скачать книгу бесплатно
Амантiс вiд здивування стрибнула на ноги.
– І що ви там робитимете?
– Слухайте, – Джим довiрливо прихилився до неi. – Ви справдi хотiли б стати нью-йоркською свiтською ледi?
– Ще i як.
– Це все, що потрiбно було вияснити, – нерозбiрливо озвався вiн. – Ви просто пару-трiйку тижнiв чекайте тут, на цiй верандi… i спiть собi. А якщо навiдуватимуться до вас перукарi з волоссям на рукавах, то гонiть iх. Кажiть, що спати хочеться.
– А потiм що?
– Потiм пришлю вам звiстку. Повiдомите старому батечку, що вiн може судити всiх, кого хоче, проте за танцi не посмiе. Мем, – продовжував вiн рiшучим тоном, – Свiтськiсть! Та через мiсяць я забезпечу вам таку свiтськiсть, що й зроду вам не снилася.
Далi Джим волiв не говорити нiчого. Тримався вiн так, що можна було подумати: вiн доставить Амантiс до моря розваг й почне зi всiеi сили занурювати ii туди зi словами: «Ну як, мем, вам достатньо весело? А чи не пiдкинути бiльше розваг, мем?»
– Що ж, – протягнула Амантiс, лiниво мiркуючи, – розкiш липневого й серпневого сну мало з чим зрiвняеться, та якщо напишете листа, я iз задоволенням заскочу в Саутгемптон.
Джим щасливо схопився за пальцi.
– Свiтськiсть, – запевнив ii своiм командним тоном, – яка вам i не снилася.
Через три днi у дверi громiздкого й приголомшливого маетку Медiсон-Харлан в Саутгемптонi постукав молодик iз жовтим пером у солом’яному капелюсi. У дворецького вiн запитав, чи в будинку проживають юнi особи вiком вiд шiстнадцяти до двадцяти. Йому вiдповiли, що опису вiдповiдають мiс Женев’ева Харлан та мiстер Рональд Харлан, опiсля чого гiсть простягнув дворецькому незвичайну картку та спокусливим джорджiанським дiалектом попрохав ознайомити з нею вищезгаданих осiб.
У результатi вiн цiлу годину тет-а-тет бесiдував iз мiстером Рональдом Харланом (учнем школи Хiллкiс) та мiс Женев’евою Харлан (доволi вiдомою вiдвiдувачкою Саутгемптонських балiв). Коли вiн покидав маеток, у руках у нього була коротка записка, в якiй вгадувався почерк мiс Харлан i яку, разом зi своею своерiдною карткою, вiн простягав вже в сусiдньому великому маетку. Особняк належав сiмейству Клiфтон-Гарно. Магiчним чином вiн домiгся бесiди зi схожою аудiенцiею.
Молодик простував далi: стояв спекотний день, чоловiкам у публiчних мiсцях не дозволялося знiмати своi пiджаки, та Джим, житель найпiвденнiшоi Джорджii, наприкiнцi своеi подорожi залишався таким же свiжим i бадьорим, як i на початку. Того дня вiн вiдвiдав десять маеткiв. Кожен, хто слiдував би за ним, прийняв би його за досить обдарованого бутлегера з продукцiею вищого гатунку.
Прохання побачитися саме з юними членами сiм’i звучало так незвично, що навiть найбiльш суворi дворецькi втрачали закостенiлу пильнiсть. Коли вiн покидав маетки, уважний спостерiгач помiтив би, що кожного разу групка зацiкавлених очиць супроводжувала його до виходу, а пiднесений шепiт натякав про наступну зустрiч.
Наступного дня вiн вiдвiдав дванадцять будинкiв. Саутгемптон був надзвичайно великим: вiн мiг би ходити так ще тиждень, не зустрiвши двiчi одного й того ж дворецького – та цiкавили його лише багатi, розкiшнi особняки.
Третього дня Джим зробив те, що у свiй час радили багатьом, та небагато робили, – вiн винайняв зал. Либонь, йому пiдказали мешканцi громiздких особнякiв вiком вiд шiстнадцяти до двадцяти.
Орендований зал колись був «Приватною гiмназiею мiстера Сноркi для джентльменiв». Вiн розташовувався над гаражем пiвденноi частини Саутгемптона i в днi своеi колишньоi слави, мушу повiдомити iз жалем, був тим мiсцем, де джентльмени пiд пильним наглядом мiстера Сноркi виправляли наслiдки бурхливо проведеноi ночi. Зараз зал занедбали – мiстер Сноркi закинув цю справу, виiхав з мiста та помер.
А зараз ми пропустимо три тижнi, протягом яких, припустимо, проект, пов’язаний з орендою залу та вiдвiдинами дюжини найбiльших особнякiв у Саутгемптонi, йшов своiм мирним шляхом.
Одразу перейдемо до того липневого дня, коли мiстер Джим Пауелл вiдправив телеграму мiс Амантiс Пауелл.
У нiй говорилося те, що, якщо мiс все ще прагне розкошiв вищого суспiльства, то iй слiд прибути в Саутгемптон найшвидшим потягом. А вiн зустрiне ii на вокзалi.
У Джима вiльного часу не було, тож, коли вона не прибула у вказаний час, вiн не став ii чекати. Джентльмен припустив, що Амантiс прибуде iншим потягом, розвернувся, зiбравшись надолужити свiй проект… i… i зустрiв ii у дверях вокзалу; вона ввiйшла з вулицi.
– Але ж… як ви…
– Ну, – вiдповiла Амантiс, – я приiхала сьогоднi зранку, та не хотiла вас турбувати, тому знайшла досить пристойний, якщо точнiше, нудний пансiон на Оушен Род.
Вона зовсiм не скидалася на ту мляву Амантiс у гамаку на верандi, думав вiн. Дiвчина вдягнула блiдо-голубий костюм та маленький ошатний капелюшок, прикрашений закрученим пером, – виглядала майже так, як молодицi вiком вiд шiстнадцяти до двадцяти, якi останнiм часом повнiстю заволодiли його увагою. Авжеж, вона неодмiнно потоваришуе з ними.
Глибоко вклонившись, вiн запросив ii в таксi та всiвся поруч.
– Чи не час для розкриття вашого плану? – запитала вона.
– Вся справа в тутешнiх свiтських панянках, – вiн безтурботно змахнув рукою. – Тепер я знаю всiх!
– А де ж вони?
– Зараз вони iз Гюго. Пам’ятаете? Це мiй камердинер.
– Із Гюго? – очi ii з подиву заокруглилися. – Чому? Про що це ви?
– Ну, тепер у мене тут щось на кшталт школи… у вас це, напевно, так називаеться.
– Школа?
– Взагалi-то це Академiя. Я – директор. Це я ii сформував.
І, нiби збиваючи термометр, витрусив iз пiджака картку.
– Гляньте.
Вона взяла вiзитку. Великими лiтерами на нiй було написано:
ДЖЕЙМС ПАУЕЛЛ; М. ДЖ. Н.
«Гра в костi, кастет i гiтара»
Вона здивовано глянула на картку.
– Гра в костi, кастет i гiтара? – перепитала зi страхом.
– Так, мем.
– Що це значить? Ви… ви продаете це?
– Нi, мем. Я цьому навчаю. Це моя робота.
– Гiтара, костi, кастет? А що таке М. ДЖ. Н.?
– Це – «Магiстр джазових наук».
– Але що це таке? Що за науки?
– Що ж, як би вам пояснити. Одного вечора, коли я був в Нью-Йорку, то розмовляв з одним п’яним молодиком. Вiн сiв до мене в авто. Гуляв з якоюсь свiтською панянкою – i загубив ii.
– Загубив?
– Так, мем. Думаю, вiн забув про те, де ii загубив. І, звiсно, неабияк розхвилювався. Ну, я й подумав, що в такий час життя цих дiвчат… ну, свiтських дiвчат… сповнене небезпек, тому курс мого навчання розкривае способи захисту проти цих загроз.
– Ви вчите iх, як користуватися кастетом?
– Так, мем, якщо це необхiдно. Наприклад, вiзьмiмо дiвчину, котра приходить в кафе, в якому iй краще було б не з’являтися. Затим ii кавалер випивае трохи бiльше, нiж слiд, i засинае, а тим часом до неi пiдходить iнший зi словами «Привiт, крихiтко!», чи що там зазвичай тутешнi серцеiди говорять. Що iй робити? Панянка не може кричати, бо тепер справжнi ледi не кричать. Нi-нi! Вона лиш засовуе руку в кишеню, надiвае на руку захисний кастет фiрми «Пауелл», дiвочий розмiр, виконуе один рух, який я називаю Свiтський Хук, i оп-па! Цей здоровило опиняеться на пiдлозi.
– Ну… ну а гiтара для чого? – з тривогою прошепотiла Амантiс. – Що, слiд ще комусь вцiдити нею?
– Боже збав, мем! – з жахом вигукнув Джим. – Нi. Жодну ледi в моiй Академii не напучують пiдiймати гiтару на кого б там не було. Я навчаю iх гри. Ух! Ви б почули. Пiсля кiлькох урокiв можна подумати, що декотрi з них – темношкiрi!
– А костi?
– Костi? Вони менi, як рiднi. Мiй дiд був тим ще гравцем. Я навчаю iх як ними грати. Захистимо не тiльки людину, але й гаманець.
– А учнi у вас е?
– Мем, у мене навчаються найкращi та найзаможнiшi люди зi всього мiста. Та я ще не все вам розповiв. Вони знають – що таке «джоллi-Ролл» та «схiд над Мiссiсiпi». А одна панi прийшла й повiдомила, що хоче навчитися клацати пальцями. Маю на увазi клацати так, як всi люди. Сказала, що з дитинства так i не навчилася. Я дав iй пару-трiйку урокiв i оп-па! Їi батько пожалiвся, що пiде з дому.
– І як часто проходять заняття?
– Тричi на тиждень. Ми якраз туди iдемо.
– А я яким боком?
– Ну, ви просто будете однiею з моiх учениць. Я повiдомив iм, що ви з дуже благородноi сiм’i родом iз Нью-Джерсi. Не говорив, що ваш батько – суддя, я збрехав, що вiн володiе патентом на рафiнад.
Вона роззявила рота.
– Отже, все, що вам слiд робити, – продовжував вiн, – це вдати, що у вiчi не бачили жодного перукаря.
Зараз вони пiд’iхали до пiвденного краю мiста, й Амантiс помiтила ряд автомобiлiв, припаркованих перед двоповерховою будiвлею. Машини були присадкуватi, великi, ошатнi та блискучi. Цi авта вироблялися спецiально для розв’язання проблем мiльйонера, якi морочили собi голову над тим, що подарувати синкам на iхне вiсiмнадцятирiччя.
Затим, вузькими схiдцями, Амантiс пiднялася на другий поверх. На дверях, з яких долинала музика та смiшки, красувався надпис:
ДЖЕЙМС ПАУЕЛЛ; М. ДЖ. Н.
«Гра в костi, кастет i гiтара»
Пн., Ср., Пт.
З 15:00 до 17:00.
– Запрошую вас, – мовив директор, розчахнувши перед нею дверi.
Амантiс опинилася у великiй, просторiй кiмнатi, наповненiй дiвчатами та хлопцями приблизно ii вiку. Спочатку iй здалося, що перед нею своерiдна сцена пiсляобiднього чаювання, та через деякий час вона усвiдомила, що вся процедура пiдкоряеться певному мотиву та схемi.
Учнi були подiленi на групи, однi сидiли, навколiшки, iншi стояли, та всi з головою поринули у своi заняття. Пiв дюжини молодих ледi зiбралися в коло навколо якихось невидимих предметiв; iхнi голоси, сумiш крикiв та вигукiв, – жалiбних, прохальних, благальних, заклинальних, великостраждальних – звучали теноровою партiею, фоном якоi слугував мiстичний стукiт.
Бiля дiвчат четверо молодикiв оточили темношкiрого юнака; ним виявився не хто iнший, як недавнiй камердинер мiстера Пауелла. Юнаки, якимись неспорiдненими фразами, кричали на Гюго, виражаючи широку гаму емоцiй. Їх голоси то зростали до ремствування, то спадали й звучали розслаблено й тихо. Кожного разу Гюго вiдповiдав iм: то схвалював, то виправляв, то критикував.
– А що вони роблять? – прошепотiла Джиму Амантiс.
– Це заняття з пiвденного говору. Чимало молодих осiб бажають вивчити цей говiр – тож ми допомагаемо: Джорджiя, Флорида, Алабама, Схiдний берег, стародавня Вiрджинiя. Є й такi, яким потрiбна корiнна мова негрiв – для пiсень.
Вони побродили серед груп. Декiлька дiвчат з металевими кастетами дико атакували двi боксерськi грушi, на яких були намальованi глумливi фiзiономii «серцеiдiв». Змiшана група пiд акомпанемент банджо створювала злагодженi тони за допомогою своiх гiтар. В одному кутку танцювало декiлька босоногих пар; танцi супроводжував патефонний запис Саваннського оркестру Растуса Малдуна. Іншi пари урочисто виконували по залу поважливi па «чикаго» вперемiшку з «мемфiськими боковими».
– А е тут якiсь правила? – запитала Амантiс.
Джим задумався.
– Ну, – нарештi заговорив вiн, – якщо немае шiстнадцять, то палити забороняеться; коли хлопцi грають у костi, то не можна хитрувати; а ще я не дозволяю приносити в Академiю алкоголь.
– Зрозумiло.
– А зараз, якщо ви готовi, мiс Пауелл, я пропоную вам зняти капелюшка та приеднатися до мiс Женев’еви Харлан, котра гамселить грушу он в тому кутку, – голос його став гучнiшим, – Гюго! – покликав вiн, – у нас нова учениця. Видай iй захисний кастет фiрми «Пауелл», дiвочий розмiр.
III
З жалем зiзнаюся, що й у вiчi не бачив знаменитоi «Академii джазу» Джима Пауелла, не причащався пiд його керiвництвом мiстерiй Гiтари, Костей, Кастету. Тож я можу лише переказати те, що менi пiзнiше повiдомив один iз його захоплених учнiв. Згодом, при згадцi про Академiю, нiхто не заперечував, що вона досягла неймовiрного успiху, i жоден учень нiколи не шкодував про отриманий ступiнь «Бакалавра джазу».
Батьки наiвно припускали, що це була музично-танцювальна школа, та справжня навчальна програма поширювалася вiд Санта-Барбари до Бедфорд-Пул з вуст у вуста по таемних каналах так званого «молодого поколiння». Запрошення погостювати в Саутгемптонi стали високо цiнуватися, хоч зазвичай молодь вважае Саутгемптон ледь не нуднiшим за Ньюпорт.
В Академii навiть виник невеличкий, проте богемний джазовий ансамбль.
– Якби можна було запрошувати на роботу чорношкiрих, – звiрився Джим Амантiс, – я запросив би «Саванна Бенд» Растуса Малдуна. Завжди мрiяв зiграти з ними!
Вiн почав пристойно заробляти. Плата за заняття була невеликою – як правило, його учнi особливо не сипали грiшми – та вiн, одначе, зi свого пансiону переселився в окремий номер «Казино готелю», де Гюго подавав йому снiданок в лiжко.
Введення Амантiс у свiтське коло Саутгемптiвськоi молодi протiкало швидше, нiж вiн очiкував. Вже через тиждень всi в Академii зверталися до неi на iм’я. А мiс Женев’ева Харлан настiльки нею захопилася, що запросила останню на невеликий бал до себе в маеток, де Амантiс виправдала своi манери, так що надалi ii запрошували майже на всi подiбнi заходи в Саутгемптонi.
Тепер Джим бачився з нею рiдше, нiж йому хотiлося. Їi ставлення до нього не змiнилося – вона й далi гуляла з ним щоранку, завжди охоче слухала його розповiдi про новi плани; та пiсля того, як дiвчина ступила в елiтний свiт, здебiльшого була зайнята вечорами. Джим не раз заходив до ii пансiону та зустрiчав ii таку безсилу, нiби та щойно звiдкись примчала, мабуть, з чергових танцiв, на яких для Джима мiсця не знайшлося.
Із закiнченням лiта вiн зрозумiв, що для повного трiумфу його пiдприемства не вистачае однiеi деталi. Наперекiр гостинностi, подарованiй Амантiс, для нього дверi Саутгемптонських особнякiв були зачиненими. З третьоi до п’ятоi його учнi ставилися до нього з повагою, ба, навiть захоплювалися ним, та пiсля вiдведених годин iх роздiляли iншi свiти.
Вiн зайняв позицiю тренера з гольфу: на полi йому дозволяють бути на рiвних, навiть вiддавати команди, та iз заходом сонця всi його привiлеi розпорошуються; йому можна через вiконце спостерiгати за тим, як вони танцюють, та на бал його не запросить нiхто. Аналогiчно сам Джим не мiг бачити, як його учнi застосовують на практицi отриманi знання. Можна було почути, як зранку вони оповiдають про вчорашнi пригоди, та й по всьому.
Та коли тренер з гольфу, англiець, гордовито тримаеться на сходинку нижче вiд своiх пiдопiчних, Джим Пауелл iз «хорошоi сiм’i, зрiйте в корiнь» безсонно проводить ночi в номерi готелю та прислухаеться до музики, що прокрадаеться до його вiкна з особняка Кацбi чи з клубу «Берег», у неспокоi перевертаючись з боку на бiк й роздумуючи – в чому справа. Ще на свiтанку свого успiху вiн придбав фрак, гадаючи, що незабаром випаде нагода його одягти, – та костюм й досi лежить у коробцi, в якiй його доставили вiд кравця, пальцем недоторканий.
Либонь, думав вiн, i справдi iснуе та прiрва, яка вiдокремлюе його вiд решти. Наче черви точили його. Та один юнак, Мартiн Ван-Флек, син «смiттевого короля», вiдкрив йому очi на цю прiрву. Йому виповнилося двадцять один, i являв вiн собою образ «вiчного учня», що марно сподiваеться вступити в Єльський унiверситет. Декiлька разiв Джим чув, як за спиною студент пускав шпильки в його бiк: якось йому не сподобався костюм iз численними гудзиками, iншого разу вiн висмiяв його гостроносi туфлi. Джим все пропускав повз вуха.
Вiн знав, що Ван-Флек вiдвiдуе Академiю переважно заради компанii юноi Марти Кацбi, якiй ледь виповнилося шiстнадцять. Вона ще недозрiла для того, аби молодик вiком двадцяти одного року мiг придiляти iй особливу увагу, – особливо коли йдеться про Ван-Флека, душа якого була так понiвечена крахом студентських амбiцiй, що почала вiдзиватися навiть на швидкоплинну невиннiсть шiстнадцятирiчноi.
Вересень плавно перетiкав у жовтень; до танцiв в маетку Харланiв, якi для свiтськоi молодi мали стати останньою та найбiльш значущою подiею цього сезону, залишалося два днi. Джима, як i завжди, не запросили – а вiн так сподiвався, що запросять! Юнi Харлан, Роберт та Женев’ева вступили в його Академiю найпершими, коли вiн тiльки приiхав у Саутгемптон; саме Женев’ева здружилася з Амантiс. Отримати запрошення до Харланiв на танцi – найбiльш величнi танцi сезону – ось що стало б справжнiм вiнцем низки успiхiв цього лiта, котре вже вiдходило у небуття.
Його клас, зiбравшись на заняття, почав голосно обговорювати завтрашнi веселощi, анiтрохи не звертаючи уваги на Джима, мовби мали його за дворецького. Гюго, що стояв бiля Джима, раптом хмикнув й зауважив:
– Гляньте ж бо на цього Ван-Флека! Ледве рухаеться! Либонь, добряче хильнув сьогоднi.
Джим обернувся i втупився на Ван-Флека, який тримався за руки з юною Мартою Кацбi та щось неголосно iй шепотiв. Джим зауважив, що Марта намагаеться вiд нього звiльнитися.
Вiн засунув в рот свисток i голосно свиснув.
