скачать книгу бесплатно
– Чудовий вечiр!
– Класний.
– Будете сьогоднi розпаковуватися, хлопцi?
– Мабуть, так. Пiшли, Берне.
Еморi побажав iм «на добранiч», а сам вирiшив ще трошки посидiти на ганку.
Велетенськi крони дерев темнiли чорним гобеленом на тлi сутiнкового неба. Раннiй мiсяць залив усе блiдо-голубим сяйвом, i, погойдуючись у прозорому мiсячному павутиннi, линула з темряви пiсня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.
Вiн пригадав, як випускник, що закiнчив унiверситет ще у 90-х, розповiдав йому про одну з улюблених витiвок Бута Таркiнгтона[5 - Таркiнгтон Ньютон Бут (1869—1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».]: той полюбляв удосвiта, стоячи посеред кампусу, виспiвувати тонко пiснi до зiрок, чим викликав у дрiмотливих студентiв змiшанi емоцii (залежно вiд iхнiх настроiв).
Раптом десь iз передсвiтанковоi темряви Унiверситетськоi вулицi випiрнула бiла фаланга: фiгури в бiлих футболках i бiлих шортах ритмiчно крокували вулицею, лiкоть до лiктя, високо пiднявши голови, i спiвали:
Кроком руш, кроком руш!
В Нассау-Холл – додому всi,
Кроком руш, кроком руш
В найкраще мiсце на землi!
Ми йдемо, ми йдемо,
Куди би не занесло нас,
Вiдкритий шлях у всiх свiтах,
Але в Нассау рушати час!
Коли бадьора процесiя наблизилась, Еморi заплющив очi. Пiсня злетiла так високо, що щезли всi голоси, крiм солiстiв – вони переможно пронесли мелодiю через верхню ноту i опустили ii знов у цей фантастичний хор. Еморi розплющив очi (вiн боявся, що реальний образ зруйнуе цю прекрасну iлюзiю еднання).
Вiн жадiбно втягнув повiтря. На чолi хвацького загону крокував Алленбi – капiтан футбольноi команди. Стрункий i мужнiй, вiн нiби вiдчував, що цього року весь коледж iз надiею дивиться на нього, бо саме вiн, зi своiми ста шiстдесятьма фунтами ваги, мае вибороти перемогу, змiтаючи блакитно-червонi лiнii супротивника.
Зачарований, Еморi дивився, як проходить повз нього мiцно злютований стрiй. Обличчя iхнi було важко розгледiти над спортивними сорочками, голоси злились у переможнiй ходi. А потiм процесiю поглинула туманна темiнь арки Кембела, i голоси затихли десь у напрямку кампусу.
Ще кiлька хвилин Еморi сидiв нерухомо. Йому було дуже прикро, що правила забороняють першокурсникам виходити з дому пiсля вiдбою. А так хотiлось прогулятися тiнистими, насиченими запахами провулками! Отам, де старовинний коледж Вiзерспун, немов величний прабатько, вкривае своiм покровом Вiгiв i Клiо – своiх античних дiтей, де Лiтл, як чорна готична змiя, звивався до Кайлера i Паттона, а вони кидають таемничi тiнi на пологий укiс, що пiрнае прямо в озеро.
При денному свiтлi Принстон поволi проступав перед його очима – Вест i Реюнiон, вiдлуння шестидесятих, Зал сiмдесят дев’ять – гордовитий, iз червоноi цегли, Верхня i Нижня Пай-ни – аристократичнi зразки епохи, не надто задоволенi своiм розташуванням серед крамарiв. А увiнчували обрiй дрiмотнi шпилi веж Холдера i Клiвленда, що стрiмко врiзалися в голубе небо в единому порусi.
Вiн iз першого погляду полюбив Принстон – його розморену красу, його значущiсть, яку вiн не мiг до кiнця осягнути, дикi нiчнi пробiжки у мiсячному сяйвi, гарних удатних хлопцiв у гонитвi за спортивними перемогами, i над усiм цим – дух суперництва, що витав скрiзь. Уже вiд першого дня, коли iз дикими очима, немов сп’янiлi i виснаженi першокурсники, сидячи в спортивнiй залi, вони обрали президентом когось з Гiлл Скул, вiце-президентом – якусь знаменитiсть iз Лоренсвiлля, а секретарем – хокейну зiрку з Сент-Пола, аж до самого закiнчення другого курсу, – вона була присутня у всьому, ця всепоглинаюча система поклонiння обраному колу.
Еморi був единим iз Сент-Реджиса. Вiн споглядав, як розростались i переформовувались угруповання випускникiв Сент-Пола, Гiлла, Памфрi, як у iдальнi вони iдять за окремими столами, як перевдягаються в своiх закутках у спортивному залi, як вибудовують довкола себе бар’ер iз менш важливих, але амбiцiйних, щоб вiдмежуватись вiд дружнiх, але злегка розгублених учнiв середнiх шкiл. Усвiдомивши це, Еморi зненавидiв обурливi соцiальнi межi, отой штучний подiл, вигаданий сильними, щоб заохочувати своiх компаньйонiв i тримати на вiдстанi слабших.
Вiн вирiшив стати одним iз перших на своему курсi. Записався на футбольнi тренування для першого курсу. Але коли його вже вiдзначили в «Принстонiвцi», вiн серйозно травмував колiно (що до кiнця сезону викинуло його з гри). Вiн був змушений ретируватися i обдумати ситуацiю.
«Унiвер 12» вимикав цiлу низку запитань. Були там трое чи четверо непримiтних, зацiпенiлих хлопцiв з Лоренсвiлля, двое хлоп’якiв iз приватноi школи в Нью-Йорку (Керрi Голiдей охрестив iх «плебеями-пияками»), хлопець-еврей також iз Нью-Йорка i, як компенсацiя для Еморi, – двое братiв Голiдеiв, якi йому одразу заiмпонували.
Голiдеiв усi вважали близнюками, але насправдi темноволосий Керрi був на рiк старший од свого брата-блондина Берна. Керрi був високий, iз веселими сiрими очима i усмiшкою, що iз першого погляду викликала приязнь до нього; вiн одразу став ватагом гуртожитку. Якщо хтось раптом нагострював роги – вiн iх стримував, був таким собi суддею i встигав смiшити всiх своiми в’iдливими коментарями. Еморi почав закладати фундамент iхньоi майбутньоi дружби, яскраво змальовуючи те, яким мало б бути i яким е насправдi унiверситетське життя. Керрi не був схильний сприймати все всерйоз i щиро-дружньо стримував його вибухи протесту проти нерiвностi в соцiальнiй системi. Але оскiльки iх симпатiя була взаемною, вiн сприймав усе з iнтересом i поблажливiстю.
Берн, свiтловолосий i мовчазний, з’являвся завжди непомiтно, крадькома пробираючись вночi до своеi кiмнати або вислизаючи зранку до бiблiотеки. Вiн готувався до конкурсу в газетi Принстона, iз запалом змагався проти ще сорока претендентiв на перше мiсце. В груднi вiн злiг iз дифтерiею, i хтось посiв його мiсце. Але повернувшись до навчання в лютому, вiн знову кинувся штурмувати вершини. Звичайно, iз таким його способом життя в Еморi було мало шансiв дiзнатись, яким був Берн насправдi (оскiльки iх спiлкування обмежувалось кiлькома фразами в перервах мiж лекцiями).
Еморi був дуже невдоволений, як усе складалось. Йому бракувало того статусу, який вiн завоював у Сент-Реджисi (де його знали i де ним захоплювались). Хоча Принстон стимулював його, i ще багато було попереду всього, що могло б розбудити в ньому талант Макiавеллi, якби вiн тiльки мiг за щось зачепитись. Його цiкавили елiтарнi унiверситетськi клуби (вiн почерпнув деяку iнформацiю про них минулого лiта вiд одного випускника, який знехотя цим подiлився): «Плющ» – вiдокремлений i демонстративно аристократичний; «Котедж» – вражаюча сумiш блискучих авантюристiв i чепурно вбраних жевжикiв; «Тигр» – широкоплечий i атлетичний, вiн чесно плекае стандарти, закладенi в пiдготовчiй школi; «Капелюх i мантiя» – антиалкогольний, дещо релiгiйний iз значним полiтичним впливом; е ще королiвський «Колонiал», а ще – лiтературний «Чотирикутник» i десятки iнших, рiзних за вiком i статусом.
Те, що могло видiлити студента першого курсу iз юрмиська, таврувалось ганебним словом «викаблучник». Перегляди фiльмiв завжди супроводжувались iдкими коментарями. Але коментувати iх занадто голосно – викаблучуватися, обговорювати клуби – викаблучуватися. Зайняти принципову позицiю, наприклад, щодо вечiрок з алкоголем чи повноi вiдмови вiд них – викаблучуватися. Загалом, бути чимось вiдмiнним вiд усiх – не схвалювалось. Впливовими особами були тiльки тi, хто не був принциповим. І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсi кожному не пришивали певний лейбл до закiнчення унiверситету.
Еморi зрозумiв, що писати для «Лiтературного журналу Нассау» не принесе жодноi користi, але мiсце у штатi «Принстонiвця» забезпечить хорошi зв’язки. В нього виникли примарнi надii зажити хмiльноi слави, виступаючи на сценi Англiйського драматичного гуртка, але його фантазii дуже швидко згасли, бо вiн збагнув, що найблискучiшi мiзки i таланти збираються у «Трикутнику» – комедiйному музичному клубi, який кожного року iздить у грандiозне рiздвяне турне.
А тим часом вiн почувався напродив самотньо i безпорадно серед решти спiльноти. Новi бажання й амбiцii нуртували в його свiдомостi. Весь перший семестр вiн заздрив найменшим проявам успiхiв однокурсникiв i нiяк не мiг зрозумiти, чому iх з Керрi не зарахували одразу до елiти курсу.
Багато вечорiв провели вони, сидячи бiля вiкна на Унiверситетськiй, 12, спостерiгаючи, як однокурсники виходять i заходять в актовий зал, помiчаючи, як довкола бiльш успiшних студентiв гуртуються iхнi новi супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинае подвiр’я з опущеними очима, заздрячи згуртованостi великих унiверситетських об’еднань.
– Ми – жалюгiдний середнiй клас, ось хто ми! – поскаржився вiн Керрi одного дня, лежачи на канапi i добиваючи пачку «Фатiмас» одну сигарету за одною.
– А чом би й нi? Ми заради цього приiхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учнi невеликих коледжiв, щоб вiдчувати свою зверхнiсть, свою впевненiсть, краще одягатись, щоб хизуватись, врештi-решт.
– Не в тому рiч, я не проти цiеi убогоi кастовоi системи, – зiзнався Еморi. – І менi навiть подобаеться iдея правлячоi верхiвки, але, заради всього святого, Керрi, я мушу бути одним iз отих, що нагорi.
– Але зараз, Еморi, ти просто роздратований буржуа.
Еморi якийсь час лежав мовчки.
– Може, ненадовго, – врештi-решт озвався вiн, – але тяжка праця залишае прикрi слiди, а я це ненавиджу!
– То – радше почеснi шрами. – Керрi раптом вистромив шию з-за вiкна. – Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотiв його побачити, а одразу за ним – Гемберд.
Еморi рiзко пiдскочив i кинувся до вiкна.
– Ага! – сказав вiн, розглядаючи цих знаменитостей. – Гем-берд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хiба нi? Я таким не довiряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не огранованi.
– Хтозна, – сказав Керрi, коли хвиля емоцiй спала, – ти ж у нас лiтературний генiй. Тобi виднiше.
– Цiкаво… – Еморi затнувся. – Чи мiг би я отаким бути? Думаю, що мiг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нiкому не сказав, окрiм тебе.
– То пиши, чого чекаеш? Одрости волосся i пиши вiршi, як отой Д’Інвiлье в «Лiтературному клубi».
Еморi лiниво дотягнувся до стосу журналiв на столi.
– Читав цю останню пробу пера?
– Нiколи не пропускаю. Вони винятковi.
Еморi гортав номер.
– Ого! Вiн що – першокурсник? – сказав вiн iз подивом.
– Ага.
– Послухай оце! Господи!
Говорить служниця:
Чорне покривало вкрило земну твердь,
Як бiлi конуси, у срiбному полонi,
Гойдають полум’я свiчок вiтри,
Як тiнi, що зникають на долонi,
О, Пiе, Помпiе, – ходiм скорiше геть…
– І що б це мало означати?
– Це сцена в iдальнi.
Вознiсши руки, наче крила, догори,
Лежить вона на бiлiм покривалi,
Немов святоi лик ii прекрасний,
Молю, Кунiццо, вийди iз пiтьми!
– Господи, Керрi, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумiю, хоч сам полюбляю лiтературу.
– Це все досить цiкаво, – позiхнув Керрi. – Правда, коли щось таке читаеш, то на думку спадають катафалки i скисле молоко. Але це – не найкращий його витвiр.
Еморi жбурнув журнал на стiл.
– Нехай, – зiтхнув вiн. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь вiдiрваний вiд загали, але недолюблюю всiляких дивакiв. Не можу нiяк вирiшити, чи далi плекати свiй хист i стати, примiром, видатним драматургом, чи плюнути на все i стати принстонським зализою?
– А навiщо вибирати? – знизав плечима Керрi. – Краще плисти за течiею, як я. Я взагалi збираюсь грiтися в промiннi слави мого брата Берна.
– Я не можу плисти за течiею – я хочу бути помiтним. Я хочу мати вплив, хоча би з-помiж студентiв. Скажiмо, або бути головним редактором «Принстонiвця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрi.
– Ти надто забагато про себе думаеш (Еморi ця думка здивувала).
– Нi, я й про тебе теж думаю. Ми маемо спiлкуватись iз рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приемно бути снобом. Я б, наприклад, хотiв привести якусь кралечку на бал у червнi, але щоб я змiг бути при цьому невiдпорно елегантним. І представити ii всiм нашим серцеiдам i футбольним капiтанам, i таке iнше…
– Еморi, – сказав Керрi, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарештi, чимось, якщо нi – просто розслабся. – Вiн позiхнув. – Ходiмо, нехай кiмната трохи провiтриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.
Еморi знехотя приеднався до цiеi пропозицii. Вiн вирiшив, що злет його кар’ери почнеться з наступноi осенi. А поки можна разом iз Керрi влаштовувати веселi оказii у стiнах «Унiверу 12».
Вони пiдкладали лимонний пирiг у лiжко бiдолашного еврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрiвач у кiмнатi Еморi, що дуже спантеличило панi хазяйку i мiсцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеiв-пиякiв» (картини, книги, меблi) у ванну кiмнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, якi ще не прийшли до тями пiсля веселоi вечiрки в Трентонi. Але витiвникiв засмутило, що плебеi-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони рiзались у покер, двадцять одне i джек-пот вiд свiтання до смерку, а коли в одного сусiда був день народження, намовили його купити на всiх шампанського для бурхливоi вечiрки. Спонсор вечiрки чомусь залишився тверезий, i Керрi з Еморi мимохiть зiштовхнули його зi сходiв (а потiм весь наступний тиждень навiдували бiдолаху в лiкарнi, спокутуючи свою провину).
– Скажи, хто всi цi дiвчата? – запитався одного дня Керрi (стоси листiв до Еморi непокоiли його). – Дивився я тут недавно отi поштовi штемпелi – Фармiнгтон i Доббс, Вестовер i Дан-Холл – що б це мало означати?
Еморi скептично усмiхнувся:
– Усi вони з Мiннеаполiса i Сент-Пола. – Далi почав перелiчувати одну за одною: – Ось – Мерилiн де Вiтт, гарненька, мае власну машину, i це дуже зручно; це – Саллi Везербi, вона, щоправда, трохи розповнiла; а це – Майра Сент-Клер – давня пасiя, охоче дае себе цiлувати, якщо хочеш знати.
– Як ти даеш собi з ними раду? – Керрi нiяк не мiг заспокоiтись. – Я спробував усе, але цi сороки мене навiть не бояться.
– Бо ти – типовий «хороший хлопчина», – висунув припущення Еморi.
– Точно! Їхнi матусi нiколи не хвилюються, коли вони зi мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, – вона смiеться i не вiднiмае руки, нiби це не ii рука. Коли рука вже в моiй – вони раз, i вiдсмикують ii. Що воно означае?
– А ти будь загадковим, – порадив Еморi. – Скажи iм, що ти дикун i тiльки вони можуть облагородити тебе. Зцiпивши зуби, йдеш додому, а тодi раптом повертаешся через пiвгодини, – словом, приголомшуй iх.
Керрi похитав головою:
– Дохлий варiант. Якось я написав дiвчинi з Сент-Тiмотi гарного любовного листа. В одному мiсцi навiть вiд хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манiкюрнi ножицi, вирiзала «О Боже», а решту показувала всiм, всiй школi. В моему варiантi це не дiе. Я просто «пристойний хлопець», i всiлякi такi дурницi не для мене.
Еморi усмiхнувся i намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нiчого й не вийшло.
В лютому падав дощ iз снiгом, бурхливий перший семестр закiнчився, а життя в «Унiверi 12» тривало так само весело, хоча й безцiльно. Раз на день Еморi пригощався клубним сендвiчем, кукурудзяними пластiвцями i картоплею-фрi «У Джо». Зазвичай, компанiю йому складали Керрi або Алек Коннедж. Останнiй був мовчазним вiдлюдником-зализою з Гочкiса. Вiн жив по сусiдству i потерпав вiд вимушеноi самотностi, як i Еморi, бо всi його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною i антисанiтарною забiгайлiвкою, але тут можна було вiдкрити безлiмiтний кредит (а це було суттевою перевагою для Еморi). Його батько останнiм часом експериментував iз облiгацiями гiрничих компанiй, i, як наслiдок, утримання Еморi хоч i було доволi пристойним, проте не таким, на яке вiн розраховував.
«У Джо» була ще одна суттева перевага – старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертiй годинi кожного дня Еморi в компанii друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось пiдживитись. Одного дня у березнi виявилось, що всi столики зайнятi, i вiн вмостився у крiсло навпроти якогось першокурсника, який пильно зiгнувся над своею книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморi споживав булочки з беконом, читаючи «Професiю мiсiс Воррен» (вiн випадково вiдкрив для себе Шоу, коли протягом зимовоi сесii копався в бiблiотецi); його сусiд-першокурсник теж був зосереджений на своему фолiантi, допиваючи третю порцiю солодового молока.
Мало-помалу очi Еморi з цiкавiстю ковзнули на книгу його сусiда. Догори дригом вiн прочитав iм’я автора i назву книги – «Марпесса» Стiвена Фiллiпса. Йому це нiчого не говорило – його освiта вимiрювалась хрестоматiйними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» i уривками з Шекспiра i Мiльтона, яких вiн змушений був читати за програмою.
Щоб привернути увагу свого вiзавi, вiн удав, що захоплений своею книжкою, i вигукнув нiби мимохiдь:
– Чудова рiч! Направду!
Першокурсник глянув на Еморi подивовано.
– Ви про булочки з беконом? – Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярiв i до чуйностi, яку вiн випромiнював.
– Нi, – вiдповiв Еморi. – Це я про Бернарда Шоу. – Вiн опустив книжку.
– Я нiколи не читав нiчого з Шоу, хоча завжди планував. – Хлопчина зробив паузу, а потiм продовжив: – А ви коли-небудь читали Стiвена Фiллiпса? Узагалi ви полюбляете поезiю?
– Звичайно! – iз запалом вiдповiв Еморi. – Хоча я не читав його багато.(Вiн взагалi нiколи не чув про якогось там Фiллiпса, не враховуючи покiйного Девiда Грехема.)
– Доволi незле, менi здаеться. Звичайно, вiн вiкторiанець.
Вони заглибились в обговорення поезii i побiжно познайомились один з одним. Спiврозмовником Еморi виявився не хто iнший, як «отой жахливий чванько, себто Томас Парк Д’Інвiлье», який вмiщував отi чудернацькi любовнi вiршi в «Лiтературному журналi». На вигляд йому було рокiв дев’ятнадцять – хлопець iз сутулими плечима i блiдо-голубими очима. Вся його зовнiшнiсть пiдказувала Еморi, що той геть нiчого не тямить у змаганнях за мiсце в соцiумi чи ще якихось захоплюючих феноменах такого гатунку. Але вiн кохався в книжках, а Еморi, здавалося, вже цiлу вiчнiсть не зустрiчав подiбного. Якби не компанiя iз Сент-Пола за сусiднiм столиком, вiн би сповна насолодився новим знайомством, але боявся, що i його вважатимуть химерником. Хоча, здаеться, iх не помiчали, тож вiн дав собi волю: видавав на-гора десятки назв книг, якi вiн читав, про якi чув чи про якi нiколи не чув, без упину перелiчував якiсь назви, не згiрш од якогось клерка з книжкового магазину Брентано. Д’Інвiлье майже купився i, схоже, був зачарований. Вiн наiвно гадав, що Принстон складаеться iз жахливих фiлiстимлян i безнадiйних зубрiiв. Отож здибати тут людину, яка могла розкуто розводитись про Кiтса, та ще й, вочевидь, мила руки, – то була велика насолода.
– А ви читали щось iз Оскара Вайлда? – запитав вiн.
– Нi, а хто вiн?
– А хiба ви не чули?
– А, так, згадав. (Щось далеке тенькнуло у пам’ятi Еморi.) Це хiба не про нього була оперета «Терпiння»?
– Саме так, про нього. Я щойно прочитав його книжку – «Портрет Дорiана грея», дуже вам рекомендую. Вам сподобаеться. Можу позичити, якщо хочете.
– Звичайно, дуже хочу!
– Заходьте до мене в гостi. У мене е ще декiлька гарних книжок.
Еморi трохи вагався. Вiн зиркнув на компанiю з Сент-Пола (серед них був неймовiрний, неперевершений Гемберд) i задумався: а як уплине на його репутацiю дружба з цим диваком? Вiн так нiколи i не розвинув у собi навик швидко заводити друзiв, а тодi позбуватись iх (вiн був не надто рiшучий для цього). Отож вiн зiставляв безсумнiвну привабливiсть i цiннiсть Томаса Д’Інвiлье i холоднi позики окулярiв у роговiй оправi, якi, як йому здавалось, пильно стежили за ним з-за сусiднього столика.
Попри все, вiн вiдкрив для себе «Дорiана грея», i «Дiву скорботи Долорес», i «Безжалiсну красуню». Цiлий мiсяць вiн захоплювався тiльки цим. Свiт став для нього укритим поетичною паволокою, вiн чимдуж намагався поглянути на Принстон крiзь пересичений погляд Оскара Вайлда i Свiнберна або «Фiнгала О’Флегертi» i «Альджернона Чарльза» (як вiн iх манiрно-жартома називав). Вiн жадiбно поглинав кожноi ночi: Шоу, Честертон, Баррi, Пiнеро, Єтс, Сiнг, Ернест Доусон, Артур Саймонс, Кiтс, Зудерман, Роберт Г’ю Бенсон, «Савойськi опери» – усю цю строкату сумiш. І раптом збагнув, що всi цi роки майже нiчого серйозного не читав.
Зустрiч iз Томом Д’Інвiлье була для нього радше вдалою оказiею, нiж дружбою. Еморi зустрiчався з ним приблизно раз на тиждень, разом вони побiлили стелю в Томовiй кiмнатi i прикрасили стiни дешевими гобеленами, купленими на аукцiонi, розставили високi пiдсвiчники i повiсили строкатi штори. Том подобався Еморi розумом, лiтературною освiченiстю, тим, що не був знiженим чи манiрним. Насправдi, найчастiше красувався Еморi: кожен вислiв вiн намагався перетворити на епiграму (що, зрештою, не надто велика заслуга, якщо тi епiграми показнi). Весь «Унiвер 12» веселився. Керрi прочитав «Дорiана Грея» i вдавав лорда Генрi, вiн усюди ходив за Еморi й звертався до нього не iнакше як «Дорiан», прикидаючись, буцiмто пiдтримуе його легковажнi захоплення i млявi тенденцii до нудьгування. Якось Керрi зобразив подiбну сцену в спiльнiй залi – всi були дуже потiшенi. Еморi ж це так розлютило i збентежило, що згодом вiн практикував мистецтво епiграми тiльки вряди-годи в компанii Тома або перед дзеркалом.
Одного дня Том iз Еморi влаштували читання своiх власних вiршiв i творiв Лорда Дансенi пiд звуки грамофона Керрi.
