скачать книгу бесплатно
– Автомобiль буде за десять дев’ята, сер.
Вiн повернувся до споглядання видiв з вiкна i знову й знову механiчно повторював вiрша iз Браунiнга, який колись процитував Ізабель у листi:
Неповним було наше щастя – пробач,
Згадки завмерли вицвiлим листям;
Ми сповна не смiялись, не рвав душу плач,
Ми згасли, спраглi й голоднi за щастям.
Але його життя не буде неповним. Вiн вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як вiн собi вигадав, i що бiльшого iй не досягнути, i нiхто бiльше не примусить ii задуматись. Але саме через те вона його й вiдштовхнула. Еморi раптом вiдчув, що втомився постiйно думати й думати.
– А нехай iде до бiса… – гiрко вимовив вiн. – Весь рiк менi зiпсувала.
НАДЛЮДИНА БАЙДУЖІЄ
Одного спекотного дня Еморi приiхав у Принстон i приеднався до виснаженого задухою натовпу студентiв, якi швендяли вулицями, очiкуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс iз додаткових занять у задушливiй кiмнатi, намагаючись осмислити зануднi перетини конусiв. Мiстер Рунi, мимовiльний наставник дубоголових, проводив заняття i викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи дiаграми i виводячи рiвняння вiд шостоi ранку i до пiвночi.
– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?
Лангедак випрямляв усi своi важкi фути футбольноi маси i намагався сконцентруватись.
– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, мiстере Рунi.
– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотiв вiд вас почути.
– Так, не можемо, звичайно.
– А знаете, чому?
– Думаю, так…
– Якщо ви ще не зрозумiли, то скажiть менi, я тут для того, щоб вам пояснити.
– Мiстере Рунi, якщо ви не проти – пояснiть ще раз.
– З радiстю. Отже, маемо точку «А»…
Кiмната була лабораторiею безголових – два довжелезнi столи iз зошитами, перед ними – мiстер Рунi без пiджака i десяток хлопцiв, згорблених на стiльцях: Фред Слоун, пiтчер, якому неодмiнно потрiбно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цiеi осенi мiг би перемогти команду Єля, якби набрав нещаснi п’ятдесят вiдсоткiв; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообiцяючих атлетiв – то вершина досягнення.
– Шкода менi тих нещасних, якi не мають анi цента на репетитора i мусять все пiдтягати самi за семестр, – сказав вiн якось Еморi iз недбало звiшеною сигаретою в блiдих губах. – То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цiкавiших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають.
І так багато було слiв «ти i я» в розмовi Мак Дауелла, що Еморi ледь не виштовхнув його з вiкна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому вiн не вступив до клубу i не збiльшить йому кишенькових… маленький дурний провiнцiал…
Крiзь дим i нудотливу атмосферу, крiзь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумiю! Повторiть iще раз, мiстере Рунi!» Бiльшiсть iз них були такi туполобi i такi байдужi, що вони навiть i не визнали б, що чогось не розумiють (серед них був i Еморi). Вiн не мiг змусити себе збагнути перетини конусiв; iх спокiйна й дражлива поважнiсть зухвало проступала у задушливих кiмнатах мiстера Рунi крiзь спотворенi ним незрозумiлi анаграми.
Вiн зробив останне зусилля вночi перед екзаменом (певна рiч, iз мокрим рушником на головi), а потiм у блаженному невiданнi пiсля складання екзамену ламав собi голову, де ж подiлись усi барви й амбiцii минулоi весни? Разом iз розладом стосункiв з Ізабель успiхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, i вiн незворушно уявляв свiй можливий провал, хоча й розумiв, що це означало його звiльнення з посади в редколегii «Принстонiвця» i кiнець усiх шансiв потрапити в раду старшокурсникiв.
Хоча йому поки щастило.
Вiн позiхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменацiйнiй роботi й побрiв з аудиторii.
– Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сидiли бiля вiкна в кiмнатi Еморi i мiркували щодо нового декору стiн, – то ти найбiльший у свiтi дурень. Твоi акцii в клубi i в кампусi впадуть, як лiфт.
– От дiдько, я знаю! До чого ще раз менi нагадувати?
– Бо ти це заслужив. Нiхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.
– Та облиш уже, – запротестував Еморi. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубi нагадував менi про це, нiби я призовий кiнь на перегонах, що не прийшов першим.
Одного вечора через тиждень Еморi зупинився пiд своiм вiкном по дорозi на Ренвiк i, побачивши свiтло, гукнув:
– Гей, Томе, е пошта?
Голова Алека з’явилась у жовтому квадратi свiтла.
– Так, твоi результати прийшли.
Його серце шалено закалатало.
– Який колiр – блакитний чи рожевий?
– Я не вiдкривав. Краще пiднiмись сам.
Вiн пiднявся в кiмнату i попрямував до столу, i раптом помiтив, що в кiмнатi були ще хлопцi.
– Добрий вечiр, Керрi. – Вiн був пiдкреслено ввiчливий. – О, мужi Принстона! – Здаеться, тут були здебiльшого друзi, отож, вiн узяв конверт iз позначкою «Вiддiл реестрацii» i нервово зважив його.
– Схоже, тут вагомий папiрець.
– Вiдкривай, Еморi.
– Але для драматизму кажу вам: якщо папiр блакитний – мое iм’я бiльше не стоятиме у списку редколегii «Принстонiвця», i моя коротка кар’ера закiнчилась. – Вiн зупинився i вперше помiтив погляд Ферренбi (вiн дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморi багатозначно поглянув на нього.
– Уздрiть примiтивнi емоцii на своему обличчi.
Вiн розiрвав конверт i пiднiс папiрець до свiтла.
– Ну?
– Блакитний чи рожевий?
– Кажи, не тягни!
– Ми чекаемо, Еморi.
– Та засмiйся вже чи вилайся!
Настала пауза… маленький рiй секунд пронiсся вмить… Вiн глянув знову, i ще один рiй секунд зринув у небуття…
– Блакитний, як небо, панове…
ПОСТФАКТУМ
Все, що Еморi робив того року – вiд раннього вересня i до пiзньоi весни, – було таким недоцiльним i неконструктивним, що не варто навiть про це писати.
Звичайно, вiн одразу пошкодував за тим, що втратив. Його фiлософiя успiху завалилась, i вiн не мiг зрозумiти причини.
– То твоi власнi лiнощi, – сказав якось пiзнiше Алек.
– Нi, то щось глибше. У мене з’явилось таке вiдчуття, що така була моя доля – втратити цей шанс.
– Вони би з радiстю викинули тебе з клубу; кожен, хто завалюе екзамен, робить нашу команду слабшою, розумiеш?
– Ненавиджу цю точку зору.
– Звичайно, якби ж ти доклав хоч маленьке зусилля, то змiг би все повернути, лиш би захотiв.
– Нi, з мене досить. Не хочу бiльше нiчого, що стосуеться впливу в коледжi.
– Але, Еморi, чесно: мене навiть не так засмучуе те, що ти не будеш головним редактором, чи те, що ти не потрапиш у Раду, як те, що ти завалив цей екзамен.
– А мене – нi, – повiльно вимовив Еморi. – Я злий на конкретну рiч. Мое неробство абсолютно вiдповiдало моiй системi, просто удача пiдвела.
– Твоя система пiдвела, ти хотiв сказати?
– Можливо.
– І що ж ти будеш робити? Швидко вигадаеш нову, кращу, чи залишишся нiкчемою на наступнi два роки – ти, хто подавав надii?
– Ще не знаю…
– Ну, Еморi, хвiст трубою!
– Подумаю.
Точка зору Еморi хоча й була ризикованою, але не такою вже й далекою вiд iстини.
Якби його реакцiю на оточення можна було б зобразити у таблицi, то вона виглядала б приблизно так (починаючи iз його дитячих рокiв):
1. Раннiй Еморi.
2. Еморi плюс Беатрiс.
3. Еморi плюс Беатрiс, плюс Мiннеаполiс.
Потiм Сент-Реджис, який розбив його на друзки i зiбрав заново.
4. Еморi плюс Сент-Реджис.
5. Еморi плюс Сент-Реджис плюс Принстон.
Таким була його найефективнiша стратегiя: до успiху через конформiзм. Раннiй Еморi – ледачий мрiйливий бунтiвник – майже нiколи не виринав на поверхню. Вiн пристосовувався, вiн досягав успiху, але його уява не була анi задоволена, анi захоплена тими успiхами, вiн байдуже вiдкинув це все i став знову:
6. Початковий Еморi.
ФІНАНСОВА ЧАСТИНА
Його батько помер тихо i непомiтно на День подяки. Дисонанс мiж смертю i мальовничiстю Лейк-Дженева, а ще благородною стриманою поведiнкою його матерi втiшили його, i вiн споглядав похорон зачудовано i спокiйно. Вiн вирiшив, що волiв би поховання, анiж кремацiю, i усмiхнувся, згадавши, коли малим хотiв померти вiд повiльного згасання десь у верхiв’ях дерев. Наступного дня пiсля похорону вiн розважав сам себе у великiй бiблiотецi, завалюючись на канапу у вишуканих позах, намагаючись уявити, як би вiн краще виглядав, коли прийде його смертна година, – отак, iз сумирно схрещеними на грудях руками (монсеньйор Дарсi якось окреслив цю позу як найбiльш благопристойну)? Чи щось байронiвське, аж язичницьке (наприклад, закинувши руки за голову)?
Але що зацiкавило його бiльше, нiж безповоротний вiдхiд його батька вiд справ мирських, то тристороння розмова мiж Беатрiс, мiстером Бартоном iз «Бартон i Крогман» (iхнiми юристами) i ним самим, яка вiдбулась кiлька днiв потому. Вiн уперше був ознайомлений iз сiмейними фiнансовими справами i довiдався, яким чималим статком володiв колись його батько. Вiн узяв гросбух, помiчений «1906», i уважно його переглянув. Загальнi витрати того року сягали замалим сто десять тисяч доларiв. Сорок тисяч були взятi iз особистих статкiв Беатрiс, але детального iх облiку не провадилося: просто все було помiчено, як «Векселi, чеки i кредитнi розписки, пред’явленi Беатрiсi Блейн». Іншi витрати були розписанi дуже скрупульозно: податки та ремонтнi роботи в маетку Лейк-Дженева складали майже дев’ять тисяч доларiв; витрати на загальне утримання (включно з електромобiлем Беатрiс i новим французьким автомобiлем) сягали понад тридцять п’ять тисяч доларiв. Усе решта було детально перелiчене, але iнколи у правiй колонцi книги не було жодних вiдомостей, звiдки надiйшов дохiд.
Книга за 1912 рiк шокувала Еморi своiми цифрами: рiзко зменшилась кiлькiсть облiгацiй i впали доходи. Ця рiзниця не була такою вiдчутною iз грiшми Беатрiс, але було зрозумiло, що попереднього року батько провiв декiлька невдалих бiржових операцiй iз нафтою. Нафта згорiла, а Стiвен Блейн сильно обпiкся. Наступний рiк i подальшi показували той самий спад, i Беатрiс почала вперше використовувати своi власнi кошти для утримання будинку. Рахунок за послуги ii лiкаря за 1913 рiк становив бiльше дев’яти тисяч доларiв.
Достеменний стан справ видавався мiстеру Бартону туманним i заплутаним. Були нещодавнi вкладення, але надходження вiд них на даний момент були сумнiвними, i вiн здогадувався, що, можливо, були iншi спекуляцii й обмiннi операцii, щодо яких з ним не консультувалися.
Через декiлька мiсяцiв Беатрiс написала Еморi листа iз повним викладенням iхньоi ситуацii. Загальний пiдсумок статкiв Блейнiв i О’Хара складався iз маетку в Лейк-Дженева i приблизно пiвмiльйона доларiв, який був вкладений у доволi консервативнi шестипроцентнi облiгацii (хоча Беатрiс додала, що при першiй нагодi обмiняе iх на акцii залiзних i трамвайних компанiй).
«Я бiльше анiж упевнена, – писала вона Еморi, – едине, в чому ми можемо бути переконанi, це те, що люди не сидять на мiсцi. Примiром, Форд давно облаштовуе своi справи довкола цiеi iдеi. Отже, я дала вказiвку мiстеру Бартону вкладати в такi компанii, як «Пiвнiчна Тихоокеанська» i «Компанiя швидких мiських перевезень» (так вони називають трамваi). Нiколи собi не пробачу, що не купила акцiй «Вiфлеемськоi сталi». Я чула про них дивовижнi iсторii. Ти мусиш зайнятись фiнансами, Еморi! Я впевнена: ти зможеш себе в цьому проявити. Почати можна з кур’ера або касира, i я переконана, що ти дуже швидко пiднiмешся по кар’ернiй драбинi. Якби я була мужчиною, я би просто закохалась у бiржовi операцii (схоже, то моя стареча пристрасть). До речi, хочу обговорити з тобою ще дещо. Кiлька днiв тому я познайомилась на чаюваннi iз надзвичайно сердечною мiсiс Бiспам. Вона розповiла, що ii син навчаеться в Єлi, i вiн iй пише, що всi тамтешнi студенти носять легку одяганку навiть узимку, i ходять з непокритими головами i в легких черевиках навiть у найхолоднiшi днi! Отже, Еморi, я не знаю, чи е така мода в Принстонi, але я не хочу, щоб ти був таким дурнем! Такi бевзi можуть пiдхопити не тiльки пневмонiю, але й усiлякi форми легеневих захворювань (а ти завжди був схильний до них). Синку, ти не можеш експериментувати зi своiм здоров’ям! Я в цьому на собi переконалась. Я не буду посмiховиськом, щоб давати тобi вказiвки (як, без сумнiву, роблять iншi матерi), не буду наказувати тобi взувати теплi черевики, хоча я пам’ятаю, як якогось Рiздва ти не застiбав жодноi пряжки, i вони постiйно хлопали, а ти вiдмовлявся iх застiбати, бо казав, що така мода. Тобi вже майже двадцять, любий, i я не можу постiйно стежити, чи ти уважний до себе.
Здаеться, дуже напутнiй лист вийшов. Останнього разу я зауважила, що брак коштiв для своiх забаганок перетворюе хлопця на зануду i домосiда (але у нас ще iх вистачае, якщо, звiсно, не надто тринькати). Пильнуй себе, мiй любий хлопчику, i пиши менi принаймнi раз на тиждень, iнакше я починаю уявляти собi всiлякi жахiття.
З любов’ю, мама».
ДЕБЮТ «ОСОБИСТОСТІ»
На Рiздво монсеньйор Дарсi запросив Еморi на тиждень у гостi в стюартiвський палац на Гудзонi, i в них вiдбулась довга розмова бiля камiна. Монсеньйор трошки погладшав, але його особистiсть ще бiльше розвинулась. Еморi почувався спокiйно, як на вiдпочинку, занурюючись у м’якi подушки на низьких фотелях i закурюючи сигарету разом iз монсеньйором, як двое джентльменiв середнього вiку.
– Я хочу покинути навчання, монсеньйоре.
– Чому?
– Уся моя кар’ера пiшла з димом. Я знаю, для вас то несуттево, але…
– Якраз навпаки. Я гадаю, це дуже важливо. Хочу почути всю iсторiю, все, що з тобою вiдбулось, вiдколи ми востанне бачились.
Еморi в деталях описав усю руйнацiю його честолюбних замiрiв, i через пiвгодини з його голосу вже зникли усi нотки байдужостi.
– А що б ти робив, якби залишив коледж? – запитав монсеньйор.
– Не знаю. Менi б хотiлось подорожувати, але ця надокучлива вiйна усi плани зруйнувала. Принаймнi, мама буде зневажати мене, якщо я не закiнчу. Я просто спантеличений. Керрi Голiдей пропонуе, щоб ми разом вступили до ескадрильi Лафает.
– Ти ж знаеш, що тобi туди не хочеться.
– Інколи хочеться, я б хоч зараз поiхав.
– Наскiльки я тебе знаю, ти ще не так втомився вiд життя.
– Ви справдi добре мене знаете, – неохоче погодився Еморi. – Менi це просто здавалося найпростiшим варiантом… Коли я подумаю про ще один марудний рiк…
