скачать книгу бесплатно
– Читай на розспiв! – вигукував Том. – Не декламуй! Спiвай!
Еморi, який саме був на пiдйомi, роздратовано зиркнув i промимрив, що йому заважае фортепiано. Це була остання крапля, Керрi впав на пiдлогу, душачись смiхом.
– Давай «Квiточки i цьомчики»! – реготав Керрi. – Господи, я зараз лусну!
– Вимкни бiсiв гамофон! – заволав Еморi, лице його аж пашiло. – Я тут не в цирку виступаю!
Тим часом Еморi намагався повсякчас пробудити в Д’Інвiлье потяг до тамтешнiх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденнiше, нiж вiн сам. От якби йому причесати волосся i спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – вiн би став геть пристойним. Але балачки на тему комiрцiв «Лiвiнгстон» i строгих краваток пролiтали повз вуха; власне, Д’Інвiлье навiть дратували його зусилля; отож Еморi обмежив своi вiзити раз на тиждень i лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Унiвер 12». Іншi першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон i Босвелл»[6 - Джонсон Семюел (1709—1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740—1795) – шотландський письменник i мемуарист.].
Алек Коннедж, досить частий гiсть, мав до нього невиразну симпатiю, але вважав його «високолобим» i тому побоювався. Керрi крiзь усю цю поетичну балаканину розгледiв мiцну i майже несподiвану глибочiнь (що безмежно його подивляло) i вiн примушував його годинами читати вiршi, лежачи на канапi Еморi:
Чи спить, чи вже прокинулась вона?
Крiзь шаль ще видно пурпуровий слiд цiлунку,
Із шиi кров сочиться темним вiзерунком,
Де жало нiжне пронизало юнку.
– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрi. – Старшому Голiдею таке сподобалося. Це видатна поезiя, я тобi так скажу…
Том, задоволений вдячною авдиторiею, поринав у глибини «Поем i балад», поки Керрi i Еморi не вивчили iх напам’ять незгiрше його самого.
Еморi призвичаiвся вiршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебедi в маленьких ставках створювали належний настрiй, а хмари мрiйливо i неквапно пропливали над вербами. Травень прийшов несподiвано рано. Еморi раптом стало тiсно в чотирьох стiнах, i вiн гуляв кампусом годинами i пiд свiтлом зiрок, чи й пiд дощем.
ВОЛОГА СИМВОЛІЧНА ІНТЕРМЕДІЯ
Упав нiчний туман. Вiн немов скотився з мiсяця, згромадився над шпилями i вежами, потiм повiльно осiв унизу, оголивши соннi верхiв’я, що тягнулись до неба. Постатi, якi вдень сновигали, як мурахи, тепер виринали i зникали на передньому планi, мов примарнi тiнi. Готичнi зали i галереi здавались безмежно таемничими, коли раптом проступали iз темряви, спалахуючи мiрiадами блiдо-жовтих вiконниць. Невiдомо звiдки долинув бiй дзвонiв – уже четверта година. Еморi зупинився неподалiк сонячного годинника i витягнувся на вологiй травi. Прохолода омила його обличчя i сповiльнила хiд часу – того часу, який пiдступно закрадаеться крiзь лiнивi червневi вечори i здаеться таким невловним у весняних сутiнках. Вечiр за вечором над кампусом линув спiв старшокурсникiв, сповнений якоiсь меланхолiйноi краси, i крiзь мушлю свiдомостi новачка пробилось глибоке i трепетне благоговiння до цих сiрих готичних стiн i всього, що вони символiзували i зберiгали з давнiх-давен.
Вежа, яка височiла за його вiкном, вростала в небо вузьким шпилем, вiн тягнувся так високо, що здавався майже невидимим на фонi ранкового неба. Цей образ вперше пробудив у ньому сприйняття жителiв кампуса як чогось швидкоплинного i незначущого (якщо не бачити в них спадкоемцiв древньоi традицii). Його око тiшило те, що готична архiтектура зi своiм устремлiнням до неба якнайкраще пасувала унiверситетськiй панорамi, i це усвiдомлення стало його власним здобутком. Рiвнi пасма зелених галявин, мовчазнi будiвлi унiверситетських корпусiв, де зрiдка деiнде свiтилось одиноке вiкно якогось схоласта, – все це глибоко врiзалось в його пам’ять, а стриманi обриси шпилiв доповнювали символiчно цю картину.
– До дiдька все… – прошепотiв вiн, змочуючи долонi у вологiй травi i проводячи ними по волоссю. – З наступного року я буду старатися!
Хоча вiн знав, що це дух шпилiв та веж навiяв на нього цю мрiйливу покiрнiсть, вселив у нього благоговiйний страх. Навiть якщо вiн зараз усвiдомлював свою непослiдовнiсть, перше ж зусилля могло занурити його у слабкiсть i нерiшучiсть.
Вiн нiби снив наяву. Вiн вiдчув нервове збудження (а можливо, це було лише биття потужного серця самого унiверситету). Це був потiк, куди йому доведеться кинути свiй камiнь, хоча невиразнi брижi на водi зникнуть майже одразу, як вiн занурить туди свою руку. Зрештою, вiн ще нiчого не дав i нiчого не взяв.
Якийсь запiзнiлий першокурсник прошелестiв дощовиком, вiн гучно сопiв, хлюпаючи по мокрiй стежцi. Долинув чийсь голос десь iз-пiд невидимого вiкна, кинувши традицiйне: «Висунь голову!» Сотнi дрiбних звукiв струменем витiкали з туману i проникали нарештi в його свiдомiсть.
– Господи! – вигукнув вiн раптом i здригнувся вiд звуку власного голосу. Накрапав дощ. Ще хвилину вiн лежав нерухомо, обхопивши голову руками. Потiм пiдхопився на ноги i обмацав свiй одяг.
– Я весь змок! – сказав вiн сонячному годиннику.
ІСТОРИЧНИЙ ЕСКІЗ
Влiтку, пiсля того як Еморi закiнчив перший курс, почалась вiйна. Окрiм суто спортивного iнтересу (нiмецькi вiйська вже наступали на Париж), вiн не вiдчув анi захоплення, анi хвилювання. Вiн спостерiгав за подiями, як за якоюсь далекою мелодрамою, i сподiвався, що вона буде довгою i кривавою. Якби вiйна припинилась, вiн вiдчув би себе ошуканим глядачем, який прийшов на фiнальний бiй, а противники вiдмовилися битись.
Ото й була вся його реакцiя.
«ХА-ХА, ГОРТЕНЗІЯ!»
– Агов, фiгурантки!
– Ворушiться!
– Фiгурантки, кидайте балачки! Може, почнемо репетицiю? Мене хтось чуе?
Режисер, президент клубу «Трикутник», кипiв вiд безпорадноi злостi. Вiн вибухав приступами безжалiсноi авторитарностi, бився в конвульсiях цiлковитоi безвиходi, затим геть знесилений опустився в крiсло, твердо переконаний, що вони аж нiяк не встигнуть до рiздвяного турне.
– Увага! Починаемо з пiратськоi пiснi.
Фiгурантки, затягнувшись востанне сигаретами, мляво зайняли своi мiсця. Солiст вибiг на переднiй план, його руки i ноги застигли в натхненнiй позитурi. Пiд ляскання, пiдсвистування i притупування режисера вони так-сяк прорепетирували танець.
Клуб «Трикутник» дуже нагадував збурений мурашник. Кожного року вони ставили музичну комедiю, подорожуючи всiм колективом (iз хором, оркестром i декорацiями) упродовж рiздвяних канiкул. П’еса i музика були творiннями старшокурсникiв, а клуб, сам по собi, був одним iз найвпливовiших – кожного року понад триста конкурсантiв змагались за право вступити до нього.
Еморi, який пiсля вiдбiркового туру другого курсу пройшов у редколегiю «Принстонiвця», отримав роль помiчника капiтана пiратського корабля на прiзвисько «Кипучий шмир». Останнього тижня вони проводили репетицii п’еси «Ха-ха, Гортензiя!» кожного дня з другоi по обiдi до восьмоi ранку (при тямi iх тримала тiльки мiцна кава, а вже вiдсипались на лекцiях). «Казино», зал, де проходили репетицii, був унiкальним видовищем. Великий хол, бiльше схожий на хлiв, де сновигають хлопцi в костюмах пiратiв та дiвчата в ролi дiтей; декорацii, якi похапцем збирають i розбирають; освiтлювач, який спрямовуе слiпуче свiтло в чиiсь злi очi; i це все – пiд безперервний веселий гiмн «Трикутника» у виконаннi оркестру. Хлопець, автор тексту, стоiть у кутку, нервово покусуючи олiвець, у нього е двадцять хвилин, щоб придумати куплет «на бiс»; адмiнiстратор сперечаеться з секретарем про те, скiльки грошей можна витратити на «цi чортовi костюми для доярок»; колишнiй випускник (президент дев’яносто восьмого року) сидить на коробцi i ностальгiчно згадуе, наскiльки все було простiше в тi часи.
Як «Трикутнику» взагалi вдавалось пiдготувати шоу – то була велика таемниця, але це була надзвичайно захоплююча таемниця, незалежно вiд того, хто i скiльки доклав зусиль, щоб отримати ланцюжок iз маленьким золотим трикутником. «Ха-ха, Гортензiя!» – ii переписували дев’ять разiв, i у програмi зазначались iмена всiх дев’яти авторiв. Усi постановки «Трикутника» оголошувались як щось неординарне – не просто звичайна музична комедiя. Але пiсля того, як декiлька авторiв, президент, режисер, комiтет факультету докладали до неi руки, залишалось старе надiйне шоу у стилi «Трикутника», iз заяложеними жартами (головного комiка виганяли перед самим початком турне, бо вiн захворював) i традицiйним фiгурантом iз чорними бакенбардами, який, «хай йому грець», нiзащо не хотiв голитись двiчi на день.
У «Ха-ха, Гортензii!» був один цiкавий момент. У Принстонi iснувала традицiя, що в той момент, коли студент Єля, який е членом славнозвiсного клубу «Череп i Костi», почуе згадку цього священного назвиська, вiн мусить вийти iз примiщення. Також iснувала легенда, що члени цього товариства накопичують шаленi статки (чи голоси, чи купони, чи що вони там замислюють накопичувати). Тому на кожному показi «Ха-ха, Гортензii!» був десяток мiсць, якi не пускали в продаж. Їх займали шiсть злидарiв, найбiльш обiдраних, яких тiльки можна було знайти на вулицях, а на додачу iх ще й розцяцьковував штатний гример. Коли посеред вистави «Баламут» ватажок пiратiв показував на свiй чорний прапор i вигукував: «Я закiнчив Єль, ось мiй Череп i Костi!» – в той самий момент шiсть обiдранцiв мали встати i вийти, всiм своiм виглядом демонструючи вражену гiднiсть i глибоку скорботу. Кажуть (хоча це й не було доведено), що одного разу серед них якось опинився навiть справжнiй випускник Єля.
Вони виступали перед свiтською публiкою восьми мiст. Еморi найбiльше сподобались Луiсвiлль i Мемфiс: мешканцi знали, як приймати гостей: подавали дивовижний пунш, жiнки красувалися вражаючим спектром жiночоi вроди. Чикаго йому iмпонував своею жвавiстю, незважаючи на тамтешню галасливу говiрку. Утiм, це було мiсто Єля, а через тиждень сюди мав приiхати «Єльський глi-клуб»[7 - Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть.], тож iм перепала лише половина пошани. У Балтиморi i Принстонi вони були як удома, i кожен навiть устиг закохатись. Мiцнi напоi тут споживалися у вiдповiднiй кiлькостi; i хтось незмiнно виходив на сцену добряче захмелений (стверджуючи згодом, що цього вимагала iнтерпретацiя ролi). Колективу видiлили три вагони; але спали лише в третьому (тому його нарекли «хлiв-салон»), в iнший запхали набридливих духовикiв з оркестру. Канiкули добiгали кiнця в такому поспiху, що нiхто не встигав знудитися. Але коли вони приiхали в Фiладельфiю, вiдпочинок вiд прогiрклоi атмосфери квiтiв i гриму видався iм за щастя, а фiгурантки, зiтхаючи з полегшенням, зняли тугi корсети iз зболених животiв.
Коли всi роз’iхались, Еморi хватькома помчав до Мiннеаполiса. Причиною цього була кузинка Саллi Везербi – Ізабель Бордж (вона якраз планувала провести там зиму, поки ii батьки були за кордоном). Вiн пам’ятав Ізабель маленькою дiвчинкою, з якою вони часом бавились, але це було ще в тi часи, коли вiн уперше потрапив до Мiннеаполiса. Вона переiхала в Балтимор, але вiдтодi в неi вже з’явилось свое минуле.
Еморi був у цiлковитому розпалi – самовпевнений, нервовий i трiумфуючий. Вiн стрiмголов летiв до Мiннеаполiса: зустрiти дiвчину, яку пам’ятав ще малою, видавалось йому чимось бентежним i романтичним. Отже, вiн без жодних докорiв сумлiння телеграфував матерi, щоб вона не чекала його… Сiв у поiзд i думав про все це цiлих тридцять шiсть годин.
ПЕСТОЩІ
Гастролюючи з «Трикутником», Еморi постiйно зiштовхувався iз таким немаловажним американським феноменом, як «вечiрки iз пестощами».
Жодна вiкторiанська мати (а майже всi матерi були вiкторiанками) й подумати не могла, наскiльки звичними були поцiлунки для iхнiх доньок. «Так поводяться служницi, – говорила мiсiс Х’юстон-Кармелайт своiй дочцi, популярнiй серед молодi. – Їх спочатку цiлують, а потiм освiдчуються».
Але «популярна донька» заручалася кожнi пiвроку у вiцi вiд шiстнадцяти до двадцяти двох, аж поки молодий Гембелл iз «Кембел i Гембелл» не засватав ii, будучи свято переконаним, що вiн – ii перша любов, у промiжках мiж «заручинами» (популярнiсть ii встановлювалася кiлькiстю запросин на танцi, що слугували своерiдною системою вiдбору найсильнiших). Вона цiлувалася на прощання iз колишнiми залицяльниками при мiсячному свiтлi чи при свiтлi камiна, а чи й у повнiй темрявi.
Еморi бачив дiвчат, якi витворяли таке, що за його пам’ятi вважалось би недопустимим: iли о третiй ночi пiсля танцiв у неподобних кафе, обговорювали будь-якi теми чи то жартуючи, чи то серйозно, – i все це iз потайним збудженням (для Еморi така поведiнка була повним моральним падiнням).
Вечiр у «Плазi»… За вiкном зависли зимовi сутiнки, внизу чути слабкий негучний перегук барабанiв… Набундюченi й напруженi молодики тиняються залом, бездоганно вбранi, вони замовляють ще один коктейль i чекають. Раптом дверi, що обертаються, манiрно окреслюють коло, i три оберемки хутра запливають до середини. Потiм театр; потiм столик у «Опiвнiчних фiглях», само собою. І, звичайно, чиясь мама (ii присутнiсть лише вимагатиме обачностi, а втiм, при нiй усе здаватиметься ще бiльш захоплюючим); ось мама вже залишаеться сама за десертним столиком i думае, що «не такий страшний вовк, як його малюють», просто все дуже виснажливо. Але донечка знову закохана… дивно, правда? І хоча таксi було напiвпорожнiм, якимось чином для ii доньки i студента з Вiльямса не вистачило мiсця, i довелося iм iхати в окремiй машинi. Дивно… Хiба ви не помiтили, як зашарiла донечка, коли вони приiхали на сiм хвилин пiзнiше? Але вона завжди «виходила сухою iз води».
Отак «королева балу» перетворилась на «кокетку», «кокетка» зробилась «спокусницею». У «королеви балу» було п’ять-шiсть вiзитерiв за вечiр. Якщо доню вiдвiдувало двое, i якимось чином, вони перетинались, той, хто не домовився про годину зустрiчi, потрапляв у доволi незручну ситуацiю. «Королеву» оточував гурт залицяльникiв у антрактах. А спробуй-но лишень знайти ii у перервi мiж танцями!
– І що ми тут забули? – запитав вiн одного вечора дiвчину iз зеленими заколками у волоссi, коли вони сидiли в чиемусь лiмузинi, припаркованому бiля замiського клубу в Луiсвiллi.
– Я не знаю, але у мене такий веселий настрiй.
– Будьмо вiдвертi одне з одним: ми нiколи не побачимось хоч ще раз. Я хотiв поiхати з тобою, бо ти найгарнiша дiвчина тут. Тобi справдi все одно: чи ти мене колись ще побачиш, чи нi?
– Так, але ж ти з усiма так поводишся? Чим же я це заслужила?
– Тож ти втомилась танцювати? І хочеш покурити, i все таке iнше, про що говорила? Чи просто…
– Ой, давай лiпше зайдемо досередини, – перебила вона, – якщо ти прагнеш усе аналiзувати. Може, не будемо про це?..
Коли камiзельки ручного плетива ввiйшли у моду, Еморi у поривi натхнення охрестив iх «пестливим сорочками». Назва ця мандрувала вiд узбережжя до узбережжя iз вуст до вуст дамських спокусникiв i «популярних дiвчат».
ІЛЮСТРАЦІЯ
Еморi виповнилось вiсiмнадцять рокiв, i вiн був зростом трошки нижчий шести футiв, винятково вродливий, але якось нестандартно. Обличчя його виглядало досить юним, лише проникливi зеленi очi, облямованi темними довгими вiями, руйнували цей образ невинностi. Дивно – йому бракувало отого вабливого тваринного магнетизму, який так часто супроводжуе i жiночу й чоловiчу красу. В особистостi його домiнувала радше розумова складова, i вiн був не в змозi вiдкидати чи включати ii, як кран iз водою. Але нiхто i нiколи не забував його обличчя.
ІЗАБЕЛЬ
Вона зупинилась на сходовому прольотi. Так, мабуть, мали б почувати себе плавцi перед стрибком з трамлiна, чи примадонни у вечiр прем’ери, або незграбнi кремезнi молодики в день вирiшального турнiру – всi цi почуття нуртували в нiй. Вона мала б спуститися сходами пiд дрiб барабанiв чи пiд рефрен з «Таiс» або «Кармен». Ще нiколи ii так не хвилювала власна зовнiшнiсть, i ще нiколи вона не була така перейнята цим. Адже через шiсть мiсяцiв iй уже мало виповнитись шiстнадцять.
– Ізабель! – гукнула ii кузина Саллi з-за дверей убиральнi.
– Я готова. – Вона вiдчула, як iй нервово зсудомило горло. – Я мала послати додому за iншою парою черевикiв. За хвильку вийду.
Ізабель хотiла ще раз повернутись до вбиральнi, щоб востанне окинути себе оком у дзеркалi. Але щось ii стримало на мiсцi i змусило глянути вниз з широких сходiв клубу Мiнегага. Сходи спокусливо звивались донизу, i вона вловила тiльки, як промайнули двi пари чоловiчих нiг в нижнiй залi. Однаковi лакованi черевики нiяк не виказували осiб iхнiх власникiв, але iй страшенно кортiло довiдатись: може, одна з цих пар належить Еморi Блейну? Цей молодик, якого вона ще досi не зустрiла (але який, проте, вже забрав у неi суттеву частину дня ii приiзду). Дорогою додому, помiж шквалом запитань, коментарiв, одкровень i всiляких перебiльшень, Саллi нiби мiж iншим згадала:
– Ти ж пам’ятаеш Еморi Блейна? Знаеш, вiн шалено хоче з тобою зустрiтись. Вiн затримуеться на день, але сьогоднi прийде в клуб. Каже, вiн стiльки про тебе чув i пам’ятае твоi очi…
Он як… Це потiшило Ізабель. Цей факт зрiвнював iхнi позицii (хоча вона й сама вмiла вибудовувати своi романтичнi вiдносини без попередньоi реклами). Але ii трепетне i солодке передчуття раптом обiрвалось, i вона запитала:
– Що ти маеш на увазi? Що саме вiн про мене чув?
Саллi усмiхнулась. Вона вiдчувала себе дресирувальником цирку своеi бiльш екзотичноi кузини.
– Вiн знае, що ти… що тебе вважають красивою, i все таке… – вона зробила виразну паузу. – Я гадаю, вiн знае, що ти вже цiлувалась.
У тiй хвилинi маленький кулачок Ізабель стиснувся пiд хутряним манто. Вона вже звикла, що ii всюди супроводжуе «вiдчайдушне» минуле, ii завжди це обурювало, але в незнайомому мiстi iй це навiть могло стати в нагодi. Чи була вона «легковажною»? То нехай перевiрять…
Ізабель дивилась через вiкно, як повiльно падае снiг морозяного ранку. Тут було набагато холоднiше, нiж у Балтиморi; вона вже про таке й забула; шибка дверей авта замерзла, вiкна поцяткувались грудочками снiгу в кутках. У ii думках крутилось лише одне. Цiкаво, чи вiн одягнеться так само, як отой хлопець, що спокiйно крокуе по люднiй бiзнесовiй вулицi в мокасинах i карнавальному костюмi? Це так по-захiдному! Та нi, навряд, вiн вчиться у Принстонi, зараз, здаеться, уже студент другого курсу, чи щось таке. Насправдi вона слабко його пам’ятала. Десь у альбомi в неi ще збереглась давня свiтлина з окатим хлопчиком (мабуть, вiдтодi очi в нього стали ще виразнiшi). Одначе за останнiй мiсяць, вiдколи було сплановано гостини в Саллi, його образ дорiс до масштабiв достойноi кандидатури. Пiдлiтки – найбiльш хитромудрi звiдники, вони на ходу вигадують сценарii (чим i користалась Саллi, вмiло граючи на запальному темпераментi Ізабель). Ізабель же була здатна переживати досить сильнi, хоча й короткочаснi емоцii.
Вони пiд’iхали до розлогого бiлокам’яного будинку, який стояв оддалiк заснiженоi дороги. Мiсiс Везербi тепло ii прийняла, з усiх закуткiв з’явились численнi молодшi кузини i кузинки i ввiчливо привiтались. Ізабель поводилася дуже тактовно. Коли вона хотiла, то могла прихилити до себе будь-кого, окрiм старших дiвчат i дорослих жiнок. Усе, що вона робила, щоб справити враження, дiялось абсолютно свiдомо. Всi дiвчатка, з якими вона вiдновила знайомство цього ранку, були враженi не лише ii вродою, а й ii репутацiею.
Питання щодо Еморi Блейна все ще залишалось вiдкритим. Довкола його персони панувала атмосфера численних захоплених вiдгукiв, здавалось, усi присутнi дiвчата вважали його неперевершеним залицяльником (утiм, вони не надали жодноi корисноi iнформацii). Вiн обов’язково в неi закохаеться… Саллi розповсюдила цю iнформацiю мiж усiма колежанками. І зараз, лишень побачивши Ізабель, вони плодили цю чутку iз суттевим випередженням… Ізабель потай вирiшила (iз вiдчуття обов’язку перед Саллi), якщо буде необхiдно, вона його зумiе закохати в себе. Навiть якщо сама сильно розчаруеться. Саллi малювала його блискучими фарбами: вiн вродливий, може бути дуже вишуканим, коли захоче, вмiе триматися i в мiру примхливий. Справдi, здавалось, вiн утiлював усi романтичнi риси, якi були такими бажаними у ii вiцi й товариствi…
Усi враження i думки Ізабель були надзвичайно калейдоскопiчними. Їй була притаманна своерiдна сумiш свiтськостi й артистичного темпераменту, який часом зустрiчаеться в обидвох класах – серед свiтських дам i серед актрис. Свою освiченiсть (чи то пак досвiд) вона почерпнула вiд залицяльникiв, якi домагалися ii прихильностi; ii такт був вродженим, а низка любовних iнтриг обмежувалася кiлькома цiлком пристойними телефонними розмовами. Їi великi темно-карi очi променiли кокетством, воно проступало крiзь ii невiдпорний тiлесний магнетизм.
Отже, того вечора вона стояла згори сходiв, чекаючи, поки привезуть новi черевики. Коли вона майже втратила терпiння, Саллi вийшла з вбиральнi, випромiнюючи бадьорiсть, як завжди, в гарному гуморi. І поки вони спускались сходами, лiхтарики в головi Ізабель освiтлювали двi думки: «чи у мене сьогоднi гарний колiр обличчя?» i «цiкаво, чи вiн добре танцюе?».
Внизу, у великiй клубнiй залi, ii оточила зграйка дiвчат, з якими вона познайомилась удень. Потiм вона почула голос Саллi, яка по черзi називала iмена (вона зловила себе на думцi, що вiтаеться iз чорно-бiлими, незграбними i малознайомими фiгурами). Десь промайнуло iм’я Блейн, але вона не змогла збагнути, де вiн. Це був дуже неловкий момент, коли всi юнаки вайлувато юрмились там i тут, наштовхуючись один на одного i врештi-решт залишаючись поряд iз спiврозмовниками, якi цiкавили iх найменше. Ізабель протиснулась разом iз Фроггi Паркером до стiльцiв бiля сходiв (колись вони разом бавились у «класики», тепер вiн був другокурсником iз Гарварда). Ізабель згадала веселу iсторiю з минулого – зараз це саме те, що потрiбно. Те, як Ізабель могла використати якусь кумедну сценку для спiлкування, було дивовижним. Спочатку вона захоплено розказала цю iсторiю пiднесеним контральто з краплею пiвденного акценту; затим, пригадуючи кумеднi моменти i усмiхаючись свою звабливою по-смiшкою, знову повернулась до початку, додаючи певних варiацiй i розставляючи дотепнi акценти – i все це у формi невимушеного дiалогу. Фроггi був зачарований i зовсiм не пiдозрював, що усе це – не для нього, а для двох зелених очей, що яскрiли з-пiд ретельно пригладженого волосся. Отак Ізабель вiдкрила Еморi. Немов актриса, котра знае, яке враження справляе сплеск ii природного, пiдвладного лише iй однiй магнетизму на глядачiв перших рядiв, Ізабель змiряла поглядом свого вiзавi. Отже, у нього було золотисто-каштанове волосся (легке розчарування нагадало iй, що вона волiла би стрункого брюнета, як iз реклами пiдв’язок)… Щодо решти – обличчя його вкривав нiжний рум’янець, профiль був, як у середньовiчного лицаря. Увесь образ доповнював вишуканий костюм i шовкова гофрована манишка (якi й досi так подобаються жiнкам, але вже добряче набридли чоловiкам).
Упродовж цих оглядин Еморi спокiйно роззирався.
– Ви когось шукаете? – запитала вона нiби мимохiдь, невинно клiпаючи очима.
З-помiж метушнi Саллi вже рушила до столика. Еморi протиснувся ближче до Ізабель i прошепотiв:
– Знаете, сьогоднi я ваш кавалер за обiдом. Нас уже попарували.
Ізабель аж подих перехопило – це було схоже на реплiку кiногероя. І вона з досадою вiдчула, що вигiдну роль забрали i вiддали якомусь другорядному актору… Але вона не мае права здавати своiх позицiй нi на йоту! Мiж тим обiднiй стiл бринiв смiхом. Поки всi розсiдалися по мiсцях, Ізабель сидiла на чiльному мiсцi, i всi звернули на неi цiкавi погляди. Вона насолоджувалася загальною увагою, навiть зашарiлась, Фроггi Паркера настiльки зачарував цей рум’янець, що вiн забув пiдсунути Саллi стiлець (що його дуже збентежило). Еморi сидiв з другого боку – самовпевнений i гоноровитий, вдивляючись у неi, але iз вiдвертим захопленням. Вони з Фроггi заговорили майже одночасно:
– Я багато чув про вас вiдтодi, як ви ще носили кiски…
– Хiба ж не кумедно сьогоднi вийшло…
Обидвое осiклися. Ізабель трохи кокетливо глянула на Еморi. Із виразу ii обличчя можна було здогадатись, що вона скаже, але вона вирiшила уточнити:
– Як? Вiд кого?
– Вiд усiх – ще вiдтодi, як ви поiхали…
Вона зашарiлась вдоволена. Праворуч вiд неi Фроггi, що вже вибув iз строю (але ще цього не усвiдомив), щось пробелькотiв.
– Я маю зiзнатись, що пам’ятав про вас усi цi роки… – продовжував Еморi.
Вона злегка нахилилась до нього i втупилась у салат iз селери перед нею. Фроггi зiтхнув – вiн знав Еморi, той просто створений для таких ситуацiй. Вiн повернувся до Саллi i запитав, чи збираеться вона вступати до коледжу наступного року. Натомiсть Еморi пiшов у наступ.
– Менi на думку спало одне визначення, яке дуже вам пасуе. (Це був його улюблений маневр: вiн зазвичай не мав якесь конкретне слово на думцi.) Такий хiд неодмiнно викликав iнтерес, зрештою, завжди можна було витрусити якийсь комплiмент iз пiдручних запасiв.
– Он як? Що саме? – Обличчя Ізабель випромiнювало цiкавiсть.
Еморi похитав головою:
– Я ще недостатньо вас знаю.
– То, може, потiм скажете? – Вона це вже прошепотiла.
Вiн нахилився ближче:
– Коли знайдемо час порозмовляти.
Ізабель усмiхнулась:
– Вам хтось казав, що у вас дуже виразнi очi?
Еморi намагався зобразити iх ще виразнiшими. Йому здалось (але вiн не був упевнений), нiби ii нога щойно торкнулась його пiд столом. Але це могла бути й нiжка столу, важко було сказати. Одначе його це схвилювало, i вiн почав метикувати, чи вдасться захопити той маленький закуток нагорi.
ГОЛУБ’ЯТА В ЛІСІ
Ізабель та Еморi не були безневинними, але й не були геть безсоромними. Бiльше того, в грi, яку вони затiяли, аматорський досвiд мало що важив, ця гра мала б стати основною лiнiею для вивчення у прийдешнi роки. Починали вони приблизно однаково: мали обидвое привабливу зовнiшнiсть i збудливий темперамент, решта – то був результат популярних романiв чи пiдслуханих у вбиральнi уривкiв розмов старших за них. Коли iй було ледь трохи за дев’ять рочкiв, Ізабель вже навчилась кокетливо ходити, водночас ii великi й променистi очi ще були квiнтесенцiею невинностi.
Еморi мав значно менше iлюзiй. Вiн чекав, поки ця маска спаде, але не заперечував ii права цим бавитись. Вона, зi свого боку, не була надто вражена його навмисним витонченим скептицизмом. Вона жила у великому мiстi, що давало iй незначну перевагу у виборi. Але вона сприйняла його позу (це була одна iз багатьох негласних домовленостей у такого роду справах). Вiн розумiв, що користуеться особливою прихильнiстю лише завдяки попереднiй пiдготовцi; вiн знав, що е просто найкращим варiантом в ii полi уваги i що треба пiдсилювати своi позицii, поки вiн не втратив цiеi переваги. Отже, вони продовжували цю заманливу гру, яка б нажахала ii батькiв.
Пiсля вечерi почались танцi – як годиться. Себто хлопцi наввипередки запрошували Ізабель, а потiм сперечались по кутках: «Мiг би дати менi ще хоч танець!», «Їй це теж не сподобалось, тож наступний танець – мiй!» Але насправдi для всiх хлопцiв вiдповiдь була однакова: «Для мене велика приемнiсть танцювати з вами, ви прекрасно танцюете» – i всiм однаково вона потискала руку.
Час спливав, пройшло двi години, врештi-решт менш заповзятливi кавалери звернули свiй псевдопристрасний запал ще на когось. Об одинадцятiй Ізабель з Еморi вже заховались у невеличкiй читальнiй кiмнатi нагорi. Вона усвiдомлювала, що вони – гарна пара, i iм випало бути тут наодинцi, поки хтось, не такий яскравий, сновигае i теревенить десь там унизу.
Хлопцi, якi проходили повз дверi, iз заздрiстю дивились туди, а дiвчата, заглядаючи, смiялись, дехто несхвально насуплювався i робив певнi висновки.
Зараз вони вже досягли певноi стадii. Розповiли одне одному, як складалось iхне життя вiд останньоi зустрiчi (багато що iз цього вона вже чула). Вiн нинi другокурсник, член редколегii «Принстонiвця» i плануе ii очолити на старших курсах. В свою чергу вiн довiдався, що декiлька ii знайомих хлопцiв iз Балтимора були жахливо «некерованi» i приходили на танцi добряче «пiдiгрiтi»; бiльшостi iз них було близько двадцяти, i всi вони iздили на яскравих «Штуцах». Багатьох уже не раз виключали iз рiзних шкiл i коледжiв, але дехто вже встиг заробити собi iм’я у спортi. Еморi дивився на неi iз зрослим захопленням. Насправдi близьке знайомство Ізабель iз студентами унiверситету тiльки починалось. Вона була знайома (хоча й не близько) iз багатьма молодиками, вони вважали ii гарненькою лялечкою, варто придивитися. Але Ізабель так умiло сплiтала байки про веселi пригоди, що iй би позаздрив навiть якийсь досвiдчений вiденський гуляка. (Така сила юного контральто на м’якому диванi.)
