скачать книгу бесплатно
У будь-якому разi, ми будемо надзвичайно радi Вашому виступу та й Ваш прихiд для нас – як честь.
Щиро Ваш,
Ентонi Рорбек,
Секр. Лiги громадського поступу».
– Що дало менi життя? – вголос промовив Джон Джексон, пiднiмаючи голову.
Снiдати йому перехотiлося, i тому вiн взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пiв години полежати перед вiд’iздом у дiловий центр мiста. Вiн чинив так щоранку вже десять рокiв – вiдтодi, як однiеi похмуроi ночi вiд нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвiлля. Свiжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут вiдпочивати та спостерiгати крiзь просвiт у зеленiй огорожi з витких рослин, як його вулицею – найширшою, тiнистою, найкрасивiшою в мiстi, – пливуть автомобiлi.
– Що дало менi життя? – повторив вiн, сiдаючи в скрипуче плетене крiсло; позаяк трохи подумав i прошепотiв: – Нiчого.
Сказане слово налякало його. За всi своi сорок п’ять рокiв вiн жодного разу подiбного не говорив. Найбiльшi трагедii життя його не зневiрювали, а просто навiювали тугу. Але зараз, спостерiгаючи, як теплий, привiтний дощик струмуе з карнизiв на знайому галявину, вiн зрозумiв, що життя остаточно вiдняло в нього все щастя та всi iлюзii.
Вiн усвiдомив це, зиркнувши на зiм’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надii, пов’язанiй з единим сином. Те, про що йшлося в листi, йому говорили й ранiше численними натяками й вказiвками: його син – слабкий i пожадливий; навiть ввiчливий тон вiдправника цього не пом’якшував. Лист прийшов вiд декана коледжу в Нью-Гейвенi, чоловiка, який висловився точно та ясно:
«Шановний мiстере Джексон, з безмежним жалем змушений повiдомити, що Ваш син, Еллерi Хемiл Джексон, призначений до вiдрахування з нашого унiверситету. Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс – боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязнi стосовно Вас. Тепер розумiю, що це було помилкою, i з мого боку замовчування того, що таким тут не мiсце, було б некомпетентним. На балу другокурсникiв вiн поводився так, що кiльком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери.
Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дiйснiсть. Я розпорядився, щоб пiслязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен.
Щиро Ваш,
Остiн Шеммерхорн,
декан коледжу».
Джон Джексон навiть не уявляв що ж такого ганебного мiг зробити його син. Без зайвих питань, вiн знав, що слова декана правдивi. Вже й тут, у цьому мiстi, е будинки, куди його синовi ступати заборонено! Якийсь час огрiхи Еллерi прощали заради його батька, а вдома взагалi на них дивилися крiзь пальцi: Джон Джексон належав до рiдкiсного типу людей, здатних прощати своiх нащадкiв. Але батьковi набридло. Сидячи пiд тихими краплями квiтневого дощу на верандi цього ранку, чоловiк вiдчув, що щось у його серцi обiрвалося.
– Що дало менi життя? – Джон Джексон з тихим, втомленим вiдчаем похитав головою. – Нiчого!
Вiн взяв i перечитав другий лист, вiд Лiги суспiльного поступу, i все його тiло пройняв безпорадний, здивований смiх. У середу, саме тодi, коли його уiдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матерi, вiн, Джон Джексон, зiйде на трибуну в дiловiй частинi мiста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радiсть. «Учасники асоцiацii, – iхнi лиця – бадьорi, оптимiстичнi, зацiкавленi поглядають на нього знизу, мов мiсяцевi серпи – менi запропонували розповiсти кiлькома словами, що менi дало життя…»
Слухачiв збереться чимало, бо кмiтливий молодий секретар пiдiбрав тему з ноткою iнтимностi: Джон Джексон, успiшний, обдарований, популярний, – що вiн зумiв знайти для себе в сумбурному достатку життевих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподiваючись на те, що вiн розкрие якусь таемну формулу, яка допоможе iм стати такими ж популярними, успiшними й щасливими, як вiн сам. Вони вiрять у правила; вся молодь у цьому мiстi вiрить у твердо встановленi правила, i багато хто з них вирiзуе купони, вiдсилае iх i отримуе брошурки, автори яких обiцяють iм бажанi багатства i добробут.
«Учасники асоцiацii, перш за все дозвольте сказати, що життя мiстить у собi стiльки цiнного, що, коли не можемо вiднайти цю цiннiсть, – виннi ми, а не життя».
Дзвiн порожнiх, банальних слiв спiвзвучний з мелодiею безконечного дощу не припинявся, та Джон Джексон вже розумiв, що не виголосить цю промову, та й навряд чи виступить ще раз. Вiн надто довго спав й снував сни, та тепер нарештi прокинувся.
– Навiщо спiвати оди свiту, який такий до мене жорстокий? – прошепотiв вiн дощу. – Краще вже покинути цей будинок, це мiсто й пошукати щастя, яким я насолоджувався в юностi, в iншому мiстi.
Кивнувши, вiн розiрвав обидва листи на дрiбнi клаптики й впустив iх на стiл. Тихо погойдуючись, неспiшно насолоджуючись сигарою, з якоi вилися блакитнi кiльця диму, вiн просидiв тут ще пiв години.
II
В офiсi до Джона Джексона пiдiйшов зi своею традицiйною ранковою посмiшкою мiстер Фавлер, головний клерк.
– Добре виглядаете, мiстере Джексон. Коли б не дощило, день був би прекрасним.
– Авжеж, – бадьоро погодився Джон Джексон. – Але через годинку хмари розiйдуться. У приймальнi е хтось?
– Ледi, мiсiс Ролстон.
Мiстер Фавлер здiйняв сивi брови з комiчним трагiзмом.
– Передайте, що я не зможу ii прийняти, – дещо здивував клерка мiстер Джексон. – І пiдготуйте побiжний звiт, про те, скiльки за останнi двадцять рокiв я витратив грошей завдяки ii посередництву.
– О… гаразд, сер.
Мiстер Фавлер завжди переконував Джона Джексона уважнiше ставитися до своiх рiзноманiтних пожертв, але тепер, пiсля двох десяткiв роботи, все ж трохи стривожився.
Коли список уклали – для цього знадобилася година на клопiтке порпання в запилюжених гросбухах та корiнцях чекiв – Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав.
– У цiеi жiнки грошей бiльше, нiж у вас, – бурчав Фавлер за його плечима. – Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зi свого гаманця вона не вiддала нi цента, все тiльки в iнших випрошуе.
Джон Джексон не вiдповiдав. У головi в нього крутилася думка про те, що мiсiс Ролстон однiею з перших у мiстi заборонила Еллерi Джексону вхiд у свiй будинок. Вона, звiсно, мала цiлковите право, та все ж, якби Еллерi в своему шiстнадцятирiчному вiцi зацiкавився якоюсь милою панянкою…
– Завiтав Томас Джей Макдауелл. Бажаете його прийняти? Я повiдомив, що не знаю, чи ви на мiсцi: у вас, як на мене, мiстере Джексоне, сьогоднi втомлений вигляд.
– Я прийму його, – перервав клерка Джон Джексон.
Силует Фавлера вiддалявся, i Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховуе ця людина пiд своею розпливчастою добродушнiстю? Кiлька разiв, без вiдома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби пiдлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тодi Джон Джексон тiльки всмiхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в головi.
– Ну звiсно, вiн вважае мене за дурня, – пробурмотiв задумано Джон Джексон, – вiд нього ж давно немае нiякого пуття, а я його не звiльняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять.
Томас Джей Макдауелл – великий, розмашистий суб’ект iз масивними, бiлими руками – мов вихор влетiв у кiмнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогiв, вiн розпочинався б iз Тома Макдауелла. Протягом двох десяткiв рокiв цi двое незмiнно розходилися з усiх питань дiяльностi мунiципалiтету, а в 1908 роцi ледь не влаштували публiчну бiйку, оскiльки Джексон зiзнався газетярам, що Макдауелл – найгiрший з полiтикiв за всю iсторiю мiста – а це знав кожен. Зараз все забулося; вiд колишньоi ворожнечi залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковiй зустрiчi.
– Вiтаю, мiстере Джексоне, – з показовою сердечнiстю розпочав Макдауелл. – Нам треба ваша допомога та вашi грошi.
– З якоi нагоди?
– Завтра вранцi в «Орлi» вам покажуть план нового залiзничного вузла. Єдиною перешкодою може стати мiсце розташування. Нам потрiбна ваша земля.
– Що?
– Залiзниця повинна зайняти двадцять акрiв по цей бiк рiчки, там, де стоiть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копiйки – буде вокзал, якщо нi – то коту пiд хвiст.
Джексон кивнув.
– Зрозумiло.
– І скiльки ви вiзьмете? – лагiдно запитав Макдауелл.
– Анiтрохи.
Вiдвiдувач здивовано роззявив рота.
– Тобто це подарунок?
Джон Джексон звiвся.
– Я втомився бути мiсцевим цапом-вiдбувайлом, – рiвним голосом вимовив вiн. – Ви викинули на вiтер единий справедливий, для всiх задовiльний план, бо вiн втручався у вашi таемнi iнтереси. Перед вами постала стiна, i ви вирiшили знайти вихiд моiм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцiнь вiддати мiсту свою кращу власнiсть – i все це через «помилку», якоi ви припустилися минулого року.
– Але минулий рiк позаду, – запротестував Макдауелл. – Те, що трапилося, не змiнити. Мiсту потрiбен вокзал i… – в його голосi з’явився легкий вiдтiнок iронii, – тому, як i годиться, я звертаюся до провiдного громадянина, розраховуючи на загальновiдомий дух вiдповiдальностi перед суспiльством.
– Покиньте мiй офiс, Макдауелле, – промовив раптом Джон Джексон. – Я втомився.
Макдауелл пильно в нього вдивився.
– Яка муха вас сьогоднi вкусила?
Джексон закрив очi.
– Я не хочу сперечатися, – трохи помовчавши, сказав вiн.
Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах i встав.
– Не чекав вiд вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали.
– Прощайте.
Упевнившись, на свiй подив, що Джон Джексон налаштований серйозно, Макдауелл ступив до дверей.
– Ну-ну! – здоровенне тiло обернулося i, мовби неслухняного хлопчика, насварило колегу пальцем. – Ну хто б мiг подумати?
Коли вiн пiшов, Джексон дзвiнком викликав клерка.
– Я iду, – повiдомив вiн недбало. – Мене не буде, може, тиждень, а може, i довше. Будь ласка, скасуйте всi призначенi зустрiчi, розплатiться з моiми домашнiми слугами та закрийте будинок.
Мiстер Фавлер не повiрив своiм вухам.
– Закрити будинок?
Джексон кивнув.
– Але як же так… чому? – не стримав здивування Фавлер.
Джексон виглянув у високе вiкно на сiре, наскрiзь промочене косим дощем маленьке мiсто – його мiсто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту – завдяки йому; i Дитячий парк, i бiлi будiвлi, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер.
– Не знаю, – вiдповiв вiн, – але менi здаеться, я повинен вiдчути подих весни.
Коли Фавлер пiшов, Джексон натягнув капелюха й пальто i, щоб уникнути зустрiчi з вiдвiдувачами, прослизнув до лiфта через Богом забуте примiщення архiву. Проте в архiвi хтось був i навiть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика рокiв дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевiй картотечнiй шафцi своi iнiцiали.
– Вiтаю! – вигукнув Джон Джексон. Вiн мав звичку говорити з дiтьми зацiкавлено, тоном рiвного. – Я не знав, що сьогоднi вранцi цей кабiнет зайнятий.
Хлопчик дивився на нього.
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер, – оголосив вiн.
– Що?
– Мене звуть Джон Джексон Фавлер.
– А, ну так. Ти… ти син мiстера Фавлера?
– Так, вiн мiй тато.
– Зрозумiло, – Джон Джексон трохи примружився. – Ну що ж, доброго тобi ранку.
Коли виходив, на думку спало цинiчне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось i втiшало Джексона в його нещастi, так це те, що його власний син зветься iнакше.
Незабаром вiн уже писав на жовтому бланку телеграфноi контори, розташованоi поверхом нижче:
«ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.
ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ – ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ГРАТИ.
ДЖОН ДЖЕКСОН».
– Це… це досить довге повiдомлення, сер, – здивувався телеграфний службовець. – Бажаете так його й вiдправити?
– Саме так, – кивнув Джон Джексон.
III
Того ранку вiн iхав i iхав, поки позаду не залишилося сiм десяткiв миль; тепер на вiкнах вагона вiд крапель дощу утворилися накресленi на запилюженому склi стежинки, а мiсцевiсть за вiкном зазеленiла, вбравшись в яскравi шати весни. Коли сонце на заходi помiтно почервонiло, вiн вийшов з поiзда в забутому богом мiстечку пiд назвою Флоренс, як раз по той бiк кордону з сусiднiм штатом. У цьому мiстi Джон Джексон народився; останнi двадцять рокiв вiн тут не бував.
Водiй таксi (Джексон впiзнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлiнга, але змовчав) вiдвiз його в обшарпаний готель, де вiн, на радiсть i подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому лiжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль.
Вечiр видався теплим, погожим. Срiбний серп мiсяця, що вже виднiв на сходi, обiцяв ясну нiч. Джон Джексон пройшовся по соннiй Головнiй вулицi, де все – лавки, кiннi прив’язi, поiлки для коней – викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що вiн знав iх iз дитинства й бачив у них щось бiльше, нiж просто неживi предмети. Проходячи повз чергову крамничку, вiн розгледiв за склом знайоме обличчя й завагався, але передумав, рушив далi та за найближчим рогом звернув. Шлях роздiляли рiдкi купки застарiлих будинкiв, деякi були пофарбованi у хворобливий блiдо-блакитний колiр; всi ж вони примостилися в глибинi великих, зарослих чагарником садових дiлянках.
Цiею дорiжкою вiн крокував пiвмилi – пiвмилi залитi сонцем; тепер пiвмилi зiщулилися до вузького зеленавого коридорчика, в якому жили спогади. Тут, наприклад, йому на все життя позначив стегно своею залiзною пiдковою безтурботний мул. У цьому котеджi жили двi милi старi дiви, якi щочетверга пригощали коричневим печивом з родзинками самого Джексона та його молодшого брата – брата, який помер ще дитиною.
Наблизившись до мети свого паломництва, Джексон почав дихати частiше: назустрiч йому немовби вибiг будинок, де вiн народився. Це була руiна, вицвiла вiд сонця й негоди, i ховалася вона далеко вiд дороги, у самiй глибинi дiлянки.
Одного погляду вистачило, щоб зрозумiти, що тут нiхто не живе. Уцiлiлi вiконницi щiльно зачинили, з плутанини витких рослин рвався единим акордом пронизливий хор сотнi птахiв. Джон Джексон звернув iз дороги й нерiвними кроками, потопаючи по колiно в нестриженiй травi, перетнув двiр. Дихання в нього перехопило. Вiн зупинився й сiв на камiнь, накритий привiтною тiнню.
Це був його будинок, бiльше таких не було; у цих скромних стiнах вiн бував неймовiрно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмiнною супутницею для нього в дорослому життi. Тут вiн вiднайшов таемницю тих кiлькох простих правил порядностi, про якi часто говорять, але якi рiдко наслiдують, таемницю, яка в суетi конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; вiн пiзнав усi негаразди, що випадають на долю бiднякiв, але не робив нiчого, у чому довелося б покаятися.
Утiм, сюди його привiв iнший спогад – бiльш настирливий нiж iншi, особливо нестерпно зростав вiн зараз через критичну ситуацiю. На цьому подвiр’i, на старому ганку, у кожнiй зеленiй кронi над головою йому все ще бачилися вiдблиски золотого волосся i яскравих дитячих очей його першого кохання – дiвчинки, яка жила в давно вже покинутому будинку, що стояв навпроти. Якщо тут було щось живе, то це ii дух.
Раптом вiн встав i, продираючись через кущi, рушив зарослою дорiжкою до будинку. З трави, мало не з-пiд нiг, з шумом злетiв чорний дрiзд, i Джексон здригнувся.
Коли вiн вiдкривав дверi, мостини веранди пiд ним загрозливо прогнулися. У хатинi не чулося нi звуку, лише повiльна, мiрна пульсацiя тишi, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово – невiдворотне, мов дихання, i Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку.
– Елiс, – крикнув вiн; i ще голоснiше: – Елiс!
У кiмнатi лiворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камiнь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява.
– Елiс, – покликав вiн невпевнено.
