скачать книгу бесплатно
Кричимо, що квiтнем —
Не червоним вже вогнем,
А жовто-блакитним!
(«Поколiння – бiжутерiе…»)
Нiчого iншого не лишае доля, як «меча гострити об Сiзiфiв камiнь», ставати на чати захопленоi в полон полум’я рiдноi землi, власноi душi, волаючоi, незагасноi, i кричати, кричати… Якщо вже й крик не пiднiмае на прю з цим вогнем опущенi хохлацькi п’ястуки, треба братися за меч:
Отож вихоплюй сто своiх мечiв.
Тож тисячi здiймай на безголов’я,
На це хохлацьке вiчне малокров’я…
Рубай – удень,
А плач – хiба вночi…
А вже свище осiнь у сурми, розкутурхане ним чорне попелище нiяк не заiскриться живим вогнем всеукраiнського державного самоздiйснення, i згадуеться вiрш, прочитаний на І з’iздi Руху, вiд якого повiяло «вересневим сонцем самоти»:
Та вже тисячолiття нами котять.
Та вiчнiсть чорна б’е без каяття.
Що ж нами вродить? Нами й заскородять?
Нема народу – то пощо життя?!
Здаватися поет не збираеться, хоча все частiше насолоджуеться самотнiстю:
Та не здаюсь: тривожу лiрою
Запеклий свiт й холодну кров
І в осiнь теж iду з довiрою,
Як у весну запеклу йшов…
І хоча поет чуе, як «дише в горлi осiнь», як сивiе i далiе рiдне село Телiжинцi, яким навiк ужалена його душа, йому все частiше прагнеться «дихати духом його трудним» i «жувати буденну його солому». Адже там, у Телiжинцях, першовитоки, першоростки його насолоди вiд слова i його вiчних словесних мук, повсякчасних борiнь зi словом…
Там, у споришевому дитинствi, в холодних росах i в скрипiннi замороженого снiгу пiд валянками Драча-школяра, в тихих вечорових бесiдах сусiдок i в подивi перед першим озвученим складом…
«Поезiя – нескiнченна, як саме життя. Для мене принаймнi вона – вся в дитинствi, – говорив поет. – В тих шаленствах червневого дощу й краплинах сонячноi роси, у щедростi сонця, з якими ти вперше зустрiвся…»[1 - Драч І. Витоки поезii // Прапор комунiзму. – 1983. – 20 листопада.]
У розлогiшiй розмовi на сторiнках «Литературной России» Іван Драч повторить ту ж думку, що корiння його поезii в дитинствi – в огромi краплi роси, в шаленствi червневого дощу, в канонадах грому i граду, в безмiрi щедротного сонця, в першому спалаховi ненавистi до чужинцiв, до фашистiв, якi осквернили купанням неглибоку i священну криницю на лузi бiля калини…
Вони вже й далекi, цi роки дитинства, цi першi уроки людяностi й ненавистi, подиву перед словом («Слово народне – чiпке, влучне, то нiжне, то убивчо невiдпорне – мiй перший учитель в поезii»), перед народним спiвом – весiльно-величальним, сумовито-елегiйним, жартiвливо-вiдчайдушним, перед колядками, щедрiвками i купальськими пiснями. Але й близькi цi днi дитячi, бо з кожним роком, з кожним новим сповiдально-вимогливим поглядом у себе, в своi «труди i днi» все частiше солодкаво-болючим щемом тривожиться серце при спогадi про те, що вже не повернеш i вповнi не вiдтвориш у словi. Можливо, тiльки тепер, коли невмолимо час вивершуе лiк життя до сиволiття, поет так пронизливо ясно вiдчувае й усвiдомлюе, що без сповiдальноi – до немилосердноi, самокатувальноi вiдвертостi – проникливостi в сенс своеi творчоi працi, у смисл свого подальшого життя не вдасться наблизитися до iстинностi спiлкування образним словом з минулими i сьогоднiшнiми Телiжинцями.
Телiжинцi виступають в усiй творчостi поета своерiдним моральним iмперативом, яким вивiряються цiннiснi орiентацii Драча-поета, Драча-громадянина. Не випадково вiн згадуе про тi уроки етики, уроки моральностi, якi подавали йому, малому хлопчинi, його бабусi. «Можливо, найголовнiшi етичнi коренi моi вiд двох бабусь – баби Корупчихи i баби Маройки. Перша – втiлення добра непоказного, тихого, скромного. Друга – втiлення доброти войовничоi, зухвалоi, перекiрливоi, викличноi. А як вже вони ненавидiли одна одну – цi основоположницi моеi моральностi! В моему характерi щось вiдклалося i вiд iх несумiсностi».[2 - Драч І. Духовний меч. – К.: Рад. письменник, 1983. – С. 344.]
Зрозумiло, вiдклалося щось вiд несумiсностi добра тихого, лагiдного i добра войовничого, незмирливого, навiть зухвалого не лише в особистому характерi поета, але й у характерi його поезii, вплинуло на принципи поетичного свiтобачення, свiтосприймання. Бунтiвливий дух Драчевоi поезii своерiдними протуберанцями вибухае i в наступних збiрках – мовби продовжуючи свiй родовiд вiд «Соняшника», «Протуберанцiв сонця», «Телiжинцiв», але з виразно заглибленим поглядом у свiй внутрiшнiй свiт. Перефразовуючи рядки Р.-М. Рiльке, якi поет узяв епiграфом до вiрша «Пам’ять», можна узагальнити: поезiя Івана Драча на сучасному, так би мовити, етапi розвитку свiй космiзм мислення спрямовуе не в напрямку галактичних зiр, а до зiр земних, до зiр-вiконець телiжинських хат, свiтлом яких зiгрiваеться i душа поета, i його погляд на тривоги планети:
Я вдивляюсь у свое життя,
Так я йду чи нi – скажи менi.
А було б колись того знаття
У дитинствi тому, в напiвснi.
Все суворiш, все нещаднiш б’е
Крига по сумних моiх словах,
Та зоря з Телiжинець як е,
Що стоiть у мене в головах.
(«Я вдивляюсь у свое життя…»)
Уже не так пишно i негадано рвiйно розростаються до гiперболiчних розмiрiв метафори, iх поет пiдкоряе зосереджено цiлеспрямованому вираженню iдеi вiрша, змушуючи працювати на основну думку так, щоб яснiше ii увиразнити i чiткiше означити авторську позицiю. Поет стае безжальнiшим до себе, до своеi поезii, бiльше народжуеться сумнiвiв, тривожнiшае погляд у минуле. Образ млина («Так млин шумить…») символiзуе швидкоплинний нестрим щоденностi, яка перемелюе лiта поетовi й жадiбно чекае, коли вiн примчить на шум вiчноi рiки життя:
Все млин шумить. Тлумак везу я,
Наохляп мчу на клич рiки,
І чвал коня, мов шал Везувiя,
Ось-ось шпурне пiд заставки.
Жадоба шаленого лету крiзь роки в нестримному прагненнi вiддати вповнi себе в це мливо дiяльного життя з вiдчайдушною зухвалiстю перекривае фатальну неминучiсть зникнення у шумi вiчноi рiки. І хоча порiвняння «мов шал Везувiя» почуваеться в цьому вiршi чужорiдним, мовби десь причаiлося напохватi для нелегкоi рими «везу я», вiрш розгортаеться в суцiльну метафору, перевагу перед якою в цiй збiрцi можна вiддати хiба що вражаюче образнiй «Литовськiй Погонi». І в нiй, в образi-символi литовськоi погонi, оживае ота особливо нещадна спрага самосуду, спрага сповiдi-вивiрення, сповiдi-очищення, яка так виразно i послiдовно пронизуе цю збiрку:
Що менi в тих запiнених конях?
Чом не гасне видiння жахне?!
Стародавньоi Литви Погоня
І батожить, i смужить мене.
Поет стривожено запитуе себе, чому цей образ воякiв на шалених конях, побачений на стародавньому гербi мiста Вiльно пiд назвою Литовська Погоня, який окрилив Максима Богдановича на створення славетного патрiотичного вiрша, забирае його совiсть у полон, вимучуе ночами, змушуе до нещадних очищень:
Може, все, що мене обiмшило, —
Лестi зашморг, достатку шлея?
Тож мечем харалужним, не шилом
Бий мене, щоб отямився я.
Витни гидь мою, вижери жаром,
Прокопить, прогрими, протопчи —
Пiд твоiм громопадним ударом
Я здригаюсь i стогну вночi!
Ця непогамовна душевна потреба зумовлена не скептичним усвiдомленням безпорадностi самовираження i не капiтуляцiею Слова перед громаддям проблем свiтового масштабу, а передусiм усезростаючою самовимогливiстю поета, його бажанням вийти на новий – вищий i вiдповiдальнiший – виток поетичного осягнення людини i свiту. Такою ж безжальною потребою вивiрити себе на нових координатах життевого досвiду i поетичноi майстерностi вражае «Балада про пера». Мимоволi зринае в пам’ятi символiчний образ Ворона Едгара По, коли народжуеться образний ряд мiстично-пророчих з’яв алегоричного вираження емоцiйно-смислових контрастiв Поезii. Конфлiктна невiдповiднiсть мiж засобами вираження i можливостями поетичноi музи згармонiювати трагiчну суперечнiсть свiту змушуе поета ставити болiснi питання, а не формулювати задовiльнi вiдповiдi. Заманливо скористатися i мудрим пером сови, i шалено смiливим пером орла, i промiнно-свiтлим пером солов’я, i хочеться пестити улюблене, ясне, ранкове, жайворонкове перо, але душа почувае, що жодне iз цих пер не виповiсть усього, що гримить цим полiтично контрастним свiтом. Кожне окремо не виповiсть, тому, можливо, поет тулить до серця всi цi пера i не вiддае жодне на вимiну. А чому?
Чому iх сила завжди на завадi —
Й вони в душi взаемно перетятi,
Й коли гримить свiтiв лихий огром,
Найбiльш пишу нiмим своiм пером?!
Цей же мотив вiчноi безпорадностi перед бiлим аркушем паперу пронизуе «Бiлу баладу». Процес творчого самокатування («О мазохiзме, хiба тобi тужно? Аркуш наситився – бiла блощиця…») нагадуе поетовi безпорадних дiтей на бiлiм снiгу, якi навчаються ходити бiлiм свiтi, – так творчий задум розтинае лезом паперу вени й обезкровлюе до болю тiло i душу. Навiть ота жанрова сцена, яку зауважив поет на березi океану («Хлопчик будуе фортецю, Океан – навпаки…»), народжуе асоцiацiю вiчноi боротьби творчоi людини з океаном часу, нерiдко безпорадноi i безперспективноi, але мужньоi i достойноi людини, бо iсторiя людства пiдтверджуе, що ця боротьба приносить успiх, безсмертя в часi («Хлопчик i Океан»).
Могутня енергiя цього запитання-вiдповiдi характерна й для iнших вiршiв, вона змушуе поета вiдповiдально замислюватися над життям i творчiстю своiх попередникiв i сучасникiв («До Гоголя», «Вiрменський хлiб», «Незворушнiсть»). Йому все частiше хочеться припасти до джерел, вдивитися в образ нацiональноi iсторii, трагiчного i героiчного буття народу.
Спрага пiзнання нацiональноi iсторii така невтолима, така пекуча, що не дае спокою буквально «нi вдень, нi вночi», – подii, постатi, навiть речi викликаються запитально з минулого, громадяться, вимагають оприлюднення на паперi. Іван Вишенський, Григорiй Сковорода, Устим Кармелюк та Іван Гонта, Тарас Шевченко i Микола Лисенко, Василь Стефаник та Іван Франко, Богдан Хмельницький i Марiя Заньковецька, Йосип Слiпий i патрiарх Володимир – кого тiльки не викликае його уява з глибин iсторii на дiалог, на поселення в його суверенному художньому свiтi з тим, щоб поет заплiднив iх оригiнальним символiчним кодом.
Іван Драч переважно здiйснюе пошуки в сферi духовного, де потреба самосвiдомостi й морального очищення превалюе над зображенням побаченого, над картинами людського життя i природи. І хоча поет не уникае сюжетних вiршiв, вiршiв-портретiв, вiршiв-картин, головне для нього – пiдпорядкувати зовнiшню фактуру вiрша вивершенню образу внутрiшнього стану чи настрою. У вiршi «Калина на тому свiтi» образ калини з лугу в Телiжинцях «прорiс» i вразив своею слiпучою виразнiстю («Червонi грона груденят були // Запаянi прозорим хижим льодом. //По пахви дерево в снiгу стояло…») за океаном, коли натомлений поет виборсувався зi сну, вражений дивовижною асоцiацiею iменi маленькоi дiвчини Калини з рiдним деревцем. Прозвучало з вуст матерi це iм’я – i ввi снi народився образ калини:
З Телiжинець калина проросла,
Прорвавши твердь кремнисту планетарну,
Щоб мiг до неi серцем притулитись
В цiй завiрюсi, в скрусi свiтовiй…
Здавалось, суто фрагментарнi, випадкового нашарування деталi й спостереження, але якщо в них е нервовий вузол, який зв’язуе iх з особою поета, зi станом його душi, з настроем мислення, вони переростають у самостiйне мистецьке явище. Ось невеличка мачинка загорiлась чистим вогнем квiтування за пiвкроку до пекельного лихолiття зими («Мачинка»). Поступово наростае фiлософське осмислення сутi й мужностi малого життя, в якому е велика доцiльнiсть iснування в свiтi природи. Вибухае воно i палае, попри всi безнадiйностi подальшого iснування, i своiм нестримним вiльним горiнням утверджуе iстиннiсть, закономiрнiсть будь-яких природних форм життя на землi:
Є виклик силi тiй вогненнiй,
Провiщий е i дивний знак —
Над смерть горить манюнiй генiй:
Кульгавий, впертий, точний мак.
Чом нас так вабить це палання,
Аж завмираем лячно ми,
Мов вогневинка ця остання
Перед лихим вогнем зими?!
Знову ж запитання-вiдповiдь, знову роздум i сумнiв, знову прагнення змусити нас замислитись i шукати для себе вiдповiдь-самоочищення.
Образ дерева в наш екологiчно тривожний час породжуе в уявi своерiдний технологiчний процес його переробки в папiр для нього, для поета, який словом чистим i ясним повинен оправдати цю жертву:
Постiй. Спинися. Не рубай. Зажди.
Зупиним шал словесноi води.
Бо ж тiльки на ясну i чесну пiсню
Зрубати можна цю криницю кисню!
(«Дерево»)
Таким же вражаюче предметним е образ залiза у вiршi «Залiзо». Динамiчна експресiя нагнiтання цього образу вiд рядка до рядка витворюе гiперболiчне уявлення про жах «озалiзнення», охолодження планети:
Од залiза на лютiй орбiтi
Аж заточуеться Земля…
Пригадаймо, що про XIX столiття писав Є. Баратинський: «Век шествует путем своим железным», а що вже казати про В. Брюсова, Е. Верхарна, О. гастева, М. Семенка…
У багатьох вiршах Івана Драча вiдчуваеться характерне для нашого часу прискорення i нарощення асоцiацiй, якi в калейдоскопiчнiй мiнливостi не втрачають основних iдейно-смислових контурiв i водночас володiють емоцiйно-експресивним впливом на читача.
Іван Драч, як нiхто iнший з сучасних украiнських поетiв, «розiп’ятий» на вiтрах часу; вiн змушений пiдкорятися йому – звiдси така динамiчна мозаiка настроiв i переживань, широка амплiтуда тем, образiв i асоцiацiй, звiдси його прагнення смiливо ступати в больовi мiсця сучасностi, пропускати крiзь себе високочастотнi хвилi iнформативних перевантажень. В його уявi пульсуе наймодернiший образ сучасноi цивiлiзацii, де стiльки нових понять, речей, явищ, майже не закорiнених у мiфологiю i передiсторiю украiнського буття, якi проступають у його поезii як таемничi прообрази майбутньоi свiтобудови, як знаки новоi цивiлiзацiйноi якостi та як есхатологiчне знамення («Балада про кiбернетичний собор», «Балада ДНК – дезоксирибонуклеiновоi кислоти», «Чорнобильська мадонна», «На днi роси, або Внутрiшнiй дiалог з приводу випуску енциклопедii кiбернетики»):
Чорний атомний клекiт
Так нуртуе нас – мене i добу,
Так вимучуе совiсть i мозок,
Що кусаемо груди матерi…
(«Симфонiя «Леонардо»)
Іван Драч прицiльно вглядаеться в цей мерехтливий свiт технологiчних знакiв i смислiв, прагнучи виразити кенотипiчний рiвень сучасноi цивiлiзацii, до якоi поет мае якийсь особливий, жадiбний смак. Вiн чутливо вiдтворюе технiчну пластику речей без захоплення технократичним майбутнiм та без соцiально-естетичноi войовничостi. Це радше тривожнi роздуми, якi переростають у метафоричнi передбачення i похмурi сюрреалiстичнi вiзii:
Що маю нести в сивi синi далi?
Пшеничну ласку в молодих руках
Чи чорний рак водневих вакханалiй,
Що серце iсть п’яти материкам?
Поет все частiше озирае цей несамовитий свiт «скептичним зором мудреця», очi все запитальнiше зазирають у глибини власноi душi, уникаючи несподiваних асоцiативних зiткнень. І хоча його метафорично-асоцiативне поле широке, проте соцiальнi, публiцистичнi акценти часто триножать баскi асоцiативнi злети буйноi фантазii. Болить щоденнiсть, косить хижим оком полiтика, зазивае i знесилюе огромом проблем, на якi вiдповiдей нема; нависають холодним осiннiм дощем отруйнi тумани наруг i образ, претензiй i зобов’язань – усiм ти повинен, за все ти маеш давати одвiт – за передчаснi втрати побратимiв i за рухiвськi подiли-розколи, за нелади у свiтовому украiнствi та за бездiяльнiсть украiнськоi iнтелiгенцii…
Усе рiдше метафора домiнуе над думкою, бiльше того, моралiзаторська сентенцiя пориваеться пригасити гру абстрактних колажiв, цю яскраву стихiю образних вiтражiв, без якоi ми не уявляемо Драча-поета. Народжуються вiршi, до яких вiн робить часову «прив’язку», але й без цього уточнення адресата, мовби з метою застереження вiд надто розлогого розширення цих образних узагальнень, читачевi неважко вiдшукати реальнi аналогii. Багато образно-смислових конструкцiй Івана Драча будуються на парадоксальному зiткненнi «чужорiдних», незближуваних асоцiативних образах (творчiсть – форма мазохiзму; чистий аркуш паперу – бiла блощиця, яка випивае кров поетову; новонародженi рядки – дiти на бiлiм снiгу, – i це лише з одного вiрша «Бiла балада»), але саме ця «чужорiднiсть», нерiдко алогiчна контрастнiсть руйнуе стереотип сприйняття традицiйноi поезii, особливо поезii украiнськоi з ii послiдовно пестливим викохуванням нових поетичних квiтiв на щедрiй грядцi народнопоетичноi творчостi. Іван Драч не з такою безоглядною зухвалiстю, як, скажiмо, Андрiй Вознесенський, перенасичуе багаторазово ускладненими метафорами вiрш – в украiнського поета почуття iдейно-естетичноi спiвмiрностi образу i думки внутрiшньо виважуеться орiентацiею на глибинне чуття фольклору.
Згадаймо цикл поета «Балади з криницi фольклору». Але коли вже йде мова про домiнантний образ-символ калини, то пригадаймо першу збiрку «Соняшник», а в нiй вражаюче могутню симфонiю «Смерть Шевченка» з рядками:
Петербурзьким шляхом, по колiна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраiна,
Муку притуливши до чола.
І намисто сипалось пiд ноги,
Нiби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину», – слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.
«Може б, сину липового чаю
Чи калини, рiдному, бува…»
А дорога ген до небокраю —
На дорозi мати ледь жива.
Згодом у «Протуберанцях серця» такi фольклорнi образи-символи, як вишня, м’ята, вода, терен i особливо калина, одержать свое творче переосмислення, хоча увага критики до освоення І. Драчем фольклорних мотивiв i образiв була найчастiше лише констатуючою. Приваблювало iнше, а саме: полемiчна пристрасть, експресивна яскравiсть новочасного образного мислення, нацiленiсть на конкретну суспiльно-публiцистичну тему, яку поет формулював негадано метафорично i з нiчим не впокорюваною афористичною зухвалiстю (цикл «Балади з криницi фольклору»). У кожнiй новiй книзi поезiй цi спалахи яскравого образного «перекроювання» узвичаених iстин вражають, але поет уже цiлеспрямованiше притишуе себе, бiльше дбаючи не про фiзичну суть вiрша, а про внутрiшню, духовну його роботу на емоцii i розум читача. Навiть бiльше того – не стiльки читача, як себе, наче своiми вiршами звiльняеться вiд непосильного тяжiння сумнiвiв i переживань на власному сумлiннi, на власнiй совiстi. Вiн не приховував, як важко йому даеться оцей процес самоочищення, цей труд душi й тiла:
Коли орлом,
Коли волом —
Сиджу за столом.
Орлинii крила
І ремигання вола?!
Се ж патологiя,
Навiть зла…
Та тiльки двосила
Орла i Вола
Народжуе крила —
Крила в стола…
(«Коли орлом, коли волом…»)
Отак орлом i волом виборюе поет у Словi право на сумнiв i сум’яття, пiдстьобуе або, як вiн сам любить говорити, «батожить» самоiронiею («Іронiя», «Сум’яття», «Нiколи», «Обходити десятою дорогою», «Переливати з Пустого в Порожне»), а то й з розкутою сповiдальнiстю признаеться, що час вивiтрюе в ньому романтизм, що вiн винищуе в собi лжу й iржу:
І дивлюсь на сонце не орлом,
А скептичним зором мудреця —
Пiд совиним молодим крилом
Лиса мудрiсть проживае ця.
(«Чом соромлюсь пишноти прикрас»)
Поет iз iронiчною дозою скептичностi сприймае фальшив’я слав, яке накочуеться на тих, котрi колись були для нього уособленням шляхетностi, а тепер iз хижим нетерпiнням рвуться до фiнiшу, де iх чекае «стрiчка слави з димом нагород». Але це не лише осудження стороннього позирання глядача на забiги iнших за славою. Це ще й застереження для себе, спроба задуматися, а чи особисто ти не береш участi в цьому виснажливому для душi, а отже, для поезii марафонi крiзь заслiплення телевiзiйними юпiтерами, крiзь принаднi для самолюбства радiоiнтерв’ю, газетнi портретування («Я дивлюсь на це фальшив’я слав…»).
У цих контрастах настроiв, роздумiв i узагальнень е своя полемiчна правота. Передусiм правота позицii, вiрнiше, критичного погляду на все, що оточуе поета, – на славу, яку всi спiвпереживають (однi – з захопленням, iз радiстю за успiхи улюбленого поета, iншi – з заздрiстю, зi скептичною недовiрою до того, чи спiвмiрна слава й поезiя), на сумнiви i переживання, яких нiхто, крiм поета, не знае, а якщо вiн i виливае iх на папiр, то чи кожен повiрить, що все це переболене власним серцем, а не е наслiдком поетичноi версифiкацii на тему…
Тому з’являеться в поезii Івана Драча образ Великоi Води – алегорiя не проясненого логiкою, не виявленого системою доказiв, не висвiтленого до чуттевого «визнання» настрою душi. Їi не можна назвати нi старiстю, нi мудрiстю, нi розчаруванням, нi усвiдомленням, нi сумнiвом, нi пiзнанням… Це той настрiй душi, це той стан думок i почувань, коли поволi час розставляе на своi мiсця цiнностi та життевi орiентири, коли зрiлiсть не спiшить авантюрно зазирати в майбутне i коли майбутне змушуе сповiдально озиратися в минуле, коли коло друзiв рiдiе i роки дихають тверезою духовною самотнiстю. Тодi й запраглося дослухати «голосу з-за двохсот лiт» i написати болiсно-зворушливий, сповiдальний «Лист до калини, залишеноi на рiдному лузi в Телiжинцях», бо
Летить з дитинства сизопера птиця
І прямо в душу тяжко загляда!
(«Мiй син фотографуе мою матiр»)
На дитячих спогадах, пiдсилених фантазiйним розкриленням реальних подiй, народжуеться поема «Вiра, Надiя i перша моя любов». Чому для нього «заговорила» трагiчна доля двох молоденьких розвiдниць – Вiри i Надii, шаленим вихором вiйни занесених сюди, в принишклi серед снiгiв Телiжинцi, i тут стривожила дитяче серце? Мабуть, тому, що з болiсною гостротою сьогоднi постае перед людством проблема миру, що вiйна знищуе передусiм молодi життя i тривога за долю майбутнiх поколiнь, за iхне моральне право жити в мирi, любити i народжувати дiтей неначе розтинае невидимим скальпелем i спогад поета, i погляд на сьогоднiшнiй день, i його мрii та роздуми про майбутне планети. Іван Драч у поемi баладно виповiдае спогад-роздум, наче воскресае давне, минуле з тим, щоб нинi, у мудростi життевого досвiду, усвiдомити, чия ж вина в цiй трагедii. Сьогоднi поет бере у свiдки пам’ять свою i своi першi почуття, думки-судження баби Маройки i баби Корупчихи, передчасну загибель юних Вiри i Надiйки, сивину, мов сиву рану, капiтана. Збiгають роки, замiтають слiди вiйни снiги часу, але не пригасае в душi бiль першоi закоханостi й жах- не для свiдомостi прозрiння того, що мiж життям i смертю iснуе ледве вловима i легко долана межа. Шiсть десятилiть вiддiляють поета вiд тих реальних чи нереальних («Чи все це наснилось? Було – не було?») подiй, але в душi пам’ять про них непогасна.
Повернення з вершини духовно вартiсних лiт до першоджерел тiеi Великоi Води, яка шалено крутить його, сьогоднiшнього, у вирi роздумiв, сумнiвiв i тривог, – таким бачиться концептуальний вимiр творчих зусиль одного з найоригiнальнiших поетiв сучасностi. Не випадково, а закономiрно образи-символи Телiжинцiв i калини символiзують вiчну причетнiсть душi поета до цих рiдних до щему в серцi, неопалимих орiентирiв життя i творчостi:
