скачать книгу бесплатно
– Навiщо? – передражнила вона його. – А тому, що цi танцi – на мою честь!
Вiн вирiшив, що вона збожеволiла.
– Ходiмо додому, поки нас нiхто не помiтив! – попросив вiн ii.
Вхiднi дверi розкрилися навстiж, i на ганок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упiзнав мiстера Медiсона Харлана.
Джим сiпнувся, мовби мав намiр щодуху втекти з цього мiсця. Але господар будинку, радо розкривши обiйми, став спускатися по сходах до Амантiс.
– Нарештi, вiтаю! – вигукнув вiн. – Де в бiса вас носило? Кузина Амантiс… – вiн поцiлував ii й з усiею сердечнiстю звернувся до Джима. – А щодо вас, мiстере Пауелле, – продовжив вiн, – аби компенсувати запiзнення, вам слiд пообiцяти, що приеднаетеся до оркестру – хоча б на одну пiсню!
IV
Всюди в Нью-Джерсi було тепло – за винятком тiеi частини штату, що лежить пiд водою й мае значення лиш для риб. Туристи, що проiжджали по довгих дорогах серед зеленавих полiв, зупиняли автомобiлi перед просторим старомодним замiським особняком, дивилися на пофарбованi в червоний колiр гойдалки на галявинi, на широку тiнисту веранду, зiтхали та iхали далi – дещо повернувши кермо в iнший бiк, аби не зачепити чорного, як смола, слугу, що вибiг на дорогу. Цей слуга за допомогою молотка й цвяхiв лагодив старий автомобiль, позаду якого гордо майорiв прапорець iз написом «мiсто Тарлтон, штат Джорджiя».
Дiвчина з жовтавим волоссям та рум’яним личком лежала в гамаку й мала такий вигляд, мовби будь-якоi митi ii мiг здолати сон. Поруч iз нею сидiв джентльмен у надзвичайно тiсному костюмi. Дiвчина разом iз джентльменом вчора приiхали з модного курорту в Саутгемптонi.
– Коли ви з’явилися тут вперше, – говорила вона, – я вирiшила, що бiльше нiколи вас не побачу, тому й придумала iсторiю про цирульника й так далi. Насправдi у вищому свiтi я буваю досить таки часто – з кастетом чи без нього. Цiеi осенi я стаю дебютанткою.
– Так, для мене це хороший урок! – сказав Джим.
– І так сталося, – продовжила Амантiс, кинувши на нього стурбований погляд, – що мене запросили в Саутгемптон в гостi до кузенiв. А коли ви сказали, що поiдете туди, менi захотiлося дiзнатися, що ж ви таке придумали? Ночувала завжди в Харланiв, а кiмнату в пансiонi зняла, щоб ви нi про що не здогадалися. На тому поiздi, на якому я мала приiхати, я не приiхала, тому що треба було приiхати ранiше й попередити всiх знайомих, щоб прикинулися, нiби мене не знають.
Джим звiвся, з розумiнням киваючи головою.
– Гадаю, що нам з Гюго варто виiжджати. Поки не стемнiло, треба дiстатися до Балтимору.
– Це далеко.
– Сьогоднi менi хотiлося б заночувати вже на Пiвднi, – просто вiдповiв вiн.
Вони разом пiшли по дорiжцi, повз iдiотську статую Дiани на галявинi.
– Бачте, – м’яко додала Амантiс, – тут у нас не обов’язково бути багатiем, аби стати членом вищого свiту – так само, як i у вас в Джорджii… – вона раптом замовкла. – Ви ж приiдете наступного року, щоб знову вiдкрити Академiю?
– Нi, мем, не приiду. Цей мiстер Харлан вже сказав менi, що я можу навiть не закриватися, але я сказав йому «нi»!
– А ви… А ви що-небудь заробили?
– Нi, мем, – вiдповiв вiн. – Але вiдсоткiв з моiх грошей якраз вистачить, щоб доiхати додому. Своему капiталу я дав спокiй. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, i за обладнання, i ще музикантам. І, окрiм того, довелося повернути тi грошi, якi учнi заплатили за наступнi уроки.
– Не варто було! – обурено скрикнула Амантiс.
– Вони й не хотiли, але я сказав, що це обов’язково!
Вiн ще вирiшив змовчати про те, що мiстер Харлан намагався пред’явити йому чек.
До автомобiля вони пiдiйшли якраз тодi, коли Гюго забив останнiй цвях. Джим вiдкрив кишеню на дверцятах i дiстав звiдти сулiю без етикетки, в якiй хлюпала каламутна рiдина.
– Хотiв купити вам подарунок, – нiяково промовив вiн, – однак грошi скiнчилися ще до того, як змiг його вибрати, тому вирiшив, що пришлю вам щось з Джорджii.
А це вам невеличкий сувенiр на пам’ять. Вам, звiсно, пити не личить, та, можливо, коли ви вийдете у свiт, вам захочеться показати всiм цим молодикам, що таке справжня пiвденна маiсова горiлка!
Вона взяла пляшку.
– Дякую вам, Джиме.
– Та немае за що! – вiн обернувся до Гюго. – Що ж, нам пора. Вiддай ледi молоток!
– Ох, залиште його собi! – зi сльозами на очах мовила Амантiс. – Прошу вас, пообiцяйте що завiтаете ще!
– Можливо.
На мить вiн звiв погляд на ii волосся кольору пшеницi та блакитнi очi, трохи соннi й оповитi серпанком вiд слiз. Потiм сiв у автомобiль, i як тiльки його нога вперлася в зчеплення, пiвденець рiзко змiнився.
– Кажу вам «до побачення», мем! – випалив вiн з разючою гiднiстю. – На зиму ми вiд’iжджаемо на Пiвдень!
Чоловiк махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бiк Палм-Бiч, Сент-Огастiн, Маямi. Його вiрний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сiв на свое мiсце та почав трястися разом з автомобiлем, який пiддався вiбрацii.
– На зиму, на пiвдень! – повторив Джим, i потiм з нiжнiстю додав: – Ви – найкрасивiша дiвчина на свiтi! Повертайтеся додому, лягайте в гамак i засинайте… Засинайте!
Слова його прозвучали, мов колискова. Вiн вклонився – його уклiн, шанобливий, сповнений гiдностi й глибокий, призначався не тiльки iй, але й всiй американськiй пiвночi…
І от вони, оповитi недоречною хмарою пилу, покотилися дорiжкою. Але не встигли вони доiхати до першого повороту, як Амантiс побачила, що автомобiль зупинився, пасажири вийшли на дорогу, встановили кузов, що з’iхав назад на раму й, не озираючись, знову зайняли своi мiсця. Поворот – i ось вони зникли з поля зору; лише легка сиза курява свiдчила про те, що вони тiльки що були тут.
Даймонд Дiк
Навеснi 1919 року, коли Даяна Дiкi повернулася з Францii, ii батьки думали, що за колишнi грiхи вона розплатилася повнiстю. Рiк дiвчина прослужила в Червоному Хрестi й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловiком поважним i вельми привабливим. Про щось вагомiше годi й було мрiяти; вiд сумнiвного минулого Даяни не залишилося нiчого, окрiм прiзвиська…
Даймонд Дiк! Саме це i м’я припало колись до душi худорлявiй чорноокiй дiвчинцi.
– Я Даймонд Дiк, i всi, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-iншому, – дурноголовi!
– Юнiй панянцi таке iм’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прiзвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?
– Бо до мене треба звертатися Даймонд Дiк, – терпляче пояснювала Даяна. – Хiба не зрозумiло? Хай всi називають мене Даймонд Дiк, коли нi – тодi в мене почнеться iстерика й всi пошкодують.
Скiнчилося тим, що дiвчинка таки домоглася й нападу (справжньоi iстерики, яку лiкувати приiхав невдоволений лiкар, спецiалiст в областi нервових захворювань), i прiзвиська. Закрiпивши за собою останне, Даяна взялася до працi над виразом обличчя, копiюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до заднiх дверей будинкiв. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину переднiх зубiв; голос, що йшов iз цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.
– Мiс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?
– Даяно! Зараз все твоiй матерi розповiм!
– Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?
Мiс Керазерс неспокiйно поправляла чубок. Їй ставало трохи нiяково.
– Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобi хочеться поводитися, як пройдисвiт…
Даянi й справдi хотiлося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарi, сусiди асоцiювали з новим рiзновидом гри в класики, та насправдi цi вправи були початковим вiдпрацюванням «апашслауча»[2 - Апашi – французькi шахраi, грабiжники, хулiгани; кримiнальна субкультура, що виникла у Францii на початку ХХ ст.; Слауч (англ. to slouch) – позицiя при ходьбi чи сидiннi, коли корпус дещо нахилений вперед, а голова – зiгнута.]. Досягнувши в цьому успiху, Даяна почала викрадатися на вулицi Гринвiча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батькiвським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сiпався з боку в бiк, плечi здiйснювали бурхливi рухи – тiльки глянь на неi, i в головi починало паморочитися.
Спочатку такi подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумiлими фразами, якi, на думку дiвчинки, входили до групи кримiнального жаргону, батькам захотiлося плакати. Минуло кiлька рокiв, i Даяна ще бiльше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мiнiатюрну брюнетку з трагiчними очима й низьким воркотливим голосом.
Потiм Америка вступила у вiйну, i Даяна, якiй виповнилося вiсiмнадцять, у складi пiдроздiлу продовольчоi служби вiдпливла до Францii. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до пiдписання миру Даяну, за стiйкiсть перед ворожими гарматами, згадали в наказi про нагородження. Ба бiльше, плiткували про ii заручини з мiстером Чарлi Ебботом iз Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловiком поважним i вельми привабливим», – i ця новина не могла не звеселити ii матiр.
Однак, зустрiчаючи Даяну в Нью-Йорку, мiсiс Дiкi навряд чи була готовою до розгляду таких помiтних змiн. У лiмузинi, що прямував до Гринвiча, вона не зводила з доньки сповненого гiдностi погляду.
– Всi пишаються тобою, Даяно. Будинок потопае у квiтах. Треба ж: тобi всього дев’ятнадцять, а ти стiльки всього побачила й стiльки всього зробила!
З-пiд полiв ефектного шафранового капелюшка очi Даяни стежили за П’ятою авеню, де ряснiли прапори на честь повернення дивiзiй.
– Вiйна закiнчилася, – сказала вона дивним голосом, наче це iй тiльки-но спало на думку.
– Так, – радiсно пiдхопила ii мати, – i ми перемогли. Я нiколи не сумнiвалася, що так i буде.
Вона роздумувала, як краще завести розмову про мiстера Еббота.
– Ти стала бiльш виваженою, – почала мати. – Виглядаеш, мовби вирiшила ступити на стежку дорослого життя.
– Цiеi осенi хочу «вийти у свiт».
– Але ж я думала… – мiсiс Дiкi затнулася й кашлянула. – Ходили чутки, тож я вирiшила…
– Ну ж бо, мамо, продовжуй. Що за чутки?
– Я чула, що ти заручена з молодим Чарльзом Ебботом.
Даяна мовчала, а ii мати нервово кусала губи, а заодно й вуаль. Мовчанка в автомобiлi починала гнiтити. Мiсiс Дiкi завжди полохалася Даяни й тепер почала побоюватися, що зайшла надто далеко.
– Сiм’я Ебботiв з Бостона така хороша, – зважившись, боязко заговорила вона. – Я кiлька разiв зустрiчалася з його матiр’ю, вона розповiдала, який син вiрний…
– Мамо! – холодний, як лiд, голос Даяни перервав ii замрiянi просторiкування. – Вже не знаю, що й вiд кого ти там чула, але я зовсiм не заручена з Чарлi Ебботом. І, будь ласка, бiльше не згадуй при менi цi чутки.
У листопадi, у бальному залi готелю «Рiтц», вiдбувся дебют Даяни. Такий «вступ у доросле життя» повниться незрозумiлою iронiею: у своi дев’ятнадцять Даяна пiрнула в таку реальнiсть, сповнену вiдчайдушностi, жаху й болi, що бундючним вдовам, котрi заселяли цей штучний маленький свiт, навiть не снилася.
Але Даяна була молода, а штучний маленький свiт вабив ароматом орхiдей, приемним, веселим снобiзмом й оркестрами, якi творили з життевих печалей i роздумiв новi мелодii. Всю нiч саксофони всiма ладами грали «Бiл-стрiт блюз», а п’ять сотень пар золотих i срiблястих бальних туфельок ганяли по паркету глянсовий пил. Блаженна година чаювання завжди обирала кiмнатки, в яких цi поважнi, солодкi пульсацii тривали вiчнiсть, а тим часом врiзнобiч кружляли свiжi обличчя, нагадуючи рожевi пелюстки, зрушенi з паркету подихом печальних труб.
Сезон поспiшав, не вiдставала вiд нього в цьому сутiнковому Всесвiтi й Даяна, за день встигаючи сходити на тисячi побачень з тисячею чоловiкiв, засинаючи разом зi свiтанковою зорею – вечiрня сукня валялася на пiдлозi бiля лiжка, коштовнi камiнцi й шифон спочивали разом зi в’ялими орхiдеями.
Рiк поступово перейшов у лiто. Нью-Йорк пiддався модi на шелихвiсток, спiдницi стали коротшими, сумнi оркестри виконували новi мелодii. На якийсь час краса Даяни скорилася цьому новому захопленню, як ранiше увiбрала в себе пiдвищений нервовий тонус вiйськових рокiв; втiм, важко було не помiтити, що Даянi не до вподоби залицяння, що попри ii популярнiсть, нiхто не асоцiюе ii iм’я з якимось чоловiчим прiзвиськом. «Випадкiв» було чимало, та коли симпатiя переростала в кохання, дiвчина поспiшала розлучитися з шанувальником раз i назавжди.
Наступний рiк вилився в довгi ночi танцiв та курортнi поiздки на Пiвдень. Легковажнiсть випарувалася й забулася; спiдницi стрiмко опустилися до землi, саксофони заспiвали новi композицii для свiжого дiвочого квiту. Бiльшiсть з тих, хто почав виiжджати разом iз Даяною, вже вийшла замiж, iншi навiть народили дiтей. Але Даяна серед мiнливого свiту продовжувала танцювати пiд новi ритми.
На третiй рiк, вдивляючись в ii свiже, гоже личко, люди не вiрили, що вона була на вiйнi. Молоде поколiння вже спiввiдносило цю подiю з туманним минулим, з предковiчними днями, що жахали iх старших братiв та сестер. І Даяна вiдчувала, що з останнiм вiдлунням вiйни вiдiмре i ii юнiсть. Тепер ii майже не називали Даймондом Дiком. Коли ж це якось i траплялося, то ii погляд ставав дивним й розгубленим, мовби свiдомiсть ii не могла стулити докупи два уламки розбитого навпiл життя.
Минуло п’ять рокiв, у Бостонi розорилася одна маклерська фiрма, i з Парижа повернувся додому герой вiйни Чарлi Еббот – закоренiлий пияк, мов рак на мiлинi.
Вперше Даяна побачила його в ресторанi «Мон-Мiель»: той сидiв за бiчним столиком iз пухкою, невибагливою на вигляд блондинкою з середнього класу. Поспiшно кинувши вибачення своему супутнику, Даяна попрямувала до нього. Чарлi глянув на неi, i в Даяни раптом пiдкосилися ноги: вiн змарнiв i скидався на тiнь, а його великi й темнi, як i в Даяни, очi палали вогнем.
– Як, Чарлi…
Чарлi, похитуючись, встав, i вони потиснули один одному руки. Вiн буркотливо представив свою компаньйонку, та дiвиця за столиком виразила свое невдоволення, змiрявши Даяну крижаними кристаликами блакитних очей.
– Як, Чарлi… – повторила Даяна, – ти, виявляеться, повернувся.
– Повернувся назавжди.
– Менi потрiбно з тобою побачитися, Чарлi. Побачитися… якомога швидше. Не хочеш з’iздити завтра за мiсто?
– Завтра? – Чарлi кинув на бiляву дiвчину винуватий погляд. – У мене призначена зустрiч. Завтра – не знаю. Може, якось цього тижня…
– Скасуй свою зустрiч.
Приятелька Чарлi тарабанила пальцями по скатертинi, а ii очi нервово бiгали по залу. Зачувши цю фразу, вона рiзко звернула погляд назад до столика.
– Чарлi! – багатозначно хмурячись, гримнула дiвиця.
– Так, знаю, – вiдгукнувся вiн веселим тоном i повернувся до Дайани. – Завтра я не можу. У мене призначена зустрiч.
– Менi просто необхiдно побачитися з тобою завтра, – безжально наполягала Даяна. – Досить витрiщатися на мене, як iдiот. Обiцяй, що будеш завтра в Гринвiчi.
– У чому рiч? – заскреготiла молодиця. – Чому вам не сидиться за власним столиком? Хильнули зайвого?
– Елейн, Елейн, – дорiкнув iй Чарлi.
– Я зустрiну тебе в Гринвiчi з шестигодинним потягом, – холоднокровно продовжувала Даяна. – Якщо не зможеш позбутися цiеi… цiеi особи, – вона вказала на дiвчину недбалим помахом руки, – направ ii в кiно.
Скрикнувши щось незрозумiле, дiвчина звелася на ноги; здавалося, сцени не уникнути. Але Даяна, кивнувши Чарлi, вiдвернулася, махнула своему супутнику в iншому кiнцi зали та вийшла за порiг.
– Не подобаеться вона менi, – заявила сварливим тоном дiвчина, коли Даяна покинула ресторан. – Хто вона взагалi така? Одна з твоiх колишнiх?
– Це правда, – насупився Чарлi. – Моя колишня. І – едина.
– О, i ви з пелюшок знайомi.
– Нi, – Чарлi похитав головою. – Вперше зустрiлися на вiйнi, вона працювала в iдальнi.
– Вона? – Елейн здивовано пiдняла брови. – Не схоже, щоб вона…
– О, iй вже не дев’ятнадцять… iй майже двадцять п’ять, – Чарлi розсмiявся. – Я зустрiв ii одного разу бiля польового складу поблизу Суассона; вона сидiла на ящику, а навколо кишiло стiльки лейтенантiв, що вистачило б на цiлий полк. А через три тижнi ми вже заручилися!
– А що потiм? – рiзким голосом запитала Елейн.
– Звичайна iсторiя, – Чарлi вимовив це не без гiркоти. – Вона розiрвала заручини. Тiльки одного не зрозумiю: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своеi ескадрильi. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, вiд того все й поiхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такi барвистi: через кiлька годин мiй лiтак впав, i те, що вiдбувалося до того, так i вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цiкавитися навколишнiм свiтом, виявилося, що все тепер iнше. Спочатку я мiзкував, що винен в цьому iнший чоловiк.
– Вона розiрвала заручини?
– Так. Поки я одужував, вона днями просиджувала бiля мого лiжка i якось дивно дивилася на мене. Я не витримав i попрохав люстерко: думав, що замiсть обличчя – шматки. Але з ним все було добре. Якось вона заплакала. І сказала, що постiйно думае про нас, що сумнiваеться в заручинах, i так далi. Мовби натякала, що до того, як ми попрощалися й впав лiтак, мiж нами трапилася сварка. Але я все ще почувався слабо, тому в балачках тих не бачив сенсу, тiльки якщо в цю пригоду не втрутився ще хтось. Вона говорила, що нiбито ми обое прагнемо волi, а ще так зиркала, мов чекала пояснення чи вибачення, а я не вiдав – що ж такого вчинив. Пам’ятаю, зарився я тодi в подушки та побажав не бачити бiльше бiлого свiту. А через два мiсяцi я почув, що вона вiдпливла на батькiвщину.
