скачать книгу бесплатно
Був погiдний день, вони наближались до узбережжя. Повiяло солоним бризом, i Еморi вже уявляв океан, довжелезнi пiщанi пляжi i червонi дахи над блакитною водою. Вони мчали крiзь маленьке мiстечко, i все бачене здiйнялось в його свiдомостi зливою емоцiй.
– Господи! Ви тiльки погляньте на це! – скрикнув вiн.
– Що?
– Випустiть мене хутчiш! Я не бачив цього вже вiсiм рокiв! Шановне товариство, зупинiть машину!
– Ну й дивак! – зауважив Алек.
– Авжеж, вiн у нас ексцентрик.
Автомобiль таки зупинили, i Еморi вискочив на узбiччя. Перед очима було море – сине i безмежне, воно ревло i шумiло. Справдi, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тодi сказав, що те, що вiн бачив, – банальне, вiн би остовпiв вiд подиву.
– Уже час i пообiдати, – нагадав Керрi, виходячи разом з усiма. – Давай, Еморi, повертайся до реальностi. Почнемо з найкращого готелю, – продовжив вiн, – а далi подивимось.
Вони попрямували до найпристойнiшого на вигляд готелю i, зайшовши до зали, умостились за столиком.
– Вiсiм «Бронксiв»[8 - «Бронкс» – алкогольний коктейль на основi вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить вiдомому бармену Джоннi Солано. У 1934 роцi «Бронкс» включили до десятки найбiльш затребуваних коктейлiв у всьому свiтi.], – наказав Алек, – клубний сендвiч i жульен. Обiд на одного. Решту – всiм.
Еморi трiшки перекусив, вiн пригледiв собi стiлець, з якого було видно море i вiдчутно його шумовиння. Коли обiд закiнчився, вони неквапно закурили.
– Який там рахунок?
Хтось глянув на чек.
– Вiсiм двадцять п’ять.
– Зухвалий грабiж. Дамо iм два долари i один – для офiцiанта. Керрi, збери дрiбнi грошi.
Пiдiйшов офiцiант, i Керрi повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек i розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, iх переслiдував ошелешений погляд слуги Ганiмеда.
– Тут, мабуть, якась помилка, сер!
Керрi взяв рахунок i критично його змiряв.
– Жодних помилок! – сказав вiн, заперечно хитнувши головою, затим порвав рахунок на клаптi, сунув обривки офiцiантовi i пiшов. Офiцiант стояв, як стовп, нерухомо i безвиразно.
– А вони за нами не кинуться?
– Нi, – сказав Керрi, – спочатку вiн подумае, що ми – сини багатiя абощо, потiм ще раз погляне на чек i покличе менеджера, а тим часом…
Вони залишили автiвку на Есберi i поiхали трамваем на Алленгерст, де оглянули залюдненi павiльйони. О четвертiй iм захотiлось пiдвечеряти. Цього разу вони заплатили ще меншу суму вiд загального рахунку; може, справа була в iхньому виглядi чи у стриманостi, з якою вони поводились, але iм усе зiйшло з рук, i нiхто iх не переслiдував.
– Бачиш, Еморi, ми соцiалiсти-марксисти, – пояснив Керрi. – Ми зневажаемо приватну власнiсть i пiддаемо ii великому випробуванню.
– Але ж скоро нiч, – нагадав Еморi.
– Нiчого, покладися на Голiдея!
Десь о пiв на шосту вони вже добряче розвеселились i, взявшись за руки, валандались по бульвару, спiваючи веселу пiсеньку про морськi хвилi. Потiм Керрi побачив якесь обличчя в натовпi, що привернуло його увагу, видiляючись iз загальноi маси. Керрi вигулькнув за мить разом iз страхiтливо зугарною дiвчиною, яку тiльки Еморi доводилось бачити. Їi безбарвнi уста розтягнулись вiд вуха до вуха, здоровеннi зуби видавались наперед, малесенькi оченята косували до гачкуватого носа. Керрi блазнювато вклонився:
– Славетна Калука, гавайська королева! Дозвольте вiдрекомендувати вам панiв Коннеджа, Слоуна, Гемберда, Ферренбi та Блейна!
Дiвчина зробила реверанс до присутнiх. «Бiдолашне створiння, – подумав Еморi. – Мабуть, на неi ранiше нiхто не звертав увагу, можливо, вона ще й недоумкувата». Поки вони прогулювались усi разом (Керрi запросив ii на вечерю), вона не сказала нiчого, що могло б змiнити його думку.
– Вона волiе своi нацiональнi страви, – поважно звернувся Алек до офiцiанта, – хоча будь-яка проста iжа теж згодиться.
Протягом усiеi вечерi вiн звертався до неi iз пiдкресленою шаною, Керрi по-дурному до неi залицявся, сидячи iз другого боку, а вона вишкiрялася i шарiлася. Еморi отримував задоволення, спостерiгаючи цю виставу, подивований. Звiдки в Керрi отой талант перетворювати незначний випадок на щось комiчно-довершене? Вони, здавалось, всi могли щось подiбне, i бути серед них уже було вiдпочинком. Загалом, Еморi любив людей поодинцi, але боявся натовпу (хiба що вiн був його центром). Вiн задумався: що кожен iз них приносить у товариство, який iхнiй внесок у цю своерiдну атмосферу? Алек i Керрi були його душею, але зовсiм не центром. Центром були мовчазний Гемберд i трохи гордовитий Слоун.
Дiк Гемберд видавався Еморi, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Вiн був худорлявий, але поставний, iз чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя i смаглявою шкiрою. Що б вiн не сказав – усе було якось невловно доречно. Вiн був безмежно хоробрий i доволi розумний, мав почуття честi i справедливостi, якi диктувались його благородством, окрiм того, був напрочуд привабливим. Вiн мiг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навiть його найбiльш богемнi пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як вiн, намагались говорити, як вiн… Еморi подумав: хоча вiн i не в авангардi цiеi когорти, але нiзащо б цього мiсця не змiнив.
Дiк вiдрiзнявся вiд добротного середнього класу (здавалося, вiн навiть нiколи не пiтнiв). І якщо комусь шофер мiг вiдповiсти фамiльярно, почувши не менш фамiльярне звертання, то Гемберд мiг пообiдати в «Шеррi» поруч iз негром, i всiм чомусь здавалось, що це нормально. Вiн не був снобом, хоча знався тiльки з половиною своеi групи. Друзi його були найрiзноманiтнiшi: вiд найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзi було неможливо. Слуги обожнювали його. Вiн здавався еталоном того, до чого прагнули всi представники вищого класу.
– Вiн – як з тих свiтлин англiйських офiцерiв з «Ілюстрованих новин Лондона», якi загинули… – якось сказав Еморi Алеку.
– Ну, – вiдповiв Алек, – якщо хочеш знати, – ось тобi неймовiрна правда: його батько був бакалiйником, який розбагатiв на продажу нерухомостi в Такомi i десять рокiв тому переiхав до Нью-Йорка.
Еморi раптом вiдчув, як усерединi в нього все осiло.
Ця iхня прогулянка була наслiдком бажання бути ближчими пiсля тих клубних виборiв – нiби спiзнати один одного, згуртуватись, дати вiдсiч задушливому духовi клубiв. Це була полегкiсть пiсля суворих умовностей, яких вони так неухильно дотримувались.
Пiсля вечерi вони вiдпровадили бiдолашну Калуку до променаду i пiшли вздовж пляжу до Есберi. Вечiрне море справило iнше враження – всi його барви i прадавня м’якiсть зникли, воно здавалось чорною пусткою iз тужливих нордичних саг. Еморi згадав щось iз Кiплiнга:
«Береги Луканона до приходу мисливцiв на тюленiв…»
Зрештою, це теж була музика, хоча й безкiнечно печальна.
Десята година заскочила iх без копiйки. Вони прекрасно повечеряли на своi останнi одинадцять центiв i, спiваючи, вештались променадом повз казино й освiтленi арки, зупиняючись, щоб послухати кожен вуличний гурт. Керрi органiзував збiр пожертв «для французьких дiтей, осиротiлих пiд час вiйни» (вони зiбрали долар i двадцять центiв). На цi грошi вони купили брендi – на випадок, якщо замерзнуть вночi. День вони завершили в кiнематографi, де дивились якусь стару комедiю, вибухаючи час од часу диким реготом, чим викликали невдоволення решти глядачiв. У кiно вони зайшли iз винятковою стратегiею: кожен попереднiй показував бiлетеру на наступного. Слоун, який замикав ходу, зняв iз себе всю вiдповiдальнiсть, щойно решта товариства розсiялись по залу, вдаючи що нiкого не знае. І поки розлючений бiлетер гасав залом, вiн собi безтурботно зайшов досередини.
Потiм вони возз’еднались бiля казино i домовились про ночiвлю. Керрi виканючив у сторожа дозвiл заночувати в альтанцi. Замiсть матрасiв вони назбирали стос килимкiв iз пляжних кабiнок, потiм розмовляли до пiвночi i позасинали без заднiх нiг. Хоча Еморi вiдчайдушно намагався не заснути, щоб ще трошки помилуватися дивовижним мiсяцем над морем.
Так збiгали два щасливих днi: вони катались вздовж берега трамваем або авто чи гуляли пiшки залюдненим променадом. Інколи хтось заможний iх пригощав, а найчастiше вони скромно вечеряли за рахунок довiрливих рестораторiв. Вони зробили знiмки у фотоателье у восьми рiзних варiантах. Керрi як режисер вигадував сценки: то вони були унiверситетською футбольною командою, то крутою бандою з Іст-Сайду в пальтах навиворiт (сам вiн сидiв посерединi пiд картонним мiсяцем). Можливо, свiтлини й досi у фотографа (бо вони так i не прийшли за ними). Погода була пречудова, i вони знову спали надворi, i знову Еморi заснув, хоч як намагався не спати.
Недiля почалась мляво й звично, i навiть море непривiтно клекотiло, отож вони повернулись у Принстон на попутних «фордах» якихось фермерiв (усi застудились, проте було що згадати).
Еморi навiть бiльше, нiж минулого року, нехтував своiми заняттями – не навмисне, а через лiнощi й величезну кiлькiсть iнших зацiкавлень. Аналiтична геометрiя i меланхолiйнi гекзаметри Корнеля i Расiна мало його приваблювали. Навiть психологiя, яку вiн iз нетерпiнням чекав, виявилась нудним предметом, де вивчали м’язовi реакцii i бiологiчнi термiни, замiсть особливостей психiки та впливiв на неi. Це були пiсляобiднi заняття, якi зазвичай занурювали його в сон. Вiн зрозумiв, що вiдповiдь: «суб’ективно i об’ективно, сер» вдовольняе всi запитання, i використовував цi слова за будь-якоi нагоди. Це стало жартом в його групi, бо коли була його черга вiдповiдати, Ферренбi або Слоун штовхали його лiктем, i вiн спросоння бурмотiв рятiвну фразу.
Було багато вечiрок в Оранжi або на узбережжi, рiдше – в Нью-Йорку або в Фiладельфii. Одного вечора вони зiбрали чотирнадцять офiцiанток iз Чайлдса i повезли iх кататись по П’ятiй авеню туди-сюди на верхньому майданчику автобуса. Вони всi пропустили бiльше занять, нiж було дозволено (що означало додатковi лекцii наступного року), але весна була занадто короткою, щоб щось змогло перервати iхнi веселi пригоди.
У травнi Еморi обрали в комiтет iз органiзацii балу з нагоди закiнчення другого курсу. І пiсля довгих нiчних дискусiй вони з Алеком таки склали попереднiй список кандидатiв до ради старшокурсникiв i зазначили себе з-помiж перших. Рада старшокурсникiв складалась, як правило, iз вiсiмнадцяти успiшних студентiв. Із огляду на керiвну посаду Алека в унiверситетськiй футбольнiй командi i на бажання Еморi замiнити Берна Голiдея на посадi головного редактора «Принстонiвця» вони ще раз упевнились у правильностi свого вибору. На диво, вони обидвое включили ще й Д’Інвiлье до списку кандидатiв (таке ще рiк тому здивувало би всiх).
Всю весну Еморi пiдтримував сяк-так листування з Ізабель Бордж, перемежовуючи затятi суперечки iз жвавим намаганням знайти якiсь замiнники слову «кохання». У своiх листах Ізабель була стриманою i зовсiм не романтичною, i це його вразило. Але вiн ще сподiвався, що вона здивуе його, як тодi, в маленькiй вiтальнi клубу Мiнегага, i розквiтне цiеi весни, як екзотична квiтка. Протягом травня вiн кожного вечора писав листи не менш як на тридцяти аркушах i надсилав iх у пухких конвертах iз позначками «Частина І» i «Частина ІІ».
– Ой, Алеку, здаеться, я втомився вiд коледжу, – сказав вiн сумно якось на однiй iз вечiрнiх прогулянок.
– Менi здаеться, я теж.
– Я б волiв маленький будинок у селi в якихось теплих краях, дружину i ще щось, що не давало б залiзти в рутину.
– Я теж.
– А ще хотiв би покинути навчання.
– А що твоя дiвчина каже на це?
– Ет, – Еморi вiдмахнувся. – Вона навiть ще й не думае про замiжжя… себто, не зараз. Можливо, в майбутньому.
– А моя – думае. Я заручився.
– Невже?
– Чесно. Але, будь ласка, не кажи нiкому. Я можу й не повернутись наступного року.
– Але ж тобi лише двадцять! Покинути коледж?
– А чому це тебе дивуе? Ти сам про це сказав хвилину тому…
– Авжеж, – перервав Еморi, – але то були лише мрii. Знаеш, я навряд чи наважився б покинути коледж. Менi просто якось сумно у такi прекраснi ночi. Інколи здаеться, що вони нiколи не повернуться, i що я не беру вiд них усе, що хочу. Я б волiв, щоб моя дiвчина жила десь поряд. Але одруження – навiщо? Особливо зараз, коли батько каже, що доходи вже не тi, що ранiше.
– Ти правий, грiх марнувати такi вечори… – погодився Алек.
Але Еморi зiтхав i по-своему не гаяв тих вечорiв. У нього була свiтлина Ізабель, вставлена в корпус старого годинника, i о восьмiй майже кожного вечора вiн вимикав все свiтло, крiм настiльноi лампи, i, сидячи бiля вiдчиненого вiкна, вдивляючись у знiмок, писав Ізабель палкi листи.
«…о, як важко написати, що я насправдi вiдчуваю! Коли я так багато думаю про Вас; Ви стали для мене мрiею, яку я бiльше не можу вмiстити на паперi. Я отримав Ваш останнiй лист, i вiн прекрасний! Я перечитав його шiсть разiв, особливо останню частину. Інколи менi дуже хочеться, щоб Ви були бiльш вiдвертою i сказали менi, що Ви насправдi думаете про мене. Бо Ваш останнiй лист занадто гарний, щоб бути правдою, i я вже не можу дочекатись червня! Постарайтесь приiхати на бал. Менi здаеться, Вам сподобаеться, i я хочу, щоб Ви були тут пiд кiнець цього року. Я нерiдко згадую, що Ви говорили менi того вечора, i менi цiкаво, наскiльки Ви були щирою? Якби це були не Ви, зрозумiйте, менi здалося спершу, що Ви така непостiйна i така популярна, що я не можу повiрити, що справдi Вам подобаюсь.
О, Ізабель, люба, сьогоднi така чудова нiч! Хтось удалинi награе на мандолiнi «Мiсяць кохання», i менi здаеться, ця музика на крилах принесе Вас крiзь мое вiдчинене вiкно. Зараз хтось грае «Бувайте, хлопцi, з мене досить». О, як ця пiсня пасуе менi! З мене теж досить. Я вирiшив, що бiльше не вип’ю жодного коктейлю i нiколи бiльше не закохаюсь – просто не зможу. Ви були занадто великою частиною мене в цi днi i в цi ночi, щоб я змiг навiть думати про iншу дiвчину. Я постiйно зустрiчаю iх, але вони не цiкавлять мене. Я не переситився, та й рiч не в тому. Просто я закоханий… О, найдорожча Ізабель (чомусь не можу називати Вас iнакше, нiж «найдорожча», тiльки б менi не обмовитись про це при Вашiй сiм’i в червнi), Ви мусите приiхати на бал! Потiм я приiду до Вас у гостi на день, i все буде чудово…»
І так далi, те саме захопливе повторення, яке здавалось iм обом таким нескiнченно заворожливим, несказанно новим.
Настав червень, днi були такi спекотнi i млявi, що вони не могли навiть думати про екзамени, лише лiниво сидiли на подвiр’i «Котеджу», розмовляючи на якiсь затяжнi теми. Галявина, що вела до Стоунi-Брук, вкривалась блакитною iмлою, бузок бiлiв довкола тенiсних кортiв, а слова поступались мiсцем мовчазним сигаретам… Потiм iмла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звiдусiль лунали пiснi, аж до розпеченоi i безжурноi Нассау-стрит.
Том Д’Інвiлье й Еморi гуляли допiзна в цi днi. Лихоманка азартних iгор захопила весь другий курс, i вони рiзались у костi аж до третьоi ранку спекотноi ночi. Пiсля однiеi затяжноi партii вони вийшли з кiмнати Слоуна, коли вже впала роса, i зiрки почали зникати з неба.
– Давайте роздобудемо ровери i покатаемось, – запропонував Еморi.
– Гаразд. Я зовсiм не втомився, а це майже остання нiч року. Адже всi цi клопоти з балом почнуться з понедiлка.
Вони знайшли два ровери без замкiв на Холдер-Корт i поiхали десь о пiв на четверту вздовж Лоуренсвiлль-роуд.
– Що будеш робити влiтку, Еморi?
– І не питай! Як завжди, я розмiрковую. Мiсяць-два на Лейк Дженева – я розраховую, що ти будеш у мене в липнi. Потiм – Мiннеаполiс, а це значить, низка танцювальних вечорiв, салоннi бесiди, нудота… Але ж, Томе, – вiн раптом додав: – Правда ж цей рiк був божевiльний?
– Послухай, – рiшуче виголосив Том (новий Том, у костюмi вiд Брукса i черевиках вiд Френкса). – Я перемiг у цiй грi, але бiльше грати не хочу. Для тебе – це годиться, ти як гумовий м’ячик, i тобi це пасуе. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобiзму – мене нудить. Я хочу поiхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток i лацканами пiджакiв.
– Але ж так не можна, Томе, – заперечив Еморi, поки вони викочувались iз зникаючоi ночi. – Куди б ти не поiхав зараз – до тебе всюди будуть застосовувати цi стандарти: i «у нього це е» або «в нього цього немае», себто, так чи iнакше, тебе визначили, ти – хлопець iз Принстона.
– Ну, тодi, – сказав Том, його хрипкий голос пiднявся до жалiбних iнтонацiй, – навiщо до цього повертатись? Я засвоiв усе, що Принстон мiг запропонувати. Ще два роки цiлковитого буквоiдств i брехнi у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганiзують мене i перетворять на убогу повсякденнiсть. Уже зараз я такий безхребетний, що менi дивно, як я взагалi з цим справляюся.
– Але ти не бачиш головного, Томе, – перервав його Еморi. – Ти дуже рiзко розплющив очi на цей повсякденний снобiзм. У будь-якому разi Принстон дае вдумливiй людинi соцiальну орiентацiю.
– Ти думаеш, це тут мене цього навчили, правда? – глузливо запитав вiн, змiрюючи Еморi нищiвним поглядом у напiвтемрявi.
Еморi тихо засмiявся.
– Хiба це не так?
– Інодi менi здаеться, – сказав той повiльно, – що ти мiй чорний янгол. Я мiг би бути хорошим поетом.
– Припини, це вже доволi жорстоко! Ти сам захотiв приiхати у Схiдний коледж. І ти побачив пiдлих кар’еристiв. Чи волiв би залишатись слiпим, як наш Мартi Кей? Ти б зненавидiв себе.
– Так, – погодився вiн, – ти правий. Менi б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять цинiка у двадцять.
– А я таким народився, – пробурмотiв Еморi. – Я – цинiчний iдеалiст. – Вiн замовк i замислився, чи е в цих словах будь-який сенс.
Вони доiхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвiлля i повернули назад.
– Гарна прогулянка, таки правда, – невдовзi вимовив Том.
– Так. Незвичне закiнчення вечора, сьогоднi все як слiд. Й оце розморене лiто, а ще й Ізабель…
– Ох ця вже твоя Ізабель! Менi здаеться, вона недалека… Давай краще вiршi почитаемо.
Еморi виголосив «Оду солов’ю» до кущiв, якi вони проiжджали.
– Я нiколи не буду поетом, – сказав Еморi, коли закiнчив декламувати. – Я не сенсуалiст, направду; е лише декiлька очевидних речей, якi мене безумовно хвилюють: жiнки, веснянi вечори, музика вночi, море. Я не вловлюю таких тонкощiв, як «глас срiбних труб», я, можливо, й мисляча людина, але нiколи не напишу щось краще, нiж посередня поезiя.
Вони виiхали до Принстона, коли сонце вже малювало золотi збризки на небi за корпусом випускникiв, i побiгли в душ, який мав замiнити пропущений сон. Пiд обiд вулицi заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, iх супроводжували хори й оркестри. В шатрах вiдбувались шумливi збори пiд помаранчево-чорними прапорами, якi звивались i лопотiли вiд поривiв вiтру. Еморi довго дивився на павiльйон iз табличкою «Шiстдесят дев’ятий». Там було декiлька сивоволосих чоловiкiв, вони тихо вели бесiду, а поруч проходили студенти-початкiвцi, аж поки всi сплелись в одну-едину панораму.
Раптом одного дня на зламi червня сталась страхiтлива трагедiя. Ввечерi, пiсля велопрогулянки до Лоуренсвiлля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечiрка була веселою, i всi були на рiзнiй стадii захмелiлостi. Еморi iхав у другiй машинi; вони повернули не туди i збилися з дороги, iм довелося iхати швидше, щоб надолужити час.
Нiч була ясною, весела поiздка запаморочила Еморi. В його головi блукали варiацii двох поетичних строф…
Срiблястий екiпаж вночi прорiзав тишу вулиць,
І жоден шелест не порушив спокiй…
Як океану хвилi, розступились на шляху акули,
Одблискуючи в водах зорi одинокi,
Так в мiсячнiм серпанку розiтнув вiн гущавiнь лiсiв.
Лиш чути в небi плач нiчних птахiв…
Обитель виникла у свiтлi лiхтарiв,
Пожухлi стiни в жовтих тiнях ночi —
І тишу раптом смiх прорвав i обiмлiв…
В обiймах червня екiпаж зникае свiт за очi,
За ним поблякли тi химернi тiнi.
І раптом жовтий свiт став темно-синiм…
Вони рiзко загальмували, Еморi закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жiнка стояла обабiч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потiм вiн згадував, що вона видалась йому гарпiею в своему старому халатi.) І якимось скрипучим i глухим був ii голос:
