скачать книгу бесплатно
– Так, я розумiю; але, якщо чесно, я не дуже за тебе хвилююся; менi здаеться, ти розвиваешся абсолютно природним чином.
– Та де там! – заперечив Еморi. – За пiвроку я втратив половину своеi особистостi…
– Анi трохи! – Монсеньйор глузливо поглянув на нього. – Ти втратив значну частину марнославства, от i все.
– Господи! Я почуваюсь так, нiби опинився у п’ятому класi Сент-Реджиса…
– Нi, – монсеньйор заперечливо похитав головою. – Це була невдача, але вона пiде на користь. Що б не сталося нинi – не йди тим шляхом, яким iшов минулого року.
– Я занепав духом… Що може бути гiрше?
– Само по собi, може, й так, але розглянемо уважнiше. Для тебе це – можливiсть подумати, щоб викинути старий багаж i старi уявлення про супермена i все таке iнше. Не будь-якi iдеi доконче пасують таким людям, як ти (це те, що ти намагався зробити). Якщо ми можемо не зупинятись на чомусь одному, i видiляти принаймнi годину в день на роздуми, то здатнi творити справжнi дива. Але якщо пристосовуемо якусь схему слiпо – то ми самi iз себе робимо вiслюкiв. Еморi (тiльки мiж нами), я й сам лише недавно цьому навчився. Я можу робити сто другорядних справ замiсть найбiльш актуальноi. Отож саме на цьому я й спотикаюсь – так само, як ти зi своею математикою цiеi осенi.
– Але що саме нам потрiбно? Ця «актуальна справа» менi завжди здаеться найменш важливою.
– Бо ми не персоналii. Ми – особистостi.
– Це ви гарно сказали… А що воно означае?
– Персоналiя – це те, ким ти себе вiдчуваеш, те, чим е (з твоiх слiв) Керрi i Слоун. Персоналiя – це просто фiзична iстота, вона завжди дрiбнiша, нiж людина загалом… Я бачив, як вони випаровуються майже повнiстю, скажiмо, пiсля тривалоi хвороби. Знаеш, поки персоналiя активна, вона iгноруе найактуальнiше. Натомiсть особистiсть постiйно щось накопичуе. Вона нероздiльна зi своею мотивацiею. Вона – як жердина, на якiй можуть висiть тисячi речей. Інколи це щось помiтне, як у випадку з тобою; але в будь-якому разi особистiсть використовуе цей багаж розважливо та свiдомо.
– На жаль, моi найцiннiшi надбання розлетiлись на друзки, коли були менi найбiльше потрiбнi… – Еморi охоче пiдхопив тон розмови.
– Так, у тому-то й рiч. Коли ти вiдчуваеш, що увесь твiй накопичений багаж на додачу до талантiв випирае iз тебе так, що тебе вже нiщо не здатне хвилювати – тодi ти можеш впоратись з будь-чим без жодних труднощiв.
– Але, з iншого боку, без моiх надбань я безпорадний!
– Безумовно. Ось яка iдея: зараз ти можеш почати все спочатку. З такого початку, який анi Керрi, анi Слоун нiколи не будуть мати. Ти втратив три-чотири оздоби i натомiсть вiдкинув решту. Нинi тобi потрiбно зiбрати нову колекцiю. І чим прискiпливiший ти будеш у своему виборi, тим краще. Але пам’ятай: роби те, що е найбiльш цiнним!
– Монсеньйоре, з вами все стае так зрозумiло…
Такими були iхнi бесiди, найчастiше – про них самих, про фiлософiю i релiгiю, або що таке життя – гра чи таемниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморi ще до того, як вони проявлялись у головi юнака – так схоже вони мислили за формою i змiстом.
– Чому я повсякчас складаю списки? – запитався Еморi одного вечора. – Списки речей рiзного характеру?
– Бо ти медiевiст, – вiдповiв монсеньйор. – Ми обое такi, то все прагнення класифiкацii i знаходження единого типу.
– Схоже, це бажання добутися чогось визначеного…
– Це i е ядро схоластичноi фiлософii.
– А я до приiзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумiю.
– Не переймайся цим; для тебе не позувати – то е поки що найбiльша поза з усiх. Позуй…
– Справдi?
– Але визначай прiоритети.
Пiсля повернення до коледжу Еморi отримав ще декiлька листiв вiд монсеньйора, якi дали ще бiльшу поживу для його честолюбства.
«Боюсь, я налаштував тебе думати, буцiмто ти у повнiй безпецi. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив iз вiрою в твоi можливостi (не через безглузду переконанiсть, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякi риси твого характеру можуть видатись тобi прийнятними, але не завжди варто виказувати iх перед iншими. Ти – нечуйний i майже не спроможний на глибокi почуття. Ти проникливий, але не кмiтливий, марнославний замiсть iстинноi гордостi.
Не дозволяй собi вiдчувати себе нiкчемним; дуже часто в життi твоi вчинки будуть поганими (а тобi здаватиметься, що вони найкращi). І не страждай через втрату своеi «особистостi», як тобi це уявляеться. У п’ятнадцять ти весь свiтився, як свiжий ранок, у двадцять ти меланхолiйно сяятимеш, як мiсяць. Але коли доживеш до моiх рокiв, ти знов, можливо, випромiнюватимеш, як i я, ясну позолоту вранiшнього сонця.
Якщо ти будеш писати менi листи, прошу тебе – пиши просто й щиро. Твiй останнiй лист був схожий на трактат з архiтектури. І вiн був такий жахливий, такий мудрагельський, що менi здалось, буцiмто ти живеш в емоцiйному й iнтелектуальному вакуумi. Остерiгайся безповоротно класифiкувати людей на якiсь типажi. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди вiд одного класу до iншого, i якщо ти будеш i далi зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш iх у коробки. А коли у тебе почнуться справжнi конфлiкти з життям, вони вистрибнуть звiдтам, як ляльки на пружинi, i покажуть на тебе пальцем. Найцiннiшим орiентиром для тебе була б зараз така особистiсть, як Леонардо да Вiнчi.
Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свiй розум у ясностi. І навiть якщо якiсь дурнi чи мудрагелi насмiляться критикувати тебе – не дорiкай собi занадто.
Ти кажеш, що умовностi – то единий фактор, який не дае тобi встояти в «жiночому питаннi». Але е щось бiльше, Еморi, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте вiдчуття, яке допомагае вiдрiзнити зло вiд страху прогнiвити Бога в глибинi твого серця.
Яке б ти не вибрав ремесло – релiгiю, архiтектуру чи лiтературу, – я впевнений, тобi було б набагато спокiйнiше, якби ти мiг знайти опору у Церквi. Але я не хочу ризикувати своiм авторитетом в твоiх очах i переконувати тебе, хоча в глибинi душi я впевнений, що спокуслива прiрва романтизму невдовзi розверзнеться пiд тобою. Не забувай писати менi.
Надсилаю тобi моi найсердечнiшi вiтання,
Тейер Дарсi».
Навiть навчання зблякло для Еморi в цей перiод. Вiн заглиблювався у химернi закутки лiтератури – Гюiсманс, Волтер Патер, Теофiль Готье, – у найпiкантнiшi сторiнки Рабле, Боккаччо, Петронiя i Светонiя.
Одного тижня вiн заради цiкавостi влаштував iнспекцiю приватних зiбрань своiх друзiв i довiдався, що бiблiотека Слоуна найбiльш типовий приклад: збiрники Кiплiнга, О’Генрi, Джона Фокса-молодшого i Рiчарда Гардiнга Девiса, а ще – «Що мусить знати кожна жiнка середнього вiку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Вiткомба Райлi. На додачу – повний асортимент пошарпаних, покреслених пiдручникiв i, на превеликий подив, його власне нещодавне вiдкриття – вибранi вiршi Руперта Брука.
Разом з Томом Д’Інвiлье вони шукали серед зiрок Принстона тих, котрi могли б стати засновниками «видатноi американськоi поетичноi традицii».
Новий набiр першокурсникiв був набагато цiкавiшим, анiж усi «фiлiстимляни» Принстона дворiчноi давнини. Все стало набагато цiкавiшим, хоча й позбавленим чару спонтанностi першого року навчання. У колишньому Принстонi вони б нiколи не вiдкрили для себе Танадюка Вайлi. Танадюк був другокурсником iз здоровезними вухами i висловлювався приблизно так: «Земля iз виром поринае вниз крiзь лиховiснi свiтила приречених поколiнь!» Вони, щоправда, заледве розумiли, про що йдеться, але нiколи не ставили пiд сумнiв, що вiн е вмiстилищем божественноi душi. Принаймнi так Том та Еморi сприймали його. Вони абсолютно серйозно запевняли його, що у нього свiдомiсть, як у Шеллi, i друкували його ультравiльнi поетичнi рими в «Лiтературному журналi Нассау». Але генiй Танадюк абсорбував усi кольори свого часу i вдарився в богемне життя, що дуже iх розчарувало. Вiн розводився про Гринвiч-Вiллiдж замiсть «полудневого мiсячного виру» i зустрiчався iз розкутими музами (зовсiм не академiчними, виплеканими на Сорок другiй вулицi Бродвею) замiсть «дiтей мрii» Шеллi, взамiн отримував вiд них належне шанування. Тож вони вiддали Танадюка футуристам, вирiшивши, що там вiн iз своiми яскравими краватками почуватиметься краще.
Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки i перечитати повне зiбрання творiв Олександра Поупа разiв чотири. Але Еморi вважав, що Поуп Танадюковi – як п’яте колесо до воза. І вони зi смiхом пiшли, гадаючи, якою стороною випаде йому монетка: видатного генiя чи посередностi?
Еморi зневажливо уникав тих викладачiв, якi запрошували своiх шанувальникiв на вечори таких-сяких епiграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховiсть i педантизм, з якими тут пiдходили до кожноi дисциплiни. Його скепсис вилився у iдку сатиру, яку вiн назвав «У лекцiйнiй залi». Вiн запропонував Томовi надрукувати ii у «Лiтературному журналi Нассау».
Здоров, Фiгляр…
Завмерли всi,
Як безпораднi дiтлахи,
По три рази на тиждень ми
Просиджуемо тут штани…
Веди нас, гурт своiх ослiв,
Пiд голос твiй в краiну снiв…
Ми чули, ти – науки брат,
Що написав якийсь трактат,
А потiм ще й навчальний план,
Древнiший, нiж сам океан;
Копав доiсторичний пил,
Що тобi нiздрi залiпив,
І випчихнув весь свiй талант
У здоровенний фолiант…
Праворуч мiй сусiд сидить,
Жагою знань увесь горить;
Із тих, що руку пiднiмае
І кожен раз тебе питае,
Всю нiч очей вiн не стуляв,
Славетний фолiант читав,
Звичайно… автор вдасть сум’яття,
А вiн – що знае всi заняття,
Самовдоволений вдавальник,
І ментор сам, i шанувальник…
А кiлька днiв тому назад
Отримав я свiй реферат
(Як поле макове, ряснiв
Вiн стрiчками коментарiв).
Писав же ти: мое навчання —
То над наукою знущання…
Не знав я, пане, що для вас
І Шоу – просто козопас!
Хоч певен я, що твiй фанат,
Тобi пiдсуне добрий шмат.
Таких, як ти, я зустрiчав
В часи шекспiрiвських вистав,
Де все давно пiшло iз тлiном
І запахами нафталiну…
А заговорить радикал —
В тобi вiн збурить гнiв i шал.
На людях праведний ти е,
І праведне життя твое.
І щоб усiм це показати,
Ти й в церкву можеш завiтати,
Ти толерантний, ти педант,
(Тобi всi друзi – Бус i Кант…)
І так живеш ти рiвномiрно,
Усiм киваючи покiрно…
Кiнець тортур… хутчiш, народ,
Бiжiмо до нових пригод!
Твоi слова поглине смiх,
Веселий тупiт сотнi нiг…
Забути б швидше, Боже милий,
Нудьгу ту, що тебе зродила.
У квiтнi Керрi Голiдей покинув навчання i поiхав до Францii, щоб вступити до ескадрильi Лафает. Заздрiсть i захват Еморi з цього приводу втонули в його власному переживаннi, яке вiн так i не змiг нiколи оцiнити, але яке, однак, переслiдувало його три наступнi роки.
ДИЯВОЛ
Вони вийшли з «Хiлi» о дванадцятiй i поiхали на таксi в «Бiстолерiс». У компанii були Фред Слоун та Еморi, Аксiя Марлоу й Феба Колем iз шоу-програми «Лiтнiй сад». Вечiр був веселий, енергii в них було – хоч вiдбавляй, i вони увiрвались в кафе, як галаслива дiонiсiйська ватага.
– Столик на чотирьох бiля самого майданчика! – закричала Феба. – Хутчiш, старенький, ми гуляти раденькi.
– Скажи iм, хай заграють «Захват»! – вигукнув Слоун. – Ви замовляйте, а ми з Фебою зараз струсонемо майданчик.
І вони змiшались iз натовпом. Аксiя й Еморi, годину як знайомi, протиснулись за офiцiантом до столика, з якого було гарно видно весь майданчик. Вони сiли i озирнулись довкола.
– А онде Фiндл Марготсон з «Нью-Хевена». – Намагаючись перекричати шум, вона гукнула: – Гей, Фiндле! Агов!
– Гей, Аксiе! – так само вигуком привiтався вiн. – Сiдай до нас за столик!
– Не йди… – прошепотiв Еморi.
– Не можу, Фiндле, я не сама! Подзвони менi завтра десь о першiй!
Фiндл, непоказний молодик iз зовнiшнiстю канцелярського клерка, вiдповiв шось незрозумiле i повернувся до яскравоi блондинки, яку намагався витягнути на майданчик.
– Справжнiй надовбень… – прокоментував зневажливо Еморi.
– Та нi, вiн нормальний хлопець. Клич нашого кельнера. Менi – «Дайкiрi».
Вiн замовив чотири. Натовп кружляв, змiнювався i перемiшувався. Здебiльшого то були студенти, кiлька другосортних молодикiв iз Бродвею i жiнки двох типiв (кращi з них були хористки). Загалом то було типове юрмисько i така ж типова вечiрка. Десь три чвертi збiговиська прийшли покрасуватися i були досить стерпнi. Закiнчували вони приблизно о п’ятiй, прощалися бiля дверей кафе i спiшили на поiзд до Єля або Принстона. Приблизно чверть присутнiх закiнчувала хтозна-коли i хтозна-де. Власне, iхня компанiя була досить безневинною. Фред Слоун i Феба Колем були давнiми приятелями; Аксiя й Еморi – ще нi. Але дивнi речi стаються навiть у пiзнiй час, i несподiване, яке найменше очiкуеш побачити в такому прозаiчному i передбачуваному мiсцi, як кафе, вже зачаiлось, щоб зiпсувати для Еморi всю передсвiтанкову романтику Бродвею. Те, як це несподiване виказало себе так невимовно жахливо, так неймовiрно, надовго змусило його думати, що то була сцена з якоiсь туманноi трагедii, розiграна без його вiдома (а не його власнi рефлексii), але вiн чiтко розумiв, що це мало щось означати.
Десь о першiй вони перемiстились у «Максим», друга година застала iх у «Девiнье». Слоун пив без упину i перебував у станi якогось неприродного пiднесення, але Еморi був докучливо тверезий. Досi вони не натрапили на жодного завсiдника нью-йоркських клубiв, якi зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закiнчили танцювати i протискувались до свого столика, аж раптом Еморi помiтив, що хтось за сусiднiм столиком пильно дивиться на нього. Вiн озирнувся – чоловiк середнiх лiт, одягнений в коричневий мiшкуватий костюм, сидiв сам-один за окремим столиком i споглядав усю iхню компанiю. Побачивши Еморi, вiн ледь помiтно усмiхнувся. Еморi повернувся до Фреда, який саме всiдався за столик.
Еморi швидко все зважив: вiн сьогоднi не пив i так триматиметься й далi, то можна ненадовго й продовжити вечiрку. Крiм того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здаеться, не мiг думати самостiйно. Вiн узяв Аксiю за руку, i вони гуртом втиснулись у таксi. Вони поiхали десь у напрямку Сотих вулиць i зупинились бiля бiлого багатоквартирного будинку. Вiн нiколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох бокiв тяглися однаковi кам’янi будинки, поцяткованi чорними прямокутниками вiкон; вони тягнулись, доки бачило око, i, залитi яскравим мiсячним сяйвом, здавались матово-бiлими. Вiн уявив собi, що, мабуть, у кожному з цих будинкiв е лiфт, темношкiрий портье iз полицею для ключiв. Кожен будинок мав вiсiм поверхiв, i на кожному поверсi були три-чотирикiмнатнi квартири. Йому було приемно зайти у веселу вiтальню Феби i втонути у м’якому диванi, поки дiвчата щось мудрували iз закусками.
– Феба – класна мала, – упiвголоса шепнув Слоун.
– Я всього десь на пiвгодини, – чiтко сказав Еморi. (Вiн на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)
– Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спiшити.
– Менi тут не подобаеться, – похмуро заперечив Еморi, – iсти я теж не хочу.
Вийшла Феба з канапками, пляшкою брендi, сифоном i чотирма склянками.
– Еморi, наливай! – скомандувала вона. – Вип’емо за Фреда Слоуна – вiн хлопець хоч куди.
– Атож, – пiдтримала Аксiя, заходячи в кiмнату, – i за Еморi. Менi подобаеться Еморi.
Вона сiла бiля нього i схилила своi жовтi кучерi на його плече.
– Я наллю, – сказав Слоун, – а ти долий з сифона, Фебо.
Вони поставили повнi склянки на тацю.
– Готово! Будьмо!
Еморi завмер зi склянкою в руцi.
Була хвилина, коли спокуса вiйнула на нього теплим вiтерцем, уява його розгорiлась, i вiн взяв склянку iз Фебиних рук. І водномить, коли вiн це зробив i вiн глянув перед себе, та раптом побачив на вiдстанi десяти ярдiв… того чоловiка з кафе! Вiн пiдхопився вiд подиву, i шклянка випала з його тремтячоi руки. А чоловiк напiвсидячи, напiвлежачи умостився з-помiж стосу подушок на диванi. Обличчя його було нiби вкрите воском (так само, як i в кафе). То був не жовтий колiр покiйника, i не хвороблива блiдiсть – радше мужня матовiсть обличчя зрiлого чоловiка, який пропрацював десь у шахтi, або в нiчнi змiни у вологому клiматi. Еморi уважно розглядав його (пiзнiше вiн мiг би намалювати його у найдрiбнiших деталях). Рот у нього був виразно окреслений, пильнi сiрi очi повiльно, iз ледь помiтним виразом доскiпливостi, роздивлялись кожного по черзi з iхньоi компанii. Еморi звернув увагу на його руки – вони не були витонченими, скорше гнучкими i сильними… То були нервовi руки, що недбало розкинулись на подушках i постiйно нервово стискались. Погляд Еморi впав на його ноги – кров прилинула йому до голови, i вiн збагнув, чого йому страшно. Ноги були неприроднi… цю неприроднiсть вiн не усвiдомив, а радше вiдчув, як слабкiсть у порядноi жiнки, як кров на шовку, як маленький розрив десь глибоко в свiдомостi. Взутий той був не в черевики, а в щось на кшталт пантофлiв – iз загостреними i трохи закрученими догори носами (схожi на тi, що носили в чотирнадцятому столiттi). Вони були темно-коричневi, i його ноги, здавалось, якось перетiкають у цю форму… Вони були нелюдськi, жахнi…
Здаеться, Еморi щось сказав чи якось не так виглядав, бо голос Аксii раптом долинув iз глибини дивно стурбований.
– Що з тобою, Еморi? Бiдолашному Еморi зле! Його розумна голiвонька запаморочилась?
