скачать книгу бесплатно
Напевно, нiколи не бачив би Стратон волi, якби не щасливий випадок. Захворiв у бея син – единий його спадкоемець. Коли вже всi знахарки прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон i сказав, що вилiкуе хворого, але в заплату зажадав волi. І сталося диво: видужав баринський спадкоемець вiд чудотворних трав, а бей дотримав слова.
Про повернення в Украiну навiть не мрiяв Стратон. Пропав кiнь, то й узду кинь… його домiвку на очах зруйнували, старих батька i матiр убили – до кого вертатися? Дехто утiкав, пробираючись через Сивашськi болота, та Стратон навiть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тiею волею, що мае. А тут не пропаде – усе вмiе робити.
Пройшов степи, нiде не знайшов мiсцини, де б мiг заховатися вiд злого ока. Манили степовика до себе гори. До спорожнiлого Мангушу прибрiв випадково. З грецьких поселень залишилися лише купи камiння, зарослi бур’янами, та слiди городiв, – зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на бiлу скелю, що виднiлася над рiчкою Бодраком, i подумав, що греки – нерозумнi люди. За цей камiнь, тiльки зумiй його рiзати, багачем станеш. Та що кому…
Знав Стратон татарський земельний закон за шарiатом[101 - Шарiат – мусульманське право.]: хто оживляе мертву землю, той бере ii у власнiсть. Якщо ти викопав криницю на пустирi, то володiеш землею на сорок крокiв i всi чотири сторони свiту, дерево посадив – на п’ять крокiв, а знайшов протiчну воду – то аж на п’ятсот.
Потiчок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком[102 - Узенчик – у перекладi з татарськоi – рiчка.], обгородив дiлянку землi камiнням, зробив залiзний шпунт i почав рiзати бодрацький камiнь. На дерев’яних полозах тягав його до Бахчисарая i продавав вiрменам; добротний будiвельний матерiал помiтили татари. Небавом до Стратона в Мангушi навiдався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому камiнь для мечетi. Отодi посипалися грошi до кишенi: купив собi коня, вибудував хату, i почали сюди стiкатися з рiзних кiнцiв Криму гяури.
Не забарився провiдати Стратона власник земель, що бiля Бахчисарая, нефортунний яшлавський бей. Серед усiх кримських – найбiднiший. Ширiни захопили родючi землi бiля Кафи i митницю кафського базару. Ширiнський бей диктував волю хановi, i перед ним розступалися вартовi, коли в’iжджав у ханський двiр. Мансури володiли прибутним Перекопом, Барини – невольничим Карасубазаром, а Яшлави, притулившись бiля ханського порога, нидiли на незаселених горбах, що не давали прибуткiв.
Дiзнавшись про дорогий бодрацький камiнь, що його вiдкрив гяур Стратон, вiн добився в хана ярлика[103 - Ярлик – ханська грамота.], який дозволяв вiльним християнам поселятися в Мангушi, а щоб невiрнi не стали надто свавiльними, наказав довколишнiм татарам перейти до нового села.
Новий Мангуш вирiс за кiлька рокiв. Швидко з’явився в селi татарський кет-худа; баскаки[104 - Баскак – татарський збирач податкiв (у перекладi: той, що давить за горло).] здирали харадж i джiз’е[105 - Джiз’е– земельний податок з немусульманського населення i подушне.] вiд господарств i вiд виробiтку каменю – покотилися круглi алтини до скарбницi Яшлавiв, а в Бахчисараi виростали новi будинки й мечетi з бодрацького вапняку.
Дехто йшов до Стратона вчитися каменярськоi справи, iншi розробляли кожен свiй кар’ер. Татари не ходили до каменоломень – вони волiли торгувати городиною на бахчисарайському базарi, може, тому нiколи не було неприязнi i сутичок мiж християнами й мусульманами. Татарiв у Мангушi було небагато. Розселилися вони вперемiшку з гяурами i по-сусiдськи зжилися, наче нiколи й не було ворожнечi мiж цими народами. Тiльки дивне диво: християни, яким здавалося спочатку, що нiхто iх у цiй видолинi не знайде, вiдчули себе раптом комiрниками в чужiй хатi i почали пристосовуватися до господарiв. Умерла пiсня, що гомонiла в селi вечорами, – адже мусульмани не виходять iз хат пiсля заходу сонця; почала стихати украiнська мова на вулицi – розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже дивилися на дiвчат i молодиць, що ходили з вiдкритими обличчями, тож, iдучи до Бахчисарая на базар, украiнки закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовiрних.
Болiла душа в Стратона, дивлячись, як поглинае татарва православнi душi – непомiтно, крадькома, без крику, i задумав церкву побудувати; може, вона не дасть людям забути свое. І якраз, дуже до речi, з’явився в Мангушi колишнiй запорiзький дяк – буде кому правити богослужiння. Порадилися старшi громадою, почали будувати гуртом. Кет-худа не перечив, та коли вже зводили баню, вiн прискакав на конi i закричав:
– Мiнарет!
Опустилися в людей руки. Де ж то видано, щоб у поганському храмi возводити хвалу християнському Боговi? Занехаяли роботу. А потiм пiдiйшла молода поросль, якiй уже було байдуже, якому боговi молитися. Татари побудували на розпочатiй церквi мiнарет, i нинi з нього мулла закликае гяурiв навертатися у магометанську вiру.
Замучило Стратона сумлiння: його ж руки доклалися до небожого дiла. Перестав торгувати каменем iз бахчисарайськими iмамами, i заробiтки помiзернiли. А серце стискалося вiд болю. Щораз бiльше й бiльше людей ходять по п’ятницях до мечетi, а до Успенськоi церкви вибираються по недiлях лише старi. Щораз менше й менше чути рiдну мову на вулицях, сам Стратон розмовляе татарською, хiба ото колись на престольнi свята розговiеться в гостях за пiснею. Це одне, що залишилося. Татари за пiсню не сердяться, мало того – самi перейняли козацькi думи.
Старiв Стратон, i туга за рiдним словом, за людиною, яка б розмовляла з ним матiрньою живою мовою i йому самому не дала ii забути, щораз то бiльше в’ялила душу.
Рiч-рiчно приходили до Мангушу люди, вiдпущенi, а iнколи i втiкачi, та все якiсь зламанi, ущербленi, зляканi. Вiдрiкалися од своеi вiри, щоб не платити подушне i харадж. Мусульманський податок – ушр – був набагато меншим. Хотiлося iнодi Стратоновi кинути чужину, перебрести Сиваш, але тодi згадував лядську неволю, що гiрша за татарську. Нема куди подiтися козаковi…
Не сподiвався вже й не чекав: з’явилася в селi стомлена красива жiнка з дитиною. Вона заговорила тiею чистою, не зiпсованою татаризною мовою, яку чув ще в дитинствi. Хлюпнулись у грудях i бiль, i радiсть, туга i щастя. Чей не все ще пропало, е ще своi люди на свiтi. Пригорнув блукачiв, пригостив, та й вiдмолодiв якось Стратон, наче свою рiдну сiм’ю знайшов на вигнаннi.
Життя в Мангушi розпочалося для Марii несогiрше. Жили з Мальвою якийсь час у просторiй Стратоновiй свiтлицi, та не захотiла Марiя бути йому тягарем, почала поруч лiпити собi хатину. Стратон допомагав так ревно, нiби робив для себе. Замислювалася не раз Марiя, чому такий добрий для неi цей ледь похилий рудовусий чоловiк, та здогадатися було неважко.
Марiя посвiжiшала, зацвiла останнiм цвiтом ii краса, ота, задля якоi колись запорожець Самiйло покинув Сiч. Задивився Стратон на молодицю, полюбив. І думалося Марii, чи не доживати удвох вiку. Обох же iх звела в чужiй сторонi та сама доля, яка на золу перетерла-перемолола все, що було iм дороге колись. Та одна перешкода стала на завадi: Стратон не думав повертатися до Украiни. «Там каша з молоком, де нас нема», – говорив вiн. А Марii й подумати було страшно старiтися i вмирати в Криму.
Марiя дозволила йому прийти до неi, втiшила його i свою самоту, та вiнчатися в Успенськiй церквi не погодилася.
– Добрий ти, Стратоне, полюбила я тебе. Але ж я покину тебе. Ти вмиратимеш тут, я таки в Украiнi.
Мальву полюбив Стратон, як рiдну дочку. Радилася з ним Марiя, як iй бути з дитиною. На зголоднiлий грунт дитячоi душi впали слова чужоi вiри, та вiра дала iй спокiй, першi дитячi радощi й хлiб. Думалося, що тут, у Мангушi, серед своiх людей дитя забуде науку пiдступного Мураха-баби, – та як забуде, коли майже всi розмовляють татарською i до мечетi ходять. Можна б заборонити, та рота дитинi не затулиш – скаже десь, i до кет-худи дiйде, а тодi вже й не думай, щоб присвiдчив хановi, коли купуватиме грамоту, що вона мусульманка. А чужа вiра й мова так мiцно запали у свiдомiсть дитини, вона не вмiе навiть думати матiрньою мовою, хоч i розумiе ii. Інодi хiба перекривить Стратона або Марiю i засмiеться – дивiться, мовляв, i я вмiю по-вашому.
– Помремо ми, Марiе, i все з нами загине, – сказав Стратон. – Там ляхiвщина, тут татаризна. Вмерла наша Украiна…
Наприкiнцi серпня перед святом Успiння Богородицi, коли до Успенського собору сходилися з усiх кiнцiв Криму християнськi прочани, якось пожвавiшав Стратон.
– Пiдемо й ми на вiдпуст, – мовив. – І Мальву вiзьмемо iз собою. Нехай почуе праведне Боже слово, хай дрiбненька зернина впаде в душу, колись, може, таки проросте. Наука в дитинствi – рiзьба на каменi, кажуть iмами.
Дотепер Марiя не виходила з Мангушу, хiба ото що зi Стратоном у каменоломнi рiзати камiнь. Бентежна радiсть пройняла ii: та невже це таки правда, що тут, у поганському краi, е православна церква, куди вiльно ходять люди, i священики в ризах спiвають хвалу Христовi?
– Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять до украiнських сiл, каменя на каменi не залишать вiд церкви. А тут, пiд самими стiнами Бахчисарая…
– Ге, то не спроста… – хмикнув Стратон. – На нашi землi вони йдуть вiйною, а джихад заповiдав сам Магомет. Тут вони мирно живуть, дiтей годують, урожай плекають i тому бояться гнiву нашого Бога. Надто багато християн у Криму, було б кому випросити в Бога помсту, якби наважилися зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своiй землi. Не церкви руйнують, а душi людськi. Чого ж, думаеш, так ревно напосiвся дервiш навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане нi одного християнина в iхньому краю, тодi i храми не страшнi. Бог без пастви безсильний. А ii щоразу меншае i меншае…
…Мальва бiгла попереду Стратона i Марii, зупинялася i, розпромiнена, перепитувала раз у раз:
– Мамо, в Бахчисараi сам хан живе? І ми його побачимо? Самого хана побачимо?
Марiя промовчувала, не втерпiв Стратон:
– Дитино, не до хана, до Ісуса йдемо до Бахчисарая.
– А хто такий Ісус?
– Бог наш…
– Ваш? А вiн iнакший вiд Аллаха? Мамо, а хан такий же дужий i всесильний, як Аллах?
Марiя прихилила до себе Мальву i мовила суворо:
– Вибий собi, доню, з голови всiляких ханiв. З ними лихо ходить i наше горе.
– Неправда, мулла говорить, що вiн божий намiсник. Я хочу бачити хана! – вже вередувала мала.
– Нам, людям бiдним, краще б його не бачити…
– Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.
– О, тодi не потрiбен нам буде жоден хан. Ми вернемося тодi до Украiни.
– Навiщо, а хiба тут погано?
Не вiдповiла Марiя. Натовпом втискалися люди до ущелини Марiам-дере, тривожний неспокiй охопив Марiю, як перед зустрiччю з рiдною оселею пiсля довгоi розлуки. Дрiбно тремтiло тiло, судорожно стискала Мальву за руку. Забула про Стратона, пробиралася вперед помiж людей, спиналася по схилу до печер Марiян-поля, щоб звiдти побачити чудотворну iкону на скелi: вона едина може принести iй рятунок.
Люди стояли i побожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Марiя проштовхувалася вперед, вона вже побачила вiкна печерноi церкви, святих отцiв у ризах, але ii, спасительки, ще не вiдшукала очима. Зiп’ялася на камiнь – побачила. Це не була звичайна iкона Божоi Матерi, яку не раз бачила в церквах. Зi скелi на юрбу знедолених людей дивилася зажурена жiнка з дитиною на руках. Обабiч неi стояли два молодi чоловiки з нiмбами над головами, i зовсiм не були вони схожi на святих, радше на дорослих синiв цiеi скорбноi матерi.
Марiя дивилася i не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви. Нi, це не чудотворна iкона, це звичайна жiнка з дорослими синами i маленькою дитиною на руках… Як iй вдалося, як iй вдалося?.. Схлипнула раптом Марiя, ридання прорвалося крiзь горло, вона впала обличчям до землi, застогнала:
– Ти вберегла! Ти вберегла!..
Їi пiдвiв Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материноi розпуки, i тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь свiт, i народ пiдхопив пiсню рiзними словами на один мотив:
Пресвятая Богородице,
Спаси нас!
Цю молитву Марiя чула не раз, сама спiвала ii, хоч i не знала, чому просять: «Пресвятая Богородице, спаси нас».
– Пресвятая Богородице, спаси нас! – лунав крик розпачу у вузькiй ущелинi Марiам-дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без кiнця, i здавалося, не витерпить всетерпимий Бог. Упаде небо, здригнуться гори, зiйдуть зi скелi дорослi сини святоi жiнки, стане iх по два бiля кожноi осиротiлоi матерi, i виведуть вони матерiв на яснi зорi, на тихi води, у край веселий.
Пресвятая Богородице,
Спаси нас!
Не сталося цього. Мiцно стояв ханський палац, оточений цього дня потроеною охороною, вишикувалися подвiйним ланцюгом при входi до ущелини ханськi сеймени, голоснiше, нiж будь-коли, горлали муедзини на мiнаретах, i поверталися невiльнi люди назад по своiх домiвках, та ставало iх бiльше, ставали вони бiльшими, i могутнiшав iхнiй Бог.
Мовчки поверталися додому Стратон i Марiя з Мальвою. Натхненним було Стратонове обличчя, ступала Марiя впевненiшою ходою, i вже не гаморила Мальва – тихо йшла поруч, нiби стала дорослiшою…
Скупа, малоснiжна зима випарувалася на першому весняному сонцi, не напоена ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, порудiло Мангушське узгiр’я. Голод пiдкрадався зi степу до гiр, застукав у людськi житла.
Змiлiв бурхливий Узенчик, уже не вистачало в ньому води для грядок, над вижолобиною в самому кiнцi долини з ранку до вечора стояли дiти з глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.
Лише пiд берегами i на урвищах зеленiли нагайки соковитих каперсiв, розпускалися бiлим цвiтом, i жiнки никали попiд схилами, збираючи ще не розцвiлi бруньки для засолу.
Розпачливо кричали осли. Забобоннi татари вклякали пiд iхнiй вереск на колiна i шепотiли слова молитви, увiрували й християни в татарське повiр’я i молилися по-своему, бо до всiх однаково йшов шайтан голоду.
Марiя повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла. Цiни так неймовiрно пiдскочили! За бешур[106 - Бешур – мiра сипучих тiл, восьмина.] проса – двадцять алтинiв. То ще б нiчого, якби те просо, що напровеснi купила i посiяла бiля хати, виколосилося колись. Та де там, засихае над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба дiяти.
Заробила Марiя коло Стратона чимало грошей за зиму. Вiн виплачував iй за роботу, як чужiй, хоч насправдi чужою стала йому власна домiвка – вiльний вiд роботи час пересиджував у Марii.
– Стратоне, – сказала йому однiеi ночi, – чую я, що тяжко менi буде без тебе в старостi. Складаймо грошi докупи, чей удасться обом колись грамоту купити. Що тебе тут тримае?
– Безнадiя, Марiе… То страшна рiч, але заповнила вона менi душу по вiнця. І серце нiби з повстi, i руки наче глинянi. Я не бачу нiде на землi такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи е того, що не дае менi втратити самого себе. Пiду до Успенського собору, i здаеться, що побачив i Днiпро, i степ в Украiнi. Маю роботу i проживаю днi. І ти до мене прийшла, Марiе. А пiдеш – умерти схочу, якщо Бог смерть пошле. Але йти кудись – куди йти? З неволi та в гiршу? І за яку цiну? Прикидатися цiлий час мусульманином, душу свою губити, щоб потiм з лядськоi палi позирати на Украiну… Ну, ти як знаеш. А до церкви бiльше не ходи, кет-худа вже знае, що ти була на вiдпустi. Вiн усе мотае собi на вус. Іди тепер спокутуй християнський грiх у мечетi. Ой, чи виплатиться тобi…
Думала-передумувала Марiя, та не могла змиритися з тим, що тут умирати мае. Кривить душею – зате надiя е, а без надii навiщо жити, хай навiть зi своiм Богом… Не тут, ой не тут Мальвинiй молодостi цвiсти. Та ж за нею в Украiнi Купайло тужить, i високi мальви-посестри визирають ii з-за тинiв. Покину я тебе, Стратоне, добрий мiй голубе…
Але як заробити стiльки грошей? Питала в людей – кажуть: аж п’ятсот алтинiв треба, та ще й кет-худi бакшиш, щоб присвiдчив, а голодний переднiвок витягае монету за монетою. А iм цiна – вiльний степ в Украiнi i незаюжене сине небо. Баскак таки насправдi душить за горло: крiм хараджу i джiз’е, наклали новий – збройний податок, хан Бегадир-Гiрей готуеться до походу на Азов. О Боже, як вирватися звiдси, щоб хоч своею кривавицею не допомагати плюндрувати християнськi землi! Недоiдала i до мечетi ходила про людське око, грiх вiдмолювала вдома i очi опускала перед Стратоном. Принесла Марiя дику новину з Бахчисарая. Одна багатодiтна татарка з Карачори продала на людському базарi свого хлопчика i годуе тепер кров’ю найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марii. Як перебитися до зими, щоб хоч цi грошi, що е, за лiто не розтратити? Може, на другий рiк легше стане?
Заворушився кримський степ, зачувши голод. Гнали чабани голодну худобу в гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гiрей i все по хлiб.
Сказала Марiя Стратоновi:
– Пiду я в гори з Мальвою. Наймемося вiвцi доiти. Якось прогодуемося лiтом, а мо’, ще й сиру принесемо на зиму.
Мальва заплескала з радостi в долонi.
– Мамо, там ми Ахмета зустрiнемо! Вiн такий добрий!
Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидвi на знайому дорогу, що провадила на яйли Чатирдагу. Можливо, цього дня добились би вони до якогось коша[107 - Кiш – стiйло для овець.], та незвичайний рух на битому шляху привернув Марiiну увагу. Чорною валкою тяглося до Ак-мечетi вiйсько.
Певно, на Азов вирушили.
Сама не знала чому – звернула з польовоi дороги, пiдiйшла до шляху. Страх – той колишнiй, ясирний – затамовував подих, та Марiя пiдходила все ближче, приглядалася до облич воiнiв, i чомусь хотiлося iй, щоб цим шляхом пройшло сьогоднi все татарське вiйсько.
Йшли грiзнi полки воювати за турецького султана. Попереду хан зi своiм почтом. Червоний, iз золотим яблуком посерединi, прапор розвiвався над його головою. Одягнутий у важку кольчугу i високий шолом з гострим наконечником, вiн намагався маестатично триматися на конi, в руках щит i пiрнач, та тяжкi були, видно, ханськi регалii – Бегадир-Гiрей задихався вiд спекоти. За ним вели десять бiлих коней, зв’язаних за хвости, слiдом на буланих аргамаках iхали калга Іслам-Гiрей i нурредин. Два десятки закованих у сталевi панцирi сейменiв iшли поруч iз ханськими достойниками.
Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полi бою: зсунулися широкi брови на чоло, випнута роздвоена борода стиснулася в пружний гудз, грiзно заклебучився горбатий нiс – чи не надто повiльною була для нього ця iзда? Йому хочеться, видно, пришпорити коня i перегнати хана, що прiе в кольчузi, та мусить стримуватися i йти на поштивiй вiддалi. Бiля нього в такт кiнським копитам ступають сеймени, у них обличчя грiзнi, кам’янi, у них обличчя напруженi, як вудила в руках калги, – поскаче вождь, ринуть i вони на звитягу або смерть. «А за кого? – питае мовчки Марiя. – Коли очi i чола у вас не татарськi i не татарська мати вас народила?»
Придивляеться Марiя до кожного обличчя…
– Це, певно, хан, мамо, – показуе Мальва несмiливо пальцем на калгу-султана.
Цить… навiщо тобi той хан, дитино… Ось iдуть, один, другий, десятий – вiрнi ханськi слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий болгарин, чорний, як сажа, мурин, а бiля нього – i падае глибоко, на саме дно грудей материнське серце – а бiля нього плечистий, бiлявий, по-днiпровському бiлявий юнак… Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто твоя мати?..
Марiя благае очима воiна, щоб вiн поглянув у ii бiк, пiдвiв опущенi вii, очi його хоче побачити.
Але бiлявий сеймен не дивиться на неi, проходить i губиться серед сотень воiнiв.
Ослабла Марiя, минуло напруження, подумала:
«Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна знайти голку в сiнi, як можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного безмежжя? Але хто вiн, хто вiн?»
І згадала, а вiд цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть Матiр Божу на скелi Успенського собору, подiбний ханський воiн…
Треба було поспiшати, щоб до вечора дiстатися хоч би до пiднiжжя гiр. Там, у лiсi, можна буде зробити з гiлля колибу – все-таки не пiд голим небом. Марiя роздивлялася по узгiр’i, чим би поповнити запас iжi, бо хтозна-коли знайдуться люди, що приймуть iх. А як не приймуть? Вертатися назад до висохлого Узенчика i зустрiти голодну зиму з порожнiми руками?
У видолинi побачила кiлька дерев мушмули, на них плоди достигають весною, обшукала, знайшла кiлька жовтуватих мушмулин, i за це слава Богу.
Мальва була бадьорою, з втiхою дивилася на неi Марiя – загартовувалося дитя, нiби тут i вродилося. Засмагла й витривала, як оте татарча, що в солi купане.
Стежка заводила все глибше в гори. Густiшала бучина, малиновi кущики юдиного дерева чiплялися шапками за схили, з ущелин повiяло мрячною прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться i, либонь, дощi падають! Унизу без угаву трiщали цикади, немов намагалися сухим свистячим цикотiнням пiдгнiтити спеку, щоб задихнулися вiд неi i верховини. Та не було iй доступу в гори. Жарiнь тут м’якла, пiд ноги слухняно лягав вологий мох, крухтiла соковита трава. Вдалинi курився туманами Бабуган, чорнi хмари сповзали з Чагирдагу вниз.
Ставало вiдраднiше. Втоптана людьми i худобою стежка провадила до якогось житла – люди знайдуться. Згадалися слова татарина, що рiк тому прийняв iх до себе в кантару: «Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не кровi…» То ж правда. А хiба цi, що пiшли нинi на Азов, народилися упирями?..
Сини моi… Де ж ви, сини моi?..
Та й блиснула блискавка, i зайнялося небо… Засвистiли стрiли, загавкали мушкети – йде невiльниця Марiя, йде украiнська доля чужими дорогами.
Лле живодайний дощ, i купаеться пiд ним Мальва, бiжить попереду, хлюпаеться в теплих потоках, набираеться сили.
– Мальво!
– Мальво!
Тiльки луна материнська, тiльки луна…
Роздiл десятий
…i коли чуете спiв пiвнiв, просiть милостi в Аллаха, бо пiвнi спiвають тодi, коли бачать Бога.
З хадiсiв
До весiлля залишився один мiсяць. І звiдки воно взялося, оте весiлля, Мальва не може второпати. Та ж вона ще мала, та й Ахмет нiчого не говорив iй про шлюб. А може, оте незрозумiле «укум-букум-джарим-барим», що вiн завжди бомборосив, коли вони грали «в ашики»[108 - Ашики – дитяча гра в костi.], то i е тi слова… Видно, що так, бо весiлля за мiсяць. Бiля неi, на самому шпилi Еклiзi-буруну[109 - Еклiзi-бурун – найвищий шпиль Чатирдагу.], сидять ще двi незнайомi дiвчинки, такi, як вона. І в них та сама доля, всi трое квапляться шити придане.
Примарне свiтло, як при затемненнi сонця, розливалось мiж верхами Демерджi, Бабуганом i Чатирдагом, дiвчата разом угледiлися в далечiнь i побачили, як кам’яний iдол, що завжди непорушно бовванить на Демерджi, почав повiльно зсуватися вниз. Ось вiн уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни i поплив у сивому серпанку до них.
Вiдклали дiвчата шитво: нi, це не дивовижна кам’яна фiгура, до якоi щодня придивлялися здалеку, це якийсь дiд-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Вiн був високий, бiлобородий, i добрi були в нього очi, дiд дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою пiдходили в Кафi, коли втiкали вiд Мураха-баби. А може, це той самий?
Мальва хотiла спитати, та ii випередила сусiдка:
– Ти Хизр[110 - Хизр – покровитель подорожнiх i пастухiв.], що знайшов джерело живоi води i став безсмертним?
