скачать книгу бесплатно
Отож разом з Паньком Кулiшем у нас i досi найбiльша надiя – на його «широченну спереду голову»!..
3.03.2008
х. Конча-Озерна
Слово про Лесю
Кажуть, це було в Лiвiйськiй пустелi. Автобус з радянськими туристами мчав новою автострадою, що розсiкала пустелю на двое величезних попелясто-жовтих крил. Над безкраiм морем сипучих пiскiв пiдносилися вже звичнi пiрамiди, якi, здавалося, своею вiчнiстю перевищують це пiщане мовчання. Сфiнкси, як це водиться, були гордими i таемничими.
Шофера попросив зупинитися високий ставний мужчина. Водiй здивовано зупинив автобус. Шелестiли пiски. Здивовано дивились туристи на цього iнтелiгентного дивака, якому раптом заманулося зупинити автобус серед пустелi. Мужчина рiшуче простував пiщаними хвилями i зупинився бiля пiрамiди. Все це вiн зробив настiльки просто i звично, немовби все життя до цього iснування в образi туриста вiн провiв в одному з бедуiнських племен i кожного ранку творив намаз, перериваючи завивання хамсину. Занадто зосереджений, заглиблений в себе, мужчина раптом заспiвав. Це була украiнська пiсня – вiдомий романс на слова Лесi Украiнки.
Туристи висипали з автобуса i слухали. Кажуть, рiдко кому в життi доводилось слухати спiв такоi дивноi експресii, такоi розкованостi й душевноi ясностi – душа спiвака була наодинцi не з Лiвiйською пустелею, а з душею Лесi Украiнки. Треба було бути таким трохи владним мужчиною, щоб зупинити автобус у пустелi, треба було бути справжнiм, непiдробним актором, щоб вiдважитися на таку iмпровiзацiю – не злякатися штучностi й театральностi. Треба було мати такого тембру голос, щоб викликати з пустелi душу поетеси i переконати вже не здивованих, але зачарованих випадкових супутникiв своiх в абсолютнiй необхiдностi такого виклику. Треба було так любити ii – Лесю Украiнку. Цим актором був покiйний народний артист СРСР Борис Гмиря…
…У любовi до Лесi Украiнки дуже багато iнтимного, чогось найбiльш потаемного. Таку iнтимнiсть викликають художники унiкальнi, якi торкаються своiм мистецтвом найпотаемнiших i найчистiших струн у душi. Кожен за мiрою свого розвитку, за мiрою свого сприйняття виношуе дорогоцiнний образ.
Дiти п’яти-шести рокiв, затамувавши подих, слухають «Лiсову пiсню», але i тридцятилiтнiх загадковий свiт цього Лесиного шедевра манить незвiданими глибинами.
Дiвчата-абiтурiентки читають ii поезii на вступних екзаменах, i в тривозi iх голосiв вiдчуваеться не тiльки правiчне хвилювання вступникiв – в iх саморобних дiвочих альбомах, розмальованих мальвами i хрещатим барвiнком, найзаповiтнiшi сторiнки належать Лесi. І це тодi, коли вона по войовничiй, часом навiть аскетичнiй сутi своiх творiв абсолютно антиальбомна поетеса. І все ж таки вона – спiвець дивноi нiжностi й чистоти, а хто ще так правдиво i беззаперечно вiдчувае це, як не безоглядна юнiсть.
Леся належить всiм, хоча знають ii переважно уривково i неповно. Шкiльнi програми лише готують читача до справжнього осягнення ii – одного з найоригiнальнiших свiтових поетiв. Це осягнення вимагае певноi iнтелектуальноi пiдготовки – як у жодного з ii попередникiв в украiнськiй лiтературi, ii творчiсть зiткана з рiзних ремiнiсценцiй i мотивiв свiтовоi культури. Мiсто ii духу стоiть на перехрестi рiзних епох, i якщо «Камiнним господарем» вона вступае в творче змагання-суперечку з пушкiнським «Камiнним гостем» i всiма творцями Дон Жуана до Тiрсо де Молiни включно, то своею вогненною «Одержимою» вона викликае вогонь на себе всiх творцiв Марii Магдалини. Їi рання «Блакитна троянда» вся просякнута вiддаленим дантiвським ароматом. Драматичний етюд, в якому викритий Іуда, викликаний до життя апологетичним оповiданням Леонiда Андреева «Іуда Іскарiот». В одному з листiв до Івана Франка поетеса сповiдалась, що думала саме про нього, коли створювала свою драму «В пущi», – про скульптора серед пуритан у диких пралiсах перших американських колонiй. Але ось лiнiя Годвiнсона, пуританського проповiдника, гнобителя свободи думки i почуття, веде до сучасних гнобителiв – це вони вiдповiдають за Хiросiму i Сонгмi.
Борис Гмиря носив у душi образ поетеси завжди, але завивання гарячого вiтру пустелi – хамсину – викликало його настiльки вiдчутно i мимовiльно, що вiн не мiг не заспiвати «Стояла я i слухала весну». З цим гарячим вiтром пов’язаний i останнiй задум Лесi, старанно зафiксований для майбутнiх поколiнь матiр’ю поетеси Оленою Пчiлкою. Вiн, звичайно, пов’язаний з попереднiми драмами письменницi, як ще один дорогоцiнний камiнчик у великiй мозаiцi всього Лесиного свiту. Але ця дорогоцiннiсть була останньою в цiй мозаiцi:
«На передмiстю Александра живе сiм’я грецька (еллiнська), в той же час, коли нова вiра взяла вже силу i в свою чергу стала тiснить i гнати тих людей, що держалися давнiшоi вiри й кохалися в давнiй науцi.
Теокрiт, дуже вчений еллiн, не християнин, кохаеться в давньому писанню, мае цiлу бiблiотеку – збiр папiрусiв, його дiти, син 17-ти i дочка 15-ти, теж привченi до давньоi науки, вiрнi давнiй релiгii.
Ясний день, по полудню. Син i дочка Теокрiта сидять у своему середньому двориковi; син чита й оповiда сестрi. Приходить старий чоловiк, сусiда, дуже збентежений, i каже дiтям, що iх батька схопили в храмi (на сходах до храму); його ув’язнено за те, що вiн «ширив ересь», проповiдував думки грецьких фiлософiв, одвертав од догматiв вiри християнськоi. Вiн казав – «нема рабiв божих», есть i повиннi бути люди, вiльнi «тiлом i духом».
«Начувайтесь лиха», – сказав старий.
«Прийдуть i в господу до вас: заберуть всi папiруси, понищать, попалять, яко писання «ерицьке», «поганське».
Дiвча плаче, потiм радиться з братом – що робити. Зважають, що треба поховати хоч найдорожчi писанi речi… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховати (коротка сценка). Уночi засвiчують свiтло у сховах, у покоi вибирають писання. Ідуть, ховають у пустинi, просто в пiсок. Нiч кiнчаеться, сонце ледве встае. Обое встають на колiна, припадають до землi, молять Гелiоса берегти iх скарби. Може, настануть кращi часи. Може, коли хтось знайде цi скарби, – i дознаеться великоi мудростi: «Гелiосе! Рятуй нашi скарби! Тобi i золотiй пустинi доручаемо iх!»
Скiльки в цiй простiй, нехитрiй iсторii стоiчного оптимiзму, дихання притчi ошляхетнюе нашi душi, зерно задуму не встигло стати колосом, не вiдродилося в ньому, але iснуе в палахкотливiй нездiйсненостi маленького шедевра!
…Леся Украiнка… Це нiжне i дзвiнке iм’я належить до найвеличнiших iмен нашого народу. Цей псевдонiм Лариси Петрiвни Косач твердо i назавжди зафiксований в пам’ятi кожного украiнця, i не тiльки украiнця. Нехай для декого дзвiн цього iменi пов’язаний лише з назвою одного з найкрасивiших киiвських бульварiв, або з найменуванням школи, де навчаеться його син або дочка, або столичного театру, але все ж таки гордий дзвiн цього iменi в серцях мiльйонiв людей породжуе не тiльки спогад про «Лiсову пiсню» або «Досвiтнi вогнi», але i палку любов до великоi поетеси i гордiсть за свiй народ, що спородив ii в чорне царське лихолiття.
В iсторii украiнського народу немае iншого iменi, окрiм, звичайно, Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнiвною силою прометеiвськоi гiдностi, з такою майже нелюдською болiсною чистотою сконцентрувало в собi всенародну думу про гордливу зневагу до всiляких кайданiв i бойовий заклик до честi й непримиренностi:
Я дивлюся на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
Погляд мiй спустився нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
Кажуть, ii бачили згорблену i самотню, сiрим туманом закутану, в останнiй ii приiзд до Киева в 1913 роцi. Вона налягала всiм своiм тiлом худеньким на одну ногу, перевалювалась, ледве трималась за рятiвну палицю. Тiльки дивовижно великi Очi свiтили на все лице, бездоннi Горе-очi, свiтились на всю Стрiлецьку, йшло цих Двое Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тiло.
Муки виснажували ii з дитинства. З дитинства навчилась вона «крiзь сльози смiятись». Вже у десять рокiв з’явились першi ознаки туберкульозу лiвоi ноги, а незабаром i лiвоi руки. Потiм хвороба перекинулась на легенi й нирки. В одному з листiв 1912 року Леся називае свое життя постiйною вiйною з сухотами. За цю «тридцятилiтню» вiйну вона перенесла декiлька складних i болючих операцiй, прикута до постелi, довго перебувала в гiпсi, ходила то за допомогою костурiв, то за допомогою складного i тяжкого апарата на нозi. Лiкувалася в Криму i в Одесi, в Бессарабii i в Болгарii, в Нiмеччинi i в Італii, в Єгиптi i в Грузii. Постiйна невблаганна вiйна тiла i духу. З Кассандриною прозорливiстю вона бачила свою подальшу долю:
«…менi здаеться, що я маю перед собою якусь велику битву, з якоi вийду переможцем або зовсiм не вийду. Коли у мене справдi е талан, то вiн не загине, – то не талан, що погибае вiд туберкульозу чи iстерii! Нехай i заважають менi сi лиха, але зате, хто знае, чи не кують вони менi такоi зброi, якоi нема в iнших, здорових людей…»
…На диво обдарована дитина вивчае не тiльки европейськi мови, грецьку i латину, не тiльки наповнюе душу казковими враженнями чарiвного волинського лiсу – не по лiтах розвинена, вона разом зi своiми ровесниками на руiнах старовинного луцького замку влаштовуе «таемничi зiбрання» – iй вже тодi свiтить гордий образ руанськоi мученицi Жанни д’Арк.
