скачать книгу бесплатно
То повчись хоча б сих слiв!
Ах, твiй розум помiстити
Слiв сих хитрих не зумiв.
Знаю, що наше життя – це суети потiк,
Знаю, що найглупiша iстота
Людина – пливе у нiм без пуття,
Знаю, чим далi вона животiе, тим глупiшае з року в рiк,
Знаю, слiпий той, хто закладае собi життя…
Таку категоричнiсть тону, такий сатиричний максималiзм, безжалiсний, знищувальний, може мати той, чиi iдеали навдивовижу високi й чие розумiння людського покликання на землi сповнене невсипущою, стражденною любов’ю за його чистоту i святiсть. Сковорода мав право на такi рiзкi слова, вiн вистраждав цю гiрку правоту: це болiло йому щоденно, це пекло його щомитi. Ця невгасима печiя за людину була такою плодючою, що латинський двовiрш про молоде козля, од якого вiдштовхнувся поет при написаннi своiх строф, виглядае, в порiвняннi з вiршем Сковороди, милим i наiвним зернятком, з якого зрiс такий важкий i такий колючий колос.
Є у Сковороди один невiдомо коли написаний вiрш, напоений гiркотою, породженою стосунками з найулюбленiшим учнем Михайлом Ковалинським, якого поглинув свiт. Зазнавши несподiваного удару долi, правитель канцелярii вельможного князя Потьомкiна, уваги якого прагнули князi i графи, iде в свое село Хотетово i кличе до себе фiлософа. У вiршi iхнi взаемини гранично спрощенi, але добре передано дух iх:
Фiларет старенький якось у пустелi
Лiта своi доживав у лiсовiй оселi,
А один хлопчина, Фiлiдоном звався,
В пущу до старого вчитися пробрався.
В свiтi ж тiльки й слави – що про дiдугана:
Святiсть його – щира, мудрiсть – бездоганна.
Фiлiдон просить старого вказати йому шлях у життi «святий i твердий». Фiларет вiдповiдае, що зi свiтом, поки живеш, треба боротися, i далi повчае:
«Не братайся з тими, хто все зло ховае.
Жий у дружбi з добрим – добрий серце мае,
Не вганяй за вiтром, як тi вiтрогони,
Хай в тобi панують розуму закони.
Тiльки так затям ти: в кому дух свобiдний,
Тому стелить доля шлях шорсткий i бiдний».
Фiлiдон, уздрiвши, що це не на руку
Старий собi плеще, враз вiдчув докуку:
«Вельми тобi вдячний, старче сивочолий!»
І поплентавсь далi. «Щасти тобi, доле!» —
«Хоч свята це мудрiсть, – дуже ж несучасна.
Добре, що я вибрався од дiда завчасно».
Неважко провести за цим вiршем паралель зi стосунками Сковороди i Ковалинського. Останнiй казав, що любив серце Сковороди, але цурався його розуму; шанував життя, та не брав у голову мiркувань його; шанував доброчеснiсть, та уникав його думок; бачив моральну чистоту, та не впiзнавав iстини його розуму; прагнув би бути другом, та не учнем його.
Фiлiдон знехтував порадою мудреця, але пiзнiше жорстоко розкаявся:
«Поможи менi ти, отче сивочолий!»
«Сину, ти запiзно вдавсь до моi школи!
Не слухав ранiше моеi поради, —
Нехай тобi свiт твiй у горi зарадить».
Але в добрiй душi Сковороди не було Фiларетовоi суворостi до свого учня; вiн, як тiльки мiг, залiкував рани Ковалинського. І майбутнiй куратор Московського унiверситету, осяяний близькiстю великого вчителя, як моральне вiдшкодування за все свое несковородинське життя пише саме тодi знамениту бiографiю Сковороди, де каеться у своiх грiхах. Та лише на коротку мить вистачило йому, великому сановнику, таемному раднику, чистоти й осяяностi, викликаноi близькiстю Сковороди, – невдовзi свiт знову заполонюе його в своi тенета. Чи саме не в складних стосунках Сковороди з його найулюбленiшим учнем ховаеться найбiльша душевна трагедiя великого мислителя й одчайдушного педагога, якого свiт не зловив, зате вiн зловив найдорогоцiннiше, що в нього було, – його найчистiшого i найобдарованiшого учня?!
Сковорода ж, як i Фiларет, воюе зi свiтом, як iз дияволом. Свiт не може його зловити, бо поет завжди займае наступальну позицiю. Тонко, без особливого натиску, але переконливо засуджуе вiн (для Ковалинського) тих, «хто дуже турбуеться про порядок всесвiту, а про непорядок у власних справах i не думае». Розкриваючи учневi стосунки людей у свiтi, вiн перекидае мiсток з античних часiв у сучасну йому дiйснiсть: «Для чого ж нам розглядати цi розкiшнi видовища поганцiв? Хiба свiт i народ – не краще видовище, до того ж безплатне, подiбне до вiдомого пiфагорiвського торжища? Ти бачив, як один стогне пiд тягарем боргiв, другий мучиться честолюбством, третiй – скупiстю, четвертий – нездоровим бажанням вивчити безглуздi речi. І хто iх всiх перерахуе?»
І виникае тверда переконанiсть у постiйному обов’язку бути завжди на чатах, бути на сторожi найдорогоцiннiшого, що хоче вiдiбрати зажерливий свiт, – чистоi, непотьмареноi душi. Сковорода звертаеться до юного серця Ковалинського, але широта його думки з незбагненною силою помножуе адресатнiсть.
Пiзнiше по честолюбству Ковалинського (а Сковорода одразу вiдчув, звiдки чигае небезпека на молодого хлопця, який згодом стане рязанським намiсником), фiлософ випустить i такi разючi стрiли: «Здоровий хлiбороб щасливiший вiд хворого царя – нi, вiн навiть кращий i вiд здорового царя».
З уст фiлософа часто зривались слова iдкi, якi вiн кидав прямо в розбещене обличчя свiту:
«Свiт – це загорожа для дурнiв i балаган порокiв», – як спiвае наш Палiнгенiй.
Тому найправильнiшим я вважаю – здобувати друзiв мертвих, тобто священнi книги. В числi живих е такi хитрi, скритнi й безчеснi пройдисвiти, що юнака у вiчi обдурюють, вливаючи свою отруту невиннiй простотi й особливо нападаючи на простих – коло них у цих змiй е надiя на здобич… О, бережись таких! Скiльки моральноi шкоди завдали менi посланцi диявола, обманувши мене. Як хитро вони вкрадаються в довiр’я, так, що тiльки через п’ять рокiв це вiдчуеш. Ах! Скористайся хоч моiм досвiдом! Я той моряк, що, викинутий на берег пiд час аварii корабля, iнших своiх братiв, яких чекае те ж саме, непевним голосом попереджаю, яких сирен i страховищ iм треба стерегтися i куди тримати путь. Бо iншi потонули i вiдiйшли у вiчнiсть. Але, скажеш ти, я можу i сам стати розсудливим пiд ударами долi. О мiй найдорожчий друже! Хiба ти не знаеш, що багато людей зазнае аварii корабля, рятуеться ж небагато хто – трое iз ста. Чи можеш ти ручитися, що ти врятуешся? Якщо у тебе е лiки, невже ти з власноi волi повинен прийняти отруту? Досить бiди, якщо ти через свою необережнiсть ii покуштуеш».
Посланцi диявола-свiту завдали Сковородi стiлькох моральних збиткiв, як вiн сам вважае, що застереження Ковалинському читаеться як виразна кардiограма життевих струсiв i нещасть самого фiлософа. Справдi, треба було самому дiстати надто болючi удари вiд фальшивих друзiв, вiд ницих пiдлесникiв, щоб обурення i застереження було таким щирим, але треба було бути й людиною такого духовного рангу, як Сковорода, щоб звести чисто педагогiчнi поради молодому друговi до статусу морального обвинувачення свiту, в якому живеш:
«О, справдi пекельна змiя! Це посланцi сатани, прикритi людським образом. Я сам зазнав на собi укусiв шести або семи таких отруйних гадюк. Який злий генiй скеровуе iх на простi серця? Що в них спiльного з людьми щирими, якi не знають i не мають нiяких хитрощiв? Що спiльного, питаю я, у рака зi змiею? Дiаметрально, як кажуть, протилежнi вони такого роду натурам i нападають на них, як вовки, безсумнiвно, заради вигоди. З таких людей робляться брехливi друзi, фальшивi апостоли, еретичнi вченi, тирани, тобто поганi царi, якi, пробравшись у надра держави, в лоно церкви, шляхами хитрощiв проникаючи, нарештi, в самi небеса, змiшують небо iз землею, часто весь свiт потрясають смутами. Але хто в достатнiй мiрi яскраво зобразить цих демонiв?»
Д. Лихачов пише про староруську людину як про людину, якiй було притаманне загострене вiдчуття значущостi всього, що подибуемо у звичайному буттi. Людина сприймае свiт у цiлому як величезну еднiсть, вiдчуваючи себе невiд’емною частиною цього свiту. Їi будинок розташований красним кутом на схiд. Покiйника кладуть у могилу головою на захiд – вiн мае лицем зустрiчати схiд сонця. Церкви повернутi вiвтарями назустрiч новому дневi. Схiд символiзуе собою майбутне, захiд – минуле. Це вiдчуття всезв’язаностi людини i свiту iз часiв Киiвськоi Русi дожило i до днiв Сковороди. Традицii староруськоi лiтератури жили в його творчостi, одягнутi в бароковi шати.
У староруськiй лiтературi писалося переважно про людей визначних, титулованих – князiв, митрополитiв, бояр. Та до визначних осiб за тих часiв вiдносили i самiтникiв. Слiд згадати ту величезну моральну вiдповiдальнiсть, яка лягла на плечi цих одиноких староруських iнтелектуалiв. Саме iм приписуеться староруськими письменниками величезний вплив на хiд свiтовоi iсторii. Не князь, не боярин, не митрополит, а святий чоловiк у розмовi з Богом, у заступництвi за окремих людей, а то й за суспiльний органiзм може здобутися на щось вагоме i значне в перебiгу життевих подiй.
Так, виходячи зi староруськоi традицii самiтництва, можемо розглядати подвижницьке життя Сковороди, основною домiнантою якого було очищення вiд всiлякоi скверни й ушляхетнення духу. Але то вже не було самiтництво – вiдбулося цiкаве схрещення античних традицiй (згадаймо спосiб життя Сократа чи Езопа) iз старослов’янськими. Сковорода, щоб досягти розкутостi духу, не викопував печери в глеi й не будував хижi в дрiмучому лiсi, не оточував своеi особи безлюддям, – навпаки – скарбами, здобутими на теренi фiлософського усамiтнення, вiн щедро дiлився з кожним. Будь-який егоiзм, духовний чи матерiальний, був йому вiдворотний.
У листi до Ковалинського, бажаючи допомогти юному друговi жити чесно i благородно, вiн писав:
«О, якби ж то у мене був духовний меч! Я знищив би в тобi скупiсть, убив би розкiш i дух нетверезостi, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх перед смертю i бiднiстю. О найсвятiша тверезiсть! О добра бiднiсть! О спокiй душевний! Як мало людей знае вас!»
Фiлософ був духовним мечем своеi доби. Вiн не тiльки викривав хижацьку iдеологiю i практику експлуататорських класiв, але й прагнув протиставити заповзятливому ентузiазмовi корисливостi, радостi падiння в свiтi плотських насолод атмосферу радостi духовного пiднесення.
Сковорода був сином свого часу, та вiн не йшов на Голгофу, долаючи сотнi верстов по чужих краiнах, вiн не видирав з рук iнших прочан уламки «справжнього» хреста i шматки плащаницi – iстину вiн знаходив у постiйних борiннях думки.
Сковорода манить своею моральною чистотою, повного узгодженiстю стражденного, але осяяного високими iдеалами життя з творчiстю – поезiею, фiлософiею, етикою. Його допитливий розум осягнув суперечностi свого часу, не задовольнився пересiчними його цiнностями, пiрнув у глибини античного свiту i винiс на поверхню своеi доби духовнi багатства. Босонiж пройшов вiн стовповими шляхами iсторii, бачив i вiдчув так багато, а все ж залишився дитинно-чистим, святим по-людськи, а не за куцими мiрками церковноi святенностi. Манить його скромнiсть i невибагливiсть людини, яка в останнiй перiод життя звела свою i до того мiзерну власнiсть до кiлькох речей – костур, сакви, флейта, книжка – i мандрувала з ними дорогами Слобожанщини. У ньому був потужний духовний магнiт, що притягував серця сучасникiв до людини, у якоi скромнiсть не фальшива i чистота не примарна. Якби нiхто й нiчого не знав про Сковороду, якби час не донiс його рукописних творiв, а народ не зберiг легенд про його життя, сама тiльки його епiтафiя змусила б людей замислитися. У чорнi часи реакцii, коли все прогресивне i вiльнодумне, здавалось, було мiцно впiймане в самодержавнi лещата, вiн пiдсумував свое життя цим викликом, в якому горда суть закута у войовничу простоту: «Свiт ловив мене, та не спiймав».
Вiриться, що Сковородi вдалося здiйснити в життi той iдеал людини, про який згодом скаже Шевченко такi незабутнi слова в своiй «Тризнi»:
Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..
III. «…Я ледве не торкаюся головою зiрок»
Найбiльшим досягненням украiнськоi поезii першоi половини XVIII столiття були вiршованi драми. Всi найвизначнiшi поети того часу були вихiдцями з Киево-Могилянськоi академii. Феофан Прокопович написав слов’яно-украiнською мовою трагедокомедiю «Владимiр, славенороссiйських стран князь и повелитель» (1705), а учень i послiдовник його Георгiй Кониський – драму «Воскресенiе мертвых» (1746). Викладач пiiтики, у якого вчився Сковорода, Варлаам Лащевський, написав близько 1742 року «Трагедокомедiю о тщете мiра сего, составленную Варлаамом Лащевским и репрезентованную в Академiи Кiевской». Вiдомо, що з Кониським i Лащевським у Сковороди були найтiснiшi стосунки, в своiх поетичних пошуках вiн багато в чому продовжував традицii киево-могилянцiв.
М. І. Петров справедливо стверджував, що «Сковорода був духовним сином Георгiя Кониського, цього гарячого шанувальника Феофана Прокоповича, i, отже, духовним онуком останнього».[3 - Петров Н. И. Первый малороссийский период жизни и научно-филологического развития Г. С. Сковороди. Труды Киевской духовной академии. – 1902. – № 12. – Т. 3. – С. 605.]
Сковорода захоплювався творчiстю Феофана Прокоповича, широтою його iнтересiв, вiрою в науку, розум, прогрес. Жоден з викладачiв академii уже не мiг пiднятися до його рiвня нi за своiм талантом, нi за блиском розуму, нi за вiльнодумством. А що Феофан Прокопович був людиною вiльнодумною, свiдчить хоча б його лист до Якова Марковича, в якому вiн одверто висловлював свое ставлення до епископського сану, який мав прийняти за розпорядженням Петра І. «Можливо, ти чув, що мене викликають для епископства: ця почесть мене приваблюе i спокушуе так само, якби мене присудили вiддати на поживу диким звiрам. Справа в тiм, що кращими силами своеi душi я ненавиджу митри, сакоси, жезли, свiчники, кадильницi й подiбнi забавки; доточи до того досить жирних i великих риб.
Якщо я люблю цi речi, якщо я шукаю iх, нехай Бог покарае мене ще чим-небудь гiршим… Тому я хочу докласти всiх зусиль, щоб вiдвернути од себе цю надзвичайну почесть i летiти назад до вас».[4 - Верховский П. В. Учреждение Духовной коллегии и духовный регламент. – Ростов-на-Дону. – 1916. – Т. 1. – С. 130.]
В академii була, звичайно, вiдома драма Прокоповича «Владимiр», в якiй автор змальовуе вiдому подiю з рiдноi iсторii – прийняття Володимиром християнськоi вiри.
Власне кажучи, апофеоз Володимира за логiкою сприйняття перетворювався на апофеоз реформаторськоi дiяльностi Петра І – пiзнiше Прокопович стане його близьким дорадником. Та нас цiкавить найбiльше в даному випадку все те, що Сковорода як здiбний учень взяв у своiх академiчних учителiв, якi були учнями i послiдовниками майбутнього президента синоду.
Твори Прокоповича з мальовничим колом дiйових осiб (Жеривiл, Пiяр, Курояд) не лише нагадують нам бунтiвничий клекiт Івана Вишенського з його знаменитими iеремiадами i прокурорськими звинуваченнями, але й майбутнiй солонуватий стиль Сковороди.
Моралiзаторська трагедокомедiя його вчителя Лащевського цiкава своiм викривальним пафосом. Про тогочасне суспiльство вiн каже, що його «вид?ть без слез не мощно». Люди загрузли в грiхах користолюбства, владолюбства, зажерливостi, пияцтва.
Лащевський картав не лише розпусникiв, але й розпусту розуму – адже це вона породжуе розпусту моральну. Його трагедокомедiя свiдчить про безперервнiсть сатиричноi тенденцii украiнськоi лiтератури, що вiд бурхливих iеремiад Вишенського йшла до гостро спресованоi думки Сковороди.
У Лащевського гнiв проти невiгласiв-богословiв ще помiркований:
Букварь тольки выучат единiй,
Да когда еще знают что и от латыни:
Запроси от писанiй везд? сочиняют,
Аки бы вс?х мудр?йши били, притворяют,
А спросиш к спасенiю нуж?йшаго слова,
Безотв?тна увидиш того суеслова.
У його учня вiн набирае сатиричного звучання. Сковорода тiкав од чернечого свiту, життя в якому означало б повiльну смерть, знущаючись iз нього: «П’ятеро людей бредуть у широчезних епанчах, що на п’ять лiктiв по шляху волочаться. На головах капюшони. В руках не жезли, а дреколiя. На шиi в кожного по дзвону з вiрьовкою. Торбами, iконами, книгами обвiшанi. Ледве-ледве рухаються, яко бики, що парохiальний дзвiн везуть». Сковорода шмагае на повний розворот плеча, вистьобуе з присвистом «героя свого часу», який: рухаеться й красуеться, як мавпа; вiдчувае, як кумир; мудруе, як iдол; непокоiться, як сатана; павучиться, як павутина; жадiбний, як пес; лукавий, як змiй; ласкавий, як крокодил. У цiй мозаiцi несумiсних рис чути мистецьке дихання на повнi груди, помiркованiсть тут проковтнута i забута…
Саме од Кониського, який пiдтримував новi вiяння в поезii, вiдстоював ломоносiвську систему вiршування, Сковорода сприйняв глибоке захоплення античною фiлософiею й античною поезiею.
Драма Кониського «Воскресенiе мертвых» мае внутрiшню спорiдненiсть з твором Лащевського. Безсмертя людськоi душi було у нього аргументом проти корисливостi соцiального зла:
«К в?чности я рожден. Как же стану им?нiя собирать, домы огромные без потребы созидать, влад?нiя распространять, не им?я в том нужды уб?дительной, особливо, естли тiе домы создаю на развалинах хижин нищих и сирот, естли влад?нiя моя тягость неудобосносная и разоренiе подданым моим; принуждаю их мякинами давитися, дабы сам, продавши хл?б их, просыщался и упывался в шумных на всякiй день компанiях: пять сот у меня собак гончих, да пять сот и крестьян моих от глада померло. И се ли приуготовленiе к в?чности?… Не помышляю о том, что в в?чности мн? будет не с собаками, но с поддаными моими, и что они будут мн? и судiи, и мстители».[5 - Житецький П. «Енеiда» Котляревського в зв’язку з оглядом украiнськоi лiтератури XVIII ст. – К., 1919. – С. 19.]
Сковорода сприйняв тезу «до вiчностi я народжений», але рiшуче вiдкинув мiстику загробного життя i воскресiння мертвих. Вiн теж ставить соцiальне зло перед судом вiчностi, але замiсть християнського «страшного суду» в нього дiе суд совiстi. Як це не наiвно, та рiшучiсть i смiливiсть такого кроку безсумнiвна.
Вiяння кращих умiв Киево-Могилянськоi академii мали вiдчутний вплив на творчий гiн обдарованого юнака. Нiщо не твориться само по собi, спалахи гострого розуму, хай i закутого церковною схоластикою, прориваються до серця Сковороди. Вiн теж свого часу написав був трагедокомедiю, яка до нас не дiйшла, та до нас дiйшли його вiршi й байки (до речi, курс про байку вiн пройшов в академii). Тут же, в стiнах академii, вiн успадкував i античну традицiю. Особливо приваблювала його особа i творчiсть Горацiя. Сковорода цiкавиться життям античного поета, його приваблюе те, що Горацiй понад усе цiнуе свою незалежнiсть. Коли Меценат подарував йому невеличке помiстя, вiн пише вiрш, у якому звучить вдячнiсть:
Все, що бажалось, – мое: ось i поля шматок,
Садок, а поруч проточна вода з джерела,
Невеликий лiсок! І лiпше, i бiльше послали
Безсмертнi менi; годi тривожити iх —
Хай залишить для мене цей дарунок Меркурiй.
Та, помiтивши, що Меценат за це ущемлюе його свободу, Горацiй намагаеться знайти такий шматочок землi й такi умови, де можна бути незалежним. Цiкаво, що саме цей аспект буття римського поета приваблював не тiльки Сковороду, а багатьох спiвцiв вiд Хераскова до Пушкiна – в заметiлi суспiльноi корупцii поети шукали затишку для творчостi, незалежностi од влади тиранiв.
Дiйснiсть вимагала свого: iмператор запропонував, щоб Горацiй писав послання i до нього: «Знай, я незадоволений, що в багатьох творах подiбного гатунку ти не бесiдуеш насамперед зi мною. Чи ти боiшся, що потомки, побачивши твою до нас наближенiсть, вважатимуть ii ганьбою для тебе?»
Важка рука iмперii лягла на вутлi плечi невисокого, пiдслiпуватого i гарячкового чоловiка, якого сучасники вважали генiем. Сковорода любив Горацiя, часто цитував його, багато строф римлянина органiчно вписалися в його оригiнальнi роздуми, та доля iм судилася рiзна – послань до можновладцiв Григорiй Сковорода нiколи не писав.
Викладаючи курс пiiтики у Переяславському та Харкiвському колегiумах, вiн мав практично вчити учнiв не лише розумiтися на поезii, але й вiршувати. Хоча б у такий спосiб:
Здрастуй, найдоброзичливiша iстото, мiй Михайле!
Я знайшов гавань, прощайте, надiе й щастя!
Досить ви грали мною, грайте тепер iншими.
Цей виключно витончений двовiрш запозичений у того невiдомого автора, який, хто б вiн не був, досить красномовно i детально описав гомерiвським вiршем (Жильблазовi) блукання, я не маю сумнiву в тому, що вiн i тобi сподобаеться. Задля вправи ми переклали його ямбiчними вiршами так:
Я вже доходжу пристанi, прощай, надiе i щастя;
Ви досить грали мною, грайте тепер iншими.
Спробуемо тепер передати це також вiршами подвiйного розмiру, якщо це буде до вподоби музам:
Пристань прийняла мене в свое лоно,
Надiе i щастя, прощайте!
Перестаньте грати мною,
Тепер вже грайте iншими!
Але спробуемо також дати це вiршами, що чергуються: ти, мiй любителю муз, поклич iх на допомогу, можливо, вони сприятимуть тобi:
Мене вже зогрiвае в своему лонi спокiйна пристань;
О надiе i щастя, прощайте!
Не хочу бути бiльше вашою iграшкою, досить.
Тепер вже грайте iншими…
Потiм, коли старанний учень надiшле своi неоковирнi рядки, поблажливий учитель аж захлинатиметься вiд щастя, що поезiя близька його молодшому друговi:
«Здрастуй, сило занять моiх, Михаиле найсолодший! Посилаю тобi назад твоi священнi вiршi, злегка виправленi – не щодо змiсту, а щодо метричного розмiру. Менi все твое так подобаеться, що не дивно, коли цi вiршi я декiлька разiв цiлував».
Поет пише вiршi й тодi, коли хитрий i пiдступний свiт розставляе на нього тенета, пише, щоб не попасти в тенета, наче римлянин складае жертву богам, щоб врятували його з прикроi ситуацii:
Як кажуть люди, рай настiльки прекрасний,
Що в ньому приемно може жити людина в самотностi.
Якийсь iз мудрецiв на питання, що таке справжня мудрiсть,
Вiдповiв: бути собi союзником i собi рiвним.
Так, для мудреця раем буде будь-який берег,
Будь-яке мiсто, будь-яка земля i будь-який дiм.
Це, мiй дорогий, я написав за снiданком, страждаючи не вiд чого iншого, як вiд нудьги самотностi. Цього не сталося б, якби я пiшов на той вiдомий бенкет мудрецiв. Щиросердно тобi признаюся, що для благородноi людини нiщо не е таким важким, як пишний бенкет, особливо коли на ньому першi мiсця займають пустомудрецi. Тепер я щасливий i, посмiявшися, врештi-решт, iз цього, написав тобi, кого я нiби бачу перед собою i з ким нiби говорю».
Ця вiршована гетакомба з прозовим коментарем, в якому вiдчутнi натяки то на Платонiв «Бенкет», то на пустомудрi бенкети поплiчникiв Крайського, мае дивну силу – в нiй чути сковородинську тугу за щирими друзями, за справжнiм життям, за благородством стосункiв. Звiдси – таке одчайдушне звiрення юному хлопцевi, який ще тодi не мав духовних сил збагнути цей крик поетовоi душi:
Щасливий той, хто уникае справ,
Як давне плем’я християн.
Хто серце удосконалюе чеснотами
І очищае його читаннями священних книг!
Гiрка турбота не охоплюе такого серця,
І нiякий страх не тривожить його.
Твердими зубами не гризе його чорна заздрiсть,
І не пожирае його препогана похiть.
В спокоi проводить вiн приемний час.
В мирi з небесними…
Але досить!
Повернувшись зi школи, я твердо вирiшив грунтовно поговорити з тобою про пороки чернi й зразу ж написав цi вiршi, взявши за зразок Флакка. Що поробиш? Така я людина: для мене немае нiчого приемнiшого, нiж цi дрiбницi. І якщо я зустрiчаюся з людиною, яка захоплюеться такими ж дрiбницями, яледве не торкаюся головою зiрок…»
Як бачимо, причина вiршування досить проста – подiлитись у вiршованiй розмовi з юним другом про пороки чернi, а отже, й застерегти його вiд цього лиха. Од еднання спорiднених душ приходить найбiльша радiсть…
