скачать книгу бесплатно
Та нi, е ж надiя. Марiя добре пам’ятае дорогу до Перекопу. Адже вона вiльна i може повернутися в Украiну, iжу якось роздобуде в дорозi. Випросить у чабанiв, украде… Бог допоможе.
Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса, в плоскодоннiй войлочнiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов iм наперестрiч.
– Зупинися, жiнко, – сказав тихо i владно.
Марiя сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках i срiбною сергою у вусi. Злякалася не дервiша, а тiеi думки, що колись у надто скрутнi хвилини вповзала в мозок i не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбiк, затуляючи подолом Мальву, але дервiш замахав руками, заволав:
– Я-агу!
Це незрозумiле слово було схоже на зловiсне заклинання, i Марiя зупинилась.
– Бачать очi моi твое горе, жiнко, i я молюся, щоб Аллах – хай благословенне буде його iм’я – послав тобi добру долю, – сказав дервiш.
– Менi твiй Аллах не пошле доброi долi, – вiдповiла тихо Марiя.
– Якщо Бог зачинить однi дверi, то вiдчинить тисячу, тiльки треба приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид[24 - Мюрид – послушник.] ордену найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв – Хаджi Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовiд – шередже, – найдовший серед шередже всiх орденiв, але вiн коротший, нiж дорога до невiльничого ринку. Пiдемо по ньому, жiнко. Скорися словам Мураха-баби.
– Я стала вiльною сьогоднi! – рiзко вiдказала Марiя. – І не хочу йти знову в неволю – твою, твого шейха i твого бога.
– Немае, дочко, вiльних людей на цiй землi, – дервiш прискулено дивився на Марiю, перебираючи чотки в руках. – Ти була рабинею в хазяiна i тяжко працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка – бо невiльники всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною, твой вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй вiд примусовоi роботи, нiхто не дасть заробiтку. Ти будеш швендяти по базарах, жебраючи хлiба для своеi дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство стане встократ тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою Аллаха i тодi…
– Нi! – скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв’як вагання, який тепер боляче завертiвся в серцi. – Нi, тiльки не це рабство!
– Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього хлiб дають на нашiй волi.
– І купити треба його своiм сумлiнням?
– Сумлiння – теж рабство. Вiльних людей немае, жiнко, – похитав головою дервiш i сказав майже пошепки: – Хай ти не змиришся в душi з новою вiрою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, у неi життя тiльки починаеться. А про те, що зможеш повернутися до свого краю, забудь. Оp-капу[25 - Оp-капу – Перекоп, у перекладi з татарськоi – дверi фортецi.] замкнений на сiмнадцять замкiв. Вiд Бористену до Гнилого моря[26 - Вiд Бористену до Гнилого моря – вiд Днiпра до Сиваша.] височать одна бiля одноi сiмнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханськоi грамоти.
– А з грамотою? – похапливо спитала Марiя.
– Їi може отримати тiльки мусульманин.
Дервiш повернувся до Марii спиною, зашепотiв слова молитви, тихо подався у протилежний бiк, а вона стояла зблiдла, без надii, з простягнутими руками i не помiчала, як синьоока Мальва безжурно бiгае попiд хребтом, зривае жовтi квiти, що пришпилилися голiвками до сухоi землi.
«Нi, нi! – промовила сама до себе вголос. – За це карае кожний бог. За вiдступництво нiкого не минае кара… Але як ще тяжче може покарати мене мiй Бог? Я нинi вдруге втратила волю, – що страшнiше вiн зумiе придумати для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совiсть, коли загине моя дитина? Одне-едине вiконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетiти на волю, – грамота. А не вiдчиню його, то колись постигне мене найжахливiша кара – прокляття рiдноi дитини».
Жмакали душу сумнiви, шугали в головi покремсанi думки, i мiж ними промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду?
Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась Украiна, бо нiде прожити? Украiна… А я хiба не Украiна, укроена, ущерблена, як моя земля? Передi мною – рудий хребет Тепе-оба, позаду – кафський ринок, i нiчого, й нiкого немае в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти, забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослися пишно, як там, iх згризли б верблюди й осли. Та вони змирилися… Що менi тепер до Украiни, коли ii на свiтi вже немае, ii втоптали в болото на Масловому Ставi самi проводирi-полковники, i вiдтодi я вже не шанована людьми полковничиха Самiйлиха, а жебрачка… Нема Украiни. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам’ятi про неi? Нема Украiни – е Ляхистан з костьолами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости менi мое вiдступництво, Боже. Якщо повернемося – викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.
Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i зачарованими очима вдивлялась у мiражну далечiнь степу: перед нею розкривався ще не бачений свiт, той, що був дотепер чомусь закритий граткою ниток на кроснах. З дитячоi пам’ятi зiслизли, не залишивши слiду, саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi – свiт заряснiв перед нею червоним кизилом, зав’яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом i повiнню гарячого сонця. Чарiвний! Шумливе мiсто, гладiнь тихого моря, барвистi галери, величнi башти, стрункi мiнарети. І ти, горбата тварино, що стоiш непорушно пiд горою, теж чарiвна!
Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому до обвислих губ, i тут схопилася мати, скрикнула:
– Не можна! Не дам тебе тварюкам!
Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на неi мати, Марiя ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.
– Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? – сказала, та раптом поникла i мовчки заговорила до худобини:
«Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребта i ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелася догори, але не випростуватися iй нiколи, i хребтовi не зростися нiколи теж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi туром. Усе, що можеш ти зробити, – гидливо плюнути свому хазяiновi у вiчi, але нiколи не перестанеш нести його мiшки… Яка бiда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несiмо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо. І нащадки нашi, що промчаться спраглi над землею, не пожалiють нашу пам’ять…»
Марiя рiшуче взяла Мальву за руку i потягнула за собою, туди, де вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем.
Мурах-баба чекав. Вiн бачив, як жiнка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрiбна була йому: навернена душа на iстинну вiру, монастирська куховарка i наложниця. А дочка – та красунею стане, i за неi великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи.
Сказав дервiш:
– Стежка, якою ми йдемо, провадить до нашого такiе. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступаеш на шлях наближення до Бога.
На околицi мiста, в долинi, виднiвся серед квадратних лiп’янок пофарбований у зелений колiр фасад будинку, вiд якого в обидва боки тяглися високi кам’янi стiни, обгороджуючи просторий двiр.
Монах розiгнув спину, кивнув рукою до Марii, i вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.
Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в басейнi руки, обличчя, ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи iх до сутiнного примiщення мечетi. Показав на сходи, що провадили вгору, а сам зайшов до середини. Марiя подалася на галерею, загратовану мушарабiями[27 - Мушарабii– гратки на вiкнах у гаремах i на галереях у мечетях, де моляться жiнки.], i, затамувавши подих, придивлялася крiзь гратку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.
Один за одним зайшли дервiшi з опущеними головами i стали в коло. Останнiм увiйшов шейх[28 - Шейх – глава дервiшського монастиря.] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу шкуру, i всi тодi сiли. Хвилину мертво мовчали. Враз убiгли два послушники, тягнучи за собою дорогi, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбiльшки з волоський горiх. Кожний монах схопив по зернинi в руки, а тодi шейх затягнув:
– Ви побачите Бога-творця в останнiй день суду лице в лице так, як бачите тепер подiбних вам. Усi, хто поклониться iдолам замiсть iстинного Бога, будуть скинутi в полум’я вiчне.
Пiшли чотки по руках монахiв. Сусiд передавав сусiдовi, а при дотиковi до кожноi зернини всi кричали голосно «Аллах!».
Марiя бачила, як здригнулася Мальва вiд першого викрику i здивовано пiдвела на матiр очi, потiм вдивилася в залу i вже не вiдводила погляду вiд дервiшiв. Слово «Аллах» повторювалося стiльки разiв, скiльки зерен було на довгiй вервицi, безнастанно билося у вуха, гiпнотизувало, i здавалося, що нiчого в свiтi не iснуе, крiм цього слова. А коли мусульманський бог був уже прославлений дев’яносто дев’ятьма iменами, схопилися дервiшi i почали свое божевiльне радiння – зикр, iм мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи iм’я Аллаха сотнi разiв, билися в конвульсiях, падали на кам’яну пiдлогу, заливаючись пiною в екстазi.
Марiя лячно глянула на дочку, кинулася до неi, щоб винести ii геть з цього скаженого содому, та враз упало в матерi серце: вона побачила у сутiнках, як горять очi в дiвчинки, як ворушаться ii губи. Склавши молитовно руки, Мальва повторювала: «Аллах, Аллах, Аллах…»
Це приголомшило Марiю. Вона зрозумiла, що сталося цiеi хвилини: дочку не злякав зикр дервiшiв, а заворожив: дитина увiрувала в того Аллаха, що заповнив тут весь ii свiт, свiдомiсть, i, можливо, вже нiколи не схоче знати, яка вiра була в ii батькiв, та й узагалi не повiрить, що може бути щось iнше, крiм магометанського бога, на свiтi. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку i збiгла сходами вниз. Та в передсiннi зупинив ii Мурах-баба.
– Ти куди тепер? – прохрипiв. Вiн схопив правицi Марii i Мальви, пiдвiв iх угору. – Повторюйте обидвi за мною, чуеш… Во iм’я бога милосердного, милостивого. Слава Аллаховi, пановi свiтiв…
Рука Марii безвiльно опустилася, а дочка… дочка тримала побожно пiднятi два пальцi догори i пошепки повторювала за монахом:
– Слава Аллаховi… царевi дня суду… Воiстину тобi ми поклоняемося… веди нас прямою дорогою…
Мурах-баба зiрвав iз Марiiноi шиi хрестик i владно наказав:
– Топчи ногами!
Марiя схлипнула, сахнулася, дервiш шпурнув хрест пiд ноги дiвчини, i та потоптала.
– Тепер iдiть, – сказав Мурах-баба. – Коли ж бо посмiеш не прийти сюди на кожне ранiшне i вечiрне богослужiння, наречемо тебе безумною, i вiк свiй скоротаеш у тiмар-хане[29 - Тiмар-хане – будинок для божевiльних.] серед божевiльних. Бо безумний той, хто не вiрить единiй правдi на землi.
Мов iз чаду вибiгла Марiя i на безлюднiй вулицi, оглянувшись, зiтхнула:
– Прости мене, мiй Боже… Ми не топтали хреста, це снилося. Прости…
І закам’янiла, – Мальва, звiвши руки до неба, молилася:
– Воiстину тобi ми поклоняемося i в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою…
Шепiт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом мiста, викриками муедзина з мiнарета мечетi Муфтiджамi, з клекотом невiльничого ринку, куди прибували новi й новi невiльники вмирати за вiру, каратися за неi, топтати ii i родити вороговi здоровоi кровi лицарiв.
Так природно…
Майнула думка в Марii – втiкати! Геть звiдси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тiла i духу, це мiсто вповзае в душi людей, засмоктуе: ще день, ще година, хвилина – i вже несила буде вирватися повiк.
День хилився до спочинку, червоне, закiптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марiя поспiшала знову до пiвнiчних ворiт, шаль зсунулася iй на плече, очi жiнки злякано бiгали пiд чорним надбрiв’ям, розхристалося передчасно посивiле волосся.
– Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? – спотикалася, пiдбiгаючи за матiр’ю, Мальва. – Я хочу iсти, хочу до хати. – Сльози стiкали по запорошених смаглявих щiчках, залишаючи бруднi слiди.
Марiя згадала про дуката, що дав iй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стiною Кафи, де живуть евреi i караiми. Тiльки ж вечорiе вже.
– Ходiмо, доню, швидше, зараз купимо iсти.
Вони вже наближалися до ворiт, коли з провулка вибiгла зграя смаглявих хлопчакiв. З криком, реготом обступили iх, закидали грудками землi, камiнцями.
– Джаври, джаври, джаври[30 - Джаври – гяури, погордлива назва християн.], – верещали вони.
Метнулася Марiя, щоб вирватися з кола напасникiв, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати ii за кафтана, за волосся, не вгаваючи кричали слово «джаври».
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матерi. Марiя вiдiрвала вiд свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навiдлiг ляснула одного-другого по голених головах. Тi сторопiли на мить, а далi загаласували ще дужче, з хвiрток почали висуватися закритi яшмаками[31 - Яшмак – заслона на обличчях у мусульманок.] голови татарок, вони теж викрикували «гяур яман»[32 - Гяур яман – проклятий гяур.], вимахуючи погрозливо руками, i вгамувалися аж тодi, коли Марiя з Мальвою заховалися в тiснiй бiчнiй вуличцi.
Краще, нiж за два роки неволi, зрозумiла Марiя, що таке «гяур». Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хiба цього надовго стало б? Перший азан i – не вклякни на вулицi – знову презирство, перше слово дитини не по-татарськи – знову камiння i ганьба. Що робити?
Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi вiрменськоi церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн. Зупинилася, слухала. Вiйнуло на неi далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони в Украiнi, сипле гомiн росу на степ, м’якне тирса, i соняшники опускають голови до молитви…
Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i, оглядаючись весь час назад, лебедiла крiзь сльози:
– Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…
Марiя не чула скиглiння доньки, повiльно йшла на переривчасте теленькання дзвону, iз заздрiстю, подивом i ляком дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.
Скiльки iх у Кафi? Чи е в них дiти? Що iдять? Як живуть серед вiчного приниження i знущань, яких вона зазнала щойно? На що сподiваються цi люди, задля чого жертвують собою, адже день iхнього спасiння нiколи не настане. Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Оp-капу, бо – християни. А все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою.
І Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них не дiйдеш.
– Я не хочу бути джавром, мамо…
– Не плач, доню, ти не джавр. Ти… мусульманка.
– Яка мусульманка?
– Дiзнаешся… Навчишся… Ой, навчишся на мою сиву голову!
– Ну яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б’ють, не кидають за це камiнням?
– Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я грiх вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цiеi страшноi землi.
Дiйшли до самоi церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi люди. Якась жiнка привiтно посмiхнулася до Марii. Була одна мить, коли Марiя хотiла кинутися до входу i впасти пластом на церковний цемент. Але тiльки одна мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в пам’ятi повз потоптаний хрест i ii совiсть пройшли маслоставськi лейстровики з переяславським полковником Ілляшем Караiмовичем на чолi, що прийняли шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити. Їх називав Самiйло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув полковник Самiйло своею гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собi, а родинi – неволю.
– Дивися, Мальво, – сказала Марiя, пiдвiвши голову. – Дивися i запам’ятай: це Божа церква. В такiй, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш ii пригадати. А нинi ми мусульмани i розмовлятимемо з тобою по-бусурманськи.
Мальва, втомлена i голодна, спала, поклавши голiвку на материне плече.
– Тепер ходiмо до Мураха-баби на вечiрне богослужiння, доню. Ходiмо послужити iншому боговi, якщо наш забув про нас.
Йшла Марiя, смиренна, скорена, iз зсутуленим сумлiнням. Загорнула обличчя шалем i не звертала уваги на людей, що виходили на вулицi й голосно про щось гомонiли, на яничарiв, що збиралися на майданi бiля мечетi i кричали:
– Слава султановi султанiв Ібрагiмовi!
Марiю нiщо на свiтi не обходило. Із сонною Мальвою зайшла на хори монастиря i аж тепер зрозумiла, що, напевно, сталася у бусурманiв якась велика подiя. Дервiшi богослужили так, як i тодi, тiльки пiсля кожного викрику «Аллах» зривалися з мiсць i верещали: «Свiтло очей наших султан Ібрагiм!», а пiсля вiдправи загримiли в барабани, запищали на флейтах.
«Нового iдола собi обрали i радiють», – подумала i зiйшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена.
На подвiр’i стояв Мурах-баба. Очi його свiтилися стриманим задоволенням.
– Ашхам хайр олсун[33 - Ашхам хайр олсун – добрий вечiр (татар.).], – привiтався вiн i повiв Марiю за собою.
Роздiл третiй
Цей свiт – город: один росте,
другий достигае, а третiй падае.
Схiдна приказка
Рiк тому Османська iмперiя знову стривожила свiт. Цього разу ляк огорнув не тiльки християнськi, а й мусульманськi держави. Ім’я тридцятирiчного султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись iмена його великих попередникiв.
Магомет Завойовник узяв Константинополь.
Сулейман Пишний пiдкорив Сербiю, Грузiю, Алжир.
Амурат IV завоював Багдад.
Десять рокiв турецькi вiйська облягали перлину свiту, десять рокiв текли грошi з державноi скарбницi на безнадiйну, здавалося, вiйну, i нарештi – таки перемога, нарештi багдадське золото перелилося до кованих куфрiв стамбульського семивежного замку Едiкуле.
Фанатичний ворог курцiв i шанувальник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячi непокiрних яничарiв, i простодушний демократ, до якого на вулицi пiдходили жебраки, пияк i звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воiна i сам полiз на стiну Багдада. Деморалiзованi яничари i знеохоченi невдачами спагii[34 - Спагii – воiни турецькоi нацiональноi кавалерii.] ринулися за своiм шаленим полководцем – Багдад упав. Переможцi справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тигру, а на султанськiй чалмi засвiтився ще один алмаз.
Перський шах Сефi І погодився на всi умови Амурата. Протягом цiлого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан iз вiйськом повернувся аж навеснi. Бiльш нiж мiсяць готувався в Скутарi до вступу в столицю. Стамбул томився в очiкуваннi великого свята.
Врештi пiвсотнi галер перепливли Босфор пiд грiм усiеi артилерii. На бiлому перському конi, в леопардовiй шкурi, перекинутiй через рамено, в снiжно-бiлiй чалмi в’iжджав у Золотi ворота султан-переможець, за ним – двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, iхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юнi циганки-красунi звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри, заливалися флейти, iз сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i навiть дзвонили церковнi дзвони на Перi i Галатi.
За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно, мов на долонi, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелiв пригощати всiх – вiд великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг iз вином, i кожний тост султана супроводжували гарматнi залпи з анатолiйського i румелiйського берегiв.
Бiля султана стояли п’ятибунчужний великий вiзир – сивобородий Аззем-паша, ага яничарiв – понурий Hyp Алi, шейхульiслам Регель – глава духовенства.
– Я покорив перлину свiту Багдад! – мовив гучно султан, i повiяло тишею над гамiрною юрмою. – Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя навiки з’едналася iз единовiрною iмперiею Османiв. Я пiдiймаю чашу за те, щоб усi народи стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невiрною Руссю, бо присягаюся вам, що й Азов, i Астрахань, i Киiв лежатимуть бiля моiх стiп. Хай допоможе менi в цьому Аллах!
