скачать книгу бесплатно
Публiцистика: вибранi статтi, iнтерв’ю
Іван Федорович Драч
Ім’я Івана Драча (нар. 1936 р.) вiдомо не тiльки в Украiнi, але й далеко за ii межами. Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадсько-полiтичний дiяч, перший голова Народного Руху Украiни, Герой Украiни (2006), I. Драч до того ж мае й величезний публiцистичний доробок.
До видання увiйшли iнтерв’ю, вибранi статтi та есеi Івана Драча, присвяченi знаменитим людям – Г. Сковородi, Т. Шевченку, О. Гончару С. Параджанову, Е. Хемiнгуею, П. Нерудi та багатьом iншим, – в яких яскраво розкрився публiцистичний талант митця.
Іван Федорович Драч
Публiцистика
Вибранi статтi, iнтерв’ю
Поетичний iжак з головою сатира i волоссям кольору витiпаних конопель
Бреде цей поетичний iжак весняними заливними луками Кончi-Озерноi, похиливши лобасту голову, мудруе щось на самотi, стрепенеться, коли вайлуватий Рекс пiднiме на крила диких качок, приголубить – проведе iх стривоженим поглядом i з острахом нашорошить вухо, чи не почуе пострiлу в лугах далеких, бо з кожним пострiлом вiн меншае на свiт, малiе:
На крижня меншаю, на зайчика малого,
Який сховався в мокрому кущi,
І вже немае слiз жалiтись нi на кого.
Менi вночi жалiеться трава,
І дика качка, й перша крапля зiрки,
І лист, i свист – усе неустрiленне,
Усе неубiенне, все живе.
А луки захлинаються вiд великоi води. Кущi верболозу пiднiмають до неба тонюсiнькi гiлочки-палички, немов хлопчаки мiряють дно; ген засвiтилися оченята перших котикiв; рудастий мох уже моститься, аби присмалитися на першому гарячому сонцi…
Тиха спокiйна величавiсть високоi води на просторах застиглоi вiд передчуття бурхливого народження весни Кончi-Озерноi не втишуе душевного неспокою, не гасить лихоi пожежi сумлiння. Уявлялася поетичному iжаковi Велика Вода, яка пiдступае невидимо щомитi, щохвилi до його тимчасового дому:
Забуттям тяжко хлюпае
І докорами праведно грима,
i яку вiн ошалiло накликуе на свою розпанахану самодокорами душу:
Вже по душу залитий
Отою Водою Великою.
Гордий i колючий цей поетичний iжак не даеться в руки, згортаеться в клубок своiх важких мовчань, повсякчасних саморозп’ять на хрестi сумнiвiв i тривог. Буяв же «дух крилатий у грiшнiй плотi», харизматичним метеором випалював морок покори в настроях мiльйонiв, натхненно рухав отого скрипучого воза нацiонального лiнивства i хатоскрайства, сподiвався на розкрилення украiнського духу на весь простiр державного самоздiйснення, а тепер?
Тепер тi, хто боровся з його несамовитим патрiотизмом, ревно вчать поета помiркованого патрiотизму та ехидно докоряють за втрату харизми. Вiн i сам вiдчувае, що вiд цих крилатих злетiв духа лишилася хiба що неспокiйна, запитальна пам’ять, що iнодi вiн сам собi нагадуе iржавий уламок бойового крила, що «плугом преться по рiднiм болотi». Але чи бачать вони, цi ревнi патрiоти, що цей уламок крила тепер вершить роботу плуга, який настирно оре «поле рiдного iдiотизму» в сподiваннi колись натхненно виковати iз упертого плуга «золоту, крилату харизму»? Як тут не згадати вiрш «Плугатар» iз першоi збiрки «Соняшник». Молодотичинiвський плуг – символ здиблення планети i буйноi весни, яким i досi грае на сонячних струнах слухняна веселка:
Куди не пiдеш Украiною —
Сонце кларненить навкруг.
Хай голова в iнеi —
Крае
крицевий
плуг!
Бреде цей поетичний iжак зарошеними високими травами Кончi, слухае, як у перелетах губить його лiта тужлива зозуля, зупиняеться на мить, бо Рекс звiвся на переднi лапи i завмер: ген сiра чапля повiльно, немов намацуючи твердь, опускае ногу в сизотуманну застиглiсть болота, дивиться, як сонце покресало слiпучими ножами ситу темiнь застиглих дубiв, i, можливо, згадуе тi далекi, ще не його, а батькiвсько-материнськоi пам’ятi Телiжинцi, що на Киiвщинi, в яких вiд 17 жовтня 1936 року горить зiркою життя його пам’ять. Горить i манить-зазивае, вимучуе i втiшае-заколисуе неминучим вiчним спокоем у телiжинських сирих сувоях ораноi-переораноi землi:
Поховайте мене в Телiжинцях,
Де так пахне безсмертям трава,
Де лiси, мов списи, гороiжаться
І де Роська, мiй Стiкс, проплива.
Там, у Телiжинцях, Іван Драч вiдкрив для себе сонце свое оранжеве – Поезiю – i назавжди застиг «в золотому нiмому захопленнi» перед великим чудом з’яви образного слова.
Перша збiрка 26-лiтнього Івана Драча мала назву «Соняшник», де на 26-й сторiнцi (випадковий збiг цифр?) надрукована «Балада про соняшник»:
Поезiе, сонце мое оранжеве!
Щомитi якийсь хлопчисько
Вiдкривае тебе для себе,
Щоб стати навiки соняшником.
Соняшна ця книжечка. Залита по вiнця свiтлом подиву i захоплення свiтом, який вiдкриваеться у словi, росте-виростае до тичинiвських «космiчних хоралiв» i несе на хвилях образно-авантюрних, провокативно-загонистих химерних епiтетiв, метафор, алiтерацiй – ген у новi поетичнi галактики, до яких, вiриться, не дотягнуться iншi поети-вiдчайдухи:
Хай у вiчнiсть стелиться дорога
Золотим шафранним полотном.
В мене свiтла нинi, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вiкно.
(«Соната Прокоф’ева»)
Щоб пiрнути з головою у сонце поезii, треба творити такi баскi, пружнастi образи, такий давати космiчний розгiн уявi, фантазii, щоб метафори, зiткнувшись у герцi оригiнальностi, викрешували iскри спiвтворчостi, натхненного здивування i захоплення. Саме цi завзятi драчiвськi метафори викресали небачений, неуявлюваний вогонь спiвтворчостi. Тiльки не повторення вже витвореного, тiльки не мавпування – пошук своеi поетичноi мови, своiх форм, образiв, свого стилю образного самовираження! Мовби на пiдкрiплення своеi мистецькоi звитяги iти «на прю» з традицiею, каноном, класикою Іван Драч вводить у текст «Сонати Прокоф’ева» роздiл-висловлювання самого композитора: «Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригiнальноi, своеi музичноi мови. Я ненавиджу мавпування…»
І вже в симфонii «Смерть Шевченка» сформулюе свое поетичне кредо:
Художнику – немае скутих норм.
Вiн – норма сам, вiн сам в своему стилi…
У цей столiтнiй i стобальний шторм
Я кидаюсь в буремнi гори-хвилi.
Його прозовi коментарi – образно вишуканi, поетичнi, але свiдомо «бiлi», мовби демонструють неможливiсть «уярмлення» свого захоплення музикою в строгих поетичних формах. Бо соната – це не лише музичний твiр, який приносить естетичну насолоду. Вiн провокуе творчу енергiю поета на «вхоплення» в образнi «пастки» тих настроiв, переживань, уявлень, якi народжуються вiд «блакитного музичного вiтру».
Видаеться, що «Соняшник» залишаеться своерiдним духовним космодромом Драча-поета, з якого вiн продовжуе стартувати, використовуючи апробованi жанровi «носii» – балади, етюди, симфонii, варiацii, а також мiфопоетичну систему драчiвського образного мислення.
Саме «Соняшником» Іван Драч феерично розквiтувався на украiнському поетичному небi. Як Микола Вiнграновський «Атомними прелюдами», як «Тишею i громом» Василь Симоненко.
І це не була позiрна демонстрацiя таланту, не епатажний ривок молодого поетичного рисака на коротку дистанцiю – це було справжне творче звершення повноцiнного поетичного «Я».
Іван Драч одразу ж створив свiй «поетичний свiт» – зi своею поетикою, жанрами, образами, стилем, ритмiкою. І одразу ж заговорили про ефектнiсть образного слова i ритму, про оригiнальнiсть мислення – урбанiзованого, космогонного, про свiжiсть i чистоту почуттiв. У поезiях Івана Драча клекотiла магiя нового образного свiту – свiту уяви, фантазii, гри слова, ритмомелодики, почуттiв. Вiдчувалося зразу ж, як кажуть, з першого слова, вiд першочитання, що цей поетичний свiт уже живе за своiми власними – сотвореними, внутрiшньо пережитими, а отже, виведеними за межi реального я-буття – законами.
Нема ще тiеi образно-стильовоi досконалостi, вивершеностi, ще спотикаеться буйна уява й образна свавiльнiсть на порозi досконалоi форми, але вже клекоче енергiя самооновлення украiнськоi поезii. Драч першою ж книжечкою «Соняшник» i поемою «Нiж у Сонцi», яку вирядив у свiт на сторiнках «Лiтературноi газети» Іван Дзюба, вивiв духовний рiвень сучасноi поетичноi самосвiдомостi на iншу орбiту – i це стало поетичним явищем, подiею.
Ясна рiч, це зразу ж поставило Івана Драча в авангард «оновленцiв» лiтератури, творцiв нового поетичного обличчя украiнськоi лiтератури, в якiй ще вагомо посiдала непорушнi позицii поезiя iнфантильних пристосуванцiв – без якiсноi своерiдностi поетичного самоутвердження. Та ще традицiйно вiдповiдальнiсть за майбутню долю поетичноi творчостi лежала на таких поетичних метрах, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Андрiй Малишко, Володимир Сосюра, Леонiд Первомайський, Василь Мисик, Ігор Муратов… Молодi поетичнi звитяжцi iх шанобливо вiтали, хоча iм видавалося, що старших поетiв вела якась колективна вiдповiдальнiсть з позицiй незаперечних класикiв, якi пережили «критичний вiк», коли iх могли репресувати, заборонити друкування творiв… Лауреатськi звання, визнання на просторi СРСР, хрестоматiйна присутнiсть на скрижалях iсторii дозволяли iм бути прихистком для юних бунтарiв.
Проте шiстдесятники, зокрема й Іван Драч, перейнялися вiдчуттям особистоi творчоi вiдповiдальностi за украiнську мову, лiтературу, культуру. Заряджений сильною творчою волею, Драч кинув виклик могутньому поколiнню «класичноi обойми» поетiв, але не з метою конфронтацii. Поет вiдчував, що пробитися в авангард, де щiльно зiмкнутi класичнi ряди, «тихою сапою» не вдасться. Але й епатажнiстю, голим бунтарством i огульним запереченням нiчого особливого не досягнеш, хiба що скандальноi слави на якусь мить – спалахнути, щоб згорiти.
Із «новобранцем поезii» – так назвав Леонiд Новиченко Івана Драча – в украiнську лiтературу (i не тiльки украiнську, а в тогочасну радянську) прийшло нове мистецьке явище, оригiнальна естетична система з новою жанровою i образно-виражальною якiстю.
Іван Драч, завдяки такiй вибуховiй образнiй експресii, вихопився з цупких, якщо не «мертвих», обiймiв iдеологiчно заданих параметрiв мислення в образах. Вiн рiшуче вiдiрвався вiд тiеi «реальноi реальностi», яка диктувала поведiнку мислення i вираження в словi, бо виросла ця поезiя, точнiше, вибуяла i вибухнула такою особистiсно-поетичною внутрiшньою енергiею, якоi з 20-х рокiв – перiоду «Розстрiляного вiдродження» – нiхто не поривався легалiзувати. Спалахи були. На темному лiтературному небi пристосуванства i виживання «служiнням» раз у раз миготiли оригiнальнi думки i свiтлi почуття, яскравi образи i ритмiчнi «проходи» крiзь цензурнi рогатки, але такого природно новаторського, свiдомо бунтарського поетичного явища, як Іван Драч, не було. Скажуть: а Микола Вiнграновський, а Володимир Пiдпалий, а Лiна Костенко, Василь Симоненко, Борис Олiйник, Вiталiй Коротич, Григiр Тютюнник, Євген Гуцало, Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Василь Стус, Юрiй Щербак, Микола Холодний, Василь Голобородько, Ірина Жиленко, Борис Нечерда?… Кого ще слiд назвати? Ще багатьох, бо i поезiя, i проза поколiння шiстдесятникiв подiлили мiж собою лiдерство i соцiальне, й естетичне, виказуючи високовольтнiсть напруги соцiальних конфлiктiв i вже цим рятуючи лiтературу вiд загрозливоi девальвацii слова. Ясна рiч, не всi названi й неназванi оригiнально, з талановитим творчим самоздiйсненням проривали глухi кордони iдеологiчних застережень, далеко не всi зумiли втриматися на хвилi молодоi, загонистоi слави й утвердитися на нацiональнiй позицii вiдповiдальностi за слово. Але передусiм Іван Драч, Василь Симоненко, Микола Вiнграновський, Лiна Костенко, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Валерiй Шевчук, Василь Голобородько зарядили лiтературну атмосферу особливим динамiзмом iндивiдуального самовираження i стимулювали народження рiзних iдейно-стильових течiй в украiнськiй лiтературi. Знаковiсть поетичного шiстдесятництва полягае передусiм у тому, що розпочався процес художньоi диференцiацii, яка й вберегла лiтературу вiд очевидноi жанрово-стильовоi застиглостi та iдейно-тематичноi заданостi.
Іван Драч, як нiхто iнший iз шiстдесятникiв, розпочав руйнацiю поетичних стереотипiв – цих свiдчень виродження i змертвiння поетичноi мови як демонстрацiйноi системи «лiтератури на замовлення». Правда, i йому не судилось уникнути цiеi вульгарноi знаковостi у виглядi «паровозiв» в iм’я…, поклонiнь i запевнень, тобто усiеi цiеi велемовноi стимуляцii силуваних почуттiв, яка межувала з мiстифiкацiею «на вiру».
У «паровозному вiршi» збiрки «Соняшник» пiд назвою «Небо моiх надiй» поет намагаеться новою, i суто драчiвською, метафорикою «пiдкоряти» iдеологiчний стандарт-тезу служiння своеi поезii iдеалам компартii через систему образних запевнень i демонстративних переконань у вiрностi, повнiй пiдкорi, готовностi служити, боротися, захищати:
Острогами стисни,
Мiй Жовтневий крутий урагане,
Мое серце баске,
Необ’iжджене серце мое!
Такою ж iдеологiчною заданiстю i натужною емоцiйнiстю, спекулятивною мiфопоетичнiстю наповнена «Прометеiвська балада». Чого варте таке декларативне пафосне узагальнення:
Вiн з Ленiним йде по в’язницях планети,
Вiн – ленiнець духом, старий Прометей!
Правда, не слiд цю iдейну екзальтацiю вважати за свiдому мiстифiкацiю з метою iдеологiчноi мiмiкрii. Іван Драч якраз щиро поривався прислужитися тим вiтрам «вiдлиги», якi несподiвано подули iз «зореносноi», тому цю iдеологiчну ритуальнiсть у деяких його поезiях слiд приймати за щире образне «молiння». Проте цей ритуал прирощення iдейно неоскаржуваного вiрша-паровоза до поетичноi збiрки вiн не мiг не виконати, хоча в «Баладах буднiв» 1967 року, не кажучи вже про пiзнiшi – «Шабля i хустина» (1981), «Киiвський оберiг» (1983), «Телiжинцi» (1985), «Храм Сонця» (1988) та iнших, – цього вдалося якось уникнути. А от збiрки «Сонячний фенiкс» та «Корiнь i крона» витягнув на свiт у 1974-му i 1978 роках за допомогою таких «ваговикiв», як «Слово про Партiю» i «Сiчнева балада 1924 року». Та це несуттево, бо ж у «Триптиху про слова» саме про такi «висповiдання» сказав:
А як менi слова своi пiзнати,
Коли ж це не моi – чужi слова,
А як менi скараскатися знади,
Як знада та й у прiрву порива…
Найдовша i найважча його боротьба – зi словом, за слово, у словi, серед слiв. І духовно найпотужнiша молитва в iм’я Слова:
Господи Слово
Вiчна Осново
Сонцеголово
Слово горить
Нiжносте Слово
Лютосте Слово
Вiчносте Слово
Я твоя мить.
(«Молитва, вишептана в ностальгii»)
На час виходу Івана Драча у поетичний свiт лiтературний простiр небувало активно «заселявся» як «новобранцями поезii», так i тими поетами, якi були жорстоко вилученi з нацiональноi лiтератури. Репресована поезiя заговорила з новим поетичним поколiнням мовою правди i довiри до слова. Вона вiдкрила таке жанрово-стильове, образно-виражальне рiзнобарв’я, що молодi шiстдесятники вiдчули духовну спорiдненiсть з поколiнням «Розстрiляного вiдродження», якому на хвилi творчого злету було майже стiльки, як i iм, юнакам iз хрущовськоi «вiдлиги». Євген Плужник, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Валер’ян Полiщук, Микола Зеров, Тодось Осьмачка, Грицько Чупринка, Володимир Свiдзiнський… Вони виступали з небуття, виборсувалися iз забуття з такою потужно творчою силою, що аж дух забивало вiд подиву та бажання здiйснитися в новiй естетичнiй якостi.
Поети-шiстдесятники демонстративно розхитували усталену тезу про лiтературний процес як «единий потiк», що урочисто тече, обрамлений iдеологiчними берегами, на яких сидять гостроокi критики i виловлюють iнфантильну лiтературну рибу. Тi рибини, якi ведуть за собою лiтературний косяк, пiдгодовуються званнями, посадами, перекладами на «общедоступну» мову, дачами, орденами, запрошенням у президii, честю виступити з вiтальним словом…
Поети з духовноi краiни «Шiстдесятi» своею творчiстю вiдкрили вiдому iстину, що лiтература живе i розвиваеться тодi, коли внутрiшнi суперечностi збурюють це лiтературне море i воно закипае вiд рiзноманiття та рiзноспрямування своiх стильових течiй. Виявилося, що нiякоi однорiдностi, едностi й згуртованостi лiтературних рядiв в украiнськiй лiтературi нема, що нове поетичне поколiння не хоче пiдкорятися загальноприйнятим стандартам, не погоджуеться, щоб iх iдейно та естетично «пригортали» до теплих грудей владно оприлюднених класикiв.
Іван Драч формуе свою поетичну мову i вже навiть жанрово вiдсторонюеться вiд цiеi пишноепiтетноi, метафорично-намистовоi поезii, яка цим словесно розцяцькованим рiзнобарв’ям, цим клекотом порожнiх цвiтiнь забивае чистi запахи i кольори поодиноких тихих i буйних творiнь. Квазiiдеологiчне смiття так навально заповнило поетичний простiр, що вже вiдчувався запах тлiння, загнивання, i здавалося, що не вдасться в цих умовах колись вихопитися за межi пануючоi норми, установки на середнiй стиль без контрастiв i неформальних спiлкувань iз читачем.
Іван Драч запропонував альтернативний спосiб художнього мислення, який базувався на максимально iндивiдуалiзованiй системi образного самовираження. Основним елементом цiеi системи була свiдомо ускладнена поетична мова, завдяки якiй поет передавав модернi поняття реальностi з ii багатовимiрнiстю i непрогнозованою проблемнiстю:
Колись замiрялись словом
І били у небо словом,
Складали претензii Богу
Нещадним болиголовом…
(«Перед Стрiтенням»)
На поетичному прапорi Івана Драча яскраво палахкотiло слiпучо-сонячне «Метафора». Саме парадоксальна метафоричнiсть розцвiтила сiру звичнiсть та образну застиглiсть повоенноi поезii. Вона нагадувала дзеркальну кулю, вiд якоi вiдбивалися тисячi блискотливих промiнцiв, i цiею грою яскравого свiтла творився феерверк на святi Поезii. Читаючи «Баладу золотоi цибулi», мимоволi втягуешся в цю калейдоскопiчну гру образiв, якi провокуе золота цибуля, в цей шалений танок метафор, що нагромаджуються одна на одну, пiдганяють i провокують народження нових. Здаеться, що цiй грi метафор на «задану тему» не буде кiнця, бо фантазiя поета така багата i нестримна, стiльки в його уявi несподiвано яскравих образiв, що iхне суцвiття немислимо дисциплiнувати вивершенням парадоксального вiнка метафор.
Кожна метафора – це яскравий спалах творчоi уяви, це маленький вибух-протуберанець, який на мить висвiтлюе i ту неповторну магiю народження нового образу, провокованого конкретним предметом – цибулею. Вона в Івана Драча «золотощока богиня продажних ринкiв», «заплетена нiмфа в зiв’ялi коси подруг», «малесенька баня пiдземних церковок», «королева краси сiльських свiтанкових базарiв», «невинна золота фея жорстокого Апетиту», «золота граната у пащу студентського голоду», «мала Жанна д’Арк на всiх англосаксiв-мiкробiв»…
Це нанизування образних смислiв-метафор наростае, накопичуеться, образ цибулi поступово набувае багатогранноi повноти символiчного узагальнення. Витворюеться враження, що цей образ набухае i раптом розриваеться i розбризкуеться фонтаном смислiв, i як фiнал – «золота агонiя передсмертного стриптизу»:
Вона скидае свою золотаву шубку,
Вона скидае свiй золотавий лискучий светр,
Вона скидае свою золотисту нiжну сукенку,
Вона скидае свою золотiсiньку льолю-лушпинку
І, оголена, бiла, плаче од згвалтованоi цноти,
Вона – золота Цибулинка з маминого городу,
Вона – золота Весталка з храму Таемницi Буття,
Зiбгана в золотий кулачок переляку…
Ось так реальнiсть метафорично переростае, перетворюеться, переплавляеться пiд свiтлом асоцiативних спалахiв у своерiдний орнамент смислiв, значень, iдей.
У «Баладi золотоi цибулi» чи, скажiмо, в найбiльш популярнiй «новорiчнiй баладi» «Крила» яскраво вiдкрилася характерна для Драча поетика багатовимiрноi реальностi з демонструванням необмежених можливостей ii перетворень. Поет мовби провокативно виказуе свiй дар пiдносити на крилах метафор i асоцiацiй буденне, звичайне, очевидно непоетичне i цим самим виводити реальне на рiвень багатозначностi, багатосмисловостi. Вiдбуваеться явлення звичайного в образах, вирощених уявою поета, його нестримною фантазiею, що здатна вiзуальний образ перетворити на такий знаковий код, який дозволяе продовжити процес доуявлення вже на рiвнi читацького сприйняття.
Іван Драч зрощуе стилiстичнi дисонанси високого i низького, духовного i буденного з тим, щоб «пiдняти» цiлком реальний образ, скажiмо, дядька Гордiя, дядька Зiнька, баби Маройки, баби Параски, тiтки Мартохи, дядька Варфоломея до символу, яким поет наче висвячуе реальну людину, творить iз грiшника праведника всупереч усталенiй соцiальнiй доктринi. Ну якi, здавалося б, iз цих сiльських дiдiв i бабiв пророки правди, коли слова зависають на зiв’ялих губах i не хочуть зриватися в лет, бо хто iх почуе, кому вони будуть порадними?
Та поет нахиляеться, вслухаеться, наближаеться до них на вiдстань серця – хоче почути той голос правди, який вiн слухав ще в дитинствi, але не перейнявся тодi його звучанням, хоче побачити ту самозначиму реальнiсть, вiд якоi вiе природнiстю буття, справдешнiстю мовчання, яке бiльше за слова, бо там «свое», збережене вiд цього космоспраглого метушiння планетарних амбiцiй i змагань:
Йдеш так до правди, до сутi життя,
Обплетений кiлометрами фiлософiй,
Райдугами симфонiй i мiсячних iнтегралiв.
Інодi тiльки буваеш на вiдстанi серця
Вiд тiеi, едино Правди.
(«Балада про дядька Гордiя»)
Так доволi прозаiчно i водночас декларативно узагальнюе Іван Драч свое концептуальне людинобачення на поетичному просторi буття. Вони, цi сiльськi дядьки i тiтки, не змiнюють природноi форми буття, iх утримуе на гранi земного життя лише його пам’ять, яка наче оберiгае iх вiд повного розчинення за межами зримого, досяжного його очам переживання.
Іван Драч розпросторюе свое метафоричне вживання в образ сучасноi Украiни на звичайнi явища i предмети, робить iх знаковими, виносить на рiвень символiчних узагальнень i вже там, з висоти метафоричних перифраз, розганяе свою фантазiю до притчевого виповiдання свого «мовчазного мовчання». Та «мовчазне мовчання» кричить «кричаним криком» в його душi:
Є потреба нещадних очищень:
Прагнеш бути – буття розiпни,
А Погоня все ближче i ближче
Десь з безоднi душi, з глибини.
«Стародавньоi Литви Погоня» – цей символ сумнiвiв i каяття, повсякчасного саморозп’яття на хрестi розшматованоi душi переслiдуе усе творче життя поета. Не полишае i тодi, коли вiн бреде ситотравними луками Кончi-Озерноi, похиливши лобасту голову, аби не перечепитися через вайлуватого Рекса. Волосся кольору витiпаних конопель грае на лютiй бритвi сонця золотого, яке вишлiфовуе його чоло на череп, i вiн жовтаво вилискуе сократiвською впертiстю. Що роiться в цiй величавiй головi телiжинського сатира? Про що в нiмотному клекотi кричить його гаряча душа?
Можливо, вiн згадуе слова Євгена Маланюка, якi любив повторювати старий Бажан: «Час, Господи, на самоту й покору», – можливо, приймаючи самоту як дар витовчених у ступi життя рокiв для розмислiв i сповiдей, думае про невпокорення самого себе, невтишення душевних болей i переживань позiрним олiмпiйством – не вдаеться згорнутися в мовчаннi наiжаченим клубочком болю, не судилося затаiтися в розкошi лiтаповажного царювання в словi.
Хто ж притлумить вогонь розпанаханих ран?!
Нiхто. Навiть вiн, поет, який здатен вiддати себе, розпроклятого, на розтерзання завжди жадiбного до оголення страждань натовпу, не годен вивiльнити себе з-пiд непосильноi навали дум i переживань найдорожчою цiною – цiною пекельного википання душi на полум’i впокореного слова.
Не загасити душi однiеi. Поетовоi. Бо горить усе – земля горить, горить мова, культура, iсторична пам’ять… Украiна горить-вигорае у незалежному безсиллi:
Горимо ми день за днем,
