скачать книгу бесплатно
Орiон Золотий. Театр (збiрник)
Іван Федорович Драч
Іван Драч (нар. 1936 р.) – вiдомий украiнський поет-шiстдесятник, громадсько-полiтичний дiяч, лауреат Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. Вiн автор багатьох збiрок поезiй, перекладiв, кiноповiстей, а також драматичних творiв. У своiх п’есах, присвячених видатним людям Украiни та свiту, а саме: Тарасовi Шевченку («Гора»), Пабло Нерудi («Зоря i смерть Пабло Неруди»), В. Сухомлинському («Дума про Вчителя»), В. Сосюрi («Орiон Золотий»), – Іван Драч прагне якомога яснiше висвiтлити драматизм цих творцiв, вiднайти гармонiю в круговертi страждань i перемог, переслiдувань i визнань, злочинiв i надiй, любовi й ненавистi, добра i зла. Драматична поема «Соловейко-Сольвейг» порушуе питання матерiального й духовного, розумового i чуттевого в життi та творчостi.
Іван Федорович Драч
Орiон Золотий
Театр
© І. Ф. Драч, 2016
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016
© П. М. Перебiйнiс, передмова, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
Дорости до Драча
Поет народжуеться в небi, а спiвае на землi. Душа поезii – метафора. Душа поета Івана Драча – мегаметафора.
Цитувати Драча неможливо. Кожен рядок його таiть затамовану вибухову силу. Що вибирати? Ось непомiчений професiйною критикою давнiй вiрш «Десь на днi моiх ночей». На тому днi «Горить свiчка бiла». Горить – не згасае. «Йшов вечiр не погасив… / Йшов танк навшпиньках / Йшов лiтак з парасолькою неба / Не погасили не погасили». Може, хтось би на цьому й зупинився. Але тiльки не Драч. І вже метафора нестримно, динамiчно переростае у мегаметафору: «Кожен свою засвiтив / Йшов вiтер свiчку нiс… / Йшли вiл танк лiтак з свiчкою з свiчкою/ Йшов величезний скляний палац / З маленькою свiчкою / І маленький сивий комарик з великою свiчкою…»
Що тут можна додати? Все сказано. Все просте i складне, як сама природа. Бо це – Мегаметафора. Бо це – Драч!
Немае потреби перелiчувати всi творчi iпостасi небосяжного Івана Драча. Вiн – Поет. Поет у всьому. Його поезiя – драматична. Його драматургiя – поетична. Його «Нiж у Сонцi» пiвжиття стримить у моему серцi. Бо це не просто бунтiвна феерiя. Це планетарна драма людовбивчоi епохи. Тiльки Драч вiдчув ii агонiю. І в похоронi голови колгоспу шекспiрiвськими мазками показав грядущий похорон жорстокоi iмперii. Але перед читачем i досi вiдкриваються новi й новi глибини цього багатовимiрного твору. Нiж у сонцi – пророча метафора. В нiй поет закодував трагiчне передбачення глобальних катаклiзмiв уже нинiшнього, Двадцять першого столiття. Вчитайся, наш сучаснику, i ти переконаешся: «Нiж у Сонцi» – предтеча небувалоi у свiтовiй лiтературi поетичноi драматургii Івана Драча.
Недарма лiтературна критика так обережно споглядае стрiмке вознесiння Драча-драматурга. Важко всiм, важко менi збагнути серцем i душею це iстинно украiнське i всесвiтне творче диво. Десь там, у небесах, незримо витае надi мною, щебече менi загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг». Як менi заманити його в сiтi звичного людського розумiння? Я не чарiвник якийсь. Я просто читач. Менi складно зорiентуватися в цiй незнайомiй галактицi борiнь i пристрастей, думок i почуттiв.
Але слово за словом – i перед тобою вiдкриваеться веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусi». І тебе зачаровуе чоловiчими й жiночими голосами «Хор, який дiе тiльки в мiсячному iнтермеццо». І вже ближчою, рiднiшою стае тобi розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в мiсячному сяйвi обступають ненародженi з каменю ii дiти. А схожа на Марину вирiзьблена i розбита Мавка – докоряе, вимагае, нагадуе:
Ти поклялась нас в глинi воскресити,
Звiльнити з каменю, у мармурi вiдбити,
Сповити в гiпсi, вилити у бронзi…
А я стою i досi на порозi…
Мабуть, жоден скульптор не змiг би заглянути у таемницю свого дару так, як це зумiв зробити поет у драмi Іван Драч. Героiня його – не просто скульптор, а прекрасна Жiнка. Жiнка iз плотi i кровi. Їй хочеться жити, любити, родити. Родити не кам’яних, а рiдних дiток. Скам’янiле ii серце волае до коханого:
На свiтi нiкого немае. Ми двое. На цiлому свiтi.
Бери мене i люби мене. Вiзьми мене, вiзьми на руки.
Вiзьми на руки хоч раз у життi…
І знову – осяяне видiння у стилi Драча: «Дiд Лiсовик дивиться невинними, щойно видовбаними очима, куди Петро понiс Марину, а потiм одвертае очi». Це ж треба десь побачити таке! Дерев’яна скульптура… соромливо одвертае очi…
Нiмуеш, торопiеш перед планетарною мегаметафорою Драча. Жахи концтабору. Жiнка-гестапiвка. «Красива, як сто чортiв… Очi сам Бог малював. Волосся пшеничне. Злi губи». Замовляе ув’язненому скульптору свiй портрет: «Вилiпиш – будеш вiльний». А вiн клянеться подумки: «Я ж тебе вилiплю, суко!» І вилiпив кентавра: «Голова есесiвки в кашкетi, а тулуб – вiвчарки». Вiн був готовий до всього – «свою смерть лiплю». А вона – «Кулю за кулею… всадила в обличчя скульптурi, своiй подобизнi, кулю за кулею».
Якщо це й вигадка, то вона правдивiше за правду. Такий закон великого мистецтва. Саме за цим законом вершив поет i зорянисту свою «Гору». Документальну драму-колаж «за листами, спогадами та вiршами, доносами та розпорядженнями, якi стосувалися Т. Г. Шевченка i його похорону на Чернечiй горi». Не вiрмо авторовi, коли вiн дещо iронiчно зауважуе: «Крапки, коми, знаки питання та знаки оклику… – моi, решта – все до останнього слова – невигадане, належить давньому часовi та обставинам». Не вiрмо, читачу! Ми е свiдками не просто унiкального творчого експерименту, а смiливого прориву у сферi документальноi драматургii. І щастя наше, що здiйснив цей прорив не хтось iнший, а вiдчайдушний Іван Драч. Прорив у вiчну таемницю Тараса Шевченка.
Так, багато що тут начебто вiдоме, читане й перечитане. Жадання хати i кiмнати, коханоi жiнки. Туга-жура за недосяжною Вкраiною. Листи, нотатки, свiдчення, документи… Все це було i до Драча. Але вiртуозний Драч зумiв iз розмаiття iсторичного матерiалу виткати на диво цiльне полотно i прошити його золотою ниткою глибоко символiчноi наскрiзноi метафори. Ця метафора дихае неймовiрною напругою. Кожен поетичний вiдступ, кожна авторська ремарка стають настiльки ущiльненими, що врештi вибухають, немов загадкова космiчна речовина. І настае трагiчний апокалiпсис великоi душi…
«…Ликера тримае в руках бiлу вiнчальну сукню. Макаров пiдпалюе ii. Ликера одвертае голову»…
«Хата на горi розвалюеться. Падають крокви. Дошки з гуркотом летять донизу. Бряжчить шкло».
Але це ще не завiса. Це лиш фiнал першоi частини, яка мае назву «Хата, або Страстi Тарасовi за Варфоломiем Шевченком». Друга частина – «Гора, або Страстi Тарасовi за Грицьком Честахiвським» – наскрiзь осяяна монументальним рядком: «ГОРА, вона ж – майстерня Т. Шевченка».
Ось вона – символiчна дiйова особа цiеi iстинно драматичноi дилогii! Гора свободи i неволi. Украiнська Олiмпiя…
Портрет нашого класичного митця мае чiтко визначенi нацiональнi i вселюдськi риси. Його конгенiальнi переклади могли б заповнити не один том у зiбраннi творiв. Його поезiя квiтне яскравими образами всiх краiв пiднебесного свiту. Вiрним цiй благороднiй мiсii залишаеться Драч i в драматургii. Ще в минулому столiттi усмiхнулась йому Мельпомена. З-пiд гарячого лiричного пера Івана Драча вийшла грандiозна драматична поема «Зоря i смерть Пабло Неруди». Вiдомо, якi були часи. Задушно. Страшно. Рiк вiсiмдесятий. А тут – алегоричнi характеристики дiйових осiб, за якими впiзнаеться щось дуже знайоме: «Капiтан – професор секретноi полiцii… слiдчий з твердими губами, чорний, жорстокий, вiртуоз… слiдчий з м’якими губами, солодкий, улесливий, пiдлий…» Ще лютують нещаднi морози. Ще навiснiе пролетарська диктатура. А Драч таранить випуклим чолом бетоннi мури бiльшовизму. Дарма, що тема «забугрова». Все видно. Понесло вже драматурга!..
Навiть сьогоднi, в епоху безоглядноi свободи i тотальноi демократii, вражае творча звага тогочасного Драча. В його багатоплановiй драмi-панорамi болем вiдгукуються усi недуги розтерзаноi людською ненавистю планети. Тут немае вже конкретних документiв. Тут владарюе поетичне слово. Тут поети «Сiють ножi», солдати «дивляться автоматами», а незрячi кулi «заплющують очi».
Вражають фантасмагоричнi образи вселенського зла, якi лиховiсно нависають над приреченими жертвами у промовистих рефренах драматурга: «Входить Величезне Вухо. Воно слухае… Виходить Величезне Вухо. Воно слухае». У «чорному карнавалi» пропливають перед нами жахливi маски-привиди: «Маска-Кабан, Маска-Кажан, Маска-Гiена…» І як апофеоз карнавалу – «Над усiма масками верховодить Маска-Смерть…»
Особливо вiдчутне в цiй драмi всесвiтне вiдлуння багатоголосих перекладiв Івана Драча. Образ воскреслого у словi Пабло Неруди змальовано настiльки правдиво i художньо переконливо, що в деяких епiзодах важко вiдрiзнити, де чилiйський Неруда, а де украiнський Драч:
Ну що ж, я закiнчую, друже.
Я вiддаю тобi те, що змогла
Донести до тебе моя поезiя.
Все це я залишаю тобi.
Твоему дню.
Твоему вечору.
Твоiй ночi.
Залишаю тобi на завтра…
Хтозна, може, це небесна заповiдь усiх нескорених поетiв на Землi…
Читати Драча – вiдкривати Драча. Вiдкривати Драча – доростати до Драча. Народжений посеред антагонiстичного столiття, вiн уперше побачив небо над собою у глибинному гнiздищi Украiнського Трипiлля. Його колиску колисали вiтри шумливого Днiпра. Його стежину зiгрiвала зелена киiвська околиця. Отак i зростав цей начитаний телiжинський очкарик. Вiд жахiв найбiльшоi планетарноi вiйни – до чудес найвищого iнтелектуального злету в епоху науково-технiчноi революцii. Не дивно, що саме Іван Драч перший побачив паростки прогресу i побував «На днi роси». Його «Внутрiшнiй дiалог з приводу випуску енциклопедii кiбернетики» пролунав як грiм у темнiй хмарi:
О ця свята жага енциклопедiй!..
…Немов якiсь невидимi гармати
Чи мiномети били по селу
Із вiкон школи бiлими книжками, —
Мов бiлi лебедi, вони злiтали в небо,
Тисячокрильно б’ючи сторiнками,
І розбивались, в пилюзi конали…
Я пiдiбрав одного птаха…
Важкий вiн був – було менi п’ять рокiв…
Цей птах виявився томом великоi енциклопедii. Хлопчик «вiдiгрiв його у пазусi» – i здобув собi крила. Не випадок це, а закономiрнiсть. Ось тут, напевне, слiд нам пошукати таемничий ключ до вселюдських цiнностей космiчноi за своею природою творчостi Івана Драча. Украiна у свiтi – свiт в Украiнi. Саме в цьому сонячному спектрi загадково зблискуе над нами невiдкрита, непiзнана поетична планета Богом даного Драча.
Читачу мiй! Тобi – моi слова.
Якi моi i не моi, читачу.
Та ними розквiтае голова,
У них живу – i розкошую, й плачу.
Такими болючими рядками починаеться легендарна драматична поема «Дума про Вчителя». Присвячена вона Василевi Сухомлинському. Але за своею масштабнiстю це поема про Вчителя Свiту. Ми бачимо конкретнi персонажi: Макаренко, Сковорода, Песталоццi, Януш Корчак, Вальтер Функе. Та все ж головною дiйовою особою е Автор. Не просто Автор, а Вчитель учителiв, який проникливо заглядае в душi усiх педагогiв на землi. І хоч безiменний Автор намагаеться зiйти зi сцени, заховатися у тiнь, його незрима присутнiсть вiдчуваеться у всьому велетенському калейдоскопi драматичного дiйства.
Симфонiчного звучання набувае в цьому синтезованому творi «Епiлог, або Верховний Педагогiчний Суд». Навчителi рiзних часiв i суспiльних формацiй ведуть непримиренну дискусiю про майбутне свiтовоi педагогiки.
«Дума про Вчителя» з’явилася услiд за «крамольною» поемою про Неруду. Це був 1982 рiк. У передчуттi неминучого краху комунiстична система особливо люто реагувала на щонайменшi вияви якогось вiльнодумства. Ось чому пiд фiнал iз тривожного затiнку несподiвано виринае Автор i виголошуе «виправдувальне» слово, яке по сутi анiчого не мiняе. Дивовижа, але тiльки завдяки цiй своерiднiй творчiй дипломатii загрозлива для тоталiтарного ладу драматична поема не була заборонена. Хоча про сценiчну постановку ii тодi не могло бути й мови. А втiм, «Дума про Вчителя» – це насамперед велика лiтература. Як, до речi, i вся елiтарна драматургiя нашого поета.
Нестримне тяжiння Івана Драча до театру дедалi наростае. Ще недавно менi доводилось читати першi начерки його п’еси про Володимира Сосюру. А вже вона повнiстю з’явилася у серпневому числi журналу «Дзвiн» 2015 року пiд назвою достоту золотою: «Орiон Золотий». Нова п’еса ще раз пiдтверджуе: як драматург-новатор Іван Драч – невичерпний.
На цей раз документи у творi вiдiграють лише допомiжну сценiчну роль. Воно й не документи навiть, а скорiше побiжнi уривки з iнтернетноi павутини. А все iнше – навiяне уявою, але до щемливостi реальне, вiдчутне на дотик i на смерть. Реальнi обставини: доноси, табори, червонi кулi. Реальнi люди й нелюди: Сосюра, Марiя, Корнiйчук, Ванда, Ворошилов, Хрущов, Судоплатов i, нарештi, вождь над вождями – Сталiн…
Мiстичним даром володiе ясновидющий цей Драч. Коли читаеш – виникае враження фiзичноi твоеi присутностi на мiсцi дii. Пiд стiною смертникiв, у задушливому барацi i навiть у криваво-зоряному Кремлi. Але що там у Кремлi! Ось на засiданнi парткому сталiнськоi спiлки письменникiв не таке ще можна побачити. Братове по слову розпинають Сосюру за вiрш «Любiть Украiну». Доля поета висить на волосинi. Та вриваеться непрошена Марiя Гаврилiвна i розлючено гукае: «Володька, ти чого тут? Ану марш додому!» А втiшений Збанацький по-партiйному хреститься i полегшено зiтхае: «Слава богу, виручила нас Марiя…»
Читаеш i мимоволi задумуешся: от би побачити все це у магiчному свiтлi рампи! Але тут якраз i ховаеться найдивнiше диво загадкового нинiшнього часу. Не дорiс театр до Драча. Лякае лицедiiв небезпечна символiка драматурга-новатора, який сповiдуе вселюдськi iдеали i на цiлу епоху випереджае сучасникiв. Тож надiймося, братове-спiввiтчизники! Може, вiдкриють Украiнi славетного класика iменитi гранди свiтовоi сцени. І тодi рiдний наш театр почуе Драча. Прочитае Драча. Доросте до Драча.
Петро Перебийнiс, лауреат Нацiональноi премii Украiни iменi Тараса Шевченка, заслужений дiяч мистецтв Украiни
Орiон Золотий
Дума про вчителя
Драматична поема
Присвячуеться видатному украiнському педагоговi В. О. Сухомлинському
Слово до читача
Читачу мiй! Тобi – моi слова.
Якi моi i не моi, читачу.
Та ними розквiтае голова,
У них живу – i розкошую, й плачу!
У кожного з нас вчитель е, читачу,
Усi ми – тiльки учнi й вчителi.
Усi ми у добрi своiм i злi
Несем чийсь холод чи любов гарячу.
Я вперше так пишу, де нагiсть слiв
Така газетна i така солона,
Де клекiт буднiв клекотом орлiв
Менi рiднiший притчi Соломона.
О вири виховання! О нурти
Педагогiчнi, о академiчнiсть!
Ти не сiчи з своеi висоти,
Хоч меч – нагий, та у меча – двосiчнiсть…
Я просто намагався шал думок
Подати в словi й повести сюжетом —
Це шал морський чи висохлий струмок?
Тож будь з поетом! Будь менi з поетом!
Слово до режисера
Вчитель може виступати на тлi Бухенвальда. Документальнi кiнокадри рейху можуть бути сiллю. Шкiльна прибиральниця Горпина ходить то з мiтлою, то з косою – вона може бути скрiзь, в усiх епiзодах. На кожну зустрiч Вальтера i Мар’яни вона реагуе активно, але за сценою – шумом мiтли, брязкотом коси, колисковою пiснею. Коли Душа-Хлопець з Хору розповiдае про зiрки, Хор може носити великi карнавальнi зорi в руках – Вчитель з гвинтiвкою серед них. За Мещерським i за Сидоруком може ходити Сидорова Коза, Березову Кашу теж можна варити – за необхiднiстю. Бубон теж, до речi – давати бубни.
Епiлог можна розв’язати дуже просто – звiльнити з рам портрети видатних педагогiв i посадити за круглий стiл.
Слово до редактора
До тебе, мiй редакторе, слова,
В яких не гасне iстина жива.
ТВЕРДЖЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ: «Завдання поета говорити не про те, що справдi сталося, але про те, що могло б статися, отже, про можливе за ймовiрнiстю або за необхiднiстю».
ПАРАДОКС ШІЛЛЕРА: «Я не бажав би жити в iншому столiттi i працювати для iншого».
ВИКЛИК МАКАРЕНКА: «Нещасть, нещасних людей не повинно бути. Неможливо бути нещасним. І щасливою людиною неможливо бути випадково – виграти, як в рулетку, – щасливою людиною треба вмiти бути».
РОЗДУМИ ВЧИТЕЛЯ: «Я згадував сотнi вiдповiдей хлопчикiв на запитання: якою людиною тобi хочеться стати? Сильною, хороброю, мужньою, розумною, винахiдливою, безстрашною… i нiхто не сказав: доброю. Чому доброта не ставиться в один ряд з такими доблестями, як мужнiсть i хоробрiсть? Чому хлопчики навiть соромляться своеi доброти? Адже без доброти – справжньоi теплоти серця, яку одна людина вiддае iншiй, неможлива душевна краса».
Подii вiдбуваються у десяти картинах з прологом та епiлогом
Пролог
Вчитель з НДР
Кабiнет Ученоi Установи
Зустрiч з Бляхою-Мухою
Хлiб i стаття Мещерського
«Казка про любов» у шкiльному театрi
Жива книга вражень вiдвiдувачiв
Павлищанськоi школи
Психологiчний семiнар
Вчитель у лiкарнi:
Мати з казкою
Дружина з хлiбом
Мар’яна i Вальтер з любов’ю
Горпина з косою
Марення Вчителя
