скачать книгу бесплатно
Еморi поцiкавився: вона вважае його зарозумiлим? Вона вiдповiла, що е рiзниця мiж зарозумiлiстю i впевненiстю в собi. А вона обожнюе впевнених у собi чоловiкiв.
– Фроггi – ваш близький друг? – у свою чергу запитала вона.
– Доволi близький. Чому ви питаете?
– Вiн – незграбний танцюрист.
Еморi засмiявся i додав:
– Вiн танцюе так, нiби хоче закинути дiвчину за спину, як лантух, а не вести ii в танцi.
Метафора iй сподобалась.
– Ви дуже влучно змальовуете людей.
Еморi усiляко вiднiкувався, але з ходу придумав кiлька влучних епiтетiв для кiлькох знайомих. Потiм розмова зайшла про iнше.
– У вас дуже гарнi руки, – сказав вiн. – Ви, мабуть, граете на пiанiно?
Як уже говорилось, вони досягнули певноi стадii (нi, бiльше того, дуже критичноi стадii). Еморi витратив увесь день, щоб побачити ii, але його поiзд вiд’iжджав о дванадцятiй вiсiмнадцять ночi. Його валiза й кейс чекали на вокзалi; годинник почав пiдступно цокати в кишенi.
– Ізабель, – раптом почав вiн – я хочу вам дещо сказати.
Вони вже обговорили «цей веселий погляд ii очей», його голос змiнився, i вона зрозумiла, щ? вiн захоче iй сказати (насправдi iй було цiкаво, коли вiн уже нарештi наважиться). Еморi простягнув руку i вимкнув свiтло над iхнiми головами. У кiмнатi запанувала темрява, лише приглушене червоне свiтло проступало крiзь скло дверей читальнi. Потiм вiн промовив:
– Я не знаю, знаете ви, чи нi, що ви… Господи, я намагаюсь вам сказати… Ізабель, я, мабуть, висловлюсь пишномовно, але це не так…
– Я знаю, – сказала вона нiжно.
– Можливо, ми нiколи бiльше не зустрiнемось, як оце тепер.
Вiн сидiв у iншому кутку дивана, але вона добре бачила його очi в темрявi.
– Звичайно, зустрiнемось, дурненький… – Вона зробила невеликий наголос на останньому словi, отож воно пролунало, як вияв приязнi.
Вiн продовжував трохи захриплим голосом:
– У мене було багато захоплень – я гадаю, ви також захоплювались кимось, але, знаете, ви… – Вiн раптом опустив пiдборiддя в долонi. – Але для чого це все? Ви пiдете своею дорогою, я – своею, мабуть.
На мить запала тиша. Ізабель була зворушена; вона зiм’яла свiй носовичок у маленьку кульку i впустила його на пiдлогу так, щоб тьмяне свiтло освiтило ii. Їхнi руки на мить зiмкнулись, але жодного слова не пролунало. Солодка тиша заполонила кiмнату. За дверима якась заблудла пара щось музикувала на пiанiно. Пiсля стандартного «собачого вальсу» хтось завiв «Голуб’ят у лiсi», i в iхне гнiздечко долинув м’який тенор:
Дай руку менi,
В казковому снi
будемо поруч всi ночi i днi.
Ізабель почала тихо пiдспiвувати i раптом аж затремтiла, коли вiдчула руку Еморi на своiй руцi.
– Ізабель… – прошепотiв вiн. – Ви знаете, я втрачаю голову через вас! Може, я вам байдужий?
– Нi…
– Може, е ще хтось у вашому серцi?
– Немае… – Вiн ледь мiг чути ii, хоча нахилився так близько, що вiдчував ii подих на своiй щоцi.
– Ізабель, я повертаюсь до коледжу на довгих шiсть мiсяцiв, то чому б нам… лише один солодкий спогад про вас.
– Зачинiть дверi… – Голос ii тихо прошелестiв (вiн навiть не зрозумiв, чи вона справдi щось вимовила).
Вiн легко штовхнув дверi, вони зачинились, музика, здавалось, вiбрувала просто за дверима.
Мiсяць зiйшов,
Час прощання прийшов…
«Яка прекрасна пiсня», – подумала вона. Усе було прекрасно сьогоднi, а передовсiм – ця романтична сцена в цiй затишнiй кiмнатi. Руки iхнi сплелись, i так хвилююче близько те, що неуникно мало статись. Все ii майбутне видавалось iй нескiнченною низкою ось таких чудових сцен: у мiсячному сяйвi i пiд блiдими зорями, в затишних салонах лiмузинiв i в затишних кабрiолетах, ховаючись десь пiд кронами дерев (правда, головний герой мiг помiнятись, хоча цей теж був доволi милий). Вiн нiжно взяв ii за руку. Потiм раптом повернув ii долонею догори i прилинув губами.
– Ізабель… – Шепiт його змiшався з музикою, i нiби хвилею iх пригорнуло одне до одного. – Можна я вас поцiлую, Ізабель, Ізабель?
Їi напiввiдкритi вуста потягнулись до нього у пiвтемрявi. Раптом звiдкись долинув галас i тупiт нiг, який стрiмко наближався до них. Еморi блискавично дотягнувся до вимикача й увiмкнув свiтильник. І коли дверi прочинились i до кiмнати влетiло трiйко юнакiв, серед них – розлючений i обдiлений увагою Фроггi, вiн уже гортав журнали на столику, а вона сидiла нерухомо, спокiйна i зовсiм не присоромлена, i навiть привiтала iх люб’язною усмiшкою. Але серце ii шалено калатало, i почувала вона себе так, нiби у неi щось вiдняли.
Вочевидь, все скiнчилося… Їх гучно покликали до танцю, вони глянули одне на одного, i в поглядi його був вiдчай, а в ii поглядi – жаль. Вечiр однак продовжувався, кавалери пiдбадьорились i знову змагались за право танцю з дiвчиною.
О пiв на дванадцяту Еморi чемно потиснув iй руку, оточений усiма, хто хотiв побажати йому щасливоi дороги. На мить вiн утратив витримку, та й ii дещо приголомшило, коли чийсь глузливий голос вигукнув зi сховку:
– Та забирай ii з собою, Еморi!
Вiн трiшки стиснув ii руку, вона вiдповiла тим потиском, яким потиснула зо двадцять рук цього вечора, – i все.
О другiй годинi вони повернулись додому, i Саллi Вiзербi запитала: чи вони з Еморi гарно провели час у тiй кiмнатi? Ізабель спокiйно повернулась до неi. Очi ii свiтились замрiяним свiтлом, непорушною романтичною чистотою на кшталт Жанни Д’Арк.
– Нi, – вiдповiла вона. – Я бiльше такими справами не займаюсь; вiн просив, але я сказала «нi».
Коли вона влягалась у своему лiжку, то думала про те, що вiн напише iй завтра у термiновому листi? У нього такi гарнi вуста… Чи вони ще колись…
«Тринадцять янголiв охороняли iх…» – мугикала Саллi в сусiднiй кiмнатi.
«Чорт! – вибухнула Ізабель, жбурляючи подушку в дорогий нiчник. Затим вкрилася холодним покривалом. – Чорт!»
КАРНАВАЛ
Еморi досягнув мети: вiн увiйшов до редколегii «Принстонiвця». Сноби iз молодших курсiв були вдалим показником його успiху, ставлення до нього суттево потеплiло iз наближенням клубних виборiв. Їх iз Томом постiйно вiдвiдували рiзнi старшокурсники, вони незграбно вмощувались на краях столiв i теревенили про що завгодно, тiльки не про те, що було iстинним мотивом iхнього вiзиту. Еморi був задоволений з напруженоi уваги, зверненоi на нього, i якщо вiзитери представляли клуб, який не дуже його цiкавив, вiн iз великим задоволенням шокував iх несподiваними запитаннями:
– Перепрошую, – ошелешив вiн якось одну делегацiю, – який клуб, ви кажете, представляете?
Перед представниками «Плюща» чи «Котеджу» або «Тигру» вiн удавав «чемного, незiпсованого i простодушного хлопця», нiяковiв, нiби не здогадуючись, чому вони прийшли.
Коли настав ранок вирiшального дня на початку березня, весь кампус охопила якась загальна iстерiя. А вони з Алеком Коннеджем прокралися в «Котедж» i спостерiгали, як iхнi одногрупники раптом усi наче схибнулися.
Були там i групи ренегатiв – вони перебiгали iз клубу в клуб; були й такi, що зазнайомились два-три днi, i вже були друзями. Вони слiзно благали, щоб iх зарахували до якогось клубу; спливали тут старi, замовчуванi конфлiкти саме тiеi хвилини, коли новий кандидат пригадував комусь першокурснi кпини. Нiкому невiдомi студенти, якi набрали необхiдну кiлькiсть таких жаданих голосiв, раптом робилися поважними персонами; а тi, про кого говорили «у них все гаразд», довiдувались, що в них е прихованi вороги, i iх раптом викинули на берег i там полишили. Чимало лунало й розмов про те, щоб залишити унiверситет.
Серед своiх однокурсникiв Еморi бачив i таких, кого сторонилися тiльки за те, що вони «носили зелений капелюх», «одягалися, як манекени в поганого кравця» або «напились якось, як негоже джентльменам, прости Господи!», й узагалi через якiсь незбагненнi причини, вiдомi тiльки тим, хто вигадував усi нiсенiтницi.
Кульмiнацiею цiеi всеохопноi вакханалii «товариськостi» стала грандiозна вечiрка в Нассау Інн, де пунш лився iз велетенських чаш, i весь зал перетворився на шалене галасливе дiйство iз вихору облич.
– Привiт, Дiббi, вiтаннячко!
– Молодчина, Том, ти зiбрав багато голосiв у «Капелюсi»!
– Чуеш, Керрi…
– Ага, Керрi, я чув, ти пiшов у «Тигр» разом зi всiма штангiстами?
– Точно! А що менi робити в «Котеджi» – в цьому раю для донжуанiв?
– Кажуть, Овертон зомлiв, коли його прийняли в «Плющ». Ти гадаеш, вiн першого дня зарееструвався? Дзуськи, рвонув у Мюррей-Додж Холл велосипедом – перевiряти, чи не помилився хто.
– А ти, старий чортяко, як потрапив у «Капелюх»?
– Вiтання!
– Навзаем. Кажуть, ти там зiбрав добру масовку…
Коли бар зачинився, вечiрка розпалась на невеликi групи i розтеклась, горлаючи, по вкритому снiгом кампусу. Усi ще перебували у чудернацькому настроi: снобiзм i напруга нарештi були позаду, i можна робити що забажаеш упродовж наступних двох рокiв.
Набагато пiзнiше Еморi згадував цю весну другого курсу як найщасливiшу пору свого життя. Його думки були в повнiй гармонii iз реальнiстю; вiн хотiв лише плисти за течiею, мрiяти i насолоджуватись спiлкуванням iз десятками нових друзiв у цi прекраснi квiтневi вечори.
Якось ранком до нього забiг Алек Коннедж. Прокидаючись, вiн побачив, як крiзь вiкно ввiрвалось сонце, освiтлюючи Кембел-Холл у його величнiй красi.
– Гей, вставай, чуеш, Первородний Грiх? Хутчiй збирай себе докупи! Щоб був через пiвгодини бiля Ренвiка! Хтось, вочевидь, роздобув машину. – Вiн зняв кришку бюрка i акуратно прилаштував на лiжку – з купою нотаток i вирiзок невеликих статей.
– Це ти поцупив машину? – iронiчно запитав Еморi.
– Узяв у тимчасове користування для цiльового використання! А будеш таким занудою – нiкуди не поiдеш!
– Я, мабуть, iще посплю… – позiхнув Еморi, пiдводячись на лiжку, щоб дотягнутись по сигарету.
– Ти що – спати?
– А чом би й нi? У мене пара о пiв на дванадцяту…
– Ей ти, зануда безпросвiтна! Ти що – не хочеш гайнути до моря?
Почувши це, Еморi кулею вилетiв з лiжка, змiтаючи все нагромаджене з кришки бюрка на пiдлогу. До моря!.. Вiн стiльки рокiв не бачив його – ще з часiв iхнього з матiр’ю вояжу.
– А хто ще iде? – запитав вiн, натягуючи пiдштанки.
– Ну, Дiк Гемберд i Керрi Голiдей, Джесс Ферренбi i ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!
Через кiлька хвилин Еморi вже наминав своi пластiвцi в Ренвiку, а о дев’ятiй тридцять вони вже весело мчали геть iз мiста в напрямку пiсочних пляжiв Дiл-Бiч.
– Розумiеш, – сказав Керрi, – машина десь звiдтiля. Вочевидь, ii викрали невiдомi особи i покинули в Принстонi, тiкаючи на Захiд. А наш хитрий Хемберд отримав дозвiл вiд мiськоi ради доправити ii назад.
– А хтось мае якiсь грошi? – запитався Ферренбi, озираючись iз переднього сидiння.
Дружним хором пролунала одностайна заперечна вiдповiдь.
– Ну, так навiть цiкавiше.
– Грошi? Якi грошi? Ми можемо продати машину.
– Або отримаемо щось за повернене авто.
– А де ми вiзьмемо iжу? – запитався Еморi.
– Ти що, – докорив йому Керрi, – сумнiваешся у моiх здiбностях протриматися три коротких днi? Дехто роками живе без нiчого. Почитай часопис «Юний скаут».
– Три днi… – задумливо пробурмотiв Еморi. – Але ж у мене лекцii.
– Один з цих днiв – Шабат.
– Все одно я можу прогуляти лише шiсть пар за пiвтора мiсяця, i все.
– Викиньте його геть!
– Ет, далеко йти!
– Еморi, не викаблучуйся, чув?
– Краще розслабся.
Еморi покiрно замовк i зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок iз Свiнберна:
Зимовi дощi i печалi забутi,
Час старих помилок i бiлих снiгiв;
Коханих розвели тi днi на розпуттi,
Де свiтло померло, i ранок зацвiв;
Час йде, все минае, скорботу забудь,
Набрякли бруньки, i морози минуть,
В зелених пiдлiсках без слiду снiгiв,
Од квiтки до квiтки луна весни спiв…
– Що таке, Еморi? Вiн, бачте, думае про поезiю, спiвочих пташок i квiточки? По його очах, хлопцi, видно все!
– Нi, не про те зовсiм… – Вiн злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогоднi здати матерiал. Але, мабуть, можна iм передзвонити.
– О! – iз вдаваною повагою прокоментував Керрi. – Авжеж, така важлива персона…
Еморi почервонiв, i йому здалось, що Ферренбi, якого вiн обiйшов у конкурсi в газету, невдоволено сiпнувся. Звичайно, Керрi пожартував, але газету таки не варто було згадувати.
