скачать книгу бесплатно
Вдарили залпи, знову заграла музика, дервiшi-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим у багаттях залiзним бруссям. Викрикували «слава» спагii, та мовчазнi були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алi не дозволяв iм радiти з перемоги.
– Великий султане, – пiдступив яничар-ага до Амурата, – дозволь хоч менi, коли забули про це твоi уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське вiйсько, що штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв, за твою честь i славу.
Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З того часу, як вiн розправився iз збунтованими яничарами в казармах Селямiе на Скутарi, Hyp Алi став запобiгливим i заробляв собi султанськоi ласки в битвах насправдi героiчних.
Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний, що знiтився Амурат.
– Ти правий, Hyp Алi, – промовив, стримуючи тремтiння губ. – За твоiх лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон предкiв, усi пропозицii султановi доводить до вiдома диван[35 - Диван – верховна рада при султановi чи хановi.], а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрiбен серед султанськоi прислуги ще й проголошувач тостiв?
– День тiльки-но закiнчився, великий падишаху, хай вiчним буде твое iм’я, – поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися смолоскипи. – Сонце не швидко осiнить Анатолiю, а нiч довга. – Вiн iз ненавистю дивився тепер в очi Амурата, i не бентежило його те, що насторожилися султанськi сановники i пiдступили ближче до султана зброеносцi. Бiля нього стояв чорбаджi[36 - Чорбаджi – яничарський полковник.] Алiм – чорновусий кремезний слов’янин, а позаду – почет. Яничар-ага випростався. – Нiч буде довгою для тебе, султане. А спадкоемцi твоi, можливо, задумаються, чи годиться рубати салузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат, що дае йому засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, що лилася роками, а мiг би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi.
Амурат зблiд. Вихопив iз пiхви далматинську шаблю, кинулися до Hyp Алi султанськi зброеносцi, та цiеi митi султан схопився обидвома руками за живiт i впав долiлиць на землю.
Зчинився крик, брязнули шаблi, та не скресалися. Яничари обеззброiли султанську охорону.
Великий вiзир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив пiвголосом:
– Закiнчилася династiя Османiв. Синiв ти не народив, султане, а слабоумний брат твiй Ібрагiм не може правити iмперiею.
Наказав своiй прислузi занести тiло султана до палацу – споряджати для вiчного супочинку, а сам стояв у нерiшучостi, слухаючи, як верещить натовп, розбiгаючись по мiсту:
– Султан Амурат помер! Султан помер!
Та враз тривожнi вигуки приглушилися iншим кличем, що наростав, ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира:
– Ібрагiма! Ібрагiма!
Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззема-пашi з пiдступними, злорадними очима Hyp Алi.
– Рано тiшишся, ефендi, – блиснув яничар-ага бiлими зубами. – Чуеш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмiеш пiти проти них?
Тепер зрозумiв Аззем-паша: султана отруiли яничари, щоб поставити на престол недолугого Ібрагiма, якого Амурат запроторив на вiчне ув’язнення до двiрцевоi тюрми. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, i, забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав:
– Шайтан! Чужинцю, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм власноi вигоди? А будь ти проклята, змiе, вигодувана Урханом!..[37 - Урхан – султан Урхан Газi, який сидiв на престолi у XIV ст., створив вiйсько «йенi-черi» (нове вiйсько) з вихованих у спецiальних закладах християнських хлопчикiв.] О Аллах, Ібрагiм правитиме iмперiею!
Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки «Ібрагiма, Ібрагiма!» лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможноi посмiшки:
– Непорушнi пiдвалини Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя, на яничарах тримаеться i, якщо буде воля Аллаха, загине разом iз ними. А та голова, – додав iз погрозою, – що не мае влади над своiм язиком, часто пишаеться на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн[38 - Ворота Баб-i-гамаюн – ворота султанського палацу, перед якими виставляли голови страчених достойникiв.] напроти Айя-Софii.
Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати коня. З сiдла ще раз поклонився Аззему-пашi.
– Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi. А тодi, коли султан Ібрагiм повернеться з мечетi Еюба, оперезаний мечем халiфа Османа, я сподiваюся зустрiтися iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи.
Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився на те мiсце, де недавно лежав останнiй хоробрий султан iз роду Османiв – династii, що пережила себе. Позаду вiзира стояв його ескорт, по всьому мiсту народ вигукував «Ібрагiма, Ібрагiма!», чвалував до палацу Hyp Алi – усе це були пiдданi Аззема-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам.
Тiло Амурата спорядили в спальнi султана, i тодi увiйшли сюди шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери[39 - Кадiаскери – верховнi суддi обох бейлербейств – Анатолii i Румелii.], вождь спагiiв – алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидкоi iзди Hyp Алi.
– Покличте валiде[40 - Валiде – мати султана.] Кьозем, – сказав шейхульiслам, та саме в цю хвилину вiдхилилася портьера i до спальнi увiйшла жiнка в чорному. Серпанкова чадра прикривала ii суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнськоi печалi тривала недовго, валiде пiдвела голову, здiйняла вгору руки.
– О, радiсть мого серця Ібрагiм, син султана! – виголосила урочисто, i блиснули очi в яничара-аги. Владна султанська мати, що колись сама порадила Амуратовi посадити до тюрми Ібрагiма, благословила тепер свого юродивого сина на трон.
Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на нього сановники. Вiн мовчки показав рукою на вихiд, шейхульiслам вагався тiльки мить i пiшов першим, а за ним усi члени дивану. Мовчазною процесiею пройшли через подвiр’я, минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними дверима двiрцевоi темницi. Розступилися вартовi, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:
– Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму…
Hyp Алi шмагонув його канчуком, зiрвав з пояса каштеляна ключi, i вiдчинилися зi скреготом дверi.
Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на колiна i проячала:
– Тiльки… тiльки Амурат е i буде повелителем правовiрних, нiхто не смiе визнавати iншого… даруйте, даруйте менi життя…
Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Ібрагiмове квилiння:
– Сину мiй, твоя любляча мати благословляе тебе на престол предкiв.
– Нi, нi! – вереснув Ібрагiм. – Я не пiду звiдси, я не пiду!
– Принести тiло Амурата! – наказала валiде.
І тiльки тодi, коли Ібрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа, вiн повiрив.
– Тиран мертвий, мертвий! – закричав, схопив ротом повiтря i впав зомлiлий на руки Hyp Алi.
Старий Хюсам, власник ювелiрноi майстернi, що заховалася у темнiй вулицi на околицi Скутарi, довго не мiг заснути цiеi фатальноi ночi. Розтривожили його сльози вiрноi дружини Нафiси, зануртували своi думи – невтiшнi й тривожнi.
Не знав, що дiеться по той бiк Босфору, та, певне, – оргii, бенкети, зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вiсiм султанiв змiнилося на престолi за довгий вiк Хюсама, а пам’ятае вiн ще Сулеймана Пишного – Законодавця. Нi один не дорiс до нього, нi один не досяг слави великого можновладця.
Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою – тiльки удвох. Не мав вiн бiльше жiнок, хоч ця йому й не народила дiтей. Любив Нафiсу. А iм, бездiтним, завжди давали iз сералю на виховання хлопчикiв, привезених iз чужих краiн. Нафiса любила iх, приймакiв, – отак, як люблять сусiдських дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав iх турецькоi мови i Корану, а сам не раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну матiр? І вiддавали iх до яничарського корпусу без болю, i забували про них, як забувають про сусiдських дiтей.
А одного випестили, а одного викохали – дикуватого хлопчину з Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам вiддавати вихованця, коли ода-башi[41 - Ода-башi– начальник яничарськоi казарми.] прийшов його забирати до яничарських казарм. Хай подарують iм Алiма – плату за багатьох добре вихованих воiнiв. Ридала Нафiса – чей заслужила вона в султана довгими роками безплатноi працi на право мати сина. Адже вiн один-единий з усiх називав ii матiр’ю. Зм’як ода-башi, дивлячись на сльози Нафiси, але звелiв покликати Алiма – хай скаже вiн сам. Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi брови зсунулися над орлиним носом; загорiлися в нього очi, коли побачив зброю, мiцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-башi, i пiшов, не обiйнявши на прощання названих батькiв, зник iз iхнiх очей назавжди.
Сказав тодi Хюсам: «Людина мае одну матiр або не мае жодноi». Та не заспокоiли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у день ходила до яничарських казарм, тинялася там – даремно. Не виходив до неi Алiм. А вчора, коли переправлялися яничари з Амуратом через Босфор, цiлий день простояла на березi, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув.
Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч сам вiн не тужив бiльше за приймаком. Іншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жiночi каблучки, браслети, серги.
Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з ранку до вечора вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: «Мiж друзями в кайданах лiпше бути, анiж в саду сидiти з чужаками». Розсипалися на столику рiдкiснi перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Усi вони вже тут, удома, крамничку свою на Бедестанi[42 - Бедестан – центральний критий ринок у Стамбулi.] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше його товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра, виробами якого колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби тiльки вони свiтилися показним блиском, аби тiльки на них було вигравiрувано похвалу невiчному султановi. Чому це так? Куди раптом подiлося в людей зацiкавлення справжнiм мистецтвом? Адже воно було. За добрих часiв Сулеймана спроваджували з Персii й Аравii найкращих майстрiв, австрiець Коджа Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками, караван-сараями. Тодi кожен карниз на будинку, кожна колона, капiтель, порохiвниця, тарiлка, ба навiть мангал[43 - Мангал – жаровня.] ставали витвором вiчноi краси. І не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому тепер усi дбають тiльки про свое власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жiнка перестае дбати про рум’янцi i убори, коли починае труситися над кожним алтином i тримае iх замкненими в шкатулцi, а сама ходить у брудному фередже, – то всi вже знають, що вона старiе…
Та хiба бiда тiльки в тому, що руйнуються мечетi, а замiсть нових медресе[44 - Медресе – школа.] будують казарми, що на базарi купують радше латунь, нiж золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше зубожiлими заiмами й тiмарiотами[45 - Тiмарiоти – турецькi землевласники, що за землю вiдбували службу в спагiях.], що не витримали податкiв, яничарськоi сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками, мiськi завулки бандитами, монастирi дармоiдами-дервiшами, а яничарськi полки грабiжниками. Адже коли мати стае байдужою до дiтей i внукiв, значить – постарiла вона i збираеться в дорогу на той свiт. Що сталося з Туреччиною, державою п’яти морiв i трьох континентiв? Невже вона вiдчула невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужiе до того, що було окрасою ii молодостi?
А куди подiлося найсвятiше почуття турка – любов до своеi батькiвщини? Хюсам добре пам’ятае колишнi походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина покидав родину i хату, брав зброю i йшов на вiйну, не питаючи про платню. Тепер же нiхто не пiде воювати, поки не пошпурять мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають про матiр, то вмирае вона, жебраючи, перед сусiдськими порогами…
А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе…
Десь пiд ранок заснув Хюсам у своiй пiдвальнiй майстернi, не знаючи, що дiеться по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого аж над вечiр. Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо трясла Хюсама за плече.
– Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не знаеш. Цiеi ночi помер султан Амурат…
– Аллах акбар[46 - Аллах акбар – великий Боже (араб.).], – схопився Хюсам. – Як, чому помер Амурат?
– Подейкують, що яничари отруiли. На бенкетi.
– Прокляття… А хто ж, хто… – старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. – Слухай, я добре знаю… О, я знаю, що е такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли вiн узяв Кафу… Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цiеi ночi! В законi тому заповiв Магомет: «Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя Гiреiв посяде престол Порти…»
– Тс-с-с! – Нафiса затулила Хюсамовi рот. – Сьогоднi я чула, що якогось Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi за такi слова… Ти ж не знаеш, Ібрагiма випустили з тюрми i мають проголосити його султаном.
Хюсам замахав руками.
– Шайтан тобi плюнув на язика! Таж вiн придуркуватий…
– Спам’ятайся! – скрикнула Нафiса. – Ти ще на вулицi таке скажеш. Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари нишпорять i хапають тих, хто лихословить Ібрагiма.
Хюсам довго не зводив погляду з переляканоi дружини, наче ждав: може, вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що iй, певно, нинi не до жартiв.
Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справдi була вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруiти своею кров’ю османський рiд? Чи то з дикоi материнськоi ревнивостi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався ii синовi Селiму, чи, може, вже знала наперед, що продовжувач османського роду вiд ii плотi – виродок? Хто про це вiдае?.. Може, так, а може, нi. Та однаково – вiдплатили козаки за Байду.
Скубаючи бороду, простогнав Хюсам:
– О, як тяжко помстилася Русь!
Роздiл четвертий
Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться, для двох падишахiв цiлий свiт тiсний.
Схiдна приказка
Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки, де ранньою весною буяють густi трави, а влiтку репае земля i свищуть вiтри над заюженим степом, чи спускатися вiд татiв[47 - Тати – степовi татари називають гiрських татами (вiровiдступниками).] з блакитних лiсистих гiр на плато за рiчкою Качею – нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримськоi землi – Бахчисарая, поки не станеш над самим краем ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi – з пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая – зупинилися над кручами, йдучи одна однiй назустрiч. Стань на однiй з них, – i перед очима вiдкриеться панорама продовгуватого мiста, що причаiлося мiж скелями, мов сколопендра мiж камiнням. Воно втiкае вiд пишноти зеленоверхого ханського палацу i хмародерних мiнаретiв униз, обабiч гнилоi рiчки Чурук-су. Маленькi, загородженi камiностiнням хати бiжать, налiзаючи одна на одну, юрмляться бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-каi, i, зляканi галасом та зойком, розбiгаються у рiвний степ, молитовно припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ескi-юртi. Угору, берегами Чурук-су, мiсто спинаеться важче. Скелi щораз ближче сходяться, стискаються, тиснуть одна на одну, заступаючи вхiд до караiмськоi фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто зариваеться в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям– i Ашлама-дере, поки врештi його спинять гори: годi!
Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють пiд задимленим небом. І ще вершник, який стоiть на скелi Топ-кая.
На скелi Топ-кая стоiть вершник у бiлiй чалмi i жовтогарячiй киреi, облитий золотом призахiдного сонця. Гостра роздвоена борода i нiс iз жорстокою горбинкою вип’ялися вперед, вiрлинi очi вдивилися в примерклi гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного стрибка у провалля.
Це калга[48 - Калга – молодший брат хана, военний мiнiстр.] Іслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть[49 - Ак-мечеть – теперiшнiй Сiмферополь.] i тепер iде до старшого брата Бегадира Гiрей-хана доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Оp-капу закiнчена. Сам iде, без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю – чей же мусять бути якiсь новини.
Доповiсть Іслам-Гiрей хановi, що мури на перешийку надiйнi, i промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й надiйне вiйсько i смiливий хан, який у руках, замiсть каляму[50 - Калям – тростинкове перо.], вмiв би мiцно тримати булатного меча. Мусить промовчати i про те, що, крiм Перекопу, що загороджуе шлях невiрним, час нарештi укрiпити i пiвденнi береги, захопленi единовiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелiв[51 - Газелi– лiричнi вiршi.] i боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть. Попереджений султаном Амуратом IV, що задушив у Стамбулi непокiрного Бегадирового попередника Інает-хана, вiн присягся «нi на штрих не сходити з компасного кола послуху султановi» i видати для покарання будь-кого, хто насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi.
Мусить поки що мовчати калга Іслам-Гiрей.
Розлiгся по обидва боки причаеного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню бувальщину. Кочуе степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як i його предки, не знае хлiба, а тiльки м’ясо, айран i кумис. Мандрують, переганяючи з мiсця на мiсце своi стада, Буджацька, Едiкайська i Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а iхнi ашуги спiвають тужнi билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi повернутися ногаi. Бо так записано в заповiтi Чингiсхана. Ногаевi байдуже, хто в Криму при владi, йому однаково, який володар i за що накаже воювати.
Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб – омусульманений грек, генуезець, гот, котрий шануе давнi християнськi свята, як релiквii своеi власноi iсторii. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на його яйли, чаiри[52 - Чаiри – полонини i поляни.] i жiнок.
Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають своею батькiвщиною iншi краi. Та варто кинути клич «за вiру», як монголи-ногаi i християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, що нiколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм’я закону, що часто стае беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i замкненiсть тата, пастухи стають воiнами, готовими робити все, що iм накажуть: убивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи не сумнiваеться. Пiсню тодi замiняе войовничий крик, вiльнодумство – слiпа покора, волелюбнiсть – поштивiсть i страх, доброту – жорстокiсть.
Крим молодий, у ньому нуртуе ще не усвiдомлена жадоба волi i беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пiснi перевiв свое минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здивуе свiт, а потiм сам дивуватися буде, як героiчно будував колись для себе свою державу i свою неволю. Чей же вмiе сьогоднi ставати грiзним на чужинецький поклик султана.
Дайте вождя!
«Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоiть на скелi Топ-кая. Пiдi мною необ’iжджений кiнь, менi тридцять шiсть лiт. Я – Іслам-Гiрей, вчорашнiй полонянин польського короля, нинi калга у слабкосилого брата Бегадир-Гiрея, завтра – хан. Слухайте мене, ногаi i тати! Не хто iнший, а я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи, i поставлю вас на таку висоту, до якоi пiдводитимуть голови народи свiту. Я, правнук Тамерлана!»
Іслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем, вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi. Ковзнув поглядом по долинi – греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у своему кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або складае вiршi про солов’я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени[53 - Сеймени – ханськi стрiльцi, татарськi яничари.]. Злiсно зареготав Іслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу; що це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвiр’я? Вершник скрутив улiво – нi, ще не час – i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя Салачика.
Вiд Салачика тяглася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд до ущелини загородив лiтнiй палац хана Ашлама-сарай, весь захований у садах, а поруч приплюснулася до самоi землi духовна школа Зинджирли-медресе.
Тут колись учився Іслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука.
Вай-вай, коли то було… Над брамою медресе, пам’ятае, висiв дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, – згинатися перед маестатом науки i релiгii. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю твоiх предкiв.
У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав бажанням спробувати крицю своеi карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волi…
Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з козацтвом, скресалася шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного[54 - Гетьман Грицько Чорний розгромив татар пiд Бурштином у 1629 роцi.]. Зiв’яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Іслам-Гiрея.
Тож у iнших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи на викуп, навчався при варшавському дворi европейськоi витонченостi й дипломатii.
Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над Європою, а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней, не було зброi – залишалися самi думки i злоба.
Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усi вони запеклi вороги мусульманiв – туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила, рубав би iх усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур.
Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв пiд Хотином, що стояли на сторожi пiвденних кордонiв Речi Посполитоi. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?
Іслам-Гiрей бачив ту страту. П’ятеро козакiв i самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав iм голови. За Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм ляхи глумилися над тiлами, четвертували i розвiшували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, – о, це не та, що бризкала з очей разом з iскрами, викресаними з шабель, у бою пiд Бурштином! То був герць, пiсля якого можна з одного рожна шашлик iсти, – це ж був гнiв, зроджений непрощеною кривдою. І нi одного зойку, i нi одного стогону…
Довго думав пiсля цього Іслам. Видно, не единий свiт Ляхистану, видно, в’iвся отой Кодак чиряком у козацьке тiло… Чи не так, як ото турецький гарнiзон у Кафi – у колись вiльний Крим? Чи не схожi долi в козакiв i татарiв? Хiба не карае турецький султан кримських ханiв так само за непослух, незважаючи на те, що Крим е захисним муром мусульманських земель? Християни-поляки називають християн-козакiв бидлом, а мусульмани – турки – прахом нiг падишаха мусульман-татар. Для чого тодi поневоленим татарам i козакам ворогувати мiж собою? Чому б не подати один одному руки, забувши про вiросповiдання, згадавши про кайдани?
Іслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем, вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi.
А таке вже було. Був Шагiн-Гiрей, даi[55 - Даi– дядько (татар.).] Іслама, що першим пiдняв меча проти османiв на кримськiй землi. Видно, згадав Сокiл[56 - Шагiн – у перекладi з татарськоi – сокiл.] бувалi часи, коли вiд меча його предкiв падали Хорезм, Ляхистан, Русь, Угри, коли безбородi звитяжцi танцювали на тiлах пiдкорених руських князiв, а европейськi королi на колiнах благали пощади. Видно, згадав Сокiл славу залiзного кульгавця Тiмура, що стрясав землею, мов кущем кизилу, а достохвального султана Баязета спiймав пiд Анкарою, наче коморну мишу, до клiтки посадив i так возив його по мiстах на показ i глум. Певно, згадав Сокiл ганьбу родоначальника династii Гiреiв хана Менглi, що першим поцiлував турецькому султановi руку, заповiвши своiм наступникам цiлувати тiльки султанську шубу, щоб нiхто бiльше не удостоiвся такоi великоi честi! Певне, гордiсть i сором пiднесли лицарського меча, який розрубав мацака османського восьминога у Кафi. Тодi Шагiновi подав руку козак. Уперше в iсторii два вороги-сусiди пiшли плiч-о-плiч, i лягли турки пiд Кафою. Утiк з яничарами до Варни ставленик султана Джанiбек-хан, а над Альму прибув caм гетьман Дорош iз шiстьма тисячами запорожцiв. Та зрадили беi – ненаситна кримська гiдра, – для яких багатство стало богом. Загинули всi на Альмi разом iз козацьким гетьманом того страшного 1628 року. Втiк Шагiн вiд Кантемира-мурзи на Запорожжя, а потiм до Азова. І обгорiли в Сокола крила. Поiхав до Стамбула просити прощення. Тепер чекае на султанську ласку або ж шовковий шнурок у Дарданелльськiй фортецi.
Але ж таки було!
Хто зважиться тепер?
Зинджирли-медресе… О, тодi Іслам був ще вiльний вiд честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто е вiн сам, що е його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до шаблi, а голова згиналася перед величнiстю науки i релiгii. Нинi ж руки тягнуться до бунчукiв i трону. І висить над головою, немов петля, iнший зинджир – канчук Османiв, що нагадуе майбутньому вождевi, щоб не розпростовувався занадто. Як зiрвати його з цупкоi залiзноi петлi? Хто зважиться тепер? Бегадир – слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн!..
Рвонув коня, бризнуло камiння з-пiд копит i посипалося на дахи циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею.
Передвечiрня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсiдалися за дастарханом[57 - Дастархан – килимок, на якому розкладають iжу.], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка розливала вино, два музики в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволено двi молодi циганки – з розпущеним волоссям, з довгими люльками в руках.
Певно, Іслам-Гiрей проiхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв бiля входу до печери, спершись спиною до стiни. Це не був чiнгяне[58 - Чiнгяне – циган (татар.).]. Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний блакитним кушаком[59 - Кушак – крамовий пояс.], вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут?
Це зацiкавило Іслам-Гiрея. Невже посли вiд козакiв прибули до посольського стану в Бiюк-Яшлавi, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них пiшов розважатися до циган?
Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклонi. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Іслам посмiхнувся i сипнув дiтям жменю мiдних монет. Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода циганка.
– Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
Змiрявся Іслам з чорним поглядом красунi.
– Ще заскоро менi вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тодi, коли сам почну визначати свою долю, та не для того, аби вгадувала ii, а хiба – щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха… Але ти скажи менi, що то за джигiт он там стоiть? Звiдки вiн тут узявся?
