скачать книгу бесплатно
Еморi вiдчув раптове пiднесення.
– Усе вже домовлено, – продовжувала Беатрiс. – Тобi варто поiхати. Я б волiла, щоб ти поiхав до Ітона, а потiм у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядае малоймовiрним. Наразi залишимо питання з унiверситетом вiдкритим.
– А що ти будеш робити, Беатрiс?
– Це лише Господь вiдае. Здаеться, моя доля – доживати вiку в цiй краiнi. Нi, я анi трохи не шкодую, що я американка, – бiльше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осiб. Я вiдчуваю, – нi, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нацiя, однак, – вона зiтхнула, – я часом думаю, що життя мое мало б згаснути ближче до древньоi, зрiлоi цивiлiзацii, землi, де лiтня зелень змiнюеться осiннiми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, i тобi, мабуть, краще дорослiшати «пiд крилами бiлоголового орлана» – це правильний вираз?
Еморi кивнув. Вона б не оцiнила його iдею щодо японськоi навали.
– Коли я зможу поiхати до школи?
– Наступного мiсяця. Тобi треба буде вирушити заздалегiдь, щоб здати екзамени. Потiм у тебе буде вiльний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого вiдвiдав на Гудзонi.
– Кого саме?
– Монсеньйора Дарсi, Еморi. Вiн хоче побачитись iз тобою. Вiн вчився в Гарроу, а потiм у Єльському унiверситетi, став католиком. Я хочу, щоб вiн побесiдував з тобою – я вiдчуваю, це може стати тобi в нагодi. – Вона лагiдно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мiй любий Еморi…
– Люба Беатрiс…
Отже, раннього вересня Еморi, оснащений шiстьома комплектами лiтньоi бiлизни, плюс шiстьома зимовоi, светром, тенiскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом i т. д., попрямував до Новоi Англii – краю закладiв для дiбраноi молодi.
Були там академii Андовер i Екзетер зi своiм славетним минулим, велетенськi, демократичного типу коледжi Новоi Англii; Сент-Марк, Гротон, Сент-Реджис, якi набирали учнiв iз Бостона та давнiх голандських сiмей Кнiккербоккерiв iз Нью-Йорка; Сент-Пол зi своiми вiдомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвiтаючi й багато оздобленi; Тафт i Гочкiсс, якi готували цвiт заможних сiмей Середнього Заходу для подальших соцiальних успiхiв у Єлi; Павлiнг, Вестмiнстер, Чоут, Кент i сотнi iнших. Усi вони рiк за роком випускали з конвеера однотипних представницьких молодикiв, чиiм единим стимулом було скласти вступнi iспити в унiверситет. Їхнi ефемернi цiлi були регламентованi сотнями циркулярiв на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну i фiзичну пiдготовку, належну джентльмену i християнину, розвинути в юнаковi навик вирiшувати питання свого часу та закласти надiйний фундамент наук i мистецтва».
У Сент-Реджисi Еморi пробув три днi, склав iспити iз зверхньою впевненiстю в собi, потiм повернувся до Нью-Йорка, щоб завiтати до свого опiкуна. Метрополiс, який вiн заледве оглянув, мало його вразив. Єдине, що вiн запам’ятав, було вiдчуття чистоти i високi бiлi будинки, якi вiн споглядав iз палуби пароплава, раннiм ранком на рiцi Гудзон. Насправдi вiн уже був десь далеко у своiх мрiях про спортивнi звитяги в школi. Цей вiзит мав стати лише вимушеною прелюдiею до визначних пригод. Але не так сталося, як йому гадалося.
Будинок монсеньйора Дарсi був древнiм, невизначеного стилю, стояв на пагорбi, що височiв над рiкою. Там його власник жив мiж подорожами римо-католицьким свiтом (наче король Стюарт у вигнаннi, очiкуючи, коли його прикличуть знову панувати на своiй землi). Монсеньйоровi на той час було сорок чотири, вiн злегка почав повнiти. Але був жвавий, його голову вкривало золотаве тонке волосся, вiн був дуже захопливий i загалом – блискуча особистiсть. Коли вiн заходив до кiмнати, зодягнений у своi пурпуровi шати, що палахкотiли як тернерiвськi заходи сонця, вiн привертав до себе захопленi погляди.
Вiн написав два романи: один iз них – разюче антикатолицький (але це було ще до його навернення), i п’ять рокiв по тому – iнший, де вiн змiнив своi в’iдливi насмiшки над католиками на ще дотепнiшi кпини над представниками епископальноi церкви. Вiн надзвичайно поважав ритуали, був захопливо драматичним, любив iдею Бога достатньо глибоко, щоб зберiгати целiбат, i був прихильний до ближнього свого.
Дiти обожнювали його, адже вiн сам був дитинним; молодь насолоджувалась його товариством (бо вiн сам був молодим, i нiщо його не шокувало). У якомусь столiттi й у вiдповiдному мiсцi вiн мiг би стати як Рiшелье. Але нинi вiн був просто високоморальним, дуже релiгiйним (точнiше сказати, благочестивим) душпастирем. Вiн полюбляв створювати ореол таемничостi над звичним, використовував давнi зв’язки, цiнував життя у всiх його проявах (хоча й не насолоджувався цим сповна).
Вони з Еморi якось одразу заприязнились – товариський презентабельний прелат, який мiг затьмарити будь-який посольський бал, i зеленоокий задумливий хлопець у своiх перших дорослих штанах. Пiсля пiвгодинноi розмови вони вiдчули, що iхнiй зв’язок схожий на зв’язок батька з сином.
– Мiй любий хлопчику, я багато рокiв чекав цiеi зустрiчi. Умощуйся зручнiше i давай побалакаемо.
– Знаете, я щойно приiхав iз школи Сент-Реджис…
– Твоя матiнка згадувала про це – вона надзвичайна жiнка. Дай сигарету (я впевнений, ти куриш). Отже, пiдозрюю, ти, як i я, – ненавидиш природничi науки i математику.
Еморi радо закивав головою.
– Ненавиджу iх! Люблю англiйську та iсторiю.
– Авжеж, ти також ненавидiтимеш школу спочатку. Але я радий, що ти будеш учитись у Сент-Реджисi.
– Чому?
– Бо це школа для джентльменiв, i демократiя не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжi.
– Я хочу вчитись у Принстонi, – сказав Еморi. – Не знаю чому, але менi здаеться, що всi випускники Гарварда – безхарактернi (я колись сам був таким). А випускники Єля – ну, вони носять великi голубi светри i курять люльки…
Монсеньйор посмiхнувся:
– Знаеш, я теж колись був таким…
– Нi, ви зовсiм iнший! Я гадаю, що Принстон – неквапний, красивий i аристократичний. Розумiете, як весняний день! А Гарвард це щось доволi закрите…
– А Єль – морозяний i енергiйний, як листопад, – закiнчив монсеньйор.
– Саме так!
І вони легко занурились у радiсне вiдчуття близькостi.
– Я завжди пiдтримував принца Карла Стюарта…
– Звичайно, i Ганнiбала!
– Так, i Пiвденну конфедерацiю. – Вiн вагався, чи визнавати себе патрiотом Ірландii, бо вважав, що бути iрландцем – це якось простакувато.
Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландiя – це романтичний втрачений шанс, а iрландцi – чарiвнi щирi люди, i цю прихильнiсть варто плекати й надалi.
Пiсля години насиченого спiлкування i ще кiлькох сигарет, коли монсеньйор Дарсi довiдався, що Еморi вихований не в католицькiй вiрi (що радше здивувало, а не налякало його), вiн оголосив, що чекае ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок iз Бостона, екс-мiнiстр в Гаазi, автор науковоi працi з iсторii середнiх вiкiв i останнiй представник видатноi патрiотичноi i блискучоi сiм’i.
– Вiн приiздить сюди на вiдпочинок, – монсеньйор довiрчо нахилився до Еморi, нiби вони були однолiтками. – Я для нього – своерiдний прихисток вiд виснажливого агностицизму. Думаю, я единий знаю, як його холоднокровний розум губиться у хвилях житейського моря, i як прагне вiн вхопитись за рятiвний уламок мiцноi щогли, якою i е наша Церква.
Їх перший обiд став для Еморi одним iз найяскравiших спогадiв iз ранньоi юностi. Монсеньйор випромiнював шарм i якесь особливе свiтiння. Ставив запитання i робив припущення так тонко, що хлопець повiряв найглибшi пориви i бажання своеi душi, а також страхи i надii, навiть те, що викликало в нього вiдразу. При цьому були тiльки вiн i монсеньйор, а старший чоловiк, хоча i менш вразливий i менш чутливий, але, безсумнiвно, не безсердечний, iз задоволенням слухав iхню бесiду i грiвся в лагiдному свiтлi, що випромiнювали цi двое.
Для багатьох монсеньйор був наче промiнь сонця; i Еморi справляв таке саме враження (саме зараз, у молодостi, часом у роки зрiлостi, але нiколи бiльше не повторилось вiдчуття цього взаемного пориву).
«Який осяйний хлопчина, – подумав Торнтон Генкок, який свого часу побачив розкiш обох континентiв, вiв бесiди iз Парнелом, Гладстоном i Бiсмарком. А потiм, нiби мiж iншим, сказав монсеньйору Дарсi:
– Його виховання однозначно не можна довiрити школi або коледжу.
Але в наступнi чотири роки розумовi здiбностi Еморi були скерованi на завоювання популярностi, хитросплетiння соцiального устрою унiверситету й американського суспiльства (в такому виглядi, як iх презентували на чайних вечорах в Балтиморi або в гольф-клубах Хот-Спрингс).
Загалом, це був прекрасний тиждень. Весь внутрiшнiй свiт Еморi наче розiбрали на частки i витягнули назовнi. Пiдтвердились низки його теорiй, а його радiсть життя вилилась в тисячi амбiцiй. Бесiди не були схоластичними, боронь Боже! Еморi мав лише приблизне уявлення про Бернарда Шоу, але монсеньйор мiг не менш захопливо вести бесiди на тему «Улюбленого волоцюги» чи «Сера Найджела», дбаючи, щоб Еморi не почувався невiгласом анi на мить.
Але труби вже возвiстили початок першоi сутички мiж Еморi i його власним поколiнням.
– Тобi, звичайно, хочеться iхати. Для таких, як ми, дiм – це там, де нас нема… – iз сумом мовив монсеньйор.
– Нi, менi дуже не хочеться iхати…
– Не думаю! Насправдi анi тобi, анi менi нiхто у цьому свiтi не потрiбен.
– Ну…
– Бувай, синку…
ЕГОЇСТ ПРИГНІЧЕНИЙ
Два роки, якi Еморi провiв у Сент-Реджисi, були сповненi трiумфiв i болючих розчарувань i зiграли в його життi геть незначну роль (оскiльки бiльшiсть американських «пiдготовчих» шкiл iснують пiд каблуком унiверситетiв i мають незначний вплив на американське життя загалом). У нас немае таких шкiл, як в Ітонi, де формуеться самосвiдомiсть правлячого класу, натомiсть ми маемо чистi, млявi i безбарвнi пiдготовчi школи.
З самого початку вiн узяв невiрний старт, i його всi вважали пихатим, зарозумiлим i зневажали. Вiн до знемоги грав у футбол, чергуючи зухвалу вiдчайдушнiсть з надмiрною обачнiстю, й оберiгав себе вiд травм, наскiльки це допускала гра. Але якось, дико запанiкувавши, вiн утiк вiд сутички з хлопцем такого ж зросту пiд зливу презирливих вигукiв. А через тиждень ув’язався в бiйку iз хлопцем, значно сильнiшим за себе. З бiйки вiн вийшов жорстоко побитий, але гордий за себе.
Вiн був проти всiх, хто був вищий за нього. Ця риса, вкупi з млявою байдужiстю до навчання, дратувала вчителiв. Вiн зростав безвольним i вважав себе знедоленим; вiн набурмосено ховався в закутках i читав аж до митi, як у школi вимикали на нiч свiтло. Боячись самотностi, вiн завiв кiлька приятелiв, але, оскiльки вони не належали до шкiльноi елiти, використовував iх лише як дзеркало для самого себе, як аудиторiю, перед якою вiн мiг позувати (що було абсолютно необхiдним для нього). Вiн був нестерпно самотнiм i до вiдчаю нещасним.
Хоча було й кiлька втiшливих моментiв. Коли Еморi був пригнiченим, його марнославство шукало поживи (вiн аж засяяв, коли Вукi-Вукi – стара глуха економка – сказала йому, що ще нiколи не бачила такого гарного хлопця, як вiн). Йому лестило, що вiн наймолодший i найлегший хлопець у футбольнiй командi. Йому було приемно, коли доктор Дугал пiсля однiеi жвавоi дискусii сказав йому, що вiн мiг би бути першим учнем у школi, якби ж у нього було хоч трохи завзяття. Але доктор Дугал помилявся. Це було неможливо – не такий у нього був характер.
Нещасний, самотнiй, вiдчужений з-помiж учнiв i вчителiв – так минув перший семестр Еморi. Але коли на Рiздво вiн повернувся в Мiннеаполiс, то нiкому не обмовився анi словом i був пiдкреслено жвавий.
– О, я спочатку був боязким новачком! – розповiдав вiн Фроггi покровительським тоном. – Але потiм заприятелював з усiма, хоч найлегший у нашiй командi. Ти обов’язково мусиш поiхати в якусь школу, Фроггi! Це так круто!
ЕПІЗОД З ПРОФЕСОРОМ ІЗ ДОБРИМИ НАМІРАМИ
Останньоi ночi свого першого семестру Еморi якраз був у навчальнiй кiмнатi, коли йому передали, що мiстер Марготсон, старший викладач, хоче його бачити о дев’ятiй в своему кабiнетi.
Еморi подумав, що його чекають нуднi повчання, але для себе вирiшив бути ввiчливим, оскiльки мiстер Марготсон завжди був приязним до нього.
Наставник зустрiв його поважно i вказав на стiлець. Вiн кiлька разiв кахикнув, вигляд у нього був пiдкреслено щирий, такий, коли розмову затiвають на «делiкатнi» теми.
– Еморi, – почав вiн. – Я покликав вас для щироi розмови.
– Слухаю, сер.
– Я спостерiгав за вами цього року, i те, що побачив, менi до душi. Я гадаю, у вас е задатки достойноi людини.
– Так, сер, – Еморi вдалось прибрати вiдповiдного виразу на обличчi. (Хоча вiн ненавидiв усiлякi «душевнi» розмови, коли з ним говорили так, нiби вiн геть пропащий.)
– Але я помiтив, – продовжував викладач, добираючи слова, – що ви – не дуже користуетесь популярнiстю серед хлопцiв.
– Це так, сер… – Еморi облизав сухi губи.
– Отож, я подумав: можливо, вам не зовсiм зрозумiлi мотиви iхньоi поведiнки? Я скажу вам, бо вважаю, що коли юнак знае своi труднощi, йому легше з ними впоратись i зрозумiти, чого ж оточення очiкуе вiд нього. – Вiн зробив паузу i знову делiкатно продовжив: – Здаеться, вони вважають вас дещо зарозумiлим.
Еморi не витримав. Вiн пiдхопився, ледь стримуючись.
– Я знаю! Ви гадаете, я не знаю? – Вiн уже кричав. – Я знаю, що вони думають! Навiщо ви менi це кажете? – Вiн схаменувся. – Я… я… менi треба йти, вибачте мою грубiсть…
Вiн вилетiв iз кiмнати. Дорогою до гуртожитку свiже повiтря охолодило його, вiн торжествував, що вiдмовився вiд допомоги.
– Старий дурень! – огризнувся вiн. – Начебто я не знаю!
Однак вiн вирiшив, що то буде вдалий привiд, щоб не повертатись у навчальну кiмнату, i зручно вмостився в своему закутку, дочитуючи «Бiлий загiн» i жуючи печиво з кремом.
ЕПІЗОД ІЗ ДИВОВИЖНОЮ ПАННОЮ
Лютневе небо ряснiло яскравими зорями. Нью-Йорк спалахнув для Еморi небаченим блиском у день народження Вашингтона у всiй красi цiеi довгоочiкуваноi подii. Мiсто промайнуло перед ним яскравою смугою на фонi глибокого синього неба, малюючи картину розкошi, гiдну казкових мiст iз «Тисячi й однiеi ночi». Цього разу вiн побачив мiсто у свiтлi електричних вогнiв, романтикою пригод манило вiд велетенських рекламних щитiв на Бродвеi i вiд жiночих очей в готелi «Астор», де вiн обiдав з юним Паскертом iз Сент-Реджиса. Коли вони в театрi йшли проходом до своiх мiсць, iх зустрiло хвилююче звучання й переспiв настроюваних скрипок i чуттевий, глибокий аромат гриму й парфумiв. Його поглинала атмосфера епiкурейськоi насолоди, все зачаровувало. Сьогоднi у програмi був «Маленький мiльйонер» з Джорджем М. Коханом. На сценi була приголомшлива юна брюнетка. Вона танцювала так, що в Еморi на очi навертались сльози.
«О, прекрасна панно, яка ти незрiвнянна!» – спiвав тенор, i Еморi погоджувався з ним, мовчки, але iз запалом.
«Любi слова твоi пронизують серце мое…»
Скрипки затремтiли на останнiх нотах, дiвчина впала на сцену, наче зiм’ятий метелик, зал вибухнув оплесками. О, кохатись би так, пiд звуки цiеi п’янкоi мелодii…
Остання дiя вiдбувалась у ресторанi на даху, i зiтхання вiолончелi лунали пiд сяйвом мiсяця, мiж тим несподiваний i легкий, як пiна, сюжет мережився комедiйними поворотами. Еморi вже горiв бажанням стати завсiдником отих ресторанiв на даху, зустрiти дiвчину, яка була б схожа на цю, нi, саме ii! Щоб волоссям ii блукало мiсячне сяйво, поки чемний офiцiант пiдливатиме iм у бокали шампанське. Коли завiса опустилась востанне, вiн так глибоко зiтхнув, що глядачi попереду озирнулись i витрiщились на нього, i вiн розчув чийсь подивований голос:
– Поглянь-но, який гарний, який вродливий хлопчина…
Це вiдволiкло його вiд п’еси, i вiн замислився: чи справдi вiн такий, чи просто видаеться таким жителям Нью-Йорка?
Вони мовчки йшли до готелю. Першим заговорив Паскерт. Його ламкий п’ятнадцятилiтнiй голос ввiрвався в меланхолiйну задуму Еморi:
– Знаеш, я б одружився з цiею дiвчиною хоч зараз…
Можна було не питати, про яку дiвчину йшла мова.
– Я був би гордий привести ii додому i познайомити з рiднею, – продовжував Паскерт. Еморi був вражений – цi слова видались йому такими зрiлими, чому ж не вiн iх вимовляе?
– Кажуть, всi актриси такi легковажнi…
– Готовий заприсягтись, що нi! – сказав юнак iз запалом. – Я впевнений, ця дiвчина – просто диво, кажу тобi.
Вони йшли, змiшуючись iз бродвейським натовпом, а музика, що лунала з кафе, несла iхнi мрii все далi й далi. Вервечка облич виринала i зникала – блiдi чи збудженi, рум’янi чи втомленi. На хвилi якогось дивного пiднесення Еморi дивився на них iз захопленням. Вiн планував свое життя. Вiн зараз житиме у Нью-Йорку, його будуть упiзнавати у всiх ресторанах i кафе, вiн буде носити фрак з самого ранку i до вечора, а спатиме до полудня.
ЕПІЗОД У ГЕРОЇЧНИХ ТОНАХ
Жовтень його другого i останнього року навчання в Сент-Реджисi ознаменувався найбiльш пам’ятною подiею в життi Еморi. Матч iз Гротоном почався о третiй годинi одного бадьорого дня i завершився, коли морозянi осiннi сутiнки спустились на землю. Еморi грав на позицii квотербека, вiн здiйснював неймовiрнi захвати, волав у лютому вiдчаi, вигукував команди диким голосом до хрипу, до оскаженiлого шепоту. Вiн з гордiстю вiдчув кров на своiй бiлiй пов’язцi, яка вкривала голову, i геройський надрив гравцiв з понiвеченими кiнцiвками. У цi хвилини звитяга сочилась, як вино, крiзь жовтневу напiвтемряву, вiн був зухвалим героем, одним iз веселоi ватаги вiкiнгiв, що перетинае розлючене море на швидкому дракарi, соратником Роланда i Горацiя, Сера Найджела i Теда Коя – пошрамований, понiвечений, що незламною волею кинувся в бiй, – вiн стримуе несамовитий натиск, вiн чуе, як доноситься десь iздалеку гул трибун… І раптом, весь в синцях i саднах, але досi невловимий, вiн мчить по широкiй дузi, звиваеться, змiнюе темп i падае долiлиць за воротами Гротона з м’ячем. Двое навалюються йому на ноги, тачдаун, i перемога для його команди!
ЗАПИСКИ МОЛОДОГО ЗАЛИЗИ
Із захмарних висот старших класiв i своiх недавнiх успiхiв Еморi скептично оглядався на свiй статус минулого року. Вiн дуже змiнився, наскiльки Еморi Блейн взагалi мiг змiнитися. Еморi плюс Беатрiс плюс два роки у Мiннеаполiсi – цi складники сформували його, коли вiн поступав у Сент-Реджис. Але налiт двох рокiв, проведених в Мiннеаполiсi, був не надто тривким, недостатнiм, щоб приховати оте «Еморi плюс Беатрiс» вiд допитливих очей закритоi школи. Отже, школа Сент-Реджис почала болiсно i жорстоко висвердлювати iз нього Беатрiс i накладати новий i бiльш вiдповiдний настил на початкову складову.
Але нi Сент-Реджис, нi сам Еморi не усвiдомлювали того факту, що внутрiшне глибинне ество Еморi залишилось незмiнним. Тi риси, за якi його так не любили, – хизування, лiнь, блазнювання – сприймались тепер як належне, така собi ексцентричнiсть зiркового квотербека, лiцедiя i редактора «Базiкала» (його дивувало, що молодшi школярi наслiдують тi самi риси, за якi його ще недавно вважали нiкчемою).
Пiсля закiнчення футбольного сезону вiн впав у мрiйливу задуму. У вечiр балу перед початком канiкул вiн рано вислизнув, щоб заховатись у себе в лiжку i насолодитись звуками скрипки, якi залiтали до його кiмнати крiзь вiдчинене вiкно. Багато ночей вiн мрiяв про кав’ярнi, що причаiлись десь у закутках Монмартру, де дипломати i чепуруни сповiряють своi романтичнi таемницi жiнкам iз шкiрою кольору слоновоi кiстки, а оркестри виграють вiденськi вальси, i повiтря гусне вiд екзотичних ароматiв, запаху iнтриг та пригод. Навеснi вiн прочитав за програмою «Алегро» Джона Мiльтона, це надихнуло його на лiричнi виливи у формi вiршування на тему Аркадii i сопiлки Пана. Вiн переставив свое лiжко так, щоб сонце будило його на свiтанку своiм промiнням, тодi одягався i йшов до староi гойдалки, що висiла на яблунi бiля гуртожитку старшокласникiв. Вiн розгойдувався дужче i дужче, поки аж захлинався вiдчуттям, що вiн злiтае у вiдкрите небо, в казкову краiну, де живуть веселi сатири i нiмфи, схожi на дiвчат, яких вiн зустрiчав на вулицях Істчестера. Коли вiн досягав найвищоi точки, то справдi мiг бачити вершину пагорба, де вигини брунатноi дороги зникали золотою вервечкою на горизонтi.
Вiн ковтав книжки одну за одною всю весну (тодi йому щойно виповнилось вiсiмнадцять): «Джентльмен з Індiани», «Новi казки тисячi i однiеi ночi», «Повчання Маркуса Ордейна», «Чоловiк, який був четвергом» (останню вiн не зрозумiв, але йому сподобалось), «Стовер в Єлi», яка стала для нього чимось на кшталт посiбника, «Домбi й син» (бо вiн вирiшив, що треба читати щось вагомiше), Роберта Чемберса, Девiда Грехема Фiлiпса i Е. Фiлiпса Оппенгейма – повнiстю; i дещо вибiрково з Теннiсона i Кiплiнга. Зi всiеi шкiльноi програми лише «Алегро» i сувора чiткiсть геометрii викликали його млявий iнтерес.
На початку червня вiн вiдчув потребу у спiлкуваннi з кимось, щоб формулювати своi власнi iдеi, i на свiй власний подив, зустрiв однодумця-фiлософа в особi Рехiлла, старости шостого класу. В багатьох бесiдах, якi вони вели, гуляючи стежками чи лежачи на животi на краю бейсбольного поля, або пiзно вночi, викурюючи сигарети, вони перемелювали шкiльнi новини, i ось тут i зародився термiн «зализи».
– Є що курити? – прошепотiв Рехiлл, просуваючи голову крiзь дверi через кiлька хвилин пiсля вiдбою.
– Звичайно.
– Я заходжу.
– Вiзьми ковдру, вмощуйся он туди, на пiдвiконня.
