скачать книгу бесплатно
Не лише кожне поколiння, але й кожна людина, яка бодай один раз на рiк вважае себе поетом, по-своему визначае поезiю.
Тiцiана Табiдзе вбили, а Галактiон Табiдзе, генiального обдарування поет, був улюбленцем Сталiна. Та хiба Галактiон не носив муку за Тiцiана та iнших замучених протягом цiлого життя? Хiба Максим Рильський не мучився за iнших неокласикiв – героiзм останнього вчинку Михайла Драй-Хмари, коли вiн «пiдставився» за молодого соузника i був розстрiляний, може бути частиною такоi ненаписаноi украiнськоi лiтератури, яка привабить багатьох байдужих i непросвiтлених украiнiкою.
Белла Ахмадулiна прекрасно переспiвала цей вiрш Галактiона Табiдзе, а менi закортiло звернутись до оригiналу, колись я з моiми грузинськими колегами, звичайно ж, за столом не без вина, вiв розмову про Тiцiана i Галактiона. Листування Бориса Пастернака з грузинами, свого часу опублiковане у «Вопросах литературы» багато чого може розтлумачити. Сталiн був сучим сином не лише украiнського народу. Але вiн прицiльно залишав найобдарованiших, i вони носили свою генiальнiсть, перемiшану зi страхом, як коктейль вiрнопiдданства i послушенства.
Про це треба питати Поезiю, чи запам’ятала вона серед мiльярдiв тих, хто приходив до неi, i мое iм’я. Вчора серед мотлоху своiх паперiв надибав коротенький лист Омеляна Прiцака, свого давнього знайомого з 1966 року, вiдомого вченого-тюрколога, який тодi був членом комiтету по присудженню Нобелiвських премiй. Вiн свiдчить, що висував Павла Тичину, Лiну Костенко i мене, грiшного, на цю високу нагороду. Sapienti sat!..
А вибрали iнших. І цього досить… Бувае i таке, що нагороджених забувають, а ненагороджених цитують i теж забувають, хто це написав. Забуття – це найоптимiстичнiший лан людськоi iсторii.
Та Поезiя на ньому пробиваеться зiрками кульбаби сьогоднi, а завтра пухом кульбаби (саме слово яке – кульбаба, а не какой-то там одуванчик-надуванчик!..). Хто просто тiшиться, що йде весна, що можна знову топтати не лише ряст, але й кульбабу, хто з них салат робить, хто варення…
А от Катерина Бiлокур учила, що кожнiй квiтцi на землi вiдповiдае зiрка в небесах. І саме в цьому – Поезiя…
20.04.2010
«Я прийшов знайти, а не шукати…»
Поет Іван Драч – яскравий представник романтичного шiстдесятництва. Епохи, яка намагалась вiдiйти в бiк поезii чину, або ж чистоi поезii, без обридлих iдеологем сталiнськоi доби. Разом з тим лiтератори спонтанно творили щось на кшталт нацiональноi iдеi. Вiдтак чистоi поезii не вийшло. Шiстдесятники шукали правди та забороненоi Украiни. Отже, тяжiли до публiцистики. Хтось за це поплатився життям та свободою, iншi на так званiй «бiльшiй зонi» писали в шухляду. У моiй розмовi з Іваном Федоровичем щось залишилось непромовленим. Межа вiдвертостi – особиста справа.
– Шiстдесятництво – конформiзм iнонконформiзм. Як усе це iснувало водночас iпоруч?
– Менi важко якось розмежовувати одне вiд другого. Таким був той час i то був мiй час, i я мусив його освоiти… Знав, що не воюватиму з полiтичною системою, бо я безсилий ii змiнити. Я прийшов, щоб тут бути i прийшов знайти, а не шукати. Це не моя сентенцiя, а Пабло Пiкассо. Пам’ятаю, коли редагувалась моя перша книжка «Соняшник», менi сказали, що iй не вистачае якогось iдеологiчного прапорця… Що ж, будь ласка, я буквально на ходу, на колiнi нашкрябав вiршика про Ленiна… Не задумувався, що в майбутньому воно може зовсiм iнакше потрактуватися. Тим бiльше, що я був органiчним пiонером, органiчним комсомольцем i був щасливий, коли став кандидатом у члени партii. Вiрив, що матиму нарештi пiд ногами ту дорогу, коли можна буде змiнювати цей свiт. Пiсля XX з’iзду КПРС я по-справжньому вiрив у вiйну чесних ленiнцiв iз лютими ворогами-сталiнцями. Хоча, якщо бути чесним, то i цим особливо не переймався. Бiльше метафорами та образними системами…
– Тим не менше – iснувала частина украiнськоi iнтелiгенцii, яка пiшла за грати… Чи було це для Вас якимсь подразником чи, можливо, створювало психологiчний дискомфорт?
– Це все вже згодом вiдбуватиметься. Коли Микола Нагнибiда зарубав рукопис моеi книжки, менi сказали, що е один молодий цiкавий критик, i найкраще передати книжку йому… Так у моему життi з’явився Іван Дзюба. У той час приiхав уже Вiнграновський, iснував Коротич, з’являлися першi публiкацii наших вiршiв у «Лiтературнiй газетi», яку редагував Павло Загребельний.
Творилося середовище… Кожен мав якусь свою дорогу.
Загребельний узяв мене заввiддiлом художньоi лiтератури у «Лiтературну газету». Я всe робив так, як хотiв. Це було для мене органiчно i просто. Згодом, коли з’явилися iншi люди, ми навчилися вiдчувати мiру дозволеностi й недозволеностi…
– Іншi – це хто?
– Чорновiл, Стус, Свiтличний, Сверстюк… У мене були такi рядки: «Перетрусиш кiсточки дiдiв, червоний стяг розiрвеш на онучi…» Коли цi рядки писалися, то я ще не замислювався, що це все е подразником для системи. Або ось таке: «Куди йдемо, яка нас вiра кида на кам’янi вiтри, якого дiждемося звiра, щоб з ним сконати до пори, атомнi цвяхи, мудрi бляхи i фiлософськi манiвцi, i сита морда костомахи з кривавим прапором в руцi». Вони писалися не як виклик системi, а як вияв свiтовiдчуття…
– Невже ви були таким уже аж зеленим юнаком? Не розумiли, що пишете крамолу?
– З одного боку, було вiдчуття цiеi крамоли, а з iншого думалося: а скiльки дозволять чинити цю крамолу? І що буде потiм? Видно, що треба було самому прийти до цього i пережити. А якби все вiдразу сприймалося, то ще невiдомо, чи були б написанi всi моi рядки.
– Чи пам’ятаете свое перше вiдчуття сильного страху?
– Мабуть, воно вперше мною опанувало, коли за кордоном у нацiоналiстичнiй пресi про мене з’явилися i статтi. У журналi «Сучаснiсть» Богдан Кравцiв написав рецензiю, де аналiтично доказував, що я е антирадянська людина й антирадянський поет. І вiн це все послiдовно виклав, з аналiзом епiтетiв i метафор. Мене запросили у ЦК компартii, щоб я прочитав цю статтю. І я пам’ятаю, що вiдчув сильний страх. Кiлька днiв ходив довкола будiвлi того Центрального комiтету – i боявся зайти. Чи не вперше я поставив себе в контекст полiтичноi ситуацii, про яку ранiше нiколи не думав. Я був настiльки органiчним комсомольцем i комунiстом, що не допускав, аби менi хтось мiг приклеiти ярлик «анти». Разом з тим усе вiдбувалося одночасно: поезiя, вигнання з унiверситету… Щоб якось видряпатися нагору, поiхав до Москви на сценарнi курси, але i там мене доймали кадебiсти. Якось я пiшов на виставку американськоi графiки, познайомився з рiзними людьми… Цiкаво… І мене там зразу накрили «нишпорки». Директором сценарних курсiв був Мiхаiл Маклярський – вiдомий кiносценарист i радянський контррозвiдник. Вiн був одним iз тих, хто причетний до вбивства Коновальця. Саме вiн, Маклярський, допомагав у Роттердамi Судоплатову. І от вiн згодом уже керуе сценарними курсами… До нього прийшли з КДБ i кажуть, що тут у тебе такий-то з Киева. А вiн у вiдповiдь: «А ето – мой. Ви, ребята, бросьте, я с нiм сам разберусь». Так вiн вiдшив тих кадебiстiв у Москвi i дав менi можливiсть учитися.
– Неоднозначна епоха вимiрювалася людським фактором, який теж не вкладався упрокрустове ложе…
– Нiщо нiколи не вкладаеться.
– Як ви ставитеся до тези Андруховича, що пiсля тридцяти писати вiршi не варто?
– Нехай Андрухович щось iз цього приводу скаже Уолту Уiтмену, який взагалi у 37 рокiв почав. Чи Елiоту або Вольфгангу Гете, який у 80 рокiв написав «Захiдно-схiдний диван». Не iснуе якогось канону чи закону.
– А як двадцятилiтнiй Іван Драч читавби сучасного Драча? Чи всеб йому там подобалося?
– Це якiсь дивнi у вас питання… Може, щось би подобалося, а щось би й нi…
– Я маю на увазi вашу останню збiрку поезii «Противнi строфи». Дуже неоднозначнi вiдгуки про неi…
– Може бути й так, що багато мав би претензiй той двадцятилiтнiй чоловiк, хоча у двадцять вiн ще був дурний. Але вже у 25 дивився серйозно на бiлий свiт i намагався з нього взяти якомога бiльше i грунтовнiше. Потiм, на жаль, теж усе це поламалося.
– Мене у «Противних строфах» здивувала не тiльки нецензурна лексика, ай нашарування публiцистики. Ви ж, мабуть, розумiете, наскiльки такi речi недовготривалi впоезii…
– Безперечно, але людина, наприклад, я – iсную чи iснував на той час, як полiтик, як громадський дiяч. Я не задумувався, наскiльки воно буде довговiчне чи нi. Щось тебе припекло, i ти висловлюешся в поезii; може, i не варто було так пристрасно захоплюватись, щоб аж матюкатися. Але таким був той час за емоцiйною напругою. Писалося – i згодом усе воно викинулося, i непотрiбне воно все… Ловiння вiтру…
– Ви належите до першого призову депутатiв до парламенту. Тодi вдемократичному блоцi було багато письменникiв. Очевидно, на них лягла певна вiдповiдальнiсть за мову йкультуру. Чи використали вони все, що вiд них залежало? Чи, може, втратили золотий шанс? Розумiю, що це для вас доволi втомливе запитання…
– Та нi, зрозумiйте просто такi речi: коли вiдбулося перше голосування за Президента i перемiг Кравчук, то це стало характеристикою часу i суспiльства. І Народна рада, яку очолював Юхновський, теж була ознакою часу. У нiй перебувало 100–120 осiб i нiколи бiльше. Вiдсоток демократiв у парламентi й електорат, який голосував за Чорновола, був приблизно однаковий – чверть. Тобто краiна лише на одну чверть була готова до Незалежностi. Це моя точка зору… Через те й бiди такi… Письменники, якi працювали в парламентi, хапались за будь-яку можливiсть, скiльки вистачало iхнього розумiння, порядностi й совiстi… Усе ж треба було виборювати. Навiть прапор i герб. Доходило до абсурдних ситуацiй, коли Кравчук доказував i пояснював депутатам, немов дiтлахам нетямущим. Мовляв, поiдете за кордон у якiйсь делегацii, тож паспорти треба мати… Ну не можна ж так, якщо ми вiльна держава… Нарештi, проголосували з перевагою в один голос. Тепер вже й забули, i в голову нiкому не прийде змiнити прапор чи герб… Елементарних речей добивалися надзусиллями. Мiй приятель з Америки приiздив, коли ще не було Секретарiату Президента, а лише його блiда подобизна – Канцелярiя. Вiн привозив з Америки печатки, якi замовлялися для президентськоi служби, – в саквояжах. Веду до того, що нашу незалежнiсть творили з нуля, живими руками. Це сьогоднi здаеться, що так було завжди.
– А тепер? Думаете, ота чверть збiльшилася?
– Думаю, що дуже збiльшилась. Але наша бiда в тому, що у головних провiдникiв i претендентiв на владу найголовнiшим е отой золотий телець – долар. Навiть тодi, на початку хаотичних дев’яностих, було бiльше моральностi, чистоти i порядностi, анiж тепер, коли все перемiшано з кров’ю, потом i грошима. Недавно я був у Вiльнюсi на урочистому вiдзначенi 20-рiччя Народного фронту в Литвi. Там ще хоч щось залишилося, бо люди говорили про принципи моральностi й порядностi. У нас уже й забули, що такi принципи колись iснували на свiтi.
– Лiтература йшоу… Чи поеднуванi це речi?
– Гадаю, треба подивитися на тi краiни, в яких культура у вигiднiшiй ситуацii. У нiмцiв, французiв чи полякiв. У них це все бiльш розмежоване i непоеднуване. Сен Джон Перс чи Пабло Неруда з усiма його комунiстичними переконаннями чи Йоргос Сеферiс у грецькiй поезii – то це одне. Є i шоу, але то зовсiм iншi речi.
– У шоу еелемент пропаганди. Можливо, украiнським письменникам не залишаеться нiчого iншого, як пропагувати себе… Ще таке питання… Упоемi «Чорнобильська мадонна» ви створили негативний образ такого собi творчого жевжика, мазунчика долi. Вiдомо, що його прообразом був поет Вiталiй Коротич. Анещодавно до виданих творiв Коротича ви написали позитивну передмову…
– Ой, та написав… Моi друзi на неi вiдреагували гостро й негативно. Мовляв, у чоловiка й так гучний пiар, а я ще бiльше пiдливаю масла… Розумiете, це вже стало наче модою: кидати кiстку ворожостi мiж людьми. І все це вважаеться дискусiею. Я – за примирення i проти таких дискусiй. Нiчого доброго украiнськiй культурi вони не дають. Коли писав ту позитивну передмову, то хотiв бодай трохи стерти гострi кути мiж украiнством i тими, що стоять за Коротичем.
– Негативна йпозитивна роль лiтературних премiй. Тобто само собою, що премiя естимулом для письменника, алеж, крiм усього iншого, кожна така винагорода пов’язана з чiткими зобов’язаностями, згiдно зякими, скажiмо, Чарльз Буковскi iне потикавсяб на «Нобеля»… Так само iШевченкiвська… Тобто премiя як стимул для кон’юнктури iдля обмеження творчостi…
– Мабуть, ви маете рацiю. Коли йшлося про те, кому присудити Нобелiвську премiю – Чеславу Мiлашу чи Ярославу Івашкевичу, то премiю дали Мiлашу. За те, що вiн був антирадянським, викладав в американському унiверситетi i на Заходi був бiльше знаний. Тодi як Івашкевич, на мою думку, бiльш талановитий i шанований у Польщi, мав Ленiнську премiю… Тому нi про якого «Нобеля» не мiг думати. Ось вам i ставлення до таланту з погляду кон’юнктури. Звичайно, кожна премiя виставляе певнi обмеження для письменника. Коли йдеться про Шевченкiвську, то найдикiше те, що ii обговорюе величезний загал людей. Якщо вже вибрали тих 10–15 людей i довiрили iм, то вже нехай вони самi… Але оте загальне розмусолення, коли доярки хочуть впливати на лiтературний процес…
– Проте цього року склалося враження, що iШевченкiвський комiтет, iписьменники-претенденти дiйшли до якогось апофеозу…
– Цей рiк для мене, мабуть, уже останнiй. Мае бути iнший склад комiтету, iншого голову шукають… Я був у кiлькох комiтетах: при Гончаревi, Дзюбi i оце за Лубкiвського. Я вже бачив рiзнi варiанти проходження i так далi…
– Стiльки подiй, почуттiв, емоцiй за плечима… Виж бо поет… Можете сказати про себе, як про втомленого романтика?
– Чи я втомлений романтик? Може, я людина, яка втомилася жити. На жаль, розвiялось надто багато iлюзiй. Я iх усiх пережив i бачив, як вони на очах руйнувалися… Можу вiдверто про це казати. І разом з тим стiльки неймовiрно цiкавого i прекрасного iснуе у цьому життi! Знаменитi виставки, якi вiдбувалися в Нацiональному художньому музеi: Пiкассо, Параджанов, Пiросманi, Гойя… Усе це я сприймаю на «повну котушку» – i радiю. Тривожить, що дуже поволi формуеться полiтична система: вона на якомусь первинному освоеннi й заковтуваннi влади i капiталу. Порiвнюю нашу систему з болгарською, польською чи литовською. У мене залишилися контакти по полiтичнiй, лiтературнiй i кiнематографiчнiй лiнii. У нас, на жаль, найпервиннiша субстанцiя – протодемократiя. Через те так важко усе даеться.
Розмовляла Уляна Глiбчук
2008
Статтi та есеi
Духовний меч Григорiя Варсави Сковороди
Вiн приходить до нас сучасником не за примусовим покликом ювiлею, а по святому праву володаря наших душ, за чистоту i благородство яких вiн i досi веде подвижницьке життя-боротьбу. Фiлософ був духовним мечем своеi доби, криця його думки гостра i витвережуюча, войовничий пал – бездонний. Пристрасть агiтатора i полемiста, вириваючись iз теологiчних нашарувань освiти i середовища, доби i рiзнорiдних впливiв, знаходить i в наших посипаних попелом Освенцiма i Хiросiми серцях вдячний вiдгук.
Бодлер у дусi вiрувань своеi доби твердив, що у кожноi людини в будь-який момент життя наявнi два iмпульси, два устремлiння: до Бога – один i до сатани – другий.
Бажання Бога – це духовне пiднесення, бажання сатани – це радiсть падiння в свiт тiла. Сковорода, цей духовний вiкiнг, перебував у станi безперервного пiднесення – вiн вийшов на освоення нових фiлософських материкiв, але, як найбагатший материк, вiдкрив i освоiв самого себе.
Дивуючись йому, його виснажливому максималiзму, який доводив конфлiкт мiж зовнiшньою оболонкою людини i внутрiшнiм духовним ядром до граничноi напруженостi, дивуючись його вражаючим вiдкриттям в iнтелектуальнiй сферi, шукаеш глибинне корiння цього дивного феномена слов’янськоi духовностi. Звичайно ж, цей «пiвденний парадокс» був останнiм могутнiм сплеском Киево-Могилянськоi академii. Дехто з дослiдникiв шукав витоки його кипучого механiзму в конфлiктi мiж варварською структурою характеру козака i «душею еллiна», та вже коли зайшла мова про варварство козакiв, то багато з них закiнчували европейськi унiверситети, та й сама Киiвська академiя в своему розквiтi нiчим не поступалась перед останнiми.
І. Свiт, який його ловив
Життя Сковороди в основному помiстилось у тому часовому обширi, що був позначений царюванням двох жiнок – Єлизавети i Катерини II. Обидвi силою захопили престол i проводили полiтику змiцнення самодержавства i розширення привiлеiв дворянства. Правлiння обох iмператриць позначилось посиленням крiпацтва, яке нiчим не рiзнилось вiд рабства.
Нюанси i подробицi суспiльного життя тiеi епохи входили, хоча i досить опосередковано, в кров i плоть творчостi Сковороди, були тим суспiльно-полiтичним клiматом, у якому виростала i мiцнiла його непересiчна особистiсть.
Пильнiше ж пригляньмося до того свiту, що розкинув був своi тенета на нашого любомудра, уважнiше простежмо, з якоi каторги житейських обставин виборсалось його чисте серце.
Ще в роки дитинства Сковороди перед украiнським панством постало епохальне завдання: навчитись бути справжнiми панами. Виявляеться, здiйснити це було не так просто. Ось вельми цiкавi рядки зi щоденника генерального пiдскарбiя Якова Марковича, якому теж доводилося сушити над цим свою сановну голову: «1736 год, апрель… 1) День и ночь были изрядные, а к свету морозец. 2) Отправлен Шох, а велено ему приездит мая 2-го и привезти ведомост или расположение людям, як робит панщину…»
Закрiпачення селянства на Лiвобережнiй Украiнi було розпочато 1760 року унiверсалом гетьмана Кирила Розумовського. Указ Катерини II 1768 року пiдтвердив цей унiверсал. З травня 1783 року крiпосницький стан було запроваджено остаточно.
Варто згадати слова Енгельса про те, як Катерина II зумiла обвести круг пальця навiть енциклопедистiв i перетворити петербурзький двiр на штаб-квартиру европейського просвiтництва. Старий фернейський мудрець, улесник i хитрун, бог фiлософiв Вольтер то у листах падав на артистично тремтячi колiна перед «мудрою» царицею, Семiрамiдою, «фiлософом на тронi», то позаочi називав ii Cateau – Катькою. Ось зразок вольтерiвського вiрнопiдданого стилю: «Менi невiдомо, за допомогою якого письмового приладдя сусiд ваш, китайський iмператор Кень-Лунь, написав свою прекрасну поему про Мукден, в якiй переконуе своi народи в тому, що прабабкою його була непорочниця. Це не раз уже бувало, а що дуже рiдкiсно, так це те, щоб на берегах Неви була героiня, що затьмарюе героiв Грецii та Риму».
Ця «героiня» на Украiнi закрiплювала класове розшарування i в той же час складала закони рiвностi, перед якими розтоплювались серця Вольтера i Дiдро.
Новиков, виступаючи пiд псевдонiмом у «Трутнi» проти журналу Катерини II «Всяка всячина», намагався розвiнчати полiтичну гру iмператрицi в освiченого монарха, гнiвно таврував крiпосникiв, чиновникiв-здирникiв, а хлiборобiв називав «годувальниками вiтчизни». По розгромi повстання Пугачова, в роки посилення реакцiй, Новиков захопився масонством, «братством всiх людей». Не мiстичнi шукання приваблювали його, а вiра в можливiсть перевиховання людей, розбещених iнститутом крiпосництва. Близько третини всiх книг, виданих у тi роки в Росii, вийшло з друкарень цього великого просвiтителя.
У 1788 роцi Новиков присвоюе побудованiй ним школi назву Катерининськоi i робить напис: «Храм Мiнерви присвячую Мiнервi росiйськiй». Та «Мiнерва росiйська», налякана европейськими подiями, i особливо – пугачовським повстанням, уже не задовольняеться епiграмами на сторiнках свого журналу у вiдповiдь Новикову. Моральнi засоби вичерпанi, тепер владарюе груба сила: пiд нiкчемним приводом порушення регламенту про друк було видано наказ про арешт Новикова. Вести цей процес доручено князям Прозоровському i Шешковському, петербурзькому i московському полiцмейстерам. Та Катерину, яка довгий час була «другом» просвiтителя, раптом осяяла iдея: навiщо взагалi суд, адже вона – iмператриця! – i без всякого судочинства наказуе ув’язнити просвiтителя на 15 рокiв до Шлiссельбурзькоi фортецi. Лише пiсля цього власноручно при допомозi вищезгаданих Прозоровського i Шешковського проводить слiдство, блискуче iлюструючи мудрiсть своеi сентенцii, зроненоi наче спецiально для Вольтера, аби мати славу «вольтер’янки на тронi»: «Лише найбiльш варварське судочинство може допустити слiдство пiсля вироку».
Радiщеву за його розумiння свободи стелилася дорога до Сибiру, а тим часом запряжена в тридцятерик карета ii величностi, обладнана для далекоi подорожi, мчала на Украiну. Кабiнет, салон на вiсiм осiб, столик для гри, маленька бiблiотека (Семiрамiда ж!) – всi зручностi – карета-люкс, та й годi. Фаворит Мамонов поруч, у його вiрнопiдданих очах горить бажання вмить виконати будь-яке розпорядження царицi-матiнки. 14 iнших карет i 124 пiдводи везуть почет.
На станцiях для ночiвлi нашвидкуруч побудованi й умебльованi палаци дерев’янi. У критих галереях на столах рiзноманiтнi напоi. Всюди розкiш i безлад, всюди пишнiсть i незручностi. Канцлер Безбородько приходить у розпач од надмiрних витрат.
Імператриця так багато чекала вiд святого мiста Киева, та мiсцевий губернатор Рум’янцев мало що зробив, щоб зустрiч обставити з належною урочистiстю. На дорiкання фаворита Мамонова фельдмаршал гордо вiдповiв: «Скажiть iмператрицi, що моя справа – брати мiста, а не прикрашати iх». За прикрашання в прямому розумiннi цього слова взявся князь Потьомкiн. З цiеi подорожi символом окозамилювання на довгий час стають так званi потьомкiнськi села. Саме вони увiчнили iм’я катерининського вельможi. Один з помiчникiв Потьомкiна Чертков писав: «Я був у Тавридi з його високiстю на два мiсяцi до приiзду iмператрицi… i запитував себе, що вона може дати ii величностi. Тут не було нiчого. Коли ж ми приiхали сюди з ii величнiстю, то бог вiдае, якi тiльки дива тут сталися, i бiс його знае, звiдки з’явилися тут будiвлi, армii, поселення, татари в багатих шатах, козаки, кораблi. Я ходив неначе ввi снi. Я не вiрив очам своiм…»
Та не могли цi тимчасовi перетворення статися по щучому велiнню; iншi сучасники «потьомкiнських див» писали про те, що дiялося за лаштунками цiеi грандiозноi вистави. «Все це було досягнуто за допомогою насильства i страху i спричинилося до зруйнування кiлькох провiнцiй, – засвiдчуе Ланжерон. – Із заселених губернiй Малоросii, де iмператриця не мала проiздити, вигнали все населення, щоб розташувати його по цих пустелях: тисяча сiл була на певний час позбавлена мешканцiв, яких перевели разом з iхньою худобою на рiзнi тимчасовi станцii. Для них нашвидкоруч побудували села на пагорбах поблизу Днiпра. Коли iмператриця проiхала, цих нещасних малоросiв знову погнали на старi домiвки. Багато померло пiд час перегонiв… Коли я став губернатором цих провiнцiй через тридцять рокiв, я мiг переконатися в достовiрностi всiх подробиць, якi менi спочатку здавалися неймовiрними».
У Днiпровськiй флотилii, що везла iмператрицю до Херсона, було 80 суден, якi обслуговував екiпаж з 3000 матросiв. Три великi розцяцькованi барки пiд вiтрилами пливли попереду на рiвнiй вiдстанi одна вiд одноi: «Дн?пръ» вiз iмператрицю, «Бугъ» – Потьомкiна, «Сновъ» – графа Безбородька, за ними десятки суден з почтом, iноземними гостями, дипломатами. Золото i шовк сяяли на палубах, лунала музика. Кожен з гостей мав на суднi кiмнату й кабiнет з розкiшним урядженням. Цiла флотилiя дрiбних човнiв i шлюпок безперервно сновигала обабiч ескадри.
Три мiльйони коштувала Понятовському зустрiч Катерини в Каневi. Веселий гомiн, музика, пiснi, та вiд того графу Безбородьку не стае веселiше: канцлер iмперii знае, що замiсть чотирьох мiльйонiв, асигнованих на дорожнi витрати, вже давно витрачено вiсiм, а бенкетам немае кiнця-краю. Казна виснажена, зате здивована Європа. Народ заплатить за все.
У 1787 роцi Катерина проiхала через Харкiв. Сковорода, як видно з його листiв, жив цей рiк у селi Гусинцi в родинi Сошальських. До приiзду iмператрицi вiн, очевидно, лишився байдужий, бо нiде не згадуе про подiю, якiй стiльки уваги придiляла офiцiйна преса. Та народнi легенди творять свое. Нiбито Катерина так багато начулася про Сковороду, що захотiла його побачити. Побачила i здивувалася. «Чому ти такий чорний?» – запитала, порiвнюючи в уявi цього засмаглого степового фiлософа з фернейським мудрецем, як називали Вольтера. «Е, вельможна мати, – вiдповiв Сковорода, – хiба ти де-небудь бачила, щоб сковорода була бiлою, коли на нiй печуть та смажать i вона вся в огнi?»
Збереглися й iншi вiдомостi про те, що Катерина зацiкавилася Сковородою. За словами Ф. Н. Глiнки, вона послала йому запрошення переселитись у столицю. Посланець Потьомкiна здибався з фiлософом на околицi села. Вiн сидiв з флейтою бiля дороги. Поруч паслася вiвця господаря, в якого гостював Сковорода. Вислухавши запрошення, вiн вiдповiв:
Скажiть матiнцi-царицi, що
менi моя сопiлка i вiвця
Дорожчi царського вiнця!
Яскравим представником офiцiйноi лiтератури того часу був проповiдник Софiйського собору Іоанн Леванда, що, як i Сковорода, закiнчив Киiвську академiю. Син бiдного киiвського шевця Василя Сiкачки, заплющивши очi на злигоднi народу, з якого вийшов, безсоромно славив вiнценосну правительку. Мовляв, по всiй iмперii мiста всiлякого добра повнi, поля хлiбами вкритi, левади – чередами… i сльози струмками не течуть… Безпека, радiсть, веселiсть усталилися твердо, повсюдно чути голос безтурботного спiввiтчизника, що радiсно вправляеться у дiлах своiх…
Варто порiвняти цю словесну безсоромнiсть з фiлософськими шуканнями Сковороди чи безжальною прозою Радiщева, щоб зрозумiти, яку мужнiсть треба було мати, щоб писати правду.
Усiх барв райдуги не вистачае Іоанну Левандi, щоб розмалювати належним чином найпрекраснiшу катерининську iмперiю.
«Чим же ти бiдна? Чого тобi не вистачае? Чи освiти, чи знань, мистецтв, доблестей, добродiянь, законiв, установ, багатств, достаткiв, жертв, приносiв, честi, поваги, страхiв, слави, перемог, мудрого урядування, безмежних засобiв до безконечного пiднесення твого?…» Епоха Катерини II – це «днi урочистi». Пора владарювання ii – це «пора слави». Селянин мусить бути щасливим, бо хлiб буде приемний монархинi, воiн теж мае бути щасливим, бо гине за царицю-матiнку. Суддi ii – iдеал служителiв закону всiх часiв i народiв, вони не знаються нi з неправдою, нi з хабарництвом (не вiрте Сковородi!), вони «витирають сльози сиротам», iх «неправда боiться», «лжа труситься»!
Та не подумайте, що Іоанн Леванда був одиноким одописцем. Вiн був у доброму гуртi холуiв, що наввипередки один перед одним накладали позолоту на розколотий i розтрiсканий фасад iмперii.
Префект Харкiвськоi семiнарii Андрiй Прокопович царську деспотiю може виправдати фiлософськи, а поняття «свободи», що водило Сковороду немiряними слобожанськими дорогами, схарактеризувати у вiрнопiдданчому дусi з усiею проповiдницькою безпосереднiстю.
Мiсiю фiлософа Андрiй Прокопович вбачав у виправдовуваннi i ствердженнi навколишньоi дiйсностi, та ще в умiннi примусити вiрян з любов’ю носити ярма i бути вiд цього щасливими.
Митрополит Самуiл Миславський, теж сучасник Сковороди, з приводу «найрадiснiшого, найочiкуванiшого» приiзду Катерини II до Киева 1787 року теж розсипав перед Семiрамiдою усе багатство винесених з Киiвськоi академii риторичних фiоритур:
«Якi ж бо спорудимо тобi вiвтарi! Якi ж бо поставимо жертовники! Який фiмiам воскуримо!»
«Воскурiнням фiмiаму» займалась офiцiйна лiтература – це стало ii основним покликанням, ii провiдною тенденцiею…
А в той же час козацька старшина розперiзувалась – вона стала вельможним дворянством. У 1743 роцi в Полуботка було 1269 дворiв крiпосних, у Кочубея – 1193, Рогузинського – 520, Апостола – 518, Корсака – 513, Лисенка – 415, Скоропадського – 405, Галагана – 377, Лизогуба – 362, Безбородька – 252, у Маркевича – 250 дворiв. Та минуло пiвстолiття, i багатства виросли неймовiрно – воювали за кожну живу душу, вiльну душу робили крiпосною, болото неволi стояло в горлi народу, але позбутись його було несила. Коли бунчуковий товариш А. Свiчка в 1743 роцi мав 24 двори, то його син П. Свiчка в 1792 роцi мав уже 4945 селянських душ. Дiти козака Грицька, за панським наказом, гарапникували на конюшнi дiтей колишнього козака Степана – i не скоро ще народиться у Моринцях хлопчик, який буде козачком у пана Енгельгардта. Це вiн, змужнiвши, кине в обличчя можновладцям гнiвне застереження: «Схаменiться, будьте люди, бо лихо вам буде!»
Моральний розклад суспiльства, пияцтво, хабарництво досягли свого апогею. Ще останнiй гетьман Кирило Розумовський в окремому унiверсалi попереджав:
«Його ясновельможностi власними спостереженнями зауважено, що в народi малоросiйському винокурiння такоi сили набрало, що од великого до найменшого господаря всi, без розмежування чину й гiдностi своеi природноi, однаково винокурiння чинять по всьому малоросiйському краю, так що лише той вина не курить, хто мiсця для винницi не мае: од чого хлiба, в Малiй Росii уродженого, настiльки величезне щорiчне понищення бувае, що ця краiна, на вiдмiну вiд iнших, на випадок недороду небезпекою голоду загрожена мусить бути».
Додаються i конкретнi приклади винокурноi загрози. Ось вiстка з батькiвщини Сковороди, з Лубенського полку: «…Полковник лубенський Кулябка донiс ясновельможностi, що багато козакiв з його полку, не маючи власного свого потрiбного хлiба, закуповують його по торгах дорогою цiною i вино курять не для якоi користi власноi, але ради одного пияцтва, i лiси своi вирубкою для винокурiння спустошують так, що i для опалення в хатах ледве що лишаеться. Та й козаки, що винокурень власних не мають, в iнших беруть вино вiдрами i барилами, вишинковують до занепаду i пияцтвом краiну виснажують».
Пияцтво за часiв Сковороди було поширене i в монастирських стiнах, як i iншi ганебнi атрибути тогочасних суспiльних вiдносин, – хабарi, пiдкупи, здирства.
Молодша братiя ходила навшпиньках перед старшими. Хабарi доводилось давати не лише владицi, але i його келейникам, пiвчим, навiть фурманам i кухарям. Так робив, наприклад, iгумен Новгород-Сiверського монастиря Євстафiй Пальмовський стосовно чернiгiвського архiерея. У «реестрi» витрачених отцем iгуменом у Чернiговi грошей було записано:
«Куплено вина отцю архiмандриту Троiцькому кварт чотири i три чвертки; кожна кварта по двадцять вiсiм копiйок, разом грошей один карбованець тридцять одна копiйка.
Дано пiвчим великим карбованець та малим двадцять п’ять копiйок, разом грошей карбованець двадцять п’ять копiйок.
Пономарям катедральним дано копiйок десять.
Куплено отцю намiснику катедрального на поклiн булок за чотири копiйки.
Дано конюхам архiерейським грошей двадцять копiйок.
Кухарям архiерейським грошей двадцять копiйок.
Пiднесено його преосвященству отцем iгуменом Паiсiем iмперiала в десять карбованцiв…»
Нiщо так чудодiйно не впливало на духовну машинерiю тогочасного суспiльства, як оце старанно розписане i регламентоване грошове мастило, яким змащувалися всi маховики i шестiрнi, всi гвинти i гаечки величезноi машини духiвничого клану.
І от серед такого морального занепаду, наче демонструючи невмирущу життеву силу народу, народжуються люди дивноi духовноi чистоти!
Сковорода розкривае сучасникам безцiннi скарби власноi душi, даючи iм духовну поживу, а безстрашний лицар Семен Гаркуша утверджував справедливiсть силою, забираючи в багатого i вiддаючи бiдному.
