скачать книгу бесплатно
– Увага! – крикнув вiн. – Починаемо заняття! Перша група – вправа з барабанними паличками, виписуемо зигзаги, пiдкидаючи високо вгору; друга група – приготувати губнi гармонiки, граемо «Прогулянка на березi рiчки»!
Завзятiше! Плоскостопi – туди! Гей, оркестр! Граемо «Флоридську тяганину» в похоронному ритмi!
Його голос прозвучав незвично рiзко, i заняття почалося пiд жартiвливо-здивоване бурчання.
Джим тинявся вiд групки до групки, а всерединi нього тлiло обурення стосовно Ван-Флека; несподiвано Гюго постукав його по руцi, привертаючи увагу. Вiн обернувся. Двое учнiв вiддiлилися вiд групи з губними гармонiками, i один з них – Ван-Флек – пропонував iншому – Рональду Харланду, якому було всього п’ятнадцять рокiв – випити зi своеi кишеньковоi фляжки!
Джим тут же попрямував до них. Ван-Флек подивився на нього з викликом.
– Так-так… – сказав Джим, тремтячи вiд гнiву. – Правила вам вiдомi. Геть звiдси!
Музика поволi затихала, юрба почала збиратися навколо мiсця конфлiкту. Хтось пирснув зо смiху. Вмить залягла напружена атмосфера очiкування. Попри те, що Джиму всi симпатизували, думки роздiлилися – адже Ван-Флек був одним з них!
– Геть звiдси! – повторив Джим, вже тихiше.
– Це ви менi? – холодно спитав Ван-Флек.
– Так!
– Тодi ви забули додати «сер»!
– Я не спiваю дифiрамби тим, хто пропонуе вiскi малим хлопцям! Геть звiдси!
– Слухайте! – Ван-Флек зиркнув iз люттю. – Ви щось часто тикаете носа до нашого проса! Я знаю Рональда ще з дворiчного вiку. Запитайте в нього, чи хоче слухати вашi вказiвки!
Рональд Харлан, гiднiсть якого тiльки що зачепили, раптом вiдчув себе на кiлька рокiв старшим i кинув на Джима гордовитий погляд.
– Це не ваша справа! – сказав вiн зухвало, хоч i трохи винувато.
– Чули? – запитав Ван-Флек. – Господи, невже ви не розумiете, що ви – всього-на-всього прислуга? Хiба мислимо, щоб Рональд запросив вас до себе на бал? Ви для нього те саме, що й контрабандист iз випивкою.
– Забирайтеся-звiдси-негайно! – нерозбiрливо випалив Джим.
Ван-Флек не поворухнувся. Джим рiзко витягнув долоню вперед, схопив його за зап’ястя, викрутив руку та потягнув ii вгору, поки Ван-Флек не зiгнувся вiд болю. Пригнувшись, вiльною рукою Джим пiдiбрав iз пiдлоги штоф. Потiм знаком наказав Гюго вiдкрити дверi, уривчасто випалив: «Рухайся!» i вивiв свого безпорадного бранця iз залу; затим Джим буквально спустив його зi сходiв, по яких той i покотився шкереберть, вдаряючись об стiни та поручнi – а вслiд за ним полетiла й фляжка.
Вiдтак чоловiк повернувся в зал, зачинив дверi та обернувся спиною до них.
– Так сталося, що тут дiе правило: в Академii пити заборонено! – вiн замовк, вдивляючись в обличчя учнiв, вловлюючи там спiвчуття, побожний страх, обурення та сумiш всього цього. Учнi неспокiйно заворушилися. Джим зловив погляд Амантiс; йому здалося, що помiтив слабкий кивок ii голiвки, що виражав схвалення, i вiн, з зусиллям, продовжив: – Менi довелося викинути звiдси цього хлопчака, i ви всi стали свiдками! – пiдсумовуючи, вiн прикинувся, нiби не сталося нiчого особливого: – Ну, гаразд, продовжуемо! Оркестр!
Але продовжувати нiкому не хотiлося. Атмосферу невимушеностi, котра досi панувала на заняттях, жорстоко придушили. Хтось раз-другий пробiгся струнами гiтари, кiлька дiвчат почало лупцювати грушi, що мали вигляд лиходiiв, – втiм Рональд Харланд, а слiдом за ним i ще двiйко-трiйко хлопцiв одягли капелюхи й мовчки попрямували до виходу.
Джим i Гюго, як зазвичай, перемiщалися вiд однiеi групи учнiв до iншоi – доти, допоки не вiдновився певний ступiнь колишньоi активностi, хоча ентузiазм вже зник. Джим, приголомшений й зневiрений, почав роздумувати над тим, аби оголосити про перерву в завтрашнiх заняттях. Але вiн так i не наважився вимовити це вголос. Адже якщо вони в такому настроi пiдуть додому, можливо, бiльше сюди вже не повернуться. Все залежало вiд настрою. Йому слiд його вiдтворити – гарячково в головi запульсувала така думка – зараз же, негайно!
Втiм, як не старався, нiчого не виходило. Сам вiн не жеврiв радiстю, i нiякоi втiхи передати не змiг. Всi, як йому здалося, байдуже, навiть з легким презирством спостерiгали за його потугами.
Напруга спала несподiвано: гучно грюкнули дверi, розчахнувшись навстiж, i до зали вбiгла зграя схвильованих дам середнього вiку. Дотепер в Академiю не ступала нога жiнки старшоi за двадцять один, втiм Ван-Флек став на чолi командування процесiею. На поклик прибули мiсiс Клiфтон Гарнье та мiсiс Пойндекстер Кацбi – двi найпопулярнiшi на сьогоднi, та разом з тим, найбiльш скандальнi ледi серед населення Саутгемптону. Вони шукали своiх доньок – тим самим займалася в тi часи тьма-тьмуща iнших дам.
Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зiйшла нанiвець.
– А щодо вас, – страшним голосом заволала мiсiс Клiфтон Гарнье, – то у вас тут вiдкриваеться бар та опiумне кубло для дiтей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я вiдчуваю запах морфiю! Не треба менi говорити, що тут не пахне морфiем! Я вiдчуваю цей запах!
– Ах! – гаркнула мiсiс Пойндекстер Кацбi, – так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в полiцiю!
Не вдовольнившись вигнанням iз залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб примiщення негайно покинули й доньки iхнiх друзiв. Джима анiтрохи не зворушило, коли деякi – i навiть юна Марта Кацбi, котру ледь не силою вiдтягла вiд нього розлючена мати – пiдбiгли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всi все одно його залишали – хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення.
– Прощайте! – задумливо сказав вiн. – Грошi за невикористанi заняття поверну всiм завтра вранцi!
Втiм, зрештою, йшла молодь не шкодуючи. З вулицi долинув шум iхнiх заведених автомобiлiв – переможний гуркiт моторiв заповнив радiстю тепле вересневе повiтря; так звучать юнiсть та сподiвання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилi й забути – забути i його, i незатишне почуття, що виникло при виглядi його приниження.
Всi роз’iхалися; у залi залишилися лише вiн та Гюго. Джим раптом сiв, опустив голову i закрив обличчя руками.
– Гюго! – хрипко сказав вiн. – Ми iм не потрiбнi!
У вiдповiдь пролунав голос:
– Ну i що?
Вiн пiдняв голову – поруч iз ним стояла Амантiс.
– Краще б ви поiхали з ними, – сказав вiн iй. – Зараз я для вас – не найкраща компанiя!
– Що за нiсенiтницi?
– Кажу так, бо тепер ви – свiтська дiвчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в iхньому товариствi, це я влаштував. Краще йдiть, або ж бiльше цi люди не запросять вас на своi раути!
– Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашнiй теж не отримала запрошення.
На його обличчi вималювалося обурення.
– Не запросили?
Вона похитала головою.
– Я iх змушу! – люто вигукнув вiн. – Я iм доведу, що вони повиннi! Я… Я…
Вона пiдiйшла до нього ближче; ii очi заблищали.
– Джиме, та ви не переймайтеся! – вона хотiла його заспокоiти. – Не хвилюйтеся! Що менi до них? Завтра ми самi пiдемо веселитися – тiльки ми з вами, удвох!
– Я з благородноi родини! – з викликом протягнув вiн. – Зрiйте в корiнь!
Рука дiвчини м’яко лягла на його плече.
– Знаю. Ви – кращий за них всiх разом взятих, Джиме!
Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна й став зi скорботою спостерiгати за днем, що готувався до сну.
– Краще б я так i залишив вас дрiмати у вашому гамаку!
Вона розсмiялася.
– Я страшенно рада, що ви так не зробили!
Вiн обернувся й похмуро подивився в зал.
– Пiдмети тут, Гюго, i зачиняй, – сказав вiн тремтячим голосом. – Лiто скiнчилося, i нам час збиратися додому, на пiвдень!
Осiнь завiтала рано. Прокинувшись наступного дня, Джим Пауелл виявив, що в кiмнатi холодно; феномен вересневоi студенi на якийсь час змусив його забути про те, що сталося напередоднi. Та коли чоловiк знову згадав про вчорашне приниження, котре змило весь бадьорий лиск лiта, обличчя його спохмурнiло. Йому залишалося лише одне: повернутися туди, де всi його знали й де бiлiй людинi нiколи та за жодних обставин не скажуть тих слiв, що почув вiн тут на свою адресу.
Пiсля снiданку до нього майже повернулася його звична безтурботнiсть. Дитина Пiвдня, якiй не властива зацикленiсть однiею справою. Те, що колись завдавало болю, вiдгукувалося в серцi достеменно лиш декiлька раз – затим та подiя навiки осiдала в бездоннiй порожнечi минулого.
Втiм, коли за силою звички вiн прийшов до своеi спорожнiлоi установи, котра, як i старовинний санаторiй мiстера Сноркi, вже перейшла в розряд спогадiв, у серцi його запанувала меланхолiя. У залi, у глибокiй тузi посеред розбитих сподiвань господаря, сидiв лиш Гюго – втiлення вiдчаю.
Зазвичай декiлькох слiв Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втiм, цього ранку слова вимерли. Два мiсяцi Гюго перебував на такiй вершинi, про яку вiн ранiше й мрiяти не мiг. Юнак отримував справжне задоволення вiд своеi роботи й вiддавався iй з усiею пристрастю, з’являючись в залi задовго до початку занять i затримуючись там навiть пiсля того, як розходилися всi учнi мiстера Пауелла.
День тягнувся до не надто перспективноi ночi. Амантiс не прийшла, i Джим, зневiрившись, вирiшив, що вона, певно, передумала з ним сьогоднi вечеряти. Може, це й на краще – нiхто не побачить ii в його товариствi. Хоча, подумав вiн понуро, iх i так нiхто б не побачив – всi ж будуть на грандiозних танцях в особняку Харланiв.
Коли сутiнки огорнули зал нестерпною напiвтемрявою, вiн востанне замкнув дверi, зняв табличку «Джеймс Пауелл, М. Д. Н. Гра в костi, кастет i гiтара», i вирушив назад до себе в готель. Побiжно кинувши оком на нерiвний стос рахункiв, вiн усвiдомив, що потрiбно внести суму за мiсяць оренди залу, кiлька розбитих вiкон та нове обладнання, яким навiть не почали користуватися. Джим вiв справи щедрою рукою, i у фiнансовому планi за лiто похвалитися, виявилося, немае чим.
Коли закiнчив справу з рахунками, чоловiк витягнув з коробки фрак та оглянув його, провiвши долонею по атласних лацканах i сатиновiй пiдкладцi. Фрак, принаймнi, у нього залишиться – можливо, колись його запросять на танцi в Тарлтонi, куди якраз вiн його й одягне?
– Ну й добре! – з насмiшкою сказав. – Все одно це була лиш пародiя на академiю! Цим нехлюям далеко до моiх, тих що вдома, – iм як куцому до зайця.
Безтурботно насвистуючи «Дженнi з мiста Мармеладу», Джим нарядився у свiй вечiрнiй костюм i рушив в центр мiста.
– Менi орхiдеi! – сказав вiн продавцю.
З гордiстю оглянув покупку. Вiн знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланiв може лиш тонути в мрiях про цi екзотичнi квiти, котрi мляво опиралися на зелене листя папоротi.
Ретельно вибравши таксi, щоб воно якомога бiльше було схоже на особистий лiмузин, вiн вiдправився в пансiон до Амантiс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожi, i орхiдеi, мов барви призахiдного сонця, розтанули на ii фонi.
– Пропоную вiдправитися в «Казино-готель», – сказав вiн. – якщо ви не обрали iншого мiсця…
За ресторанним столиком вiн глянув на похмурий океан, i його охопила настирлива печаль. Вiкна, аби всерединi не було холодно, були зачиненi, оркестр грав «Калулу» та «Мiсяць над Пiвденним морем», i на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сидiла навпроти, вiн вiдчув себе частиною всюдисущоi романтики. Пара не танцювала – i вiн навiть радiв цьому – танець нагадав би про вiдлуння яскравiшоi, бiльш мерехтливоi подii, яка для них – недосяжна.
Пiсля вечерi вони сiли в таксi й годину каталися по пiщаних дорогах; за рiдкiсними деревами час вiд часу виднiвся океан, на поверхнi якого вiдбивалися зiрки.
– Джиме! Я хочу сказати вам спасибi, – сказала дiвчина, – за все, що ви для мене зробили!
– Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!
– Що плануете робити далi?
– Завтра iду в Тарлтон.
– Дуже шкода, – тихо сказала вона. – Поiдете на своему авто?
– Доведеться. Його треба перегнати на пiвдень, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Нiхто не вкрав його з вашого сараю? – з несподiваною тривогою в голосi запитав вiн.
Дiвчина насилу стримала усмiшку.
– Нi.
– Менi дуже шкода… що так вийшло з вами… – хрипким голосом продовжував вiн. – І ще… Я б сам так хотiв потрапити хоча б на один справжнiй бал! Не треба було вам зi мною вчора залишатися. Може, вони вас через це i не покликали?
– Джиме, – впевнено запропонувала вона, – а нумо сходимо туди, постоiмо на вулицi й послухаемо iхню давню музику! Яка нам рiзниця, що вони подумають, га?
– Але ж вони виходитимуть на вулицю! – заперечив вiн.
– Нi. На вулицi холодно. До того ж хiба можуть тi люди вчинити щось гiрше, анiж вже сталося?
Дiвчина дала адресу водiевi, i через кiлька хвилин таксi зупинилося бiля красивого особняка Медiсон Харлан в громiздкому георгiанському стилi, з вiкон якого на галявину яскравими плямами свiтла вихлюпувалися веселощi. Зсередини долинали смiх, i жалiбнi наспiви фешенебельних духових, i, час вiд часу, – повiльне, загадкове шарудiння безлiчi закружених у танцi нiг.
– Нумо, пiдiйдемо ближче, – в екстатичному трансi прошепотiла Амантiс. – Менi хочеться послухати музику!
Вони пiшли до особняка, намагаючись триматися в тiнi високих дерев.
Джима потроху охоплював трепет – раптово вiн зупинився й схопив Амантiс за руку.
– О це так! – схвильовано прошепотiв вiн. – Ви чуете?
– Що? Сторож йде? – Амантiс злякано озирнулася.
– Це грае «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я iх одного разу чув, i я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!
Вони пiдкрадалися все ближче i ближче – спочатку на горизонтi замайорiли високi укладки «а-ля-помпадур», потiм – акуратно зачесанi чоловiчi голови й високi зачiски, затим i короткi стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного смiху, вже можна було розрiзнити якусь балаканину. На ганку з’явилися двi постатi, швидко надпили зi штофу й одразу пiшли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафiксувався, вiн рухався, не бачачи, як слiпий.
Вони залiзли в якiсь темнi кущi й стали слухати. Пiсня скiнчилася.
З океану подув свiжий бриз, i Джим трохи затремтiв.
Потiм задумливо прошепотiв:
– Менi завжди хотiлося з ними зiграти. Хоч раз в життi! – його голос став байдужим. – Що ж, ходiмо. Думаю, нiчого нам тут робити.
Вiн простягнув iй руку, але замiсть того, щоб ii схопити, вона раптом вилiзла з кущiв i вийшла на свiтло.
– Нумо, Джиме, зайдемо всередину! – несподiвано мовила вона.
– Що?
Дiвчина схопила його за руку; попри те, що вiн позадкував назад, зацiпенiвши з жаху через ii зухвалiсть, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.
– Обережно! – ледве вимовив вiн. – Хтось зараз вийде, i нас помiтять!
– Нi, Джиме! – впевнено вiдповiла вона. – З цього будинку нiхто не вийде – зате двое зараз туди увiйдуть!
– Навiщо? – нiчого не розумiючи, вигукнув вiн, осяяний рiзкими вiдблисками лiхтарiв бiля входу. – Навiщо?
