banner banner banner
Фауст
Фауст
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Фауст

скачать книгу бесплатно

Фауст
Johann Wolfgang Goethe

Фауст» – безсмертна трагедiя генiального нiмецького поета Йоганна Вольфганга фон Гете, що стала одним iз шедеврiв свiтовоi лiтератури.

«Фауст» був створений на основi середньовiчних нiмецьких сказань. Але пiд пером Гете маг i чаклун Йоганн Фауст перетворився на вченого, втомленого вiд безплiдностi власного життя i томлiння духу. Щоб знайти сенс i цiннiсть людського iснування, вiн вирiшуеть укласти угоду з пiдступним посланцем пекла.

Генiальне творiння, присвячене пiзнанню життя, творчоi силi людського духу, протистояння Бога i сатани, Гете створював протягом усього свого життя.

Йоганн Вольфганг Гете

ФАУСТ

ПРИСВЯТА[1 - Написана 1797 р., коли Гете пiсля багаторiчноi перерви знову вернувся до роботи над «Фаустом». Присвята звернена не стiльки до читача, скiльки до призабутих образiв трагедii, «туманних постатей», що являлись поетовi ще в днi юностi i нинi знов оволодiвають його уявою, вимагаючи собi втiлення. (Тут i далi прим. М. Лукаша, 1968 р.)]

Знов близитесь ви, постатi туманнi,
Що вже менi з'являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тiй оманi
Моi чуття прихильно пiддались?
Ви ринете! Пануйте ж, нестриманнi,
Коли вже ви так владно пiднялись;
Моя душа бентежно молодiе,
Коли вiд вас чудовний дух повiе.

Ви принесли веселих днiв картини
І образiв, навiки любих, рiй;
І першого кохання й дружби тiнi;
Встають, немов у казцi прастарiй.
Згадалися життя зигзаги звиннi,
Минулий жаль, i втрати бiль гiркий,
І ймення тих, що iх зрадлива доля
В цвiту стяла, мов квiти серед поля…

Пiсень моiх не чують нiжнi душi,
Що слухали пiснi юнацьких днiв[2 - Пiсень моiх не чують нiжнi душi, / Що слухали пiснi юнацьких днiв… – З поетових друзiв, що слухали першi сцени «Фауста», однi на цей час уже померли (сестра Корнелiя, письменники Мерк, Ленц), iншi жили далеко вiд Гете або вiдцурались його (письменники Клопшток, Клiнгер, Гердер, фiлософ-iдеалiст Якобi).] ;
Розвiялись бесiди нашi дружi,
Їх вiдгомiн давно вже вiдбринiв.
Кругом чужi, хоч, може, й не байдужi,
Та iх хвала не радуе чуттiв;
А тi, що iх, мов рiднi, привiтають,
Розкиданi, десь по свiтах блукають.

І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна.
Колишнiй спiв мiй, майже занiмiлий,
Лунае знов, мов арфа чарiвна;
Я стрепенувсь, i сльози забринiли,
І серце враз вiдтало аж до дна…
Теперiшне здалека ледве мрiе,
А що пройшло – iзнов живе i дiе.

ПРОЛОГ У ТЕАТРІ[3 - Написаний теж 1797 р. не без впливу драми стародавньо-iндуського поета Калiдаси «Сакунтала». Разом з тим у «Пролозi» знайшов вiдображення досвiд Гете як театрального директора, а також його погляди на мистецтво взагалi. В цей час Гете вважав, що справжнiй художнiй твiр виникае як рiвнодiйна трьох сил: генiя (поет), мистецтва як умiння (комiк) i мистецтва як ремесла (директор). Фiгура комiка дечим натякае на образ Мефiстофеля, поет багато в чому нагадуе Фауста.]

Д и р е к т о р   театру, п о е т   i   к о м i к.

Д и р е к т о р

Обидва ви не раз менi
В пригодi стали в хвилю скрути;
Скажiть, яким повинен бути
Театр у нашiй сторонi?
Бажаю я завжди юрбi годити:
Вона живе, дае й другому жить.
Стовпи стоять, помiст iз дощок збитий,
І всяк туди, на свято мов, спiшить.
Сидять усi вже, звiвши вгору брови,
До подиву i захвату готовi.
Я знаю, як сподобатися всiм,
А все ж чомусь сьогоднi страшнувато;
Хоч путне щось незвично бачить iм,
Але вони читали страх багато.
Як змайструвать виставу нам таку —
Нову, й живу, i людям до смаку?
Люблю, коли у нас пiд балаганом
Гучна юрба хвилюе ураганом
І тиснеться до цих дверей вузьких,
Мов у переймах болiсно-тяжких.
Ще в бiлий день, ще о четвертiй
До каси товпляться дiстать квиток
І ладнi битися за нього до пiвсмертi,
Мов це – в голодний рiк насущника шматок.
Лише поет зробить це диво здiбний;
О друже мiй, тут твiй талант потрiбний!

П о е т

Не говори про натовп той нiкчемний;
Його дiла високий дух гнiтуть,
Затьмарюють, як морок ночi темний,
Затягують у вир, у каламуть.
Веди мене в небесний свiт таемний,
Де радощi поетовi цвiтуть.
Лиш там любов i дружба нас чекають,
Божественнi чуття в серцях плекають.

Що в глибинi грудей у нас постало,
Що, тремтячи, зiрвалось на уста,
Невдало раз, а iнший раз i вдало, —
Поглине все хвилина зла й пуста;
А що рок? у серцi визрiвало,
В довершене творiння вироста.
Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в вiках загину.

К о м i к

А що менi з потомних тих вiкiв?
Коли б i я про них лиш говорив,
То хто б сучасникiв розважив?
А iм потрiбен добрий жарт,
І вже чогось веселий хлопець варт,
І чимсь в суспiльствi вiн заважив.
Хто зацiкавить публiку зумiв,
Того вона не кине цiнувати;
Що бiльше буде слухачiв,
То легше iх опанувати!
Отож зробiть нам п'есу до пуття
І виведiть фантазiю i волю,
Кохання й розум, пристрасть i чуття,
Та й дуростi якусь там дайте ролю.

Д и р е к т о р

А головне, як бiльш перипетiй!
Бо глядачi цiкавi до подiй;
Як бiльше сцен напружених, рухомих,
Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —
І ви попали вже в число вiдомих,
Усюди люблених людей.
Лиш масою пiдкорите ви масу,
Для себе в нiй всяк найде штучку ласу;
Де всього е, там кожен вiзьме щось,
Й видовище до серця всiм прийшлось.
Даеш нам твiр – давай в шматках, на милiсть,
Таке рагу нам вигiднiш, як цiлiсть,
Бо легко зготувать i зручно подавать.
Нащо тобi здалась довершена умiлiсть?
Хоч що дай публiцi – на шмаття буде рвать…

П о е т

Ганебне ремесло ганебним буде скрiзь
І справжньому художнику не личить.
Та ви, я бачу, завзялись
Нiкчемних партачiв звеличить.

Д и р е к т о р

Такий докiр менi не заболить:
Хто дума путне щось зробить,
Знарядь шука, як до роботи.
А вам – м'якi дрова колоти;
Для кого пишете? Глядiть:
Ось цей з нудоти йде сюди,
Той – за столом по зав'язку напхавшись,
А той (найгiрший вiн завжди) —
Газет усяких начитавшись.
До нас збiгаються, немов на маскарад,
Побачити цiкаве кожен рад!
Тут дами напоказ з'являються ошатнi;
Це теж артистки, лиш безплатнi.
Ви дивитесь з поезii висот,
І всi поклонники вам любi;
Погляньте ж ближче на народ:
Однi холоднi, другi грубi.
Той по виставi йде у карти грать,
Той зночувати нiч в обiймах у повii;
Чи ж варт для них бентежить мрii
І муз шляхетних турбувать?
Кажу ж вам, лиш пишiть,
все бiльш i бiльш пишiть, —
І зразу шлях до успiху вiдкритий, —
Людей аби iз плигу збити,
Бо трудно iх задовольнить…
Що з вами? З радощiв? Чи що болить?

П о е т

Іди шукай деiнде наймитiв!
Ти хочеш, щоб поет занапастив
Свiй вищий дар – i пориви, i мрii
Природою натхненого творця!
Чим вiн чаруе всi серця?
Чим вiн скоряе всi стихii?
Це та гармонiя, що лине iз грудей
І обiйма весь свiт – природу i людей.
Коли природа свiй починок вiчний,
Байдуже прядку крутячи, пряде,
І всiх створiннiв гурт негармонiйний
Рiзноголосячи гуде, —
Хто вносить лад усюди живодайний,
Вливае ритм у кожен рух i звук?
Хто всi тi голоси в хорал еднае зграйний,
В акордiв голосних врочистий перегук?
Хто каже бурi в пристрастi ревiти,
Зорi вечiрнiй в роздумi сiять?
Хто може всi веснянi пишнi квiти
До нiг коханоi прослать?
Хто лавровi листки сплiта в вiнок,
Щоб увiнчати почестю героiв?