скачать книгу бесплатно
Замогильнi записки
Франсуа Рене де Шатобрiан
Франсуа Рене де Шатобрiан (1768–1848) – вiдомий французький письменник, «батько романтизму», державний дiяч, що виступав проти Наполеона, давав поради Людовiку XVIII, вiдмовлявся вiд спiвпрацi з iншим французьким королем – Луi-Фiлiпом (незважаючи на настiйливi прохання) i виконував таемнi доручення матерi вигнаного спадкоемця престолу – герцогинi Беррiйськоi.
«Замогильнi записки», якi Шатобрiан дозволив опублiкувати лише пiсля своеi смертi, – за жанром звичайна автобiографiя, та водночас це грандiозна iсторична хронiка, в якiй iдеться про один з найбурхливiших перiодiв в iсторii Францii (Революцiя, Імперiя, Реставрацiя, Сто днiв, друга Реставрацiя, Липнева монархiя), змальовано портрети Мiрабо i Лафаета, Талейрана i Наполеона, описано Нiагарський водоспад i швейцарськi Альпи, Лондон 1794-го, Рим 1829-го i Париж 1830 року…
Франсуа Рене де Шатобрiан
Замогильнi записки
«Наше все» французькоi лiтератури
Двадцять рокiв тому, вперше потрапивши на Паризький Книжковий Салон, я звернув увагу на те, що у Францii немае будь-якого значного видавництва, яке б у своiй дiяльностi не зверталося до творчостi Франсуа Рене де Шатобрiана (1768–1848). Тут були i дешевi видання його повiстей та романiв у м’якiй обкладинцi, що досi входять до шкiльноi програми («Атала», «Рене» та iншi), важкi коментованi томи його духовних творiв («Генiй християнства» i «Мученики»), видання його перекладiв (наприклад, «Втрачений рай» Мiльтона), вiршiв, численних дорожнiх нотаток i бiографiй його сучасникiв. І, звичайно, окремо стоять багатотомнi видання у шкiряних палiтурках ручноi роботи його мемуарiв – «Замогильних записок». Це видання репрезентуе лише фрагменти багаторiчноi працi письменника, ми не можемо вмiстити в одну книгу 12 томiв мемуарiв людини, яка брала бiльш нiж активну участь у життi французького суспiльства, починаючи вiд служби в армii з 1788 року, перед самою Революцiею, i до виходу у вiдставку в 1829 роцi з посади мiнiстра закордонних справ i вiдмови пiсля Липневоi революцii вiд титулу пера Францii. Мiж цими датами були i спiвчуття Революцii, i вiд’iзд до Америки, подалi вiд насильства, що запанувало у Парижi, i повернення, що завершилося важким пораненням у бою, у складi армii роялiстiв, i тривала емiграцiя в Англii, i наступне повернення на батькiвщину пiсля оголошеноi Наполеоном амнiстii, дипломатична й адмiнiстративна кар’ера, жорстка критика режиму i подальша опала. Його памфлет «Про Бонапарта та Бурбонiв», написаний перед крахом Наполеона, котрий став бестселером на книжковому ринку того часу, за словами Людовiка ХVIII, коштував цiлоi армii. Двiчi мiнiстр, тричi посол Францii у столицi свiту, багато разiв опозицiонер i нещадний критик влади, Шатобрiан у 1830-му остаточно розiрвав з активною полiтикою i у поважнi 62 роки повернувся у лiтературу. Вiн близько був особисто знайомий з усiма поколiннями французьких полiтикiв вiд Наполеона i до прихильникiв узурпатора Луi-Фiлiпа, був учасником подiй, i, безумовно, його мемуари (а першi роздiли були написанi ще в 1810 роцi) могли стати iнформацiйною бомбою в суспiльствi того часу, зруйнувати кар’ери тих, хто стояв бiля керма Францii в тi роки. Вiн був небезпечний сам для себе як носiй таемниць свого часу i прийняв рiшення не публiкувати своi «Записки» за життя. Первинне бажання закрити текст вiд нащадкiв на 50 рокiв пiсля смертi було змiнено важким матерiальним становищем Шатобрiана, який вiдмовився вiд титулу пера i чималого грошового забезпечення, яке цей титул передбачав. З цiеi ситуацii вiн знайшов дотепний вихiд. У 1836-му, в 68 рокiв, вiн продав права на посмертне видання своiх «Замогильних записок» видавцям Деллуа i Сала, що створили спецiальне акцiонерне товариство, яке сплатило 156 000 франкiв на покриття боргiв Шатобрiана, а також виплачувало письменнику чотири роки пiсля цього гонорар за написанi новi частини по 12 000 франкiв на рiк, а потiм – по 25 000 франкiв на рiк до самоi смертi автора. Та й тут Шатобрiан переграв долю, переживши бiльшiсть акцiонерiв. Акцiонерне товариство, що практично розорилося, змушене було продати право першого видання великому масовому газетному концерну «Прес». В останнi роки життя Шатобрiан купив окремий острiвець бiля рiдного Сен-Мало у Бретанi для своеi могили й багаторазово дописував i вiдредаговував рукопис мемуарiв спецiально для газетного й окремо для книжкового читача. Таким чином, книга була написана в трьох часових пластах – час, про який iде мова, час, коли книга писалася, i час, коли автор вносив правки при передачi рукопису адвокатовi пiсля чергового заповiту. Шатобрiан ще встиг привiтати чергову Французьку революцiю 1848 року, яка викинула з полiтики небагатьох до того часу живих героiв його мемуарiв на узбiччя iсторii i остаточно поставила крапку в мiнливiй французькiй iсторii першоi половини XIX столiття. Квiтчастiсть i жвавiсть «Записок» можна охарактеризувати реплiкою однiеi з численних героiнь мемуарiв – староi аристократки панi де Куален, яка так вiдреагувала на смерть кiлькох королiв: «почався падiж вiнценосноi худоби». Революцiя, Імперiя, Реставрацiя, Сто днiв, друга Реставрацiя, Липнева монархiя – один з найбiльш насичених перiодiв iсторii Францii – тепер виходить в украiнському перекладi.
Олександр Красовицький
Передмова
Переглянуто 28 липня 1846 року
Париж, 14 квiтня 1846 року
Sicut nubes… quasi naves… velut umbra [1 - Як хмара… як легкi човни… як тiнь (Йова, 30:15).].
Йова
Позаяк менi не дано знати заздалегiдь, коли прийде на мене остання година, позаяк у моi лiта кожен дарований людинi день – то е милiсть, чи, точнiше, кара, я мушу дещо пояснити.
4 вересня менi виповниться сiмдесят вiсiм рокiв: настав час покинути цей свiт, який покидае мене i з яким я розлучаюся без жалю.
«Записки», що вiдкриваються цiею передмовою, подiленi на частини, якi вiдповiдають основним вiхам мого життя.
На жаль, скрута, яка вiчно тримала мене за горлянку, змусила мене продати моi «Записки». Нiхто не в змозi зрозумiти, скiльки я вистраждав через те, що зважився закласти власну могилу; але, щоб не порушити своiх клятв i не вiдхилитися вiд обраного шляху, я повинен був принести цю – останню – жертву. Я, можливо, через легкодухiсть, прирiс душею до цих «Записок» i бачу в них повiрника, з яким менi боляче розлучатися; я мав намiр заповiдати iх панi де Шатобрiан i дозволити iй або опублiкувати iх, або знищити – сьогоднi менi, як нiколи, втiшна ця друга можливiсть.
Ах! якби перед смертю менi поталанило знайти багача, котрий повiрив би в мене, викупив акцii Товариства i, на вiдмiну вiд цього Товариства, не став би поспiшати видавати мiй твiр одразу пiсля того, як по менi вiддзвонить дзвiн! Однi акцiонери – моi друзi, iншi – вельми ласкавi люди, якi хотiли зробити менi послугу, але, що не кажи, кожен з них може продати акцii або поступитися ними людям, котрих я не знаю i котрi опинилися у скрутних обставинах; вони, звичайно, вбачатимуть у моему довголiттi якщо не прикру перешкоду, то джерело збиткiв. Тим часом, коли б я був господарем цих «Записок», я залишив би iх у рукописi, а якби захотiв опублiкувати iх, то вiдклав би друкування на п’ятдесят рокiв.
Цi «Записки» створювалися в рiзний час i в рiзних краях. Звiдси – необхiднiсть вступiв, де я описую мiсця, якi були у мене перед очима, почуття, якi хвилювали мене тiеi митi, коли я знову починав свою розповiдь. Таким чином, мiнливi форми мого життя переплелися мiж собою: у пору безтурботного, спокiйного життя менi траплялося згадувати про часи вбогостi, у днi злигоднiв – описувати години щастя. Юнiсть моя змiшалася з моею старiстю, статечна досвiдченiсть забарвила смутком безтурботну веселiсть, променi мого сонця вiд його сходу до його заходу, схрещуючись i зливаючись, надали моiм розповiдям якоiсь безладностi чи, коли хочете, незбагненноi едностi; колиска моя уподiбнилася могилi, могила уподiбнилася колисцi: страждання моi дають менi радiсть, радощi завдають менi болю, i, закiнчуючи читання цих «Записок», я вже не можу зрозумiти, хто iхнiй автор – темноволосий хлопець чи вкритий сивиною старець.
Не знаю, чи сподобаеться читачевi ця мiшанина, змiнити яку я не в змозi; вона – плiд непостiйностi моеi долi: часто життевi бурi не залишали менi iншого письмового столу, окрiм уламкiв моеi катастрофи.
Мене вмовляли опублiкувати уривки з моiх «Записок» ще за життя, але я маю за краще говорити з домовини; тодi розповiдi моiй вторуватимуть голоси, в яких чуеться щось священне, бо вони лунають з могили. Якщо я доволi вистраждав у цьому свiтi, щоб зажити блаженства у свiтi iншому, промiнь свiтла, що сяе в Єлисейських Полях, озорить останнi картини мого життя своею благодаттю: життя не панькае мене; може, смерть буде добрiша?
Цi «Записки» – мое улюблене дiтище; святий Бонавентура виклопотав у неба дозволу продовжувати писати пiсля смертi; я не сподiваюся на таку милiсть, але хотiв би повстати з домовини в час привидiв хоча б для того, щоб вичитати гранки. Втiм, коли я увiйду до сiм’i туговухих пожильцiв могил i Вiчнiсть наглухо заткне менi вуха, нiчий голос вже не потривожить мого праху.
Якщо якась частина працi захопила мене бiльше за iншi, то це та, що стосуеться моеi юностi, найпотаемнiшого куточка мого життя. Тут менi довелося воскрешати свiт, вiдомий лише менi одному; мандруючи серед товариства, зниклого з лиця землi, я всюди зустрiчав лише спогади та нiму тишу; з тих, кого я знав, чи багато хто живий сьогоднi?
25 серпня 1828 року мер Сен-Мало за дорученням мешканцiв мiста звернувся до мене з проханням допомогти в будiвництвi морського доку. Я поквапився дати згоду i як нагороду за клопiт попросив поступитися менi кiлькома футами землi на острiвцi Гран-Бе для моеi майбутньоi могили. Вирiшити це питання виявилося непросто через опiр вiйськових iнженерiв. Нарештi 27 жовтня 1831 року я одержав листа вiд мера, пана Овiуса. У ньому мовилося: «Мешканцi Сен-Мало iз синiвською шанобливiстю охоронятимуть вибране вами мiсце на березi моря, за кiлька крокiв од будинку, де ви народилися… Однак сумна думка затьмарюе нашi приготування. Ах! нехай склеп якомога довше буде порожнiй! А втiм, усе минае, але честь i слава живуть вiчно». Я вдячний пановi Овiусу за цi чудовi рядки; тiльки одне слово тут зайве: слава.
Отже, прах мiй спочиватиме на березi моря, яке я так любив. Якщо я помру за межами Францii, хай останки моi будуть перевезенi до Францii не одразу, а через п’ятдесят рокiв пiсля моеi смертi. Я не хочу, аби тiло мое пiддавали блюзнiрськiй процедурi розтину; не хочу, аби в моему остиглому мозку i згаслому серцi шукали розгадку мого iснування. Смерть нiтрохи не прояснюе таемницi життя. Труп, що мчить на поштових, вселяе в мене жах; легкi бiлi кiстки перевезти неважко: iм буде простiше подолати цей – останнiй – шлях, анiж поневiрятися свiтом пiд тягарем моiх прикрощiв.
Частина перша
Книга перша
1
Вовча долина, поблизу Ольне, 4 жовтня 1811 року
Минуло чотири роки, вiдколи я повернувся з подорожi до Святоi землi й купив поблизу села Ольне, по сусiдству iз Со i Шатне, садiвничий будиночок, загублений серед лiсистих пагорбiв. На нерiвнiй дiлянцi пiщаного грунту рiс дикий сад, що кiнчався ярком i каштановим гаем. Менi здалося, що цей невеликий клаптик землi може стати прихистком для моiх довгих надiй; spatio brevi spem longam reseces [2 - …миттю короткою // Довгу мрiю дiли… (Горацiй. Оди, I, XI, 6–7; пер. А. Содомори.)]… Дерева, якi я посадив, тягнуться вгору, але поки вони ще зовсiм маленькi, i, коли я стаю мiж ними i сонцем, моя тiнь затуляе iх. Одного чудового дня вони повернуть менi цю тiнь, лелiючи мою старiсть, як я лелiяв iхню молодiсть. Я постарався вибрати породи, що ростуть у тих широтах, де я подорожував; вони нагадують менi про моi мандри i дають моему серцю поживу для нових iлюзiй.
Якщо Бурбони коли-небудь повернуться до влади, як нагороду за мою вiрнiсть я попрошу у них якраз стiльки грошей, скiльки треба, щоб приеднати до моеi вотчини узлiсся, що оточуе ii: я зiбрався подовжити дорiжку для прогулянок на декiлька арпанiв; хоча все мое життя було життям мандрiвного лицаря, мене вабить чернече затворництво: з того часу, як я поселився в цiй глушинi, я i трьох разiв не виходив за межi моiх володiнь. Коли моi сосни, ялини, модрини, кедри стануть тим, чим обiцяють, Вовча долина перетвориться на справжнiй монастир. Який вигляд мав пагорб, на схилi якого в 1807 роцi належало поселитися авторовi «Генiя християнства», 20 лютого 1694 року, коли в Шатне народився Вольтер?
Цей куточок менi до душi; вiн замiнив менi отчi поля; я заплатив за нього плодом моiх мрiянь i безсонних ночей; безмежна пустеля, де народилася «Атала», дала менi можливiсть купити маленьку «пустинь» поблизу Ольне; щоб знайти цей притулок, менi не довелось, як американському поселенцевi, грабувати флоридського iндiанця. Я почуваю до своiх дерев нiжну прихильнiсть: я присвятив iм елегii, сонети, оди. За кожним з них я доглядав своiми руками: оббирав черв’якiв, що точили його корiння, знiмав гусiнь, що прилiпилася до його листя; вони для мене – мов дiти, i в кожного свое iм’я; це моя родина, iншоi в мене нема, я хотiв би померти серед них.
Тут я написав «Мученикiв», «Абенсерагiв», «Подорож» i «Мойсея»; чим займатися менi тепер осiннiми вечорами? Сьогоднi – 4 жовтня 1811 року, день мого ангела й рiчниця мого в’iзду до Єрусалима; це спонукае мене взятися за iсторiю мого життя. Людина, яка лише для того дае сьогоднi Францii владу над свiтом, щоб зневажити ii свободу, ця людина, чий генiй захоплюе мене, а деспотизм обурюе, принесла мене в жертву своiй тиранii i прирекла на самотнiсть; але якщо сучасне вiн може роздавити, то боротися з минулим вiн безсилий, i в усьому, що вiдбувалося до його приходу до влади, я зберiгаю свободу.
Бiльша частина моiх почуттiв спочивае на днi моеi душi або висловлена в моiх творах устами вигаданих героiв. Нинi, все ще сумуючи про моi химери, хоча й не переслiдуючи iх бiльше, я хочу пiднятися вгору за течiею моiх кращих рокiв: цi «Записки» стануть храмом смертi, спорудженим при свiтлi моеi пам’ятi.
У мого батька вiд народження був найпохмурiший у свiтi характер, який випробування, що випали на його долю в юнi роки, лише зробили жорстокiшим. Вдача його вплинула на моi думки; у дитинствi вiн лякав мене, замолоду пригнiчував: мое майбуття залежало вiд його волi.
Я природний дворянин. Здаеться, випадковiсть мого походження пiшла менi на користь; я зберiг непохитну любов до свободи, що вiдрiзняе передусiм аристократiю, якiй вже недовго жити. У життi аристократii е три пори: пора вищостi, пора привiлеiв, пора чванства; вступивши в пору привiлеiв, вона занепадае, доживши до пори чванства, згасае.
‹Походження iменi Шатобрiан i доля рiзних гiлок роду› [3 - Тут i далi у кутових дужках подано стислий змiст пропущених у перекладi роздiлiв та фрагментiв.]
За нашого часу багато хто перегинае палицю; люди квапляться голосно заявити про свою належнiсть до холопськоi породи, про те, яка велика честь бути сином людини, прикрiпленоi до землi. Чи так уже багато гордостi в цих фiлософiчних похвальбах? Чи не означае це ставати на бiк сильного? Чи можуть нинiшнi маркiзи, графи, барони, якi не мають анi привiлеiв, анi земель, у своiй бiльшостi вмирають з голоду, без кiнця сваряться i не бажають визнавати одне одного, заперечують знатнiсть сусiда i не мають прав навiть на власне iм’я або ж мають його умовно, – чи можуть вони нагнати на кого-небудь страх? А втiм, хай даруе менi читач цi мiркування, до яких менi довелось опуститися, щоб дати уявлення про головну пристрасть мого батька, пристрасть, яка стала зав’язкою у драмi моеi юностi. Що до мене, я не чванюся колишнiм товариством i не нарiкаю на нове. Ранiше я був шевалье чи вiконт де Шатобрiан, тепер я Франсуа де Шатобрiан; я вiддаю перевагу iменi над титулом.
Мiй батько охоче уподiбнився б середньовiчному вотчиннику i називав Бога Вишнiм дворянином, а Никодима (евангельського Никодима) святим дворянином. Тепер нам належить простежити шлях од Крiстофа, можновладного сеньйора Геранди, прямого нащадка баронiв де Шатобрiан, до мого батька i до мене, Франсуа, безвасального й безгрошового сеньйора Вовчоi долини.
Генеалогiчне дерево Шатобрiанiв подiляеться на три гiлки; першi двi згасли, а третя, гiлка панiв де Бофор, продовжена бiчною лiнiею (герандськi Шатобрiани), збiднiла – неминучий наслiдок мiсцевого закону: за бретонським звичаем у дворянських родинах старший син отримував двi третини майна, а молодшi дiлили мiж собою третину батькiвського спадку, що залишився. Це нiкчемне надбання дрiбнилося тим стрiмкiше, що молодшi спадкоемцi завели собi родини, а позаяк iхнi дiти також дiлили майно батькiв на двi третини i третину, цi молодшi дiти молодших дiтей незабаром доходили до подiлу голуба, кролика, болота з дикими качками i гончого пса, залишаючись при цьому можновладними сеньйорами голубника, жаб’ячого ставка i кролятника. У старих дворянських родинах було багато дiтей; долю молодших синiв можна прослiдкувати протягом двох-трьох поколiнь, потiм вони зникають, поступово перетворюючись на селян або розчиняючись серед робiтничого люду, i нiхто не знае, що з ними трапилося.
Головою нашого роду на початку вiсiмнадцятого сторiччя був Алексiс де Шатобрiан, сеньйор Геранди, син Мiшеля, а цей самий Мiшель мав брата Аморi. Мiшель був сином згаданого Крiстофа, чие походження вiд панiв де Бофор i баронiв де Шатобрiан було засвiдчене указом, що його ми навели вище. Алексiс де ла Геранд був удiвцем; гiркий п’яничка, вiн тiльки те й робив, що пив та волочився за своiми служницями, а найцiннiшими фамiльними паперами закривав горщики з маслом.
У той самий час iз головою роду жив його кузен Франсуа, син Аморi, молодшого брата Мiшеля. Франсуа, що народився 19 лютого 1683 року, володiв маленькими маетками Туш i Вiльнев. 27 серпня 1713 року вiн одружився з Петронiлле Клод Ламур, власницею Ланжегю, i в них народилося четверо синiв: Франсуа Анрi, Рене (мiй батько), П’ер, сеньйор дю Плессi, i Жозеф, сеньйор дю Парк. Мiй дiд Франсуа помер 28 березня 1729 року; бабуся моя – я ii добре пам’ятаю – i на схилi вiку дивилася на свiт з усмiшкою. Пiсля смертi свого чоловiка вона жила у Вiльневi, неподалiк вiд Дiнана. Статки моеi бабусi не перевищували п’яти тисяч лiврiв ренти, з яких старшому синовi дiсталося двi третини, 3332 лiври, а трьом молодшим 1668 лiврiв ренти, причому i з цiеi суми старшому з цих трьох належала бiльша частина.
На довершення нещастя вдача синiв завадила здiйснитися бабусиним планам: старший, Франсуа Анрi, який отримав чудовий спадок – маеток Вiльнев, вiдмовився одружуватись i став священиком; але замiсть того, щоб добиватися дохiдного мiсця, яке вiн з його iм’ям неодмiнно отримав би, i допомогти братам, вiн з гордостi й легковажностi нi про що не просив. Вiн живцем поховав себе в глушинi i був парафiяльним священиком спочатку в Сен-Лонеку, а потiм у Мердрiньяку, що належав до епархii Сен-Мало. Вiн пристрасно любив поезiю i сам склав чимало вiршiв: я iх читав. Життерадiсна вдача цього дворянського Рабле, служiння музам, якому вiддавався цей християнський пастир, розпалювали цiкавiсть. Вiн роздав бiдним усе, що мав, i помер у боргах.
Наймолодший брат мого батька, Жозеф, поiхав у Париж i жив, не виходячи з власноi бiблiотеки: йому щороку посилали 416 лiврiв, його частку молодшого. Вiн прожив життя непомiтно, серед книг, займаючись iсторичними дослiдженнями. Весь свiй недовгий вiк вiн щороку першого сiчня писав матерi – нiчим iншим вiн про себе не нагадував. Дивна доля! З двох моiх дядькiв один був ерудитом, другий – поетом; мiй старший брат складав непоганi вiршi, одна з моiх сестер, панi де Фарсi, мала справжнiй поетичний талант, другiй, графинi Люсiль, канонiсi, належать декiлька чудових сторiнок, якi могли б ii прославити; чимало паперу попсував i я. Брат мiй загинув на ешафотi, двi сестри покинули падiл скорботи, зазнавши мук ув’язнення; обидва моi дядьки померли, не залишивши грошей навiть на власний похорон; менi лiтература дала радiсть i горе, i я не втрачаю надii, з Божою допомогою, померти у притулку.
Бабуся моя, вичерпавши всi кошти, щоб вивести в люди старшого й молодшого синiв, нiчим не могла допомогти двом середнiм – моему батьковi Рене i моему дядьковi П’еру. Представники цього роду, який, згiдно зi своiм девiзом, «сiяв золото», дивилися з вiкон своеi садибки на багатi монастирi, якi заснували iхнi предки i в яких спочив iхнiй прах. Як власники одного з дев’яти баронських маеткiв Шатобрiани очолювали бретонськi штати; вони засвiдчували своiм пiдписом договори монархiв та були поручителями Клiссону, але з величезними зусиллями добилися для продовжувача славного роду чину молодшого лейтенанта.
У збiднiлоi бретонськоi знатi залишався один прихисток – королiвський флот: туди хотiли влаштувати мого батька, але спочатку треба було поiхати до Бреста, жити там, платити вчителям, купити обмундирування, зброю, книжки, вимiрювальнi прилади – де взяти грошей на все це? Королiвську грамоту про направлення хлопця на флот через вiдсутнiсть покровителя роздобути не вдалося: власниця Вiльнева з горя занедужала.
І тут мiй батько вперше в життi виявив рiшучiсть, яку я за ним знав. Йому було близько п’ятнадцяти рокiв: розумiючи тривоги матерi, вiн пiдiйшов до ii лiжка i промовив: «Я не хочу бути для вас тягарем». Мати залилася сльозами (мiй батько двадцять разiв переповiдав нам цю сцену). «Рене, – запитала вона, – що ти збираешся робити? Обробляй свое поле». – «Воно не може нас прогодувати; дозвольте менi поiхати». – «Ну що ж, – вiдповiла мати, – хай буде по-твоему, i хай допоможе тобi Бог». Ридаючи, вона обiйняла сина. Того ж вечора мiй батько покинув материнський дiм i вирушив у Дiнан, де отримав вiд нашоi родички рекомендацiйного листа до одного мешканця Сен-Мало. Юний шукач пригод найнявся на вiйськову шхуну, що вiдпливала за кiлька днiв.
Маленька республiка Сен-Мало в тi часи одна вiдстоювала на морi честь французького прапора. Шхуна приедналася до флотилii, яку кардинал де Флерi послав на допомогу Станiславу, обложеному росiянами в Данцигу. Зiйшовши на берег, мiй батько взяв участь у пам’ятнiй битвi 29 травня 1734 року, де пiвтори тисячi французiв на чолi з хоробрим бретонцем де Бреаном, графом де Плело, виступили проти сорока тисяч московитiв пiд командуванням Мiниха. Де Бреан, дипломат, воiн i поет, загинув, а мiй батько був двiчi поранений. Вiн повернувся до Францii i знову найнявся на корабель. Судно зазнало аварii бiля берегiв Іспанii, в Галiсii на батька напали розбiйники й обдерли його до нитки; вiн морем дiстався до Байонни i знову появився в отчому будинку. Хоробрiсть i любов до порядку здобули йому пошану. Вiн переселився на Антильськi острови; у колонiях вiн розбагатiв i заклав новi основи добробуту нашоi родини.
Бабуся довiрила пiклуванню Рене iншого свого сина – П’ера, пана де Шатобрiана дю Плессi, чий син, Арман де Шатобрiан, був розстрiляний за наказом Бонапарта у Страсну п’ятницю 1810 року. Це був один з останнiх французьких дворян, що вiддали життя за монархiю [4 - Це було написано в 1811 роцi (Женева, 1831).]. Мiй батько перейняв на себе клопiт про брата, хоча постiйнi нестатки прищепили йому суворiсть, яку вiн зберiг до кiнця життя; non ignara mali [5 - Горя сама я зазнала (лат.; Вергiлiй, Енеiда. I, 630; пер. М. Бiлика).] не завжди йде людинi на користь; нещастя вчить не лише м’якостi, а й жорсткостi.
Пан де Шатобрiан був високий, сухорлявий чоловiк з орлиним носом, тонкими блiдими губами, глибоко посадженими маленькими очима кольору морськоi хвилi, тобто синьо-зеленими, як у левiв i стародавнiх варварiв. Я нi в кого бiльше не зустрiчав такого погляду: коли в ньому кипiла лють, здавалося, що блискотлива зiниця ось-ось вилетить i уб’е вас, мов куля.
Мiй батько був одержимий одною-единою пристрастю, пристрастю до свого iменi. Його звичайним станом був глибокий смуток, що посилювався з роками, i мовчання, яке порушувалося лише в нападi гнiву. Скупий, бо вiн жив надiею повернути своему iменi споконвiчний блиск, гордовитий з iншими дворянами на засiданнях Бретонських штатiв, суворий зi своiми васалами в Комбурзi, небагатослiвний, деспотичний i грiзний з домашнiми, вiн усiм своiм виглядом викликав страх. Якби вiн був молодший i дожив до Революцii, вiн вiдiграв би важливу роль або загинув вiд рук повсталоi голоти. Безперечно, вiн був людина обдарована: я певен, що, обiймаючи високу посаду у вiйськовому чи цивiльному вiдомствi, вiн неодмiнно укрив би себе славою.
Пiсля повернення з Америки вiн вирiшив одружитися. Народився вiн 23 вересня 1718 року, а в тридцять п’ять рокiв, 3 липня 1753 року, повiнчався з Аполлiною Жанною Сюзанною де Беде, народженою 7 квiтня 1726 року, дочкою пана Анжа Аннiбаля, графа де Беде, власника Ла Буетарде. Молодята поселилися в Сен-Мало, за сiм чи вiсiм лье вiд якого обидва вони народилися, тож могли бачити з вiкон свого будинку небеса, пiд якими з’явилися на свiт. Моя бабуся з материнського боку, Марi Анна де Равенель де Буатейель, власниця маетку Беде, народилася в Реннi 16 жовтня 1698 року i виховувалася в Сен-Сiрi, коли ще жива була панi де Ментенон: засвоенi там уроки вона передала своiм донькам.
Мати моя, що мала неабиякий розум i багату уяву, виросла на читаннi Фенелона, Расiна, панi де Севiнье та на iсторiях iз життя двору Людовiка XIV; вона знала напам’ять усього «Кiра». Аполлiна де Беде була негарна – смуглява, маленька, з грубими рисами обличчя; ii вишуканi манери i жвава вдача були цiлковитою протилежнiстю батьковiй строгостi й незворушностi. Вона так само любила товариство, як вiн – самотнiсть, у нiй було стiльки ж жвавостi i рухливостi, скiльки в ньому манiрностi i сухостi; неможливо назвати жодноi ii пристрастi, яка не розходилася б iз чоловiковими вподобаннями. Необхiднiсть пригнiчувати свое ество поселила в ii душi меланхолiю, яка вигнала веселiсть i безтурботнiсть. Змушена мовчати, коли iй хотiлося говорити, вона втiшалася, вiддаючись свого роду галасливому смутковi, i ii зiтхання були единим, що порушувало батькiв тихий смуток. А що стосуеться благочестя, то тут матуся була справжнiй ангел.
2
Народження моiх братiв i сестер. – Я з’являюся на свiт
Вовча долина, 31 грудня 1811 року
Свого первiстка матуся народила в Сен-Мало; його назвали Жоффруа, як майже всiх старших синiв у нас у роду; вiн помер немовлям. Услiд за ним на свiт з’явилися ще один хлопчик i двi дiвчинки – нiхто з них не прожив i року.
Всi четверо померли вiд крововиливу в мозок. Нарештi, моя мати народила третього хлопчика, якого назвали Жан-Батистом: це вiн згодом одружився з онучкою пана де Мальзерба. Пiсля Жан-Батиста народилися чотири дiвчинки: Марi Анна, Бенiнь, Жулi i Люсiль, усi дивовижноi краси; з них лише двi старшi пережили бурi Революцii. Краса – серйозна дурниця, довговiчнiша за всi iншi дурницi. Я – остання, десята дитина. Цiлком iмовiрно, що чотири моi сестри завдячують своею появою на свiт бажанню мого батька змiцнити свiй рiд народженням другого сина; я опирався, життя не приваблювало мене.
‹Уривок iз запису про хрещення Шатобрiана›
У своiх попереднiх творах я припускався помилки: я народився не 4 жовтня, а 4 вересня; мене звуть Франсуа Рене, а не Франсуа Огюст [6 - За двадцять днiв до мене, 15 серпня 1768 року, на iншому островi, в iншому кiнцi Францii, народилась людина, яка поклала край старому суспiльству, – Бонапарт.].
Будинок, у якому в тi часи жили моi батьки, стоiть на вузькiй похмурiй вуличцi Сен-Мало, що мае назву Єврейськоi: нинi там заiжджий двiр. З кiмнати, де моя мати розродилася, видно безлюдну дiлянку мiськоi стiни, а за нею – неозоре море, яке хлюпоче, розбиваючись об рифи. Моiм хрещеним батьком, як видно iз запису в парафiяльнiй книзi, став мiй брат, а хрещеною матiр’ю – графиня де Плуер, дочка маршала де Контада. Я народився ледве живий. Гомiн хвиль, пiднятих шквалом вiтру, що провiщав осiнне рiвнодення, заглушав мiй лемент: менi часто розповiдали цi сумнi подробицi; вони назавжди запали в мою пам’ять. Не було дня, щоб, мiркуючи про те, чим я був, я не побачив внутрiшнiм поглядом скелю, на якiй народився, кiмнату, де мати прирекла мене на iснування, бурю, що виттям своiм колисала мiй перший сон, нещасного брата, що дав менi iм’я, яке я через усе життя пронiс iз жалем. Здавалося, волею небес над колискою моею з’явився прообраз моеi долi.
3
Планкуе. – Обiтниця. – Комбург. – Батькiв план щодо мого виховання. – Тiтонька Вiльнев. – Люсiль. – Панночки Куппар. – Я – поганий учень
Вовча долина, сiчень 1812 року
Ледве покинувши материнське лоно, я дiзнався, що таке вигнання: мене заслали до Планкуе, мальовничого села, розташованого мiж Дiнаном, Сен-Мало i Ламбелем. Єдиний брат моеi матерi, граф де Беде, збудував поблизу цього села замок Моншуа. Володiння моеi бабусi з материнського боку простягалися до мiстечка Корсель, Curiosolites iз «Записок» Цезаря. Бабуся, яка рано овдовiла, жила разом iз сестрою, мадемуазель де Буатейель, у селi за мостом, яке називали Абатством через розташоване там бенедиктинське абатство, присвячене Назаретськiй Божiй матерi.
У моеi годувальницi не виявилося молока; знайшлася iнша жалiслива селянка, яка й вигодувала мене. Вона обрала Назаретську Божу матiр моею заступницею i дала обiтницю, що на ii честь я до семи рокiв носитиму бiлий i синiй кольори. Не встиг я прожити й кiлькох годин, як тягар часу вже вiдбився на моему чолi. Навiщо менi не дали вмерти? Воля Божа була на виконання бажань iстоти невинноi i невiдомоi зберегти життя, приречене на суетну славу.
Обiтницi нинi не в модi, та все ж яке зворушливе заступництво Божоi матерi, яка, зглянувшись на благання бретонськоi селянки, стае посередницею мiж дитям i небесами й клопочеться за нього разом з матiр’ю земною.
Через три роки мене привезли назад у Сен-Мало; минуло сiм рокiв з того часу, як батько придбав маеток Комбург. Вiн хотiв вiдкупити володiння, що належали колись його предкам; оскiльки мова не могла йти нi про садибу Бофор, що дiсталася родинi Гуайон, анi про баронський маеток Шатобрiанiв, що вiдiйшов до дому де Конде, вiн звернув погляд на Комбург, чи, як писав Фруассар, Комбур: декiлька гiлок мого роду володiли ним завдяки шлюбам з панянками з роду Коеткан. Комбург розташований на пiдступах до Бретанi з боку Нормандii та Англii: Жюнкен, епископ Дольський, побудував його в 1016 роцi; головну вежу зведено в 1100 роцi. Маршал де Дюрас, який дiстав Комбург як посаг за дружиною, Макловiею де Коеткан, чия мати була уроджена де Шатобрiан, продав його моему батьковi. Маркiз дю Алле, офiцер кiнних гренадерiв королiвськоi гвардii, вiдомий своею безмежною вiдвагою, – останнiй нащадок гiлки Коеткан-Шатобрiан: у пана дю Алле е брат. Той-таки маршал де Дюрас як наш свояк вiдрекомендував згодом мене i мого брата Людовiковi XVI.
Мене готували до королiвського флоту: батько мiй, як усi бретонцi, почував неприязнь до придворного життя. Мiсцева аристократiя змiцнила в ньому це почуття.
Коли я знов опинився в Сен-Мало, мiй батько був у Комбурзi, брат у Сен-Брiенському колежi; четверо моiх сестер жили з матiр’ю.
Любов моеi матерi неподiльно належала старшому синовi; звичайно, вона пiклувалася й про iнших дiтей, але вiддавала слiпу перевагу молодому графовi де Комбургу. Щоправда, як хлопчик, до того ж наймолодший у сiм’i i шевалье (так мене називали), я мав деякi переваги перед сестрами, але кiнець кiнцем я вирiс на чужих руках. На додачу матуся, сповнена розуму й доброчесностi, дiлила свiй час мiж свiтськими справами i релiгiйними обов’язками. Їi близькою подругою була моя хрещена, графиня де Плуер; зналася вона також з рiднею Мопертюi та абата Трюбле. Вона любила полiтику, гамiр, свiт: бо мешканцi Сен-Мало, подiбно до савських ченцiв у долинi Кедрону, займалися полiтикою; вона взяла активну участь у справi Ла Шалоте. Їi одвiчне бурчання, навiженiсть, скупiсть спочатку заважали нам оцiнити ii чудовi достоiнства. Вона любила порядок, але у вихованнi дiтей нiякого порядку не дотримувалась; вона була щедра, але видавалася скнарою; вона мала нiжну душу, але без кiнця буркотiла: батько наганяв на домашнiм жах, мати була iхнiм бичем.
Характери батькiв визначили моi першi прихильностi. Я полюбив жiнку, яка ходила за мною, чудове створiння, яке всi називали тiтонька Вiльнев, – я виводжу це iм’я з теплим почуттям i зi сльозами на очах. Тiтонька Вiльнев заправляла господарством, вона носила мене на руках, нишком напихала чим попало, витирала менi сльози, цiлувала мене, ставила в куток, знову брала на руки i весь час бурмотiла: «Ось хто не буде гордiем! ось у кого добре серце! ось хто нiколи не цуратиметься бiдних! Їж, малий!» – i пригощала мене вином i цукром.
Мою дитячу прихильнiсть до тiтоньки Вiльнев незабаром витiснила дружба бiльш гiдна.
Люсiль, четверта з моiх сестер, була на два роки старша за мене. Молодша, вона росла без догляду i ходила в обносках сестер. Уявiть собi худеньку дiвчинку, дуже високу для своiх рокiв, незграбну, боязку, яка затинаеться в розмовi й вiдстае в навчаннi, у платтi не на зрiст, у жорсткому пiкейному корсетi, що впиваеться в шкiру, i негнучкому стоячому комiрцi, обшитому коричневим оксамитом, iз зачесаним назад волоссям, у чорному капелюшку – i перед вами постане нещасне створiння, яке вразило мiй погляд, коли я повернувся пiд отчу стрiху. Дивлячись на миршаву Люсiль, нiхто б не подумав, що настане час, коли вона блищатиме красою i талантами.
Їi вiддали в мое розпорядження як iграшку; я нiтрохи не зловживав своею владою; замiсть попихати нею, я зробився ii захисником. Щоранку нас обох вiдводили до сестер Куппар, двох старих, одягнених у чорне горбунок, – вони вчили дiтей читати. Люсiль читала з рук дуже погано, а я ще гiрше. Їi сварили; я дряпав кривдниць: горбунки сердились i скаржилися матерi. Дуже скоро я зажив слави лобуря, неслухнянця, ледащо, нарештi, осла. Батьки не сперечалися: батько говорив, що всi шевалье де Шатобрiани тiльки те й робили, що ганяли зайцiв, пиячили та бешкетували. Мати зiтхала i лаяла мене за порвану курточку. Хоч який був я малий, батьковi слова обурювали мене, а коли мати завершувала своi докори похвалою моему братовi, якого називала Катоном, героем, у мене виникало бажання вчинити все зло, якого вiд мене чекали.
Увiнчаний «матроським» париком пан Депре, котрий учив мене писати, був так само незадоволений мною, як i батьки; вiн без кiнця змушував мене переписувати, за прописом власного зразка, два вiршi, якi я зненавидiв, але зовсiм не за те, що в них е граматична помилка:
До тебе, розуме, я хочу вести рiч,
Та приховати вад твоiх менi невмiч.
Своi повчання вiн пiдкрiплював потиличниками, називаючи мене «голова каповстяна»; може, вiн хотiв сказати: капустяна? Не знаю, що таке каповстяна голова, але, мабуть, щось жахливе.
‹Опис скель у Сен-Мало›
4
‹…› Звiльнення вiд обiтницi, даноi моею годувальницею
‹Спосiб життя бабусi Шатобрiана у Планкуе›
У Сен-Мало дiти граються на березi моря мiж замком i Королiвським фортом; там я i вирiс, у дружбi з хвилями й вiтрами. Однiею з перших моiх радощiв стала боротьба з бурями, гра з хвилями, якi то вiдступали вiд мене, то бiгли за мною на берег. Іншою розвагою було будувати з прибережного пiску вежi, якi товаришi моi називали пiчками. Пiзнiше я часто бачив, як замки, побудованi на вiки, руйнувалися швидше, нiж моi пiсковi палаци.
Позаяк долю мою було раз i назавжди вирiшено, у дитинствi менi не надто набридали заняттями. Приблизнi поняття про рисунок, англiйську мову, гiдрографiю та математику здавалися бiльш нiж достатнiми для освiти хлопчиська, який готувався до суворого життя моряка.
Я рiс неуком; ми вже не жили в будинку, де я на свiт народився: матуся займала особняк на площi Сен-Венсан, майже навпроти ворiт, за якими починаеться Коса. Моiми найщирiшими друзями були вуличнi хлопцi: вони завжди юрбилися у дворi i на сходах нашого будинку. Я нiчим не вiдрiзнявся вiд них; я говорив iхньою мовою; у мене були такi ж манери i звички, такий же розхристаний i неохайний вигляд; сорочки на менi завжди були рванi, на панчохах красувалися величезнi дiрки; я носив старi, стоптанi черевики, якi на кожному кроцi спадали з нiг; я часто губив шапку, а iнодi й пальто. Обличчя у мене було замурзане, пошкрябане, у саднах, руки бруднi. Фiзiономiя моя мала такий чудний вигляд, що нерiдко мати навiть у нападi лютi не могла стриматися вiд смiху й вигукувала: «Який мацапура!»
Тим часом я любив i досi люблю чистоту, навiть вишуканiсть. Ночами я намагався штопати свое дрантя; добра тiтонька Вiльнев i Люсiль допомагали менi довести до ладу костюм, щоб позбавити мене покарання та докорiв; але iхнi латочки робили мое вбрання ще недоладнiшим. А надто я сумував, коли з’являвся обiдранцем серед дiтей, що хизувалися своiми обновками.
‹Розваги мешканцiв Сен-Мало›
Тепер усi вже забули, що таке релiгiйнi i родиннi свята, коли здаеться, нiби вся батькiвщина i ii Бог радiють; Рiздво, Новий рiк, Богоявлення, Великдень, Трiйця, Іванiв день – у цi днi я розцвiтав. Мабуть, на моi почуття i виховання вплинула моя рiдна скеля. У 1015 роцi мешканцi Сен-Мало дали обiтницю пiти в Шартр i побудувати своiми руками i на своi кошти дзвiницю Шартрського собору: хiба я не трудився, як вони, своiми руками, щоб вiдновити повалений шпiц староi християнськоi базилiки? «Нiколи не було пiд сонцем, – пише отець Монуар, – землi, яка була б так палко й саможертовно вiддана правдивiй вiрi, анiж Бретань. За останнi тринадцять сторiч нечестя жодного разу не осквернило мову, що служила християнськiй проповiдi, i не народився ще той, хто побачив би у Бретанi бретонця, який сповiдуе яку-небудь вiру, окрiм католицькоi».
У днi свят мене разом iз сестрами водили на молiння до рiзних храмiв мiста, у каплицю Святого Аарона, у монастир Перемоги; слух мiй вражали нiжнi жiночi голоси з невидимого хору: iхнiй стрункий спiв зливався з гомоном хвиль. Коли зимового дня наступав час причастя i собор заповнював люд, коли натовп уклiнних старих матросiв, молодих жiнок i дiтей, тримаючи в руках тоненькi свiчки, читали своi часослови, коли священик благословляв парафiян, якi повторювали Tantum ergo, i пiд шквалами рiздвяного вiтру вiтражi храму дзвенiли, а склепiння, що чуло мужнi голоси Жака Картье i Дюге-Труена, тремтiло, я переживав надзвичайний приплив релiгiйного почуття. Тiтоньцi Вiльнев не було потреби нагадувати менi, щоб я молитовно склав руки, звертаючись до Бога i називаючи його всiма iменами, яких навчила мене мати; я бачив, як розчахуються небеса i ангели несуть до нього наш ладан i нашi молитви; я схиляв голову: ii ще не торкнувся тягар жалiв, пiд гнiтом яких хочеться назавжди схилити чоло перед вiвтарем.
Один моряк, вийшовши з церкви пiсля урочистого богослужiння, знову вирушав у море, готовий битися з бурями, iнший тим часом повертався з плавання, i за провiдну зiрку йому правила освiтлена баня церкви: таким чином, релiгiя й небезпеки постiйно оточували мене, i в думцi моiй одне назавжди зв’язалося з iншим. З самого народження я чув розмови про смерть. Вечорами вулицями ходила людина з дзвiночком, сповiщаючи християн, аби вони молилися за одного зi своiх новопреставлених братiв. Майже щороку на моiх очах гинули кораблi, i, коли я грався на пiщаних обмiлинах, море викидало менi пiд ноги трупи чужоземцiв, що загинули далеко вiд батькiвщини. Панi де Шатобрiан говорила менi, як свята Монiка своему синовi: «Nihil longe est а Deo» – «Для Бога немае нiчого далекого». Мое виховання було довiрене Провидiнню: воно не поскупилося на уроки.
Вiдданий пiд опiку Богородицi, я знав i любив мою заступницю, шануючи ii як свого ангела-хранителя: дешевий образок, що його купила менi добра тiтонька Вiльнев, було прикрiплено чотирма кнопками над узголiв’ям мого лiжка. Менi слiд було б жити в часи, коли до Марii промовляли так: «Покiрлива владичице неба i землi, мати милосердя, джерело всякого блага, що носила в своему дорогоцiнному чревi Ісуса Христа, прекрасна i найпокiрливiша владичице, Вам дякую i до Вас звертаюся».
Перше, що я вивчив напам’ять, була пiсня, складена матросами; починалась вона такими словами:
Зглянутись на мене Дiву
Щирим серцем я молив:
Захисти мене од гнiву
Збурених морських валiв.
Стрiну смертну я годину
З молитвами на устах:
Лиш блаженну дай кончину,
Простели у небо шлях.
Пiзнiше я чув, як спiвають цей гiмн пiд час корабельноi аварii. Я до сьогоднi повторюю цi бездарнi вiршики з такою ж насолодою, як вiршi Гомера; мадонна в неоковирному вiнцi й синьому шовковому платтi з срiбною торочкою викликае в менi бiльше благочестя, анiж мадонна Рафаеля.
Якби ця мирна «Зiрка морiв» могла вгамувати бурi мого життя! але менi з самого дитинства судилося життя, повне тривог; доля моя уподiбнила мене арабськiй пальмi: ледве стеблинка моя пробилася крiзь скелю, як на неi налетiв дужий вiтер.
‹Товариш дитячих iгор Шатобрiана Жерiль; iхне проводження часу›
