скачать книгу бесплатно
Синиця на груди шибку взяла,
Допався i я до свойого села,
Усе розструсив на великiй дорозi,
Стою на святому на сивiм порозi,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
(«Балада про ступу»)
Пережив багато. Бачив, як «закочувалося за вечiрнiй пруг Тичинине золотооке сонце», як «землi закривалася чорна книжка» над Малишком, як спалахнула востанне «одчайдушна блискавка брови» Василя Симоненка, з жахом вiдчув, як дихае на його плечах тирса з труни Григора Тютюнника, почув, як зронилися востанне з Сосюриних вуст слова цi вишневi: «Любiть Украiну! Любiть Украiну!», бачив, як, мов та яблуня з буйними плодами у великому городi Тумань, упав Високий Майстер Микола Бажан i як нестримно плакало вiдчаем зливи небо над труною Гончара…
Накопичилося за цi роки багато болю, гнiву, переживань, тому доводилось часто оприлюднювати саркастичним пером своi розчарування, якi зродилися з наiвноi вiри в державотворящу енергiю чорноземного свого народу: «О нацiе чорноземна, годована груддям чорнозему, // Годована голодом чорним, екстраексперимент сталiнського раку, коли ти вже наберешся державного розуму?!» – запитував Іван Драч i в 1963-му, i в 1993-муроках.
Бунтiвлива злiсть, приперчена саркастичною зневагою до тих, хто готовий цiлувати «пантофлю Папи», викликала таку ж злiсть, але злiсть iдеологiчну, великодержавницьку, з боку тих, про кого поет скаже у вiршi «Саркастичне» ще далекого 1967 року в книзi «Балади буднiв»:
Сам возлежав за кермом, як бонза,
Його просякла ген по черево бронза,
Другий духовним конквiстадором
Зад свiй везучий просяк мажором,
А трете, нещасне, в бездарностi хиже,
Переднiй машинi багажничок лиже…
Бачите, не пише для народу, як закликали трудящi, скльовуючи з величавоi руки «мудроi», «непомильноi Партii» отруйнi зернятка зневаги до «гнилоi iнтелiгенцii», а творить якiсь «формалiстичнi викрутаси». Сам Микита Хрущов у зореноснiй Москвi 17 грудня 1962 року i 8 березня 1963 року подав приклад високоi принциповостi в оцiнцi авантюрних експериментiв у сферi мистецтва рiзними «космополiтами», «формалiстами», «вiдщепенцями» та «абстракцiонiстами», а що там, на периферii, хiба нема цих «трюкачiв», цих «формалiстiв»? Є вони, а якщо нема – треба знайти.
Тодiшнiй секретар ЦК КПУ А. Д. Скаба на нарадi «творчого активу та iдеологiчних працiвникiв» Украiни 8 квiтня 1963 року скаже, що «деякi твори молодих поетiв М. Вiнграновського, І. Драча, Л. Костенко» якраз i позначенi «формалiстичними викрутасами зi словом», що неодмiнно призводить «до викривлення iдейно-художнього змiсту творiв».
Та сприймаймо з довiрою спогади Івана Драча, якi видрукуванi в книзi 1995 року «Вогонь з попелу»:
«Я не розумiв, що зi мною коiться, як не розумiв, що творять зi мною. Мене, такого благовiрного комсомольця i комунiста, звинувачували в… нацiоналiзмi (?). Викликали, лякали, роз’яснювали, розчовпували, страхали i жахали, манили й заманювали. Голова ради загону i Голова учкому, секретар комсомольськоi органiзацii спецчастин 16-го понтонно-мостового полку, кандидат у члени партii, студент-першокурсник говорить на полiтiнформацii про… повстання радянських в’язнiв у Карагандi… “Їх душили танками!” – “Звiдки це ти взяв?!” – “Чув…” – “Од кого чув?…” – “Усi казали…”».
Тодi, в 1959-му солдатському, i явилося йому увi снi пророче видiння: «…начеб несуть мене, прохромленого, на тризубi, як на вилах-трiйчатах, несуть, як прапор, а я боюсь упасти i тримаюсь за зубцi, бо тисячi людей iдуть за розп’ятим на тризубi, як за прапором».
Мине тридцять рокiв – i пiднiметься могутня хвиля всеукраiнського Руху, прапором якого стане Іван Драч, i розiпне себе вiн свiдомо на тризубi – на цьому символi нашоi незалежностi й нашоi вiчноi спраглостi вибороти свободу.
Цi молодi, бунтiвливi, непокiрнi шiстдесятники шуму наробили не лише на лiтературному городi. Тривожною хвилею покотилися по обласних мiстах Украiни судовi процеси над украiнською iнтелiгенцiею. 13–14 квiтня 1966 року у Львовi вiдбувся закритий судовий процес над М. Осадчим, М. Звиричевською та братами Горинями. З Киева прибувають на пiдтримку пiдсудних І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний, В. Чорновiл, І. Дзюба.
Секретар Львiвського обкому партii В. Куцевол доповiдав ЦК КПУ: «В той же день, 15 квiтня, коли заарештованих виводили з будинку суду, бiля входу зiбралося до 30 чоловiк знайомих та родичiв пiдсудних, у центрi яких знаходилися Костенко, Драч, Чорновiл, Холодний, якi ображали працiвникiв мiлiцii та конвою, обурювались дiями властей у зв’язку з арештом Горинiв, кидали пiдсудним квiти та скандували слова «Слава!», «Слава патрiотам!», а на адресу радянських органiв кричали: “Ганьба!”».
Ще в лютому 1966 року Іван Драч разом з iншими, стривоженими процесами в Луцьку та Івано-Франкiвську, а саме: iз З. Франко, М. Коцюбинською, І. Дзюбою, Г. Кочуром, Ф. Жилком, Б. Антоненком-Давидовичем – усiх iх 78, пiдписуе лист на iм’я прокурора УРСР Ф. Глуха i голови КДБ Украiни В. Нiкiтченка, в якому висловлюеться стурбованiсть наростанням судових процесiв i прохання дозволити бути присутнiми на процесах над iхнiми друзями i близькими знайомими.
26 травня 1966 року на вiдкритих партiйних зборах письменницькоi органiзацii Киева, на яких натхненна i безкомпромiсна Лiна Костенко захищала пiд овацii творчоi молодi І. Свiтличного, П. Заливаху, М. Косiва, Б. Гориня, а iх iз таким же запалом пiдтримував І. Драч, упертому Драчевi виголосили сувору догану. Подумав-подумав – i принiс до парткому СПУ лист-покаяння.
Його милостиво простили, а вiн 15 листопада 1967 року вже слухае справу В. Чорновола у Львiвському обласному судi. А поряд iз ним сидять та ж Л. Костенко, І. Дзюба, А. Горська, І. Свiтличний, В. Лучук. Їх багато, тих, хто хоче знати, за що комунiстична система судить iнтелiгентiв.
Тодi Драч стае мовчазнiший, скупiший на слова, ощадливий в дiях, обережний… Що це, iнстинкт самозбереження митця, який iнтуiтивно вiдчувае, що вiн мусить, вiн повинен iз Божоi волi творчо самореалiзуватися, а для цього йому доводиться йти на компромiси навiть iз власною совiстю? Чи це спалахнув востанне ледве жеврiючий вогник вiри в можливiсть самоочищення вiд сталiнськоi скверни комунiстичноi системи, який прагнув роздмухати несамовитий демагог-реформатор Хрущов? А можливо, поета накрила хвиля зневiри в те, що вдасться щось змiнити в цьому iдеологiчно зацементованому суспiльствi, i вiн покiрно схиляе сократiвську голову перед цинiчною самовпевненiстю партiйних зверхникiв? Хто зна, хоча, мабуть, совiсть примусово гнала його на самоприниження i покору, змушувала класти буйну голову на гiльйотину вимушеного каяття ота невситима жага творчого самоспалення, ота, за словами Івана Дзюби, «скiмлива душевна незакiнченiсть, моторошна невiднайденiсть, постiйно поновлювана незгармонiзованiсть…».
…Бреде цей поетичний iжак принишклими вiд передчуття снiгiв конча-озерними лугами, збивае цiпком попелястi порхавки, дивуе ними цiкавого Рекса, який занюхуе цей осiннiй луговий тютюн i чмихае, аж качки зриваються на крила. Його погляд зриваеться слiдом за ними, i перед його зором вiдкриваеться гiгантський екран украiнського неба. Можливо, уява його спалахнула новими кiнообразами чи вiдродила тi, якi з’явилися в «Криницi для спраглих», у «Камiнному хрестi», у фiльмi про Лесю Украiнку «Іду до тебе», в «Пропалiй грамотi» i «Вечорах на хуторi поблизу Диканьки», у «Киiвськiй фантазii на тему дикоi троянди-шипшини» – «І в звуках пам’ять вiдгукнеться».
Перед фiльмами, якi невiдомо ще чи народяться, творилися кiноповiстi – своерiднi виповiдання всього того, що повинно було б з’явитися на екранi. Вiд першоi кiноповiстi «Криниця для спраглих», яку Іван Драч захищав як диплом по закiнченню Вищих сценарних курсiв у Москвi, до найновiшоi про гетьмана Івана Мазепу (обидвi творилися у творчiй проекцii на режисерське новаторство Юрiя Ілленка) поет мислить такими символiчно масштабними образами, якi наче й просяться на гiгантський екран украiнського неба.
Нема серед живих друга, режисера Юрiя Ткаченка, який зняв «Вечори на хуторi поблизу Диканьки», пiшов iз життя славетний Іван Миколайчук, iз яким вiн написав «Киiвську фантазiю на тему дикоi троянди-шипшини»… Сумно, гiрко поетовi, бо ще так гостро манить це диво-кiно, яке вхопило в полон iз дитинства i не вiдпускае… А як хотiлося б екранiзувати «документальну драму-колаж у двох частинах, вiдтворену за листами, спогадами та вiршами, доносами та розпорядженнями, якi стосувалися Т. Г. Шевченка i його похорону на Чернечiй горi», пiд назвою «Гора»! Бо ж й досi «Горить перед очима геометрично безжальний прямокутник», манить тривожним холодком передчуття дива «цей бiлий рентген атомноi доби», знову й знову кличе «цей бiлий амвон другоi половини двадцятого столiття»… Доводиться роздвоюватися, хоча вiн, кiновiруючий, нiколи не полишав першоi вiри – поезii:
«Я б, напевне, помер, якби не було кiно», —
Сказав я собi якось i моторошно здригнувся.
Оглянувши принишклий нiмий кiнозал,
І ще один з кiновiруючих
Душу вiддав органу поезii…
(«Кiнобалада»)
Хто зна, що, якi думки, якi образи-фантазii породжуе насолода самотнiстю, як часто огортаеться душа осiннiми настроями, вiдчуваючи за спиною вечiрнiй холодок привтоми вiд крутого життя й «завiдного».
Та хай не вигасае сонячне горнило творчостi – для смутку нема розгону на безмежному полi поетичного мистецтва:
Ще лiта твоi лiтання
Мчать на конях кутих конях
Ще цвiтуть для тебе губи
Ще дiвчата роси ронять.
Микола Жулинський
Інтерв’ю
«Кожнiй квiтцi на землi вiдповiдае зiрка в небесах…»
З усiх означень менi найближче – людина. І все людське менi не чуже – не боюся повторювати цю стару сентенцiю. Я гуманiтарiй сiльського походження, весною менi хочеться копати i сiяти, садити i загрiбати. Але ось учора студенти Киiвського унiверситету запросили мене поiхати в Холодний Яр пошанувати повстанцiв 20-х рокiв i, особливо, письменника Юрiя Горлiса-Горського. Найбiльша втiха – тисячi людей в селi Мельники, де менi довелося виступати над могилою головного отамана Василя Чучупаки. Приiхали не лише студенти близького Кiровоградського унiверситету, але i з неблизького Закарпаття. Люди на Чигиринщинi найближчi за ментальнiстю до галичан, якi пережили страхiття i героiзм сорокових – п’ятдесятих. Саме там, недалечко вiд Холодного Яру в селi Трушiвцях, колись знiмали ми «Криницю для спраглих».
Так хто ж я такий? Людина, якiй дуже болить Украiна. Все, що вмiю, намагаюсь пiдпорядкувати цьому болевi – розум i серце, талант i недолугостi, спритнiсть i нездалiсть, iнтуiцiю i прозрiння. Дуже не люблю пишних словес i дурноi категоричностi. Бiльше дiла i менше базiкання. Коли в полiтицi кожен другий – месiя, дуже хочеться бути весняною бджолою…
Є таке бажання: «Дай Боже Вам вiка i здоров’я!» Отож Бог менi вдiлив вiка, не обдiлив i здоров’ям, а чим обдiлив – то вiн сам краще знае, а ви здогадуетесь… «Ранiше ти лiтав, а нинi – ходиш», – якось менi сказала одна моя знайома. От i вся вiкова рiзниця. Двадцятип’ятилiтнiм я був студентом унiверситету, якого вже збиралися виганяти за антирадянщину, але який вже мав написанi двi поеми «Смерть Шевченка», «Нiж у Сонцi» – Гончар i Загребельний, Дзюба i Павличко вiдстояли мене. Параджанов i Вiнграновський показали менi дорогу в кiно. Я був захланний до знань, ковтав усе, що мiг. Бажан був менi дорогий не лише талантом будiвничого, але й енциклопедизмом. 25 краще, нiж 75. А в останнiй цифрi дуже багато смутку i розчарувань, доля виламуе тобi хребта i виiдае душу, а ти маеш посмiхатися на всi зуби i не здаватися.
В украiнськiй долi стiльки страхiтливого i жорстокого, що навiть твоi нещадностi не поцiновуються на найвищу мiру. Вiд 25-лiтнього багато збережено i не розтринькано, свiт жорстокий, але i прекрасний, а 75 – це тричi по 25. Все ж ми в цих вiкових параметрах вибороли незалежнiсть, хоч i дуже пошматовану i погризену, все ж дещо вдалося здiйснити i в поезii, i в кiно, а полiтика – каламутна течiя, але коли взявся iти i знаеш куди – не нарiкай. Іронii та глузду досить, аби не зупинятися…
Тичину любив зi школи, особливо за максиму:
Вiдвертим будь, але не всiм ти одкривайся.
Смiливим будь, але на технiку зважай.
Нiколи, як вогнем, з iдеями не грайся.
Коли узявсь iти, кiнця ти доходжай.
Я писав кiносценарiй «Інтермеццо» за Коцюбинським для Параджанова, любив Ван Гога i Сар’яна, «Соняшник» Гнiздовського i безлiч соняшникiв Марii Приймаченко, а маминi так винюхував на городi, що нiс навiки залишився в золотому ластовиннi.
Це ж Юрiй Липа казав, що Украiну треба поставити лицем до сонця i до моря, як ставлять до сонця хати, а ви питаете, чи це спонтанне?! Суцiльна органiка iз золотим хвостиком. Степова Еллада за Гердером дивиться на свiт золотими очима соняшникiв.
Рильський в шiстдесятi написав статтю «Батьки i дiти», де йшлося про Вiнграновського, Коротича i мене, грiшного. Стаття була на пiдтримку, але були там i деякi критичнi зауваження.
У поемi «Нiж у Сонцi» класику запам’яталась строфа:
Навiщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивоi печалi Козерога
В гливке болото рiдного села?
Що таке «сива печаль Козерога», я не знаю, писав вiн, а от про болото допитувався. Класик означив запитально щось на зразок, «а де це молодий поет знайшов таке невпорядковане село»?… Дiйшла газета i до Телiжинець. Старий вчитель Федiр Пiвторак приходив до мого батька полiтикувати, сам недавно повернувся iз заслання, яке одбував у Карелii. Maти якраз варила борщ, а батько слухав старого вчителя – засланця i непоправного графомана, який напучував моiх оторопiлих батькiв:
– А що це таке наш Іван написав, за що критика?
– А як далi буде писати про болото, то загримить аж туди, звiдки це я недавно приплентався.
Батько взявся уважно дивитися статтю, а мати на рецензiю вiдреагувала негайно i досить критично:
– Коли ти будеш моему синовi таке пророкувати, то забирайся з хати зi своею газетою!
І, щоб поставити логiчну крапку в дiалозi, витягла горщик з печi – i хряп ним на долiвку. Чи то спересердя, чи то од хвилювання.
Учителя винесло з хати, i нiчим було снiдати…
То хiба в такоi рiшучоi матерi можна було бути не живим, а папiр’яним поетом?! Максим Тадейович нiколи не дiзнався про такий вiдгук на його статтю «Батьки i дiти» та коментар до неi…
Лiтом 1961 року пiсля публiкацii «Ножа у Сонцi» з передмовою Івана Дзюби ми з ним подружили, i якось вiн увечерi завiв мене до Леонiда Новиченка. Критик був офiцiйним «законодавцем мод» i значив у лiтературi все.
Я прихопив свiй рукопис i кiлька годин читав маститому критику своi вiршi, а мiй товариш тим часом… тьоснув до дiвчат. Коли вже пiсля першоi ночi вiн прийшов за мною, щоб забрати мене на ночiвлю, бо менi нiде було ночувати (студент без гуртожитку!), ми з академiком затято дискутували. І коли Дзюба запитав про враження, господар був коротким:
– Напишу передмову!..
А справа в тому, що напередоднi на рукопис негативну рецензiю написав був Микола Нагнибiда.
Новиченкова стаття з’явилась у Держлiтвидавi 1962 року… Десь за кiлька рокiв згодом на мiй цикл «Моя Шевченкiана» вiн у кулуарах Інституту лiтератури вiдгукнувся нищiвно: з любов’ю… i сарказмом:
– Новий маланючок!
Старий Маланюк ще був живий…
Згодом ми то мирилися, то сварилися, але мене завжди вражала його ерудицiя i широта поглядiв, дружба з Бажаном, зацiкавленiсть сумiжними мистецтвами, всесоюзним процесом.
Коли до свого 50-лiття я пiдготував двотомник, видавництво, те ж, що випускало мою першу збiрку, логiчно запросило його ж до передмови. Вiн був цiкавим спiврозмовником, багато читав, багато пам’ятав – його непересiчна постать не вивiтриться з моеi голови… «Компендiум» – останне слово, що запам’яталось вiд нього i дуже йому пасувало…
Як на мене, подii почалися з книжки «Правда кличе» Д. Павличка, яку заборонили. Згодом приiзд М. Вiнграновського i фiльм «Повiсть полум’яних лiт» з Іваном Орлюком. О. Гончар був головою Спiлки письменникiв, а Павло Загребельний редактором лiтературноi газети – звiдти публiкацii на шпальтах лiтературних статей І. Дзюби, вiршiв М. Вiнграновського i Л. Костенко, В. Коротича, М. Сингаiвського, а згодом – В. Симоненка i Б. Олiйника, новел Є. Гуцала i В. Дрозда, В. Шевчука, мальованих рецензiй Ю. Щербака… А поруч у кiно – С. Параджанов, Ю. Ілленко, М. Мащенко, Л. Осика, А. Войтецький. А в музицi Л. Грабовський, В. Сiльвестров, В. Губа, а ще художники – В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикiна, Ю. Якутович, С. Данченко, Г. Гавриленко.
«Шiстдесятництво» – це цiлий материк.
Це була одлига пiсля партiйного з’iзду, i напруга всенародних сподiвань сублiмувалась у творчих пошуках молодоi iнтелiгенцii. Та «шiстдесятництво» пробилось i в класикiв – П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського:
Я буду вчитись у вас, молодi поети,
Але й вчитиму вас…
Я вчився в Москвi (1962–1964 pp.), коли iхав з Киева, мене завжди проводжали десятки людей, згодом я дiзнався, що це були «шiстдесятники» i широкий загал людей чекав жертовностi i серед поетiв, найбiльше ними були поети-мученики Василь Симоненко i, особливо, Василь Стус.
Миколу Вiнграновського я любив особливо. Дивовижно красивий, наче легiнь з iншоi планети – улюбленець дiвчат, з неповторним тембром голосу, бракувало йому одного пальця на руцi (нацiоналiстам вiн розповiдав, що це йому одрубали комунiсти, а комунiстам натхненно розказував, що виною цьому «УБН» – украiнськi буржуазнi нацiоналiсти). Розповiдi його були фантастичнi, правду вiд вигадки було вiдрiзнити важко. Особливо коли не обходилось без чарочки. Образи його поезii були органiчними i модерними, мислив вiн розлого i простористо. Вiн жив у моiй кiмнатi на Бiлоруськiй, 15, коли я вчився у Москвi…
З критикiв найбiльше любив найталановитiшого І. Дзюбу, з музикантiв – Л. Грабовського, з художникiв – Ю. Якутовича.
Алла Горська взяла шефство над нашою сiм’ею (І. Драч, М. Луцишин). Ходила зi мною в лiкарню, де родила Марiйка Максима, проводжала нас в Телiжинцi до батькiв. Досi вона стоiть у снiгу – розкотисто весела, дивовижно красива i незнищима…
Зараз знову вигулькнула фальшива стаття, яку начебто Д. Павличко, В. Яворiвський i я писали про В. Стуса. Рокiв двадцять тому В. Яворiвський ходив на суд i довiв, що це фальшивка комунiстiв. Зараз знову вона комусь потрiбна, хiба демократам. Я тепер знайшов свою видавничу рецензiю 1968 року на першу книжку Василя Стуса «Зимовi дерева». Надрукую в тритомнику…
Я написав передмову до дитячих вiршiв І. Свiтличного. Книжечка вийшла. Чому цiеi передмови не взяли до книжки спогадiв про І. Свiтличного, питайте в укладачiв. Бувають дивнi речi – була виставка А. Горськоi в Музеi лiтератури, i ii найбiльшу за розмiрами картину (шiстдесятницi про шiстдесятника!) – портрет І. Драча не експонували, видно, розмiр картини завадив чи смаки творцiв виставки шiстдесятникiв, хоча вона в запасниках музею е, Катерина Криворучко колись ii забрала в мене. В Алли Горськоi i Вiктора Зарецького була спiльна майстерня, куди я часто ходив. Лишився один захопливий лист убитоi, який свiдчить про ii чисту душу неофiтки, яка щойно вiдкривае Украiну. З Вiктором Зарецьким мене поеднувала дружба до останнiх днiв його стражденного життя – тiшуся, що i син iхнiй Олексiй Зарецький та його дружина якось були моiми супутниками в польськiй мандрiвцi.
А Іван Олексiйович Свiтличний якось обдарував мене дивним даром: коли я вчився у Москвi, вiн заiхав у Телiжинцi i завiз моiй старенькiй матерi пшона для курчат – був i такий дефiцит в останнi роки правлiння Микити Хрущова…
Вчора ми поiхали на Черкаси i знову стали бiля могили В. Чорновола. Я вiрю, що його вбили, тому i шаную. Вiн був вибуховим i нетерплячим. На сесii Верховноi Ради бiг на трибуну вiдповiдати опонентовi, коли той ще не закiнчив слова.
Я не пiшов у депутати другого скликання, менi було нецiкаво на сесii. Вiн мене затягнув знову в полiтику. Я прийшов у Рух i ходив на засiдання правлiння. Коли я заперечував його тезам, вiн не давав менi слова. Так було не лише зi мною. Вiн був занадто авторитарним для такоi демократичноi структури, як Рух. Якось я сказав, що Атена Пашко, Лесь Танюк i Михайло Косiв творять культ Чорновола, а розплачуватись буде Рух. Я став ворогом. Пiсля його смертi я стояв у похороннiй процесii, щоб попрощатись. До мене пiдiйшла якась нетерпелива жiночка i сказала менi правду:
– Не йдiть на цвинтар. Ми вас там заплюем!..
Я подивився в ii чеснi скорботнi очi й теж сказав правду:
– Я вiрю, що слини у вас вистачить…
Свiдком цього були Люба Голота i Павло Мовчан… Якби у нас, крiм слини, ще вистачало i глузду, можна було б упевнитись, що Чорновiл i Драч нiколи не були ворогами.
Правду говорять чимало людей, а от зумiти щось зробити, щоб вона запанувала бодай в якiйсь сферi життя, – для цього треба особливоi кебети. Та i можливiсть бути мiнiстром не завадила б. Жорес казав про Францiю, в якiй столiттями робили державу i протистояли iй (королi i революцiонери), а в нас дуже високошанованi когорти балакунiв, а робити роботу мало хто вмiе.
Рiк назад я був у Львовi на рухiвському зiбраннi, це було у фiлармонii, як пiдiбраний оркестр, всi виходили на трибуну, починаючи з представника церкви, i всi лаяли владу. Я тодi сказав галичанам те, що всiм було не до шмиги.
– Порахуйте, скiльки ваших людей в урядi, скiльки у Верховнiй Радi – нiколи ще Галичина не була такою владоможною! Вже ж вам не заважають нi москалi, нi жиди, нi ляхи, а як стоять на завадi, то, може, ми не такi владоспроможнi. Правда лише розкривае очi й заохочуе до вмiння. Знаю багатьох людей, якi думають, що кажуть правду, але правда iхня куца i поверхова. Жоресiв так багато, але у Францii були ще Монтенi i Паскалi, а згодом Бонапарти i де голлi. «Кодекс» Наполеона вартнiший вiйни, а вiдмова вiд Алжиру народила б у нас Сташинського…
Колись Лев Толстой писав, що всю правду про жiнок (як приклад!) можна сказати, лише лежачи в трунi i напiвзакрившись вiком труни. Сказав – i негайно закривайся! Я ще не лежу в трунi й наражатись на таку небезпеку не збираюсь. Ще треба жити i щось робити. Чеснiсть i вiдвертiсть, як вода i вогонь, вимагае досконалого розуму i вiртуозного поводження з такими компонентами. Казати всюди i скрiзь суцiльну правду – може лише суцiльний генiй або повний iдiот. Слава Богу, що до таких не належу. Зате знаю кiлькох перших i багато других.
Першi стають у позу месiй чи всезнаючих, але вони менi неприемнi, i я iм теж не до шмиги. Вони знають, що я iх бачу наскрiзь.
Других багатенько, i вони менi рiжуть правду-матку, а правда-матка не хоче бути зарiзаною i вириваеться з рук… Отож iще живе – не зарiзана.
Усе чесно, вiдверто, не минаючи «анi титли, нiже тii коми» – банальна така провокацiя вiчно живе, всi закликають до неi, а вистачити спромоги здiйснити ii – катма. Мало бачу прикладiв…
Краще в украiнськiй сучаснiй поезii – i е бiль. Болить Дмитро Павличко. Болить Лiна Костенко. Болить Борис Олiйник. Вже цих трьох менi досить, щоб не зауважувати жонглерiв та акробатiв. З естетами складнiше, бо вони потрiбнi для розвитку поезii. В пам’ятi залишилась епiграма Олександра Пiдсухи:
Можу сонет, а можу й сонату,
На те я i Драч.
Ходжу по сюжету, немов по канату,
Невдаха-циркач…
Поет мусить володiти словом, як вершник Чингiсхана конем. Слово мае бiгти за поетом, як лошатко. Коли ти вже заглядаеш у словник, до чого закликав Максим Рильський, будь обережним: твоя муза вже вибрала того, що бiльше здатен, бiльше спроможен – Миколу Лукаша чи Миколу Вiнграновського, а для тебе день Святого Миколая може вже нiколи не прийти. «На Миколи або нiколи…»
Менi цiкавi Л. Череватенко i В. Базилевський, В. Герасим’юк i Д. Іванов, М. Воробйов i В. Герасимчук, П. Мовчан i Р. Лубкiвський, П. Засенко i П. Осадчук, В. Лазарук i Д. Кремiнь, І. Малкович i О. Довгий, П. Перебийнiс i Д. Онкович, М. Сом i Л. Тома, А. Перерва i Т. Федюк… Спробуй назвати тих, кому не болить…
А цi менi цiкавi тим, що iм – болить!..
А що вже казати про зболене жiноцтво: вiд Л. Голоти до М. Матiос i безкiнечно… Вiд І. Жиленко до С. Йовенко… Вiд – i до…
Еквiлiбристика спустошених нам не загрожуе.
