скачать книгу бесплатно
Прекраснi й приреченi
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896 – 1940) – видатний американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Нiч лагiдна», «Великий Гетсбi» та «По той бiк раю». «Прекраснi й приреченi» (1922) – другий роман письменника (пiсля «По той бiк раю»), багато в чому автобiографiчний, в ньому автор продовжуе наскрiзну тему духовноi кризи в Америцi пiсля Першоi свiтовоi вiйни. Героi роману – представники «втраченого поколiння», гнанi честолюбними мрiями досягти вищих щаблiв у суспiльствi. Ентонi Петч – один з них. За плечима в нього – освiта у престижному унiверситетi для обраних, фiнансова пiдтримка дiда-мультимiльйонера. Вiн гарячково прагне у вихорi свiтських вечiрок i насолод реалiзувати своi романтичнi мрii про майбутне. Але цьому не судилося здiйснитися…
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Прекраснi й приреченi
Переможець належить трофеям.
Ентонi Петч
Присвячуеться
Шейну Леслi,
Джорджу Жану Нейтану
i Максвеллу Перкiнсу -
iз вдячнiстю за неоцiненну лiтературну допомогу й пiдтримку
Книга перша
Роздiл І
Ентонi Петч
У 1913-му, коли Ентонi Петчу виповнилося двадцять п’ять, минуло два роки вiдтодi, коли iронiя, цей дух святий наших днiв, теоретично нарештi зiйшла на нього. Іронiя зробилася останнiм полiром, останнiм змахом щiтки для одягу, своерiдним iнтелектуальним «От i все!» – але на початку цiеi iсторii вiн iще не сягнув далi стадii усвiдомлення. Вперше ви здибаете його в задумi над тим, чи залишилися ще в ньому гонор i крихта глузду, а чи вiн – цiлком ганебна та огидна субстанцiя на поверхнi свiту, як пляма мастила на гладенькiй поверхнi ставка: звiсно, траплялися такi оказii нечасто, а поки там що, вiн уважав себе геть винятковим молодиком, цiлком витонченим, добре пристосованим до свого середовища i в чомусь набагато бiльше значущим, анiж будь-хто iнший iз вiдомих йому.
Це був його звичний стан, i в ньому вiн був життерадiсним, приемним i привабливим для розумних чоловiкiв i для всiх жiнок. У цьому станi вiн вiрив, що одного дня здiйснить якийсь тихий i витончений вчинок, що його обранi свiту цього оцiнять гiдно, який возз’еднае його iз тьмяними зiрками десь на хмарному небосхилi, на пiвшляху мiж смертю та безсмертям. А поки час для такого зусилля не настав, вiн буде просто Ентонi Петчем – не портретом людини, а виразною та динамiчною особистiстю, свавiльною, зарозумiлою, iнколи навiть поверховою – людиною, яка розумiе, що честi не iснуе, але й не позбавлена ii, яка спiзнала всю оманливiсть завзяття, що, одначе, не вiдняло хоробростi.
Гiдний чоловiк i його обдарований син
Як онук Адама Джея Петча, Ентонi вдихнув стiльки усвiдомлення стабiльностi свого соцiального становища, нiби вiн сам вiв свiй рiд вiд хрестоносцiв за морями. А як же iнакше – нобiлiтет вiргiнський i бостонський, заснований винятково на грошах, особливо шануе багатство.
Отже, Адам Петч, бiльше знаний серед своiх як «Лютий Петч», залишив батькову ферму в Террiтавнi на початку шiстдесят першого, щоби приеднатися до Нью-Йоркського кавалерiйського полку. Повернувся вiн додому в чинi майора, ввiрвався на Волл-стрит i серед тамтешнього галасу, диму, оплескiв i недоброзичливостi згромадив собi близько сiмдесяти п’яти мiльйонiв доларiв.
Туди йшла вся його енергiя, поки йому не виповнилося п’ятдесят шiсть. Саме тодi, пiсля жорстокого нападу склерозу, вiн вирiшив присвятити решту свого життя моральнiй регенерацii людства. Вiн став реформатором над реформаторами. З офiсу компанii «Ентонi Комсток» вiн вступив у запеклу боротьбу з алкоголем, лiтературою, людськими слабкостями, мистецтвом, патентними лiками та недiльними театрами, завдаючи iм нищiвних ударiв вище й нижче пояса. Його розум, пiд впливом пiдступноi цвiлi, яка з часом поiдае всiх, за рiдким винятком, нещадно кидався на будь-якi аморальнi прояви сучасностi. Навiть у м’якому крiслi свого помiстя у Террiтавнi вiн продовжував битву проти велетенського уявного ворога – неправедностi, яка тривала п’ятнадцять рокiв, i де вiн виявив себе нестримним шаленцем, докучливо некомпетентним i нестерпним занудою. Того року, коли починаеться iсторiя, його кампанiя досягла пiку невиразностi, а вiн сам – утоми; в 1861-му повiльно доповзав до 1895-го, а свiдомiсть його чимраз частiше опинялася в часi Громадянськоi вiйни, тьмяними були спогади про вже покiйного сина i дружину, а ще бiльш примарними – про онука Ентонi.
Ще на свiтанку своеi кар’ери вiн одружився з анемiчною панною тридцяти лiт, звали ii Алiсiя Вiзерс, яка принесла йому сто тисяч доларiв та бездоганну пiдтримку у банкiвських колах Нью-Йорка. Майже одразу й дещо поспiхом вона народила йому сина, а потiм, нiби вся знекровлена помпезнiстю цiеi подii, зникла назавжди у тьмяних стiнах дитячоi кiмнати. Хлопчина, Адам Улiсс Петч, став закоренiлим завсiдником клубiв, знавцем хороших манер i водiем тандемiв – навдивовижу рано, у вiцi двадцяти шести, вiн почав писати мемуари пiд заголовком «Нью-йоркське суспiльство, яким я його знаю». Наслухавшись чуток про концепцiю твору, видавцi навiть змагалися за право надрукувати його, але, як виявилося пiсля смертi автора, твiр був без мiри багатослiвним i нестерпно нудним, тож його так нiколи й не надрукували, навiть у приватному масштабi.
Цей лорд Честерфiлд iз П’ятоi авеню одружився у двадцять два роки. Його дружиною стала свiтська левиця, контральто бостонськоi опери, Генрiетта Лебрюн, у подружжя був единий син, охрещений, на прохання дiда, Ентонi Комсток Петч. Одначе Комсток випав iз його iменi та занурився назавжди у свiт забуття пiсля вступу до Гарварда, а бiльше про нього нiколи не чули.
В юного Ентонi залишився тiльки один знiмок його батькiв разом, i вiн так часто зупиняв свiй погляд на ньому, що з часом той став безликим предметом iнтер’еру, але кожен, хто заходив до кiмнати, з цiкавiстю його розглядав. Поруч iз худорлявим вродливим дендi з дев’яностих стояла висока чорнявка з муфтою та натяком на турнюр. Мiж ними був маленький хлопчик з довгими каштановими кучерями, одягнений в оксамитовий костюмчик типу «Лорд Фонтлерой». Це був Ентонi у п’ятирiчному вiцi, того року, коли померла його мама.
Спогади про «бостонське контральто» були тьмяними й музичними. Вона пригадувалась йому як панi, яка спiвала, спiвала й спiвала в музичному салонi iхнього будинку на Вашингтон-сквер – iнодi оточена гостями, чоловiками зi схрещеними руками, якi, затамувавши подих, балансували на краечках диванiв, жiнками зi складеними на колiнах руками, якi iнодi щось шепотiли чоловiкам i завжди жваво плескали i схлипували пiсля кожноi пiснi, i дуже часто вона спiвала тiльки для Ентонi: iталiйською чи французькою, чи на дивному жахливому дiалектi, бо так, iй здавалося, розмовляли негри з Пiвдня.
Його спогади про галантного Улiсса, першого, хто закотив лацкани пальта, були бiльш живими. Пiсля того як Генрiетта Лебрюн Петч «приедналась до iншого хору», як час вiд часу хрипко повторював удiвець, батько з сином переiхали до будинку дiдуся в Террiтавнi. Улiсс щоденно заходив до дитячоi кiмнати Ентонi й наповнював ii приемними ароматними словами, iнколи навiть бiльше години. Вiн постiйно обiцяв Ентонi взяти його на полювання, чи на рибалку, чи на екскурсiю в Атлантик-Сiтi, «вже зовсiм скоро», але жодна з обiцянок не матерiалiзувалась. Утiм, одну подорож вони таки здiйснили: коли Ентонi було одинадцять, вони поiхали за кордон – в Англiю та Швейцарiю, i там, у найкращому готелi Люцерна, у криках, гарчаннях i в жахливому поту помер його батько. У панiцi й вiдчаi наляканого Ентонi доправили назад до Америки, пiсля чого ця невиразна туга залишилася з ним до кiнця життя.
Герой, його минуле та особистiсть
Коли Ентонi було одинадцять, вiн спiзнав жах смертi. Упродовж шести найбiльш вразливих рокiв померли його батьки, його бабуся, яка вицвiла так, що стала майже непомiтною, лише на один день вiд часу одруження зайнявши чiльне й незаперечне мiсце у власнiй вiтальнi. Тож для Ентонi життя було боротьбою проти смертi, яка чатувала за кожним рогом. Нiби поступаючись своiй уявi iпохондрика, вiн розвинув звичку читати в лiжку – це заспокоювало його. Вiн читав, поки втома не накривала його, i часто засинав iз увiмкненим свiтлом.
Його улюбленою розвагою, аж до чотирнадцяти рокiв, була колекцiя марок – вона була величезна, настiльки повна, наскiльки ii мiг зiбрати хлопчик. Його дiдусь наiвно гадав, що так вiн навчиться географii. Отже, Ентонi провадив кореспонденцiю з пiвдюжиною фiлателiстичних i нумiзматичних компанiй, i нечастими були днi, коли пошта не доправляла йому новоi книжки з марками чи паки блискучих аркушiв погодження; було якесь таемниче зачарування у безконечному перекладаннi його надбань з одного альбому в iнший. Його марки були його найбiльшим щастям, i вiн кидав нетерплячi похмурi погляди на кожного, хто вiдволiкав його вiд улюбленоi справи; марки з’iдали його мiсячнi кишеньковi грошi, i вiн лежав без сну в нiчнiй задумi над iхнiм рiзноманiттям i строкатою пишнотою.
Коли йому було шiстнадцять, вiн майже повнiстю занурився у себе, став мовчазним пiдлiтком, абсолютно не схожим на американця, який викликав ввiчливе спантеличення у своiх однолiткiв. Попереднi два роки вiн провiв у Європi з особистим учителем, який переконав його, що лише Гарвард вартий уваги, що тiльки вiн «вiдчинить йому всi дверi», збадьорить дух, принесе вiдданих i здатних на самопожертву друзiв. Отже, вiн вступив до Гарварда, що було единим логiчним варiантом.
Якийсь час вiн жив сам у найкращiй кiмнатi Бек-хола – стрункий, середнiй на зрiст темноволосий юнак iз сором’язливою чуттевою усмiшкою. Його кишеньковi були бiльше нiж лiберальнi, тож вiн вирiшив започаткувати власну бiблiотеку i придбав у якогось мандрiвного бiблiографа першi видання Свiнберна, Мередiта й Гардi, а ще – пожовклий нерозбiрливий лист Кiтса, довiдавшись згодом, скiльки вiн переплатив. Вiн зробився витонченим дендi, зiбравши колекцiю жалюгiдних шовкових пiжам, парчевих халатiв i метеликiв, занадто пiстрявих, щоб iх можна було носити. У цих помпезних шатах вiн мiг потаемно дефiлювати перед дзеркалом у своiй кiмнатi або лежати на атласних подушках на пiдвiконнi, споглядаючи подвiр’я i невиразно усвiдомлюючи його метушню, запаморочливу i швидкоплинну, частиною якоi вiн, вочевидь, так нiколи й не став.
На старшому курсi вiн iз цiкавiстю з’ясував, що мае на потоцi певну репутацiю. Вiн довiдався, що його вважають такою собi романтичною постаттю, вченим, вiдлюдником, цитаделлю ерудицii. Це його подивувало, але потай потiшило: вiн почав виходити в люди, спершу потроху, потiм iнтенсивнiше. Вiн зробився завсiдником вечiрок. Вiн пив – без галасу, але дотримуючись вiдповiдних правил. Про нього казали, що якби вiн не вступив до коледжу таким юним, то закiнчив би його з вiдзнакою. У 1909-му, коли вiн отримав диплом, йому виповнилося всього двадцять.
Потiм знову закордон, цього разу – Рим, де вiн розважався архiтектурою та живописом, навчався гри на скрипцi й писав огиднi сонети iталiйською, наслiдуючи роздуми ченця тринадцятого столiття про радощi споглядального способу життя. Чутки, що вiн у Римi, поширились серед його друзiв iз Гарварда, й тi, котрi були того лiта в Європi, завели звичку навiдуватися до нього в гостi, щоби разом вiдкривати для себе красоти екскурсiй пiд мiсячним сяйвом по мiсту, яке було старше од самого Ренесансу i старше самоi республiки. Наприклад, Морi Нобл з Фiладельфii гостював у нього два мiсяцi, й разом вони пiзнавали особливий шарм латинянок i п’янке вiдчуття молодостi й свободи в цивiлiзацii, яка сама була старою та вiльною. Багато знайомих його дiдуся запрошували його в гостi, тож якби вiн мав бодай крихту бажання, то став би «persona grata» в дипломатичних колах, але вiн дедалi бiльше тяжiв до свята життя: крiм того, його пiдлiткова вiдлюдькуватiсть, i як наслiдок – сором’язливiсть, i досi диктували його поведiнку.
Вiн повернувся до Америки у 1912 роцi через раптову хворобу дiдуся i пiсля винятково виснажливоi бесiди з вiчно одужуючим старим, вирiшив вiдкласти iдею постiйного проживання за кордоном до смертi дiда. Пiсля довгих пошукiв вiн винайняв квартиру на П’ятдесят другiй авеню та, вочевидь, осiв.
У 1913-му процес пристосування Ентонi Петча до всесвiту наближався до завершення. Вiн значно покращав фiзично проти часiв завершення унiверситету: i досi був худорлявим, але поширшав у плечах, i його смагляве обличчя втратило наляканий вираз першокурсника. Вiн завжди був бездоганно охайним, його друзi казали, що нiколи не бачили його волосся не вкладеним. Нiс його був занадто гострим, а рот – зрадницьким дзеркалом настрою, чиi кутики опускались у хвилю незадоволення, але його блакитнi очi були однаково чудовими – чи то збуренi спалахом усвiдомлення, чи то примруженi в меланхолiйнiй задумi.
Вiн був одним iз тих людей, котрих позбавлено симетрii рис, необхiдноi для арiйського iдеалу, але все ж його вважали красивим; ба бiльше: вiн був сповнений iз вигляду i всерединi тiеi особливоi чистоти, яку породжуе лише краса.
Його бездоганна квартира
П’ята й Шоста авеню здавались Ентонi зразками велетенських сходiв, якi простягнулися вiд Вашингтон-сквер до Центрального парку. Коли повертався додому, на другому поверсi автобуса в напрямку П’ятдесят другоi вулицi, його нiколи не полишало вiдчуття, нiби вiн тримаеться за зрадницьке, нестабiльне поруччя, тож коли автобус доiжджав до його зупинки i вiн спускався ненадiйними металевими сходами, то вiдчував щось схоже на полегшення.
Пiсля того йому треба було пройтися П’ятдесят другою авеню десь пiвквартала, минути сiмейство нудних садиб iз темно-коричневого пiсковику, i вже за мить вiн опинявся пiд високою стелею своеi чудовоi вiтальнi. Мiсце було бiльше нiж задовiльним. Тут краще, нiж будь-де, минало життя. Тут вiн спав, снiдав, читав i розважався.
Сам будинок був iз темного матерiалу, збудований наприкiнцi дев’яностих; у вiдповiдь на зростання попиту на невеликi квартири кожен поверх було ретельно перебудовано, i його здавали окремо. З усiх квартир на третьому поверсi Ентонi винаймав найбiльш бажану.
У вiтальнi були чудова висока стеля i три великi вiкна, якi лiниво поглядали на П’ятдесят другу вулицю. Їi умеблюванню пощастило уникнути прихильностi до конкретноi епохи; не була вона анi загрубiлою, анi загромадженою, не мала й ознак декадансу. Не пахла вона анi димом, анi ладаном – була вона простора i навiть дещо сумна. Була там м’яка затишна канапа з найтоншоi коричневоi шкiри, сонливiсть огортала ii, як туман. Стояла тут також висока ширма, покрита китайським лаком, iз малюнками, що в основному зображали рибалок i мисливцiв у чорному iз золотим; ширма створювала кутовий альков для пухкого фотеля, що його охороняв оранжевий торшер. На чорнiй каламутi задньоi стiнки камiна проступав якийсь герб.
Минаючи iдальню, де Ентонi зазвичай тiльки снiдав, коли був удома – отже, вона була лише величним натяком на саму себе, i проходячи вiдносно довгим коридором, можна було потрапити в осереддя помешкання – спальню i ванну кiмнату Ентонi.
Обидвi кiмнати були неосяжними. Пiд стелею спальнi навiть просторе лiжко з балдахiном здавалося невеликим. На пiдлозi лежав килим iз малинового оксамиту, м’який, нiби руно, що пестило ноги. Його ванна, на вiдмiну вiд бундючного характеру спальнi, була веселою, свiтлою, надзвичайно придатною для життя i навiть злегка жартiвливою. На стiнах висiли в рамках свiтлини чотирьох знаменитих красунь, новоспечених трагiчних актрис: Джулii Сандерсон у «Сонячнiй дiвчинi», Іни Клер у «Юнiй квакершi», Бiллi Берк у «Мiмозi», та Хейзел Давн у «Панi в рожевому». Мiж Бiллi Берк i Хейзел Давн висiла репродукцiя, на якiй було зображено безкрае заснiжене поле, над яким височiло холодне грiзне сонце, – на думку Ентонi, вона символiзувала холодний душ.
Ванна, оснащена химерною пiдставкою для книг, була глибока i довга. Поруч – вбудований гардероб, роздутий вiд запасу спiдньоi бiлизни, достатнього для трьох чоловiкiв, i колекцiею краваток. На пiдлозi не було вбогого рушника, який виконував би функцiю килимка, – замiсть нього лежав багатий килим, такий самий, як у спальнi, диво м’якостi, яке масажувало вистромлену з ванни ногу.
Все тут свiдчило, що Ентонi вдягаеться тут, вкладае свое бездоганне волосся, насправдi робить тут усе, крiм хiба що сну. Ця ванна була його гордiстю. Вiн уявляв, що якби в нього була кохана, вiн повiсив би ii свiтлину просто над ванною, щоби, нiжачись у заспокiйливiй парi гарячоi води, вiн мiг би дивитись на неi, тонучи в теплi й чуттевостi ii краси.
Весь у клопотах
Чистоту у квартирi пiдтримував лакей-англiець iз надзвичайно, просто-таки театрально доречним iм’ям – Баундс, чиi навички затьмарював лише той факт, що вiн носив м’який комiрець. Якби вiн був Баундсом тiльки для Ентонi, то хутко виправив би цю ваду, але вiн був Баундсом iще для двох джентльменiв з його кварталу. З восьмоi до одинадцятоi ранку вiн повнiстю належав Ентонi. Вiн приходив iз поштою та готував снiданок. О пiв на десяту вiн тягнув краечок ковдри Ентонi й кидав декiлька скупих слiв – Ентонi нiколи чiтко не пам’ятав, що саме, але допускав, що щось зневажливе; потiм вiн накривав снiданок на картковому столику у вiтальнi, застеляв лiжко i пiсля неприязного запитання, чи не потрiбно часом iще чогось, забирався геть.
Зранку, принаймнi раз на тиждень, Ентонi вiдвiдував свого брокера. Дохiд його складав трошки менше семи тисяч на рiк – вiдсоток iз грошей, успадкованих вiд матерi. Його дiдусь, який нiколи не дозволяв власному сину перевищувати доволi помiрнi суми кишенькових, уважав, що для юного Ентонi цiеi суми бiльше нiж достатньо. Кожного Рiздва вiн надсилав Ентонi п’ятисотдоларову облiгацiю, яку Ентонi зазвичай по можливостi продавав, хоч i не мав у тiм особливоi потреби.
Вiзити до брокера варiювались вiд напiвсвiтських балачок до обговорень надiйностi восьмивiдсоткових iнвестицiй, – вони завжди приносили Ентонi задоволення. Велика будiвля довiрчоi компанii, здавалося, нерозривно пов’язуе його з тими великими статками, чию спiльнiсть вiн поважав, i запевняла його, що вiн належним чином репрезентований у фiнансовiй iерархii. Вiд цих неквапливих людей вiяло тим же духом надiйностi, що й вiд роздумiв про статки його дiда, ба бiльше – вони видавались йому своерiдною позикою на вимогу, яку всесвiт надав Адаму Петчу за його моральну праведнiсть, тодi як грошi в дiловiй частинi здавалися захопленими та утримуваними стрiмкою неприборканою силою та величезним подвигом волi: на додачу, вони здавалися бiльш виразними та очевидними – просто грошi.
Частенько Ентонi наступав на п’яти свого бюджету, але вважав його задовiльним. Одного щасливого дня вiн володiтиме мiльйонами, а поки що сенсом його iснування був задум написання есе про життя пап епохи Ренесансу. Це вiдносить нас назад до бесiди з його дiдусем одразу по приiздi з Рима.
Вiн сподiвався, що не застане дiда в живих, але пiсля телефонного дзвiнка додому ще з пристанi довiдався, що Адам Петч знову почуваеться вiдносно добре – наступного дня, приховуючи свое розчарування, вiн вирушив до Террiтавна. За п’ять миль вiд станцii його таксомотор звернув на старанно доглянутий пiд’iзд, що прорiзався крiзь справжнiй лабiринт зi стiн i дротяних огорож, якi охороняли маеток. Це було необхiдно, як казали в народi, якщо прийдуть соцiалiсти – i це було теж достеменно вiдомо – першим, кого вони знищать, буде старий «Лютий Петч».
Ентонi запiзнився, а поважний фiлантроп чекав його на заскленiй верандi, де вже вдруге переглядав ранковi газети. Його секретар Едвард Шаттлворт, який до свого переродження був гравцем, власником салуну i загалом негiдником, провiв Ентонi до кiмнати, де представив йому свого благодiйника, нiби той був безцiнним скарбом.
Вони поважно потиснули руки один одному.
– Жахливо радий чути, що вам краще, – сказав Ентонi.
Старший Петч, так нiби не бачив онука всього тиждень, поглянув на годинник.
– Поiзд запiзнився? – м’яко запитав вiн.
Його дратувала думка, що вiн мав чекати на Ентонi. Вiн жив у стiйкiй оманi, що не лише у своiй молодостi провадив своi робочi справи з найвищою скрупульознiстю i доводив усi справи до кiнця, але вважав саме цей фактор головною причиною свого успiху.
– Цього мiсяця вони часто запiзнюються, – сказав вiн iз вiдтiнком лагiдного докору в голосi й додав пiсля довгого зiтхання: – Сiдай.
Ентонi оглядав дiда з мовчазним подивом, який завжди викликало це видовище. Адже кволий, неосвiчений старий володiв такою силою, що навiть попри заяви жовтоi преси мiг купити (прямо чи опосередковано) будь-яку душу мужiв республiки, i так, що iх заледве вистачило би, щоб заселити Вайт Плейнс, i ще складнiше було повiрити, що колись вiн був рожевощоким малюком.
Весь розмах його сiмдесяти п’яти рокiв можна було уподiбнити до магiчних ковальських мiхiв – перша чверть столiття вдихнула в нього життя, а наступна – висмоктувала його геть. Вона висотала щоки i груди, обхват рук i нiг. Вона тиранiчно вiдбирала його зуби, один за одним, занурила його маленькi очi в темно-сизi мiшки, прорiдила волосся, змiнила його кольори подекуди зi срiблястого на бiле, подекуди з рожевого на жовтий, бездушно розмиваючи iх, бавлячись, нiби дитина з коробкою фарб. Потроху, через його тiло й душу, вона заволодiла свiдомiстю. Послала йому нiчний пiт i сльози, необгрунтованi страхи, подiлила його нормальнiсть на довiрливiсть i пiдозрiлiсть. Штивний матерiал його ентузiазму порiзала на десятки м’яких, але дратiвливих одержимостей; його енергiя висохла до норову малоi зiпсованоi дитини, а його прагнення влади заступили слабоумнi iнфантильнi бажання створити землю арф i гiмнiв на землi.
Пiсля завбачливого обмiну люб’язностями Ентонi вiдчув, що вiд нього очiкують окреслення намiрiв, а водночас блиск в очах старого застерiг його висвiтити свое бажання жити за кордоном, принаймнi зараз. Вiн хотiв, щоби Шаттлворт виявив достатньо такту i вийшов з кiмнати, але секретар сiв у крiсло-гойдалку мiж двома Петчами й кидав на них погляди своiх вицвiлих очиць.
– Тепер, коли ти тут, мусиш чимось перейнятися, – лагiдно сказав дiд, – досягнути чогось.
Ентонi очiкував, що той скаже щось на кшталт: «залишити щось пiсля себе». Тому зробив припущення:
– Я гадав… Можливо, зважаючи на мою пiдготовку, я мiг би писати…
Адам Петч поморщився, уявляючи собi поета в сiм’i з довгим волоссям i трьома коханками.
– Історiю, – закiнчив Ентонi.
– Історiю? Історiю чого? Громадянськоi вiйни? Революцii?
– Чом би й нi, сер.
Історiя середнiх вiкiв. Ідея про пап епохи Ренесансу раптово зародилася в його головi, викладена в романi. Одначе, вiн був радий, що сказав про середнi вiки.
– Середнi вiки? Чому не про власну краiну? Щось, про що ти знаеш?
– Ну, ви розумiете, я багато жив за кордоном…
– Навiщо тобi писати про середнi вiки, я не розумiю. Темнi вiки, як ми iх називаемо. Нiхто не знае, що вiдбувалось, i нiкому немае дiла, крiм того, що вони закiнчились. – Вiн розводився iще декiлька хвилин про марнiсть такоi iнформацii, торкаючись, однак, iспанськоi iнквiзицii та корумпованостi монастирiв. Потiм додав:
– Ти мiг би виконувати якусь роботу в Нью-Йорку, якщо таки маеш намiр працювати. – Останне вiн вимовив з ледь помiтним, майже невловимим цинiзмом.
– Так, звичайно, маю, сер.
У спадних конвульсiях розмова дiйшла до стрiмкого завершення. Ентонi пiдвiвся, глянув на свiй годинник i зауважив, що мае зустрiч iз брокером увечерi. І що вiн мав намiр залишитися з дiдусем на кiлька днiв, але стомлений i роздратований виснажливим перетинанням океану. Вiн не мав якогось бажання зносити цi прискiпливi та святенницькi залякування. Потiм додав, що повернеться по кiлькох днях.
Проте, саме завдяки цiй зустрiчi, ця робота ввiйшла в його життя як постiйна iдея. Протягом року, який минув вiдтодi, вiн склав декiлька бiблiографiй, навiть поекспериментував iз назвами роздiлiв i передiлом роботи на перiоди, але жодне речення так i не з’явилося на паперi (та навряд чи коли-небудь могло з’явитися). Вiн нiчого не робив, навiть всупереч прописнiй логiцi йому щастило цим себе розважати.
Пополуднi
У жовтнi 1913-го, посеред тижня iз приемних днiв, коли сонце вешталося провулками, а повiтря було таким млосним, що, здавалося, тiльки спале листя обтяжуе його, приемно було лiниво сидiти бiля вiдкритого вiкна, дочитуючи роздiл «Едiна». Приемно було десь о п’ятiй, позiхнувши, кинути книжку на стiл i, наспiвуючи, повiльно перемiститись у ванну.
На тебе… прек-рас-на панно,
Спiвав вiн, вiдкриваючи кран.
Я здiймаю… своi… очi,
До тебе… прек-рас-на пан-но,
Мое… серце… хоче…
Вiн заспiвав голоснiше, змагаючись iз напором води, й поки дивився на знiмок Хейзел Давн на стiнi, вiн приклав уявну скрипку до плеча i нiжно провiв по нiй уявним смичком. Вiн продзижчав крiзь стиснутi губи, що, на його думку, вiддалено нагадувало звук скрипки. Вже за мить його руки припинили звиватись i ковзнули вздовж сорочки, розстiбаючи гудзики. Вiн роздягнувся i прийняв атлетичну позу, як чоловiк у тигровiй шкурi на рекламi, схвально оглянув себе в дзеркалi, перериваючись, щоб занурити ногу в ванну. Пiдкручуючи кран i стогнучи, вiн занурився вниз.
Звикаючи до температури води, вiн розслабився i впав у дрiмотний стан. Коли вiн закiнчить ванну, йому потрiбно буде лише неспiшно одягнутись i перейтися вниз по П’ятiй авеню до готелю «Рiтц», там у нього запланована вечеря з двома найбiльш частими компаньйонами – Дiком Кермелом i Морi Ноблом. Пiсля чого вони з Морi пiдуть у кiно, а Кермел повернеться додому дописувати книжку, яку вiн мав невдовзi закiнчити.
Ентонi був радий, що йому не потрiбно працювати над його книжкою. Думка, що йому доведеться сидiти i складати докупи не лише слова, що iх варто почути, а й думки, що iх варто втiлити у слова, не викликала в ньому жодного бажання.
Винурюючи з ванни, вiн вiдполiрував себе з прискiпливiстю чистильника. Потiм повiльно пiшов до спальнi, насвистуючи якусь незрозумiлу мелодiю, й ходив по нiй туди-сюди, застiбаючись, пiдправляючись i насолоджуючись теплом густого килима пiд ногами.
Вiн запалив сигарету, пожбурив сiрник крiзь прочинене вiкно. І зупинився iз сигаретою за два сантиметри до напiввiдкритого рота. Його очi зупинилися на яскравiй кольоровiй цятцi на даху будинку трошки нижче по провулку.
Це була дiвчина в червоному неглiже, звичайно, шовковому, вона сушила волосся на досi теплому пiсляобiдньому сонцi. Вiн свиснув, i звук затихнув у напруженому повiтрi кiмнати. Вiн обережно зробив крок до вiкна – йому раптом здалося, що вона красива. Вона сидiла на кам’яному парапетi, бiля неi лежала подушка такого самого кольору, що й халатик на нiй, i вона спиралася на неi обома руками, розглядаючи залитий сонцем приямок мiж будинками внизу, де, як чув Ентонi, бавилися дiти.
Вiн декiлька хвилин спостерiгав за нею. Щось зрушилося в ньому, щось таке, що неможливо було пояснити теплим запахом надвечiр’я чи переможною жвавiстю червоного. Вiдчуття, що дiвчина красива, було навальним – вiн раптом зрозумiв, що це – вiдстань, не та нездоланна вiдстань мiж душами, а вiдстань у кiлька земних ярдiв. Осiнне повiтря було мiж ними, i дахи, i нечiткi голоси. Раптом, за якусь цiлком незрозумiлу мить, яка спотворила вiдчуття часу, вiн наблизився до обожнювання бiльше, нiж у будь-якому поцiлунку, який вiн коли-небудь вiдчував.
Вiн закiнчив одягатись, знайшов чорний метелик i акуратно припасував його перед тристулковим дзеркалом у ваннiй. Тодi, пiддавшись iмпульсу, вiн швидко повернувся до спальнi й поглянув у вiкно. Жiнка вже стояла; вона вiдкинула волосся назад, i вiн мiг повнiстю розгледiти ii. Вона була гладкою, десь за тридцять п’ять, абсолютно посередня. Вiн клацнув язиком i повернувся до ванни, щоб зробити продiл у зачiсцi.
На тебе… прек-рас-на панно, —
легко наспiвував вiн, -
Я здiймаю… своi… очi…
Потiм, кiлька разiв змахнувши щiткою, яка надала блискучiй поверхнi його волосся довершеного вигляду, вiн вийшов iз ванноi, а затим iз квартири й пiшов по П’ятiй авеню у напрямку до «Рiтц-Карлтона».
Трое чоловiкiв
О сьомiй Ентонi i його друг Морi Нобл сидiли за столиком у кутку пiд прохолодою даху. Морi Нобл дуже скидався на великого iмпозантного кота, його вузькi очi повнилися невтомними тягучими вогниками. Його волосся було гладким i прямим, начебто його, якщо це можна уявити, облизала здоровецька мати-кiшка. За часiв Гарварда його вважали винятковою постаттю на потоцi, найрозумнiшим, найоригiнальнiшим, спокiйним та благословенним.
То був чоловiк, якого Ентонi вважав своiм найкращим другом. Єдиним чоловiком зi всього оточення, яким вiн захоплювався, навiть бiльше, хоча вiн i сам не дуже це усвiдомлював, – якому вiн заздрив.
Зараз вони радi були бачити один одного – iхнi очi сповненi доброти, бо кожен вiдчувае налiт новизни пiсля недовгого розставання. Їхня взаемна присутнiсть розслабляе iх, дае вiдчуття спокою; Морi зi своiм витонченим i на диво котячим обличчям хiба що не муркоче. А Ентонi, зазвичай нервовий, як блудний вогник, нарештi заспокоiвся.
Зараз вони захопленi однiею з тих легких i ненав’язливих розмов, що iх полюбляють тiльки чоловiки до тридцяти або чоловiки пiсля великого стресу.
ЕНТОНІ. Сьома година. Де Кермел? (Нетерпляче.) Хотiв би я, щоби вiн закiнчив той безконечний роман. Я з голоду помру, поки вiн допише.
МОРІ. Вiн вигадав нову назву «Демон-коханець», незле, еге ж?
