульiслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як вiн мае поводитися у першi днi султанування.
Ібрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого – нi життя султанiв, нi звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком його вiдлучили вiд матерi i завезли до Бурси, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш розпусти i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських притонах, поки Амурат замкнув його до в’язницi, щоб не плюгавив султанського роду.
Дивна доля престолоспадкоемцiв. Вона не мае середини, а тiльки небо або пекло – золотий трон або ж смердюча тюрма.
Регель знав, навiщо готуеться ця вистава з Ібрагiмом – треба рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати напiвiдiота мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим.
Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Ібрагiма – вiн нагадував пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора шкiра на обличчi, боязко стиснутi губи, але очi – нi, очi не божевiльнi – якiсь наiвнi, хлоп’ячi, i слухае вiн порад верховного душпастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам’ятовуе, що мае сказати, коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам’ять промову до яничарiв.
– Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатися великого вiзира Аззема-пашу, який знае всi подробицi й таемницi державного життя…
– Так, ефендi…
«Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, – подумав Регель, коли пiдготовка вистави коронування нового султана була закiнчена. – Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього виросте?»
…Ібрагiм цупко тримався за поводи, сидячи на буйному перському конi, нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка стирчала, нiби приклеена, султанська чалма, втрое бiльша вiд маленькоi голови, згинала тонку шию. Злякано никали Ібрагiмовi очi по людях – хтось у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася перша кров у жертву новому падишаховi.
Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: «Слава султану султанiв сонцеликому Ібрагiмовi!», а тодi – спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором – повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готовi були хором зареготати.
Вiдчинилася головна брама палацу, Ібрагiм iз почтом увiйшли на подвiр’я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником iз церкви Святоi Софii. Тут усi, крiм султана, злiзли з коней, яничар-ага провiв султанського коня до другоi брами, куди Ібрагiм зайшов сам-один. За цiею брамою, на подвiр’i, стояли спагii, вишикуванi в два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика[63 - Селямлик – чоловiча половина турецького дому, султанського палацу.]. Вiн ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна, оглянувся – ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього кам’янi обличчя озброених воiнiв, i серед них Ібрагiм був сам. Страх зцупив м’язи, спазми стиснули горло. Адже його знову вiддали стражникам, i цi дверi, до яких вiн мае пройти крiзь лаву спагiiв, не до султанських хоромiв провадять, а… а до тюрми! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд воiнiв, а вони поштиво згинали голови – трохи вщух переляк у душi Ібрагiма. Квапно пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i зразу зачинилися за ним. Ібрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка, що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях.
Усе… Кiнець!..
Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй шиi, обличчя без заросту сховалося в складках чорноi шкiри, обвисла спiдня губа вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв.
Кат…
Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулася у три погибелi.
– Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизляр-ага Замбул.
Ібрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того, хто назвав себе головним евнухом, ступив до зали.
Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав – це була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його грудей на знак кровного еднання, та Ібрагiм рiзко вiдштовхнув iх.
– Де ти була, коли я гнив у темницi? – скрикнув, аж тепер усвiдомлюючи кривду, яку йому заподiяли.
Затремтiла Кьозем, опустила руки. Ібрагiм знае, видно, що вона теж винна в його ув’язненнi. І придумав уже для неi кару. А кара для султанськоi матерi одна – в Ескi-сараi. І тодi закiнчиться могутнiсть валiде назавжди, iй доведеться до самоi смертi жити в Старому палацi на форумi Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих одалiсок, султанських мамок – у бабських дрiб’язкових iнтригах, сварках, ненавистi, приниженнi. Молодшi там ще живуть надiею, що iх вiзьмуть замiж башi, iй же звiдти нiколи не вийти. Помiтивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги, валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином.
– О мiй сину! Вiдомо тiльки Боговi, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у своiй заздростi. Вiн запроторив тебе до тюрми, боячись твого свiтлого розуму, твоеi сили. Не допомогли моi благання, материнськi сльози…
Зм’як Ібрагiм, звелiв матерi встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а владна валiде – володарка двору.
Кланяючись i задкуючи, провiв кизляр-ага султана в потаемнi дверi, колiр яких зливався з кольором стiни, вивiв його по сходах до темноi галереi, загратованоi мушарабiями.
Ібрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Нур Алi. Яничар-ага пильно спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка в бiлому одязi. Позаду нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого вiзира бунчук iз п’ятьма кiнськими хвостами.
– Тут вiдбуваеться рада дивану, повелителю, – прошепотiв Замбул. – Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий вiзир Амурата – паша. Ти добре прислухайся…
– Аззем-паша? – Ібрагiм прилип до граток. «Це та людина, якоi я повинен слухатись, поки навчуся правити державою».
– А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе до тронноi зали.
На гаптованих золотом подушках у залi дивану засiдали чотири стовпи iмперii: великий вiзир, дефтердар[64 - Дефтердар – мiнiстр фiнансiв.], анатолiйський кадiаскер i шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться АльКоран, чотири халiфи були в пророка, вiтри вiють iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують балдахiн над султанським троном. Та в залi дивану був присутнiй ще й п’ятий достойник – яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi Кораном. Наглядач священного порядку Блискучоi Порти.
Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алi:
– Волею Аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат IV, переможець персiв. Мир його праховi. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов’язок – допомогти йому правити великою iмперiею. – Пiдвiв голову i додав, дивлячись на Hyp Алi: – Допомогти iмперii.
Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.
Ібрагiм чекав нападникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не маючи сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду. Це золоте крiсло, що було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить – i замiсть вогкоi тюремноi долiвки – трон, устелений коштовними килимами, з леопардовою шкурою в пiднiжжi, iз золотою короною над спинкою. І на ньому можна буде сидiти день, два, рiк, вiк! Ще хвилина… Ібрагiм знае, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi.
Увiйшли сановники. Усi, крiм шейхульiслама, вклякли на колiна i поцiлували султанськi шати. Ібрагiм дав рукою знак, щоб вийшли, а тодi впав обличчям на трон i цiлував алмазне поруччя, як цiлуе iзгой порiг отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитовоi леопардовоi шерстi, шепотiв слова вдячностi Боговi i був, зрештою, в цю мить людиною.
В залi дивану державнi дiячi запивали пiлав шербетом. Великий вiзир давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до iжi, нi до напоiв.
Тисячi людей стояли пiд сонцем на вулицях, чекаючи виiзду султана. Нарештi головна брама Бiюк-сарая широко вiдчинилася, i заревiв народ. Бостанджi-баша[65 - Бостанджi-баша – шеф субашiв – охоронцiв громадського порядку в османськiй Туреччинi.] з пiвсотнею субашiв розiгнали людей з майдану, звiльняючи дорогу для процесii.
Попереду довгоi iмператорськоi валки iхав на бiлому конi султан Ібрагiм. На його жовтуватому обличчi з’явилися рум’янцi, очi сiли спокiйно в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши вперед коротко стрижену рiдку бороду. Подеколи махав для привiтання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срiбнi монети.
Люди викрикували осанну султановi, билися за грошi, очманiлi дервiшi витанцьовували перед процесiею, деякi в екстазi розтинали собi вени i падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха.
Поруч iз султаном iхав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову.
«Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, – думав великий вiзир. – Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не оплакуе, нинi мають нову цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи байдужiсть народу до державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й справдi, що залишаеться людям, крiм полiтичних видовищ? Вiд того, що мiняються iмператори, не мiняеться людська доля, а е нагода порозважатися серед будня. Але чому нiхто не обурюеться, що цього бiлого коня, на якому зараз iде Ібрагiм, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на бiлiй чалмi султана – емблема пiдкореного Багдада? Невже нiхто на помiтив такого страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж iду поруч з Ібрагiмом, схвалюючи своею присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити – позаду мене Hyp Алi з полками яничарiв. Ба, i за ними теж. Отой бiдний ремiсник, що он стоiть зi згортком паперу в простягнутiй руцi, певно, хоче подати прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовхае його в груди, щоб не затьмарював урочистостi всенародного свята. Отой бiдний ремiсник i я, найвищий державний сановник, обидва однаково розумiемо все, що дiеться нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на своi кошти й своiми силами влаштовуемо цей парад, а в душi смiемося. Всi смiемося, крiм одного хiба Ібрагiма, що iде на бiлому конi. Як же вибратися з цього колеса? A хiба можна, коли воно, пущене нами самими, нас самих чавить, крутячись. І ми стали iграшкою власного творiння».
Дервiшi бiгли юрмами попереду процесii, несамовито верещали, вiд iх вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу, падав i цiлував слiди копит султанського коня.
«Чи не едине, на чому тримаеться iмперiя, – з жахом подумав великий вiзир, – це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?»
Імператорський почет прямував до мечетi Еюба, названоi iм’ям Магометового прапороносця, який у 48-му роцi хижри пiшов завойовувати Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Вiзантii, спорудив бiля гробу Еюба мечеть, в якiй зберiгалася одна з чотирьох шабель халiфiв пророка – шабля Османа. Нею нинi мали оперезати нового султана Туреччини.
Процесiя зiйшла з широкоi вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася, народ не вмiщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустрiли дерев’янi й саманнi халупи. В далинi, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч – мармурова усипальниця прапороносця Еюба.
– Це тут криниця з водою безсмертя? – нахилившись до великого вiзира, наiвно спитав Ібрагiм. Вiн чув цю легенду ще в дитинствi, тепер цiкаво було дiзнатися, скiльки в нiй правди.
Аззем-паша прокинувся вiд задуми, глянув на Ібрагiма насмiшливо i вiдповiв, забуваючи про титулування:
– Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи на безсмертних людей, i нема надii, щоб бризнуло джерело.
Ібрагiм не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам. Султан злiз iз коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духiвник сiм разiв благословив Ібрагiма, потiм пiдiйшов до нього i, прив’язуючи до пояса меч, промовив:
– Царю наш, хай вiтае тебе Аллах i Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго.
