скачать книгу бесплатно
Вона похитала головою.
– У мене закололо в скронях, пiду нагору.
Пiдiйшовши ближче, Брек помiтив, що на ii вiях колишуться блискучi сльози.
– Даяно, що трапилося?
– Нiчого.
– Але щось же трапилося.
– Нiчого, Бреку. Але моя тобi порада – будь обережним! Думай, в кого закохуешся.
– Ти закохана в… Чарлi Еббота?
З неi вирвався химерний, печальний смiшок.
– Я? О, Боже, Бреку! Нi! Я нi в кого не закохана. Я не створена для нiжних почуттiв. Я й себе бiльше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумiв?
Раптом вона кинулася до будинку, високо пiднiмаючи спiдницю, щоб не намочити ii росою. У своiй кiмнатi скинула туфлi та звалилася в темрявi на лiжко.
– Треба було бути обачнiшою, – шепотiла вона собi. – Життя завжди мене карало за легковажнiсть. Спакувала свою любов у бонбоньерку й пiднесла, мов для солодкого частування.
Вiкно було вiдчинене, печальнi саксофони на галявинi безладно розповiдали якусь меланхолiйну iсторiю. Чорношкiрий хлопець обманював жiнку, якiй поклявся в коханнi. Коханка красномовно його застерiгала: не обманюй красуню Джеллi-Ролл, навiть коли шкiра ii бiлiша вiд корицi…
На столику бiля лiжка наполегливо задзвонив телефон. Даяна взяла слухавку.
– Так.
– Одну хвилину, будь ласка. Дзвiнок з Нью-Йорку.
У головi промайнула гадка, що телефонуе Чарлi, але це ж неможливо. Вiн ще в дорозi.
– Алло, – голос був жiночий. – Це будинок Дiкi?
– Так.
– Мiстер Чарльз Еббот бiля вас?
Серце Даяни мовби закрижанiло: цей голос належав бiлявцi з ресторану.
– Що? – запитала вона зацiпенiло.
– Будь ласка, я хотiла б негайно поговорити з мiстером Ебботом.
– Ви… ви не зможете з ним поговорити. Вiн поiхав.
Пауза. Жiночий голос недовiрливо бовкнув:
– Я не вiрю.
Даяна мiцнiше стиснула телефонну слухавку.
– Я знаю з ким розмовляю, – у голосi прорiзалася iстерична нота. – Менi потрiбен мiстер Еббот. Якщо ви брешете, вiн дiзнаеться, i це вам просто так не минеться.
– Заспокойтеся, врештi-решт.
– Якщо вiн поiхав, то куди?
– Я не знаю.
– Якщо його через пiв години не буде в мене, я зрозумiю, що ви брехали, i тодi…
Даяна поклала слухавку й знову впала на лiжко, надто втомлена вiд життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявинi грав оркестр, i вiтерець нiс в кiмнату слова:
Ой чи не справдi з розуму зiйшов?
Не говори дурниць красунi Джеллi-Ролл!
Даяна прислухалася. Мурини спiвали голосно, несамовито; саме життя вiдчувалося в цьому спiвi, такому рiзкому й немилозвучному. Якою ж безпомiчною була вона сама собi! У порiвняннi з варварською наполегливiстю iншоi дiвчини, ii блiдий, безглуздий заклик i нiгтя не вартий.
Будь зi мною милим, будь душi поет:
Бо я маю вдома кулемет.
Тональнiсть музики знизилася до незвичайного, загрозливого мiнору. Вона щось Даянi нагадала – якийсь дитячий настрiй, i атмосфера навколо немовби повнiстю змiнилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, вiн пробiг по всьому тiлу, наче струм чи хвиля.
Даяна несподiвано скочила з лiжка й почала нишпорити в темрявi, шукаючи туфлi. У головi барабанним ритмом вiдлунювала пiсня, зуби рiзко зiмкнулися. У руках налилися й заграли мiцнi м’язи, натренованi за грою в гольф.
Увiрвавшись у хол, вона вiдчинила дверi в кiмнату батька, обережно прикрила iх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхiдний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блiдих анемiчних комiрцiв. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядiв.
У своiй кiмнатi Даяна подзвонила в гараж.
– Подайте мiй родстер до бiчних дверей негайно!
Поспiхом, пiд трiск розiрваних застiбок, виплутавшись iз вечiрньоi сукнi, вона кинула ii на пiдлогу; натомiсть одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спiдницю й старий, синьо-бiлий блейзер, комiрець якого скрiпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом i, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.
– Нумо, Даймонд Дiк! – голосно прошепотiла вона.
Рiзко видихнувши, вона сунула пiстолет у кишеню блейзера й стрiмко вийшла за порiг.
Даймонд Дiк! Це iм’я впало одного разу iй в очi на обкладинцi «жовтого» журналу, символiзуючи ii дитячий бунт проти беззубого iснування. Даймонд Дiк тримав вухо насторожi, жив за власними законами, судячи про все по-своему. Коли правосуддя зволiкало, вiн вистрибував на сiдло й галопом мчав у передгiр’я, бо, керуючись безпомилковим iнстинктом, був вищим та розумнiшим за закон. Даяна уявляла його божеством, всемогутнiм i безмежно справедливим. А заповiдь, якоi вiн дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторiнках, полягала перш за все в тому, щоб захистити своi володiння.
Через пiвтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мiель». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачiв, а сонмище пар у вечiрнiх туалетах проводили Даяну цiкавими поглядами, коли та прослизнула у дверi. Усерединi вона вiдразу звернулася до метрдотеля.
– Ви знаете таку дiвчину, Елейн Рассел?
– Так, мiс Дiкi. Вона в нас частий гiсть.
– А чи не пiдкажете, де вона мешкае?
Метрдотель задумався.
– Дiзнайтеся, – зажадала Даяна. – Я поспiшаю.
Метрдотель схилив голову. Даяна бувала тут безлiч разiв, з рiзними супутниками. Ранiше вона нiколи не зверталася до нього з проханнями.
Метрдотель поспiхом обшукував поглядом зал.
– Сiдайте, – запропонував вiн.
– Не варто. Краще покваптеся.
Метрдотель перетнув залу й щось прошепотiв чоловiковi за одним зi столикiв. Незабаром вiн повернувся з адресою, це була квартира на 49-й вулицi.
У машинi Даяна подивилася на наручний годинник: наближалася пiвнiч, дуже вдалий час. Їi заворожувало очiкування вiдчайдушних, небезпечних пригод, усе, що оточувало – мерехтливi вивiски, блискавично швидкi таксi, зiрки у вишинi – дихало романтикою. Либонь, з численних перехожих, лиш вона заслужила на те, щоб пережити авантюру цiеi ночi – першу з часiв вiйни.
Рiзко звернувши на 49-ту Схiдну вулицю, вона почала розглядати будинки по обидва боки. Ось той, що треба:
з вивiскою «Елксон», широким порталом, звiдки непривiтно струменiло жовте свiтло. У вестибюлi чорношкiрий юнак-лiфтер запитав ii iм’я.
– Скажiть, що мае забрати пакет iз кiностудii.
Лiфтер з шумом включив панель виклику.
– Мiс Рассел? Тут прийшла ледi, каже, щоб ви забрали пакет з кiностудii.
Пауза.
– Он як… Гаразд, – вiн обернувся до Даяни. – Вона не очiкувала на пакет, але вiднести можна, – оглянувши ii, лiфтер раптом спохмурнiв. – Так у вас i немае пакета.
Нiчого не вiдповiвши, Даяна увiйшла в кабiну, лiфтер ступив за нею та з черепашачою неквапливiстю зачинив дверi…
– Першi дверi направо.
Даяна почекала, поки лiфт став спускатися, потiм постукала. Їi пальцi мiцно обхопили пiстолет у кишенi блейзера.
Стрiмкi кроки, смiх; дверi вiдчинилися, i Даяна рiшуче увiйшла.
Квартирка була маленька: спальня, ванна, кухня в рожевих i бiлих тонах, просоченi ароматами тижневого приготування страв. Дверi вiдчинила сама Елейн Рассел. Одягнена по-вечiрньому, через руку перекинута смарагдова елегантна накидка. Чарлi Еббот лежав в единому м’якому крiслi й пив коктейль.
– Що в бiса таке? – скрикнула Елейн.
Рiзким рухом Даяна зачинила за собою дверi; Елейн, роззявивши рот, вiдступила.
– Доброго вечора, – холодно привiталася Даяна. Тут у неi в головi спливла фраза з забутого бульварного роману. – Сподiваюся, я вам не завадила.
– Що вам потрiбно? Як тiльки вистачило нахабства сюди заявитися?
Чарлi, проковтнувши язика, зi стуком поставив склянку на пiдлокiтник крiсла. Дiвчата, не змигнувши оком, дивилися вовком одна на одну.
– Вибачте, – неспiшно вимовила Даяна, – але, схоже, ви викрали мого кавалера.
– А я ж бо думала, що ви вдаете з себе ледi! – закипаючи, стрепенулася Елейн. – З якого дива ви вриваетеся до мене, не спитавши й дозволу?
– Я у справi. Прийшла за Чарлi Ебботом.
Елейн задихнулася вiд обурення.
– Та ти з глузду з’iхала!
– Навпаки, голова в мене працюе, як нiколи в життi.
Я прийшла за тим, що менi належить.
Чарлi невиразно скрикнув, але жiнки одночасно махнули, щоб вiн замовк.
– Добре, – закричала Елейн, – владнаемо цю справу негайно.
– Я сама ii владнаю, – вiдрiзала Даяна. – З’ясовувати тут немае чого, та й сперечатися марно. Коли б не така ситуацiя, менi б вас навiть трохи шкода було, та зараз ви стали на моему шляху. Що мiж вами двома? Вiн заприсягнув, що одружиться з вами?
– Тобi зась до цього!
– Вiдповiдай, бо буде гiрше, – попередила Даяна.
– З якого дива?
Раптом Даяна ступила вперед, розмахнулася й своею витонченою, втiм, мускулистою рукою дала Елейн мiцного ляпаса.
Елейн подрiботiла до стiни. Чарлi, скрикнувши, кинувся вперед, але помiтив, що з маленькоi рiшучоi долонi Даяни на нього глядить дуло револьвера.
– Допоможiть! – заволала Елейн. – Вона менi щелепу зламала.
– Замовкни! – голос Даяни нагадував сталь. – Нiчого з тобою не трапилося. Просто ти ганчiрка й пестiйка. Спробуй бовкнути хоч слово – i начиню тебе оловом, не сумнiвайся. Сiдай, я сказала! Сiдайте обое. Сидiти!
Елейн швидко сiла; з-пiд рум’ян на ii обличчi проступила блiдiсть. Трохи пом’явшись, Чарлi теж повернувся в крiсло.
– Гаразд, – продовжила Даяна, направляючи дуло то на одного, то на iншого. – Схоже, тепер ви зрозумiли, що я прийшла не в хованки з вами гратися. Перш за все запам’ятайте ось що. Поки я тут, про своi права забуваемо. Або я отримаю те, за чим прийшла, або пристрелю обох.
Я запитала, чи поклявся вiн з тобою одружитися.
– Так, – похмуро озвалася Елейн.
Дуло нацiлилося на Чарлi.
– Це правда?
Облизавши губи, вiн кивнув.
– Святий Боже, – фиркнула Даяна, – не вiдаю, що твориться! Ото ж нiсенiтниця – коли б мене вона не стосувалася, я б вмерла зо смiху.
