скачать книгу бесплатно
Шляхом бурхливим
Григорiй Бабенко
Юрiй Винничук рекомендуе
Про Григорiя Бабенка, автора захоплюючих iсторичних повiстей, досi було невiдомо нiчого – нi коли народився, нi коли помер. І щойно останнiм часом вдалося кинути дрiбку свiтла на цього непересiчного автора.
Вiн закiнчив Харкiвський унiверситет у 1911 роцi, ще замолоду став цiкавитися iсторiею, навiть листувався з Дмитром Яворницьким.
Судячи з того, як Бабенко добре описуе Слобожанщину, можна припустити, що вiн там i народився. Працював лiкарем, а з 1928 року завiдував медичною частиною в м. Пологи Запорiзькоi областi.
Саме у Пологах вiн i написав повiсть «Шляхом бурхливим» – про подii в Украiнi за часiв Івана Сiрка та повстання 1668 року очима малого хлопця.
А ще перед тим видав повiсть iз життя скитiв «В туманi минулого» (1927) та повiсть «Люди з червоноi скелi» (1929) – про кам’яний вiк. Остання публiкацiя автора – пригодницьке оповiдання «Цiна молодостi», що вийшло друком у Харковi в 1932 роцi. Вiдтодi жодних вiдомостей про письменника не вдалося знайти.
Історичнi повiстi Григорiя Бабенка не втратили своеi привабливостi i зараз. А смiливiсть, з якою вiн описував колонiзацiю Украiни московитами, вiдверто дивуе. Бо жоден iнший автор iсторичних творiв, виданих у СРСР, на таке не вiдваживався.
Цi повiстi будуть цiкавi як молодому поколiнню, так i старшому. Захоплюючi пригоди, соковита мова – все це дуже сучасне, тому цi маловiдомi твори минулого вартi перевидань i нового прочитання.
Григорiй Бабенко
Шляхом бурхливим
ПРО АВТОРА
Про Григорiя Бабенка, автора захоплюючих iсторичних повiстей, досi було невiдомо нiчого. Нi коли народився, нi коли помер. І щойно останнiм часом дослiдникам Миколi Чабану та Олександру Ємцю вдалося кинути дрiбку свiтла на цього непересiчного автора.
Григорiй Бабенко закiнчив Харкiвський унiверситет у 1911 роцi. Отже, поступив туди десь у 1905 роцi, а якщо це було, як узвичаено, пiсля закiнчення гiмназii, то вiн мав би народитися приблизно у 1888 роцi. Це близько до дiйсностi, бо я натрапив на його iсторичну статтю «Мандрованi дяки» в журналi «Снiп» за 1912 рiк. Отже, вiн став цiкавитися iсторiею ще замолоду, ба навiть листувався з Дмитром Яворницьким.
Судячи з того, як вiн добре описуе Слобожанщину, можна висловити пiдозру, що вiн там i народився. Закiнчивши Харкiвський унiверситет, працював практикантом у Миколаiвськiй лiкарнi м. Харкова. Вiдтак у 1912—1922 роках був лiкарем у Бердянському повiтовому земствi, де завiдував лiкарняними дiльницями у Вознесенську, Покровцi та Царево-дарiвцi.
У 1922 роцi повернувся до Харкова, де, закiнчивши чотиримiсячнi курси при Харкiвському iнститутi пiдвищення квалiфiкацii лiкарiв, посiв посаду заступника головного лiкаря. А з 1928 року завiдував медичною частиною в м. Пологи Запорiзькоi областi.
Саме у Пологах вiн i написав повiсть «Шляхом бурхливим» про подii в Украiнi за часiв Івана Сiрка та повстання 1668 року. А ще перед тим видав повiсть iз життя скитiв
«В туманi минулого» (1927) та повiсть iз кам’яного вiку «Люди з червоноi скелi» (1929). У 1928 роцi у Москвi вийшов росiйський переклад «В туманi минулого» пiд назвою «Меч Арея». Остання публiкацiя автора – пригодницьке оповiдання «Цiна молодостi», що вийшло друком у Харковi в 1932 роцi. Вiдтодi жодних вiдомостей про письменника не вдалося знайти.
Історичнi повiстi Григорiя Бабенка не втратили своiх приваб i зараз. А смiливiсть, з якою вiн вiдважився описувати колонiзацiю Украiни московитами, ба навiть кацапами, як iх називае автор, вiдверто дивуе. Бо жоден iнший автор iсторичних творiв, виданих в СРСР, на таке не вiдважувався.
Юрiй Винничук
Шляхом бурхливим
Присвячую моiй жiнцi
Повiсть кiнця XVII столiття
I. НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ХАРКОВА
Вiрний спосiб навчатися плавати. – Дорош та рiчка. – «Сухарi». – Старий Журавель. – Журавлiв гiсть. – Життя на слободах пiд воеводами. – На пасiцi у Журавля. – Бiйка з москалями
– Ви ж, хлопцi, не дуже! – встиг тiльки крикнути Дорош, коли двое товаришiв, взявши один за ноги, другий за плечi i розгойдавши, кинули його в рiчку.
– Не бiйся! – крикнув хтось з берега.
Але цього вже не почув Дорош. Дригнувши ногами в повiтрi, вiн плюхнув у воду i, як мiдний п’ятак, пiшов на дно. Вiн раптом забув усi поради, що щиро давали йому товаришi: не лякатися, не роззявляти рота, як гава, й не дихати, не вилазити високо з води, не ковтати води, а головне – не боятися того, що назавжди залишишся пiд водою.
Опинившись у холоднiй водi, що, здавалося, сама тягла його на дно, вiн зразу зазнав досi невiдомого йому почуття: пiд ногами не було землi, а в грудях не було повiтря! Жили застукали йому у скронях, в очах замиготiли зеленi кружала, i вiн, як божевiльний, задригав руками й ногами, а рот мимоволi роззявився, хапаючи, замiсть повiтря, воду. Трохи згодом вiн виринув на поверхню, червоний, з виряченими переляканими очима i хапав ротом повiтря, мов сом, що його тiльки-но витягнув з рiчки рибалка й кинув на дно човна.
– Не вилазь високо з води!.. Не бiйся!.. Пливи! – кричали йому з берега хлопцi.
Але щось мiцне ухопило його i знову потягло у глиб рiки. Дорош, одчайдушно б’ючи руками й ногами i випльовуючи воду, знову вискочив на поверхню.
– Рятуйте! – ледве чутно крикнув вiн, а рiчка знову потягла його до себе, але вже полегеньку.
І раптом Дорош почув, що пливе, що рiчка вже не тягне його на дно, як ранiше. Це було теж нове почуття, але вiн так злякався потонути, що навiть коли ноги його дiстали вже дно, все ще не вiрив собi i бовтався ногами й руками, наче пiд ним була цiла безодня. Вiн вибрався на берег i сiв. У головi йому крутилося, в ухах наче хто бив у великi дзвони, а в очах ще й досi миготiли зеленi кружала. Ця хвилина i те, що бачив тепер, назавжди залишилися в Дорошевiй пам’ятi: i сонце, що стояло майже над головою i заливало не дуже широку, але глибоку з кришталевою водою рiчку; i лiс, що був синiй i темний перед ним на горi, а тут коло рiчки був зелений i яскравий; i дерев’янi стiни та башти города поруч лiсу. Дзвiниця башти просвiчуеться i в просвiтi видно дзвiн. Дзвiн цей моторошно гуде, коли бiля города побачать татар. Вiщовий дзвiн гуде, а з хуторiв, з пасiк, з поля й лiсу бiжать люди i ховаються в городi. Але тепер дзвiн мовчить i, придивившись, можна навiть вiдсiля побачити нерухоме серце дзвону. А на протилежному боцi рiчки, на пiску, стоять хлопцi, товаришi До-рошевi, що кинули його в рiчку, щоб вивчити плавати. Це дуже добрий спосiб. Вiд нього або зразу вивчишся плавати, або потонеш. Середини не бувае. Хлопцi на березi кричать i махають руками. Вiн чуе iхнi крики, але вони якось не доходять його свiдомости! В душi Дорошевiй тiльки одна думка: вiн може дихати. Не те, що вiн живий, бачить сонце, лiс, товаришiв, а те, що вiн може вiльно дихати, i вода вже не лiзе йому в рот i не забивае подиху.
– Пливи назад! – кричать хлопцi.
Але вiн сидить i тiльки усмiхаеться якоюсь незрозумiлою усмiшкою. Вiн бачить хлопцiв, пiзнае iх, але не розумiе iхнiх слiв. І хлопцi йому здаються такi, наче вiн бачить iх уперше або давно не бачив. Он стоiть Митро Стрiха. Чорне волосся скудовчене, вогке ще i стирчить на всi боки. Вiн одягнув сорочку, а штани держить у руках. Худi ноги тремтять у Митра. Холодно йому чи що? Чого ж вiн не одягае штанiв? Ось вiн пiдносить штани до рота, наче збираеться iсти iх. А… тепер зрозумiло: вiн гризе вузли на холошах, що хтось нав’язав йому… Та це ж вiн, Дорош, нав’язав йому «сухарiв», коли той був у рiчцi. А ось Дубовиченко, а ось Осадченко Каркач…
– Чого сидиш? – кричить Дубовиченко. – Пливи мерщiй назад!
Раптом слова цi становляться зрозумiлi Дорошевi. А справдi – треба плисти назад. Але вiн почувае, що не може зробити цього. Йому здаеться, що ледве вiн влiзе в рiчку, як знову почне потопати, знову його обхоплять холоднi води рiчки, вiн пiде на дно i знову не можна буде дихати, а вода лiзтиме в горло. Дорош мовчки хитнув головою: не можу!
– Пливи, не бiйся! Боягузе! В’яжiть йому сухарiв, хлопцi!
Але це зовсiм не лякае й не ображае хлопця: що «сухарi», коли треба знову лiзти у рiчку.
Боягуз! Нi, вiн не боягуз. Хто навкулачках iде перший у лавi? Вiн, Дорош. Дорош Наливайченко. Хто iздив минулого тижня з батьком до броду татарським шляхом? Вiн, Дорош. Вiн не боягуз. А рiчка… все-таки страшно!
Хлопцi з того берега припливли до нього, тягли його у рiчку, але вiн пручався i не лiз у воду. Потiм хлопцi, покинувши Дороша, стали драти ракiв. Вони по черзi пiрнали пiд кручу i, знайшовши печерку, де ховалися раки, витягали iх з води й викидали на берег. Печерки цi iнодi були вузькi i в них легко застрягала рука. В цей раз пiд водою ледве не залишився Дубовиченко. Рука хлопця досить легко зайшла у печерку, але, коли вiн, намацавши рака, схопив його i стиснув у жменi, кулак застряг у вузькому мiсцi печерки. Спасибi Каркачевi, що, раптом зрозумiвши це, кинувся в рiчку i, коли Дубовиченко нарештi розтулив жменю, витягнув його ледве живого. А то б були раки… Потiм хлопцi здумали розпалити багаття, щоб напекти ракiв, але нi в кого нi кременя й кресала; а Дорош усе сидiв i чекав не знати чого.
Вiн знав, що через рiчку не було нi мосту, нi кладок, i iншого способу, як переплисти ii знову, не було, щоб попасти на той бiк. Нарештi хлопцi, загубивши надiю примусити його лiзти у воду, вилаяли й пiшли геть.
– Не лякайся i лiзь у рiчку, допливеш тепер! – крикнув хтось iз хлоп’ячого гурту.
Тiльки тепер почув Дорош, який самотнiй вiн був тут на березi цiеi глибокоi рiчки. А на протилежному березi рiчки також самотньо лежали його бiла сорочка й штани з добре зав’язаними на холошах «сухарями». Про це вже подбав Митро Стрiха, що сам ледве розгриз вузли на своiх штанях, якi понав’язував йому Дорош.
Дорош кiлька разiв увiходив у рiчку; вода вже не здавалася йому такою холодною, як ранiше, але жах перед тим, що вiн може потонути, знову вертав його на берег. Вiн довго сидiв, сумно оглядаючись навкруги. Нарештi, коли хлопець зовсiм вже хотiв був кинутися у рiчку, мовляв – що буде, то й буде, вiн побачив, що з лiсу на тому березi вийшли два чоловiки. Одного з них зразу пiзнав Дорош. Це був старий дiд Журавель, що мав пасiку недалеко вiд рiчки. Ідучи купатися, хлопцi обов’язково проходили повз пасiку й город старого Журавля. Журавель завжди сидiв у куренi i мовчки курив люльку. Хлопцi чемно проходили повз старого, уклонялися й казали:
– Здоровi були, дiду Денисе!
Дiд пересовував люльку з одного кутка рота в другий i питав:
– Знову красти городину?
– Нi, ми купатися.
– Так… – пухкав люлькою старий Журавель.
Повертаючися з купання, хлопцi вже не йшли повз курiнь, а плазом кралися помiж огудиною i набирали у пазухи молодi зеленi огiрки. У кожного вдома був свiй город, але крадене завжди здаеться солодшим. Старий мав ще досить зiрке око.
– Держи! – кричав вiн, побачивши хлопцiв, хоч держати було нiкому.
Хлопцi, як зграя горобцiв, летiли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однiм мiсцi коло куреня, гро-зився люлькою услiд хлопцям i кричав:
– Дожену… жовч видавлю!
Дорош мимоволi згадав це, побачивши Журавля, i усмiхнувся.
Чоловiк, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий i високий на зрiст, у розхристанiй бiлiй сорочцi i в синiх штанях; матня його штанiв була така довга, що мало не волочилася по землi. І дiд i молодий були без шапок. Чубатi голови iхнi, одна сива – дiдова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонцi.
– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березi Дорошевi сорочку й штани, – потоп хлопець.
Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати рiчку.
– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав вiн, побачивши хлопця, – втоплений грiеться на сонечку.
– Де, де? – спитав старий i собi, притуляючи долоню до лоба. – Де втоплений?
– Та ось на тому березi. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошевi. – Пливи сюди!
– Не можу! – крикнув Дорош.
– А як ти туди добрався?
– Переплив.
– Хе, хе… – засмiявся старий. – Чудасiя: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишнiй курiнний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дiйти можу, а назад нi. Чудасiя!
Журавель та молодий почали роздягатися. Старий потихеньку зняв сорочку, поклав ii собi на колiна i подивився на комiр; придавивши щось, що тихо трiснуло у нього пiд нiгтем, вiн витер сорочкою пiд пахвами i обережно, наче вона була скляна, поклав ii на пiсок.
Поки дiд вовтузився зi своею сорочкою i шкрябав волохатi груди, молодий вже розiбрався i, розiгнавшись, плигнув у рiчку.
Вiн так довго був пiд водою, що Дорош навiть стурбувався i подивився на дiда, чи не збираеться той рятувати молодого, але дiд навiть не дивився на рiчку, а сидiв вже зовсiм голий i, пiднявши угору штани, розглядав свою драну матню.
– Гу-ух! – вилетiло з води коло самого берега, де сидiв Дорош. Молодий розiгнався пiд водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер вiн обома руками чубату голову i засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!
Тiльки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у водi. Темнi очi козака жартiвливо горiли з-пiд мокрого чуба, засмагле тiло аж виблискувало на сонцi, а на руках, наче два добрi кавуни, перекочувалися дужi м’язи.
– Здоров! – вiдповiв йому Дорош. – А хто ти такий?
– Козак з Лугу… – засмiявся молодець.
– З якого лугу?
– З Великого… Ну… – простягнув вiн дужi руки, – лiзай мерщiй до мене!
Дивне дiло: тепер Дорош зовсiм не боявся рiчки. Вiн кинувся у рiчку i став поруч нього.
– Держи майже пiд водою голову i пливи!
Радостi Дорошевiй не було краю, коли вiн почув, що пливе, а поруч, як мiцний тур, плив запорожець i кричав:
– Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.. Так, добре!
Дорош i не помiтив, як переплив рiчку i став на рiвнi ноги.
Журавель в цей час тiльки входив у рiчку. Вiн iшов, обережно ставлячи ноги, наче лiз не в рiчку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщi води, помочив собi груди, пiд пахвами i засичав:
– Холодненька водиця, холодненька.
Потiм раптом окунувся, пирхнув, як коняка, i поплив. І поплив добре i легко, так, що навiть запорожець задивився на нього.
– Молодця! – гукнув вiн дiдовi.
Дiйсно, дiд плив молодцем. Вiн легко, по черзi виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилiтав з води, i це було красно й дужо.
– Отак ми колись перепливали Днiпро! – сказав вiн, повертаючись до запорожця.
– Отак ми колись брехали!.. – засмiявся козак.
– Брехав твiй батько. Ану, хто скорiше до того берега?.. – крикнув дiд i поплив.
Де там було дiдовi тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обiгнав його, i, коли дiд був ще на серединi рiчки, вiн уже стояв коло берега i смiявся, i смiх його, наче з мiдяноi сурми, лунав над рiчкою. Дорош i собi наважився поплисти i щасливо доплив до козака.
Так Дорош вивчився плавати.
Коли всi убирались, Дорошевi прийшлося пригадати свого товариша Стрiху: попогриз таки хлопець «сухарiв», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стрiха ще й намочив iх, щоб дужче зав’язати вузли.
– А ти чий такий? – спитав дiд, коли вони лiсовою стежкою пiдходили до пасiки.
– А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.
– Семенiв син? Дорош? Хе, хе… – засмiявся дiд. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.
«І чого б ото я дражнився, – подумав хлопець, – я ж мовчу, що в нього матня драна».
– Так ти Семена Наливайка син? – спитав запорожець, наче щось пригадуючи. – Я твого батька знаю. Скажи батьковi, що кланявся йому той запорожець, що його колись вiд татарського аркану визволив.
Це так вразило хлопця, що вiн навiть не знайшов, що й вiдповiсти запорожцевi.
Деякий час дiд та запорожець iшли мовчки.
– Так ти кажеш, що вам добре живеться на слободах? – якось лукаво запитав козак.
Видно було, що вiн продовжував розмову, яка почалася перед купанням.
– Добре. За всiм воевода догляда. Не дасть на тебе й пушинцi сiсти. Хе-хе! Особливо добре мiщанам. За ними вже так пiклуеться, так побиваеться, що й нiкуди. Там скоро, мабуть, i до вiтру ходитимуть з дозволу воеводиного.
