скачать книгу бесплатно
Гаркуша теж учився в Киiвськiй академii i в класi фiлософii був одним з перших. На фiлософських диспутах вiн перемагав своiх супротивникiв. Сучасники Гаркушi, за свiдченням Г. Данилевського, говорили про нього, нiби вiн, обдарований чистим i здоровим розумом, дивився на свiт без упереджень, спiвчував пригнобленим, будь-яке насильство його обурювало. Вiн вiдчував у собi покликання викоренити зло, забрати в сильного можливiсть знущатися над слабшим.
Як пише Квiтка-Основ’яненко: «Гаркуша, запалений на викорiнення зла, виходить на дiло. Вiн не вбивае, але, дiзнавшись про хабарництво суддiв, про iхню зажерливiсть i несправедливе управлiння, з’являеться, виставляе перед ними злочинства, неправди iхнi, намагаеться навести iх на справжнiй шлях переконаннями, умовляннями, погрозами… Кажуть, Гаркуша – грабiжник. Ось iз якою метою забирае вiн у декого його маеток. Почувши про купця, що зiбрав, або, вiрнiше сказати б, зiдрав, з чого лиш мiг зiдрати, величезне багатство i не пускае його на загальне благо, або, провiдавши про злочинного лихваря, який скористався слабкiстю ближнього i розорив його непомiрними процентами i надмiрними нарахуваннями, – Гаркуша з’являвся перед такими, забирав неправедно ними нажите, брав собi, та не для себе. Вiн iздив сам i, маючи велику кiлькiсть у всьому тутешньому краi вiрних людей, дiзнавався про бiднi сiмейства, погано влаштованi…»
Як бачимо, Гаркуша взяв на себе затяжку мiсiю унормовувача розподiлу матерiальних благ у суспiльствi. Та державна машина скрутила в’язи удосконалювачу суспiльства. Гаркушу було спiймано i заслано до Сибiру. Сковорода ж мав обминути всi Сцiлли i Харiбди тогочасного законодавства, щоб донести до народу свiй iдеал вiльноi людини у вiльному суспiльствi – республiцi.
II. Людина, яку ловив свiт
Передусiм уважно придивiмося до автопортрета Григорiя Сковороди 1783 року, який постае перед нами зi слiв архангела Гавриiла:
«Братiе моя люб’язна! Одвернiть очi вашi ангельськi од содомлян i придивiться-но до цього мандрiвника на землi, що гряде перед вами. Вiн крокуе з жезлом веселими ногами урочищами i спокiйно виспiвуе: «На землi я пришелець, не сховай вiд мене заповiдей твоiх».
Спiваючи, повертае зiр то праворуч, то лiворуч, то на обрiй; то на горбi спочивае, то бiля джерела, то на травi зеленiй; iжу споживае непритворну, але вiн iй сам, як мистецький спiвак пiснi простiй, смаку додае.
Спить вiн пресолодко i тими ж Божими видiннями ввi снi чи поза сном насолоджуеться. Встае на свiтанку свiжий та надiями сповнений…
День його – вiк його i есть наче тисяча лiт, i за тисячу лiт нечестивих не продасть його. Вiн по свiтовi найзлиденнiший злидар, але по Боговi – багатир з найбагатших.
Чи не чуете, що сей пiшаниця спiвае?
Та як же не чувати? – вигукнули архангели. – Вiн руками вимахуе i пiсню отую спiвае: «На шляху зустрiчей твоiх насолоджуюсь, як у багатствi всiлякому».
Вiн единий нам е наймилiшою для очей вiдрадою поза всiма содомлянами. Ми ж бо його спiзнали. Це ж е друг наш – Даниiл Варсава».
Так з космiчних висот, iз щирою веселiстю диригуючи сонмом архангелiв, творить Сковорода свiй автопортрет, поеднуючи земне з небесним. По своiй духовнiй силi вiн дорiвнюе мистецьким характерам дантiвськоi амплiтуди.
Як же нам створити портрет фiлософа? Яким рентгеном просвiтити товщу столiть? З яких незамулених джерел можна найдостовiрнiше дiзнатися про Сковороду – людину, приналежну своему часовi i своiм обставинам? Який був у нього характер? Як вiн усмiхався, коли любив, i як стискувалися у нього кулаки i сходилися брови на перенiссi, коли ненавидiв? Як жива людина поступово перетворювалась у людину-легенду?
Такими джерелами перш за все е його твори, особливо – вiршi та листи. За вiршами можна визначити биття його могутнього серця – апогеi знесень i крутоспади видно з його «Саду». Нiщо iнше, як листи, не дае вiдчути так реально його iнтимнi сфери, дивовижне багатство його серця, яке бувае то вiдчайдушно вразливим, то унiверсально чистим, осонценим зсередини.
Спогади сучасникiв у багатьох випадках можуть наблизити нас до Сковороди, незважаючи на те, що подекуди вони i затьмарюють його образ то нерозумiнням основноi сутi мандрiвного фiлософа, то педалюванням на якихось незначних рисах його життя i побуту. Проте все, до найдрiбнiших нюансiв, для нас цiкаве i важливе; часто за незначущими, здавалося б, штрихами його особистостi проступае весь фiлософський обшир мудреця з його глибинною людинолюбною суттю.
Отож зберемо найважливiше в спогадах i листах, принесемо багато дзеркал, щоби з безлiчi вiдбиткiв постала жива людина – вийшла з колажу спогадiв, виринула з хвиль вiчностi.
Першим друкованим спогадом про поета були рядки харкiвського професора В. Масловича в книжечцi про байку та байкарiв у рiзних народiв: «Сковорода – стоiк, фiлософ, або Харкiвський Дiоген, не уславлений в жоднiм часописовi, але все ж поважаний тими, хто шануе добродiйне та тверезе життя людей. Його розмови завжди були на взiр притч i являли собою приемну повчальну науку. Сковорода мав друзiв, вони хотiли дарувати йому щось, але зрiдка траплялося кому здiйснити свое бажання. Сковорода приймав деколи подарунки вiд приятелiв, щоб у ту ж мить вiддати вбогим. Стоiк нiчого не потребуе. Розум його мав певний дотеп. Вiн залишив чимало вiршованих творiв. Але тяжко вiдшукати iх. Не позбавлена вартостi вiдома пiсня його: «Всякому городу…», яку спiвають тутешнi слiпцi, завжди певнi того, що iм заплатять за неi. Але ця пiсня зiпсована ними без жодного милосердя. Така доля всiх переказiв».
Доктор фiлософii Гесс де Кальве надрукував статтю про Сковороду в 1817 роцi, всього через 23 роки пiсля смертi великого мислителя. Хоч у нiй багато фактичних помилок, але вона цiкава нам тим, що тут зафiксовано уявлення про Сковороду його сучасника, на якi впливала епоха, до котроi обидва належали.
«Сковорода нiколи не знав, – пише Гесс де Кальве, – анi хвороби, анi скрути, анi чужоi помочi». Ми-то вже добре обiзнанi з рiзними перипетiями сковородинськоi долi, яка пiдносила йому i хвороби, i злигоднi, i скруту, з якоi його витягали друзi. Та це категоричне твердження сучасника цiкаве тим, що грунтуеться на народному уявленнi про Сковороду як про людину, абсолютно незалежну вiд чинникiв цього проклятущого свiту. І не хворiв вiн, нiяких скрут не зазнавав, i чужоi помочi не потребував – прямо казкова iстота, а не звичайна собi земна людина!
«Інший анекдот, – пише Гесс де Кальве, – вказуе на скромнiсть Сковороди. Багато людей бажало познайомитися з ним. Одних спонукало до цього благородне почуття, а iнших – щоби з нього подивуватись як з рiдкiсноi людини, вважаючи, що фiлософи е родом орангутангiв, яких показують за грошi. В Таганрозi жив Г. І. Ковалинський, вихованець Сковороди (брат М. І. Ковалинського). Щоб провiдати його, вирушив наш мудрець у дорогу, в якiй, як вiн сам казав, забарився бiльше року. Коли ж вiн прибув до Таганрога, то учень його зiбрав багато гостей, з-помiж яких були i дуже знатнi люди, що хотiли познайомитися зi Сковородою. Але той, будучи ворогом пишностi й багатолюдностi, лиш тiльки запримiтив, що такий натовп милостивцiв зiбрався з нагоди його прибуття, вiдразу ж залишив кiмнату, i, на загальну досаду, нiхто не мiг його вiдшукати. Вiн заховався в повiтцi, де лежав у закритiй кибитцi аж доти, доки в будинку запанувала тиша».
Сковорода, як твердить Гесс де Кальве, мав нахил до мiстики. Мрii нiбито часто заводили його до стану несамовитостi та робили забобонним, але вiн ховався зi своiми мрiями i нiколи не висловлював мiстичних думок. Як бачимо, виходить парадокс, бо не можна звинувачувати фiлософа в тому, чого вiн не казав. Але цiкавим тут може бути свiдчення сучасника про обережнiсть Сковороди.
Гесс де Кальве закiнчуе свою статтю такими показовими висновками: «Тверезiсть, любов до людей, покiрнiсть долi та власнiй Мiнервi, тобто розумовi, були визначальними рисами всiх його вчинкiв. Вiн помер спокiйно, без допомоги лiкарiв i з надiею на майбутне. Всi, хто його знав, шкодували за ним. Проста мурiгова могила вкривае його кiстки, але вона викликае бiльше поваги, нiж iнший величезний пам’ятник. Вiн писав багато, й вiршi його зробилися народними пiснями, твори його переховуються у рiзних осiб, i мiж ними е гарнi поезii».
У той час, коли Сковорода пiшки мандрував вiд одного свого приятеля до iншого, залишав одну пасiку, щоб зупинитися на iншiй, його кощаву постать обсипало пилюгою, що ii здiймали брички й берлини, в яких багате слобожанське панство часто везло до своiх маеткiв закордонних учителiв. Серед них був i вiдомий тодi педагог-гувернер, швейцарець за походженням Вернет, який пiзнiше стане досить популярним письменником на Слобожанщинi. Сковорода назве його «мужчиною з жiночим розумом та дамським секретарем». І треба було мати авторитет Сковороди, щоб отримати позитивну характеристику з уст цього «дамського секретаря», дуже, звичайно, ображеного на такi слова. «Вiн, – пише Вернет, – був мужем мудрим та вченим, але вередливiсть, надмiрне самолюбство, що не терпить жодного заперечення, слiпа покора, що ii вимагав вiн вiд тих, хто слухав його (magister dixit), затьмарювали сяйво його хисту та зменшували користь, якоi суспiльство могло сподiватися вiд його здiбностей. Вiн був необробленим коштовним каменем, що потребуе руки вмiлого майстра. Йому слiд було б, за порадою Платона, який слова своi стосував до Ксенократа, частiше приносити жертву грацiям. Справдi, у небiжчика Сковороди не вистачало анi толерантностi до чужих думок, анi терпiння, що так потрiбне для вишукування iстини та при вихованнi молодi. Смак його не був очищений, як це помiтно з його творiв. Вiн був запальним та пристрасним, занадто пiддавався силi перших вражень, переходив вiд однiеi надмiрностi до iншоi. Вiн любив та ненавидiв без достатньоi причини, а iстина в його устах, не прикрита приемною заслоною лагiдностi, вибачливостi та ласкавостi, ображала того, до кого була звернена, та не досягала нiколи мети, поставленоi вчителем. Я не знаю, як вiн устиг викликати у своiх учнiв таку любов до себе. Може, страхом, пересудом та силою звички? О, чи немае пак таемноi причини, вiд мене захованоi? Бо безкорисливiсть та цiлковите вiддалення Сковороди вiд багатства не зробилося, наскiльки менi вiдомо, спадщиною жодного з панегiристiв цього безсребреника… Але однаково помиляються як тi, хто не вiддае належноi справедливостi здiбностям та знанням Сковороди, так i тi, хто порiвнюе його iнодi з Ж. Ж. Руссо, першим прозаiком цього столiття: можна порiвнювати iх хiба що у дивовижному та дикому пожиттi, у безкорисливостi та в певного роду нарiканнях i мiзантропii. Правдивiше, Сковорода займае мiсце помiж Дiогеном та Кратесом. Дiоген зi всiх грецьких народiв лише спартанцiв вважав за людей. Сковорода переважно любив украiнцiв та нiмцiв. Я був тодi ще молодий, але вже мiг помiтити, що слава частенько пiдлягае затемненню, коли трапиться пiзнати ближче сам предмет. Зрештою, я шаную пам’ять Сковороди, схиляюся перед його чеснiстю та безкорисливiстю; я не перестану величати похвалами його щирiсть та замилування в природу. Я шаную Сковороду i вiдчуваю у себе нахил наслiдувати його в дечому».
Варто вiдзначити, що характеристика з вуст людини ображеноi мае ту важливу для нас особливiсть, що вона освiтлюе в особистостi Сковороди тi гранi характеру, про якi друзi намагались принаймнi не згадувати.
Звинувачення, якi висунув Вернет на адресу фiлософа, – у самолюбствi, що не терпить жодного заперечення, у слiпiй покорi, якоi начебто вимагав вiн од слухачiв, – ми можемо легко скасувати, сприйнявши цi риси характеру Сковороди як переконанiсть в iдеалах, якi вiн проповiдував, адже його менторство пiдкрiплювалось постiйним узгодженням вчення i життя.
Якби, проповiдуючи iстини з усiею притаманною йому пристрастю, Сковорода мав загортати гострi леза своiх виболених резигнацiй в ряхтiючi шовки дамськоi казуiстики, то не був би вiн тим, ким е для нас сьогоднi, ким був для своiх учнiв!
Вернет i Сковорода були вчителями на Слобожанщинi. З якою заздрiстю говорить швейцарець про любов учнiв до його колеги! Але чи мiг мрiяти Вернет про щось подiбне стосовно своеi особи? Пiзнiше, посилаючись на афоризм Сковороди, що Бог створив потрiбне i корисне неважким, Вернет зробить висновок: треба любити тих, у кого обiдаеш, i завжди бути задоволеним iз себе! Не дивно, що ця типово споживацька фiлософiя не могла викликати у Вернетових учнiв до свого вчителя тих високих i чистих почуттiв, якi були, наприклад, до Сковороди у М. Ковалинського чи Я. Правицького.
Часто таке обожнювальне ставлення до фiлософа переходило вiд батька до сина, про що можемо дiзнатися з листа Сковороди до Ф. Диського, якому фiлософ посилав свого «Убогого Жайворонка»: «Іване, батько твiй на сьомому десятку цього столiття (в 62-му роцi) в мiстi Куп’янську, вперше глянувши на мене, полюбив мене. Почувши iм’я, вискочив i, наздогнавши на вулицi, мовчки в обличчя дивився менi й проникав, наче спiзнаючи мене, таким милим поглядом, що до сьогоднi в дзеркалi моеi пам’ятi як живого його бачу. Воiстину провидiв його дух ще до народження твого, що я тобi, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко прозирае симпатiя! Се нинi пророцтво його збуваеться! Прийми вiд мене маленького цього порадника: дарую тобi Убогого мого Жайворонка».
Як свiдчать сучасники, Ф. І. Диський до пам’ятi Сковороди мав благоговiйну пошану, а поетовi твори були його найулюбленiшим читанням.
Дослiдженням особистоi вдачi Сковороди займався в молодi роки вiдомий славiст І. І. Срезневський. 1883 року в збiрнику «Утренняя звезда» з’явилися «Уривки з записок про старця Григорiя, украiнського фiлософа». Для нас вони цiкавi не тiльки оригiнальними поглядами самого Срезневського на особу Сковороди, а й тим, що в iх основi лежать перекази та розповiдi людей, якi знали Сковороду. Яким же постае фiлософ з-пiд пера Срезневського?
Людина з розумом, але пригнiчена мiстицизмом, завжди похмура i постiйно самотня, гордовита i себелюбна. Вирiс цiлковитим сиротою, звiдси й самотнiсть, а з нею i меланхолiя – серце його перестало бути чутливим (це в Сковороди, який в останнiй рiк свого життя, будучи вже слабий, пiшки в лиху годину йде до свого улюбленого учня М. Ковалинського!). Так з’явилося в нього холодне вiдчуття вiдчуженостi до людей. Яким шляхом простувала доля Сковороди, таким шляхом iшов i розум його: в юностi вiн був бадьорий та жвавий, а потiм став важчати, дичавiти, аж поки не пiрнув у похмуру безодню мiстицизму. Срезневський намагаеться по-своему пояснити вiдлюдькуватiсть фiлософа – нi, вiн не зневажав людей, вiн бажав iм добра, але боявся iх, тож iз жаху перед людиною та ii вчинками Сковорода став самотнiм.
Але з першою рисою важко узгодити другу: дух сатиризму. Адже сатиризм – завжди е активне ставлення до свiту. Срезневський вважае, що Сковорода скрiзь знаходив або, краще сказати, намагався знайти поганий бiк, i це завжди принижувало його високi прагнення до загального добра. Причиною сатиричного ставлення до життя теж начебто були перипетii його долi, яка була для нього мачухою. Звiдси його безтурботна байдужiсть споглядальника, незалежнiсть думок, химернiсть вчинкiв.
Звичайно, Сковорода був самiтником у кращому розумiннi цього слова. Це було самiтництво покликання, а не самiтництво ущемленостi. І, безперечно, це було усамiтнення од лихого й жорстокого свiту XVIII столiття, од пихатих i титулованих, але не од принижених i пригноблених.
Щоб переконатись, що самiтнiсть Сковороди не була ущемленою, варто послухати його самого, як вiн учить свого молодшого друга М. Ковалинського, наголошуючи саме на контактi з людьми.
«Ти уникаеш юрби? Додержуй мiри i в цьому. Хiба не дурень той, хто уникае людей так, що зовсiм нi з ким нiколи не говорить? Божевiльна така людина, а не свята. Дивися, з ким ти говориш, з ким маеш справу. Ти постиш? Хiба не здаеться тобi несповна розуму той, хто зовсiм нiчого не дае тiлу або подае йому лише щось отруйне? Зменшуй зайвину iжi, щоб осел, тобто плоть, не розпалювалася, з iншого боку, не мори його голодом, щоб вiн мiг нести iздця. Такi тi прекраснi речi, якi без мiри стають дуже поганими. В такому вiцi, як твiй, бувають такi, що надмiрно вiддаються вину, i такi, якi надмiрно захоплюються кiньми i собаками або розкiшним способом життя. Бувають, навпаки, такi, якi ведуть занадто суворе життя. Звiдси це найпрекраснiше i божественне правило: нiчого надмiру».
Звинувачення в сатиризмi не потребуе оскаржень. Проте мотивувати цей сковородинський комплекс лише особистими причинами – аж занадто недостатньо: в поетовi перетоплювалось презирство багатьох тисяч i тисяч пригноблених i покривджених. Їдка сiль мужицьких дотепiв iнколи латинiзувалась, а iнколи шмагала з усiею слов’янською вiдвертiстю.
Та все ж захоплений Срезневський за законом часовоi близькостi не все бачить в особистостi фiлософа.
«У своiх творах, у своiх листах i бесiдах, у притчах народу Сковорода шукав одного, прагнув до одного – висловити свою душу, не бiльше. Думи, виплеканi цiлим життям у мозку його, усвiдомленi з усiм фанатизмом самопереконання, пройнятi глибокою вiрою, як правило, винесенi ним iз багаторiчних, часто жорстоких випробувань, – вони були для нього не думами холодних розмислiв, але думами-почуттями, якими дихало його серце. Довго хованi й тим глибшi, вони тягарем були в його душi – своiй похмурiй в’язницi, мучились у неволi, рвалися на волю, i Сковорода то хапався за перо письменника, то з усiею простодушнiстю дитини забувався в уснiй чи письмовiй бесiдi з друзями, то ще з бiльшою простодушнiстю пiдносив свiй голос серед натовпу народу, висловлював себе своерiдно, дивно, химернувато, незрозумiло для смислу звичайного, i хоча рiдко зрозумiлим був, та завжди захоплював своiм щирим, непiдробним, полум’яним красномовством.
Сковорода захоплював своiм красномовством, але не способом життя i дивацтвами. Сковорода скоро дiзнався про це i: з одного боку, намагався, шукав випадку захоплювати, писав багато, говорив часто; з другого боку, хоча i не гадав за норовистiстю характеру перемiнити спосiб життя, облишити дивацтва, до яких звик, але прагнув виправдати себе, захистити вiд обмов людей, що судили про нього лише за його зовнiшнiстю, i, захищаючи себе, iнодi прагнув примусити наслiдувати себе, – ось чому вiн мiг здатися iншим чимсь на взiрець народного вчителя. «Так, так, вiн був народним учителем, – казали. – Вiн носив мужицьку свиту, вiн збирав навколо себе натовп простолюдинiв i розповiдав iм повчання».
Та чи проникали в душу натовпу його повчання, чи мали вони на нього якийсь вплив, на його поняття про добро i зло, про iстину i неправду, на його мораль? Про це не думали, не думали, що вiдповiдь на таке питання може бути негативною».
Та марнiсть цих побоювань тепер очевидна. Сковорода закарбувався i в пам’ятi народнiй, i в лiтературi не як химерна, дивакувата постать, а як справжнiй учитель народу, який вiдкрив кожному величезний, майже не освоений материк – власну душу. Не можна погодитись i з тим, що Сковорода не захоплював своiм способом життя, який асоцiювався, звичайно, з його дивацтвами. Саме цей спосiб життя був пробним каменем його повчань. Вiн дратував одних i захоплював iнших непереборною силою особистого прикладу. Що ж до мимовiльностi його педагогiчного покликання, то варто лише згадати про комплекс стосункiв Сковороди з М. Ковалинським чи Я. Правицьким, чи створену фiлософом атмосферу, в якiй розвинулась дiяльнiсть М. Каразiна, пов’язана з вiдкриттям Харкiвського унiверситету, як поняття про Сковороду-вчителя набирае вагомого змiсту.
Людина, яку ловив свiт i не мiг зловити, все ж таки була впiймана. Сковорода потрапив у мiцнi лабети дружби. Це була любов старшого до молодшого, вчителя до учня, вiдданiсть однiеi людини iншiй. Листи Сковороди до М. Ковалинського дихають таким палким почуттям, що, здаеться, нiби то змучена безсонними ночами самота простягае тремтячi руки до юного друга:
«Адже заради тебе, одверто кажучи, заради тебе одного я залишив мiй такий приемний спокiй, пустився на життевi хвилi, протягом двох рокiв зазнав стiльки ворожнечi, зiткнувся з такими наклепами, з такою ненавистю. Інакше нiякий архiмандрит або настоятель монастиря не вiдiрвав би мене вiд найсолодшого спокою на шкоду моiй репутацii i здоров’ю, коли б значно ранiше iх наполягань i вимог я не побачив тебе, коли б з першого погляду ти не полюбився б так моiй душi. Я думаю, ти пам’ятаеш, як я був обурений, коли тебе вiдвертали вiд занять грецькоi мови i, особливо, коли тебе запрошували до панського двору, коли ти мало не зробився викладачем нiмецькоi мови, – як тодi, повторюю, я обурювався? Так бувае, коли в левицi вiдбирають ii малят або у чадолюбивоi жiнки вiднiмають ii дитину. І я зазнав цих почуттiв тому, що бачив, як недалеко ти був од загибелi, коли б став учителем або офiцiйним учителем iноземноi мови у панському дворi. Всi дивувались, пiдозрювали, а моi вороги з мене смiялись – у чому справа, чому я пiклуюсь про тебе бiльше, нiж про рiдного брата».
Найжаданiший друже, мiй скарбе, найблагороднiший, моя радiсть, найдорожчий, друже еллiнiв i любителю муз, найдорогоцiннiший, найулюбленiший, багатший за царiв усього свiту, вiльнiший, нiж сатрапи, найбезпечнiший у спокоi, мiй брате, найдорожча менi iстото, наймилiший, любима моя цикадо i найдорожча мурашко, – нема кiнця-краю у вишукуваннi найдобiрнiших звертань, найнiжнiших iмен – i все у вищоступенi почуття, у вищому знесеннi серця – desideratissime, incundissime, carissime, mellitissime, dultissime.
Так, лист за листом розкривае Сковорода багатющi поклади своеi душi, так, з усiх дзеркал дружби й любовi виникае усмiхнене i щире обличчя учителя-друга.
А ось вiдверта самохарактеристика, яка багато може пояснити в перебiгу його бурхливого, невпокiйливого життя: «…Я знаю, така вже моя натура, що, будучи в станi великого гнiву, я вiдразу стаю лагiднiшим навiть по вiдношенню до найлютiших ворогiв своiх, як тiльки помiчаю хоча б незначний вияв прихильностi до мене. Як тiльки ж помiчаю, що хтось мене любить, я готовий вiддати йому половину днiв життя мого, якщо б це було можливим i дозволеним, зрештою, хто добровiльно заради друга наражаеться на небезпеку, той певним чином нiби витрачае свое життя для нього. Інодi може здатися, що я гнiваюсь на найдорожчих менi людей: ах, це не гнiв, а надмiрна моя гарячковiсть, викликана любов’ю, i прозорливiсть, тому що я краще вiд вас бачу, чого треба уникати i до чого прагнути. Отже, коли я усвiдомлюю самого себе, поки душа керуе тiлом, я буду дбати лише про те, щоб всiма засобами здобути любов благородних душ. Це мiй скарб, i радiсть, i життя, i слава».
Де ще виразнiше можна прочитати домiнанту життя Сковороди, його намагань, його помислiв – здобуту любов благородних душ!
Як не подивуватись чистотi характеру, прозорiй джерельностi стосункiв учителя i учня, свiтлосяйностi душевноi сфери поета-фiлософа! Варто лише вчитатись в один iз його листiв до молодшого друга – незатьмаренi скарби серця плинуть на нас iз силою непереборною, апогей радостi людських стосункiв настiльки й сьогоднi приголомшливий, настiльки й нинi очисний:
«Здрастуй, Михайле, друже еллiнiв i любителю муз! Ти мене вчора питав, коли виходили з храму, чому я всмiхнувся i нiби смiхом привiтав тебе, хоч я лише злегка посмiхнувся… Тобi здалося, що я смiявся бiльше, нiж це було насправдi. Ти питав, а я не казав тобi причини, та й тепер не скажу: скажу лише те, що смiятися можна було тодi, можна i тепер, всмiхаючись, я писав цього листа, i ти, я думаю, його читаеш з усмiшкою, i, коли ти мене побачиш, я боюся, що не втримаешся вiд усмiшки. Але ти, о мудрець, питаеш про причину. Однак скажи менi: тобi подобаеться, так би мовити, тобi усмiхаеться один колiр бiльше, нiж iнший, одна рибка бiльше, нiж iнша, один покрiй одягу усмiхаеться, iнший – нi, або усмiхаеться в меншiй мiрi, нiж iнший. І я тобi поясню причину вчорашньоi усмiшки. Адже смiх (ти не смiйся в той момент, коли я говорю про смiх!) е рiдний брат радостi, що часто замiняе ii, якщо не помиляюсь, вiдомий смiх Сарри: («См?х мн?> сотвори Господь»). Бо Ісаак по-еврейському означае: «посмiхаеться», а це слово замiняе також i смiх. Тому, коли ти питаеш, чому я смiюся, ти нiби питаеш, чому я радiю. Значить, i причину радостi, в свою чергу, тобi сказати? О безсоромна вимога! Ну що ж! Вiзьмемося за цю справу за допомогою муз. Якщо не вистачить часу для цього, вiдкладемо на завтра. Але ти, напевно, уперто домагаешся причини, як пожадливий кредитор вимагае у боржника його борг. Отже, ти питаеш, чому я був веселий учора? Слухай же: тому що я побачив твоi радiснi очi, я, радiсний, вiтав того, що радiе радiстю. Якщо тобi ця причина моеi радостi видасться несправжньою, я вдамся до iншого засобу. Я тебе уражу твоiм же мечем, питаючи, чому третього дня в храмi ти перший мене привiтав усмiшкою? Чому ти менi посмiхнувся? Скажи, мудрець, я вiд тебе не вiдстану, чи пам’ятаеш ти?…
Саме коли кiнчив писати про смiх, прибув наш тричi жаданий Гриць, якого я з охотою обiйняв».
Тричi жаданим Грицем був хлопчик-посланець, який носив пошту мiж двома друзями.
У цiй одi радостi вiдчутне прискорене биття пульсу автора, який з нетерпiнням очiкуе вiстки вiд друга i не може стримати палу свого серця. З трепетом входиш в цю надзвичайно прозору рiку людськоi радостi, яка обмивае тебе своiми тужавими сонячними хвилями, i дивуешся високiй цнотливостi духу i дитиннiй цiльностi Сковороди, беззастережнiй вiдвертостi його душевного складу. Напоений сонцем, легiт Полтавщини i Слобожанщини наче вiбруе в переливах його характеру.
Ковалинський порiвнюе внутрiшнiй дух Сократа, його iнтуiцiю, так званий генiй, з духом Сковороди. Коли Сократа засудили до страти, його друзi радили йому написати промову, в якiй би вiн виправдався перед суддями. «Я декiлька разiв брався за неi, – вiдповiв Сократ, – але генiй завжди менi в тому перешкоджав. Може бути, Боговi бажано, щоб я помер нинi смертю легкою, поки не прийду в старiсть, обтяжений хворобами i немiчний».
Внутрiшнiй неспокiй, загострене передчуття завжди були вирiшальними в поведiнцi Сковороди в критичних ситуацiях. Інколи вони виглядали, як на позiр, надто банальними, i сум’яття фiлософа дивувало близьких i друзiв. Ще раз згадаемо той випадок, коли Сковорода у 1770 роцi несподiвано виiхав з Киева, вiдчувши запах трупiв. За два тижнi, коли пiп гостював уже в Охтирцi у свого приятеля архiмандрита Венедикта, туди дiйшла чутка, що страшна моровиця косить людей у мiстi над Днiпром. Почуття вдячностi своему внутрiшньому голосу було таким величезним, що через двадцять чотири роки пiсля цiеi оказii фiлософ розповiдав про неi своему учневi з усiма подробицями душевного зворушення: «Перше вiдчуття, яке я зрозумiв серцем моiм, була якась розкованiсть, свобода, бадьорiсть, здiйснена надiя. Увiвши в цю схильнiсть духу всю свою волю i всi своi бажання, вiдчув я всерединi себе надзвичайний рух, який ущерть переповнював мене силою незрозумiлою. Миттю якийсь найсолодший потiк наповнив душу мою – од нього вся середина моя вогнем спалахнула, i, здавалось, по жилах моiх полум’яна течiя не спинялась у круговоротi. І я почав не ходити, але бiгати, начеб носило мене якесь захоплення, i не вiдчував я нi рук, нi нiг, начебто весь я складався з вогненноi речовини, що носиться в просторi буття. Весь свiт щез передi мною: саме почуття любовi, благонадiйностi, спокою, вiчностi оживляло iснування мое. Сльози текли з очей моiх струмками, наче розливалась якась зворушлива гармонiя на все буття мое…»
Сковорода був людиною свого часу, свого оточення i побуту, на яку впливали повiр’я його доби, увесь рiзногатунковий комплекс тогочасного життя: «…Демон печалi став надзвичайно мене мучити – то страхом смертi, то страхом нещасть, якi мають статися. Я прямо став мiркувати таким чином: переяславськi мишi були причиною того, що мене викинули з великими неприемностями iз семiнарii.
Пiсля того як ви вчора розiйшлися, коли я лiг спати, увi снi мене стало переслiдувати бiсеня. Я втiкаю, воно нападае на тебе (Ковалинського), поки я допомагаю тобi, воно знов на мене нападае, я вислизаю i ледве врятувався. Снився менi й iнший сон, безперечно, бiльш заспокiйливий, як я думаю, здоровий, який свiдчить про те, що розум повертаеться в звичайний стан. Менi снилося, що я з надзвичайно цiнним, мистецьки оздобленим срiбним списом упевнено йду до якогось розкiшного палацу, причому на вартi всюди стоять охоронцi, якi слiдкують за тим, щоб менi нiхто не насмiлився перешкодити. Коли я дiйшов до прекрасних дверей палацу, мене якiсь люди почали просити перекласти i прокоментувати декiлька вiршiв поета (не пам’ятаю, якого), якi служать для того, щоб розганяти нудьгу. Я почав i пролив багато слiз, вигукуючи: «Кто мн? даст море слез?»
Сковорода згадуе один iз своiх найбiльш довершених творiв, який можна було б назвати «Молитвою слiз» i який сучасною украiнською мовою звучав би так:
Хто дасть менi хоча б сльози,
хто дасть менi сльози дощевнi?
Хто дасть менi моря грози,
хто дасть менi рiки плачевнi?
Да грiх ридаю
І омиваю,
У многоводних
Сльозах несходних
Не почивши.
Моi грiхи препекельнi
да ж палили очi моi роками,
Серце висхло ожорсточене,
мов адамант-камiнь.
Слiз менi он як бракуе,
Щоб печiю прегiркую,
Щоб злi ii хуртовини
З-пiд нутровини
Ізблювати!
Ти, що у горах розверг
джерелам гримучi проходи,
Ти, що нагорнiй верх
заткав у буйнющii води,
Дай менi вод цих у душу,
Хай я ж цю муку розрушу,
Тугу розтрощу —
Слiз в тебе прошу,
Утiш мене, отче!
В тебе слiз благаю слiзно,
Щоб вимити душу од лиха,
Менi сльози, сльози, сльози —
З-над потiх потiха!
І дурнiсть твого привiту —
Над усю мудрiсть свiту.
А плач над смiхом —
Його потiха.
Дивний Боже!
Цей вiрш нiби кепкуе з латинського заголовка: «В горi певну втiху приносять сльози». Лунае вимога цiлого моря слiз для полегшення душi, i ритм вiрша пiдвладний каскадному ритмовi виклику цiлому свiтовi й Боговi; недовiра, що звучить на початку твору, переходить у буйну iронiю закiнчення.
Пiсля такоi вiдчайдушноi молитви можна з найбiльшою iнтимнiстю зiзнатися: «Чи не здаеться тобi, що я був у черевi морського звiра, якщо апокалiптичний (зв?р) е диявол. А дияволом я мiж iншими станами духу вважаю печаль. Я сподiваюсь, що з цими духами я чудово i з завзятiстю борюся…»
Характер Сковороди вражае постiйнiстю.
«…Сьогоднi я встав раненько – на цiлу годину i третину ранiше сходу сонця. Безсмертний Боже, яка весела, бадьора, вiльна, жвавiша за блискавку i швидша за Евра та наша частина, яка називаеться божественною, i яку Марон називае вогнем чистого повiтря. Отже, за прислiв’ям: «Де у кого болить, там вiн i руку держить», – скупий безперервно думае про грошi, купець – про товари, орач – про волiв, воiн – про зброю, – коротше, що в кого болить чи радуе, те е в кожного в головi й на язицi. Мое ж серце, як тiльки я прокинувся, лине до свого скарбу (Ковалинського), я почав мiркувати сам собi так: ми, дурнi й нещасливi, обурюемось, якщо хто-небудь з нас, за звичайним уявленням, живе в злиднях або скромно, не маючи нiякого чину, тодi як одна доброчеснiсть робить щасливим i зберiгае щастя. Що ж, чи досягнув ти, нарештi, доброчесностi?… Якщо нi, то де цiна витраченого часу?
Звертаючись до самого себе з такими словами, я почав пiдводити пiдсумок часу: коли, для скiлькох, на якi дурницi я витрачав рiч, дорожчу за все. Я ще й зараз не вмiю користуватися часом, i навiть той час, який тепер в моему розпорядженнi, витрачаеться на дрiбницi, або, ще гiрше, на смуток, або, що найгiрше, – на грiхи.
На майбутне ми надiемося, сучасним нехтуемо: ми прагнемо до того, чого немае, нехтуемо тим, що е, нiби те, що минае, може вернутись назад, або напевно мусить здiйснитись сподiване».
Десь саме в цi зорянi хвилини був написаний один з найбiльш характерних для Сковороди вiршiв, який так багато говорить про його душевнi муки, в яких трiпочуть болi цiлого роду людського:
Час життя дорогоцiнний,
Ми ж тебе не бережем!
Ми ж тебе, мов порох тлiнний,
Розсипаем навзаем!
Нiби прожита година повернеться знову,
Нiби до власних джерел повернуться знову рiки!
Нiби ж ми власноруч сiемо лiт полову,
Нiби ж наш вiк вiкувати будемо ми вовiки!
Та й для чого ж нам бажати
Восьмисот предовгих лiт,
Коли ми життя на жарти
Байдикуем з роду в рiд!
Лiпше чесно жить годину, анiж цiлий день у сквернi,
Лiпше один день святий од безбожного року.
Лiпше рiк один пречистий, нiж десятки лiт оскверненi,
Лiпше десять лiт пречистих, нiж тягти життя мороку.
Любий друже, мить наспiла,
Байдики облиш ураз
І в сю мить берись до дiла:
Плине час i зрине час!
Не наше те, що збiгло мимо нас,
Не наше й те, що зродить грядуща нам пора,
День нинiшнiй ще наш, а не ранковий час,
Не знаем, що несе вечiрняя зоря.
Як життя не вмiеш жити,
