скачать книгу бесплатно
Елейн тривожно схилилася до нього:
– Не iдь до неi за мiсто, Чарлi. Благаю, не iдь. Вона хоче тебе повернути. На обличчi так i написано.
Чарлi хитнув головою й розсмiявся.
– Хоче, хоче, – не вгамовувалася Елейн. – Я бачу. Вона менi вiдразу не сподобалася. Випустила колись тебе з рук, а тепер хоче назад. По очах бачу. Послухай мене, залишайся зi мною в Нью-Йорку.
– Нi, – не погодився Чарлi. – Я поiду туди та побачуся з нею. Як-не-як, Даймонд Дiк – моя колишня дiвчина.
Вечорiло. Даяна, облита золотим свiтлом, стояла на платформi. Проти ii бездоганноi свiжостi Чарлi Еббот скидався на пом’яту, стару ганчiрку. Було йому всього лиш двадцять дев’ять, але чотири роки розсiяного життя залишили чимало зморшок навколо його красивих темних очей. Навiть його хода здавалася втомленою, а не витонченою й спортивною, як ранiше. Вiн переставляв ноги заради того, щоб просто перемiщатися; iнших цiлей не було.
– Чарлi! – вигукнула Даяна. – Де твоя валiза?
– Я ж до вас тiльки на обiд, на нiч залишитися не зможу.
Даяна помiтила, що вiн тверезий, але вигляд безжально вказував на те, що потрiбно похмелитися. Взявши Чарлi за руку, вона вiдвела його до двомiсного автомобiля з червоними колесами, припаркованого неподалiк.
– Залазь i сiдай, – скомандувала вона. – Здаеться, що зараз звалишся з нiг.
– Та я ще нiколи не почувався так добре, як сьогоднi.
Даяна криво всмiхнулася.
– Навiщо тобi сьогоднi повертатися?
– Обiцяв… сьогоднi в мене назначена зустрiч, ти ж знаеш…
– Ой, та почекае вона! – фиркнула Даяна. – Виглядае так, мовби не надто зайнята справами. Хто вона взагалi така?
– Я щось не розумiю, чому це тебе взагалi цiкавить, Даймонд Дiк?
Почувши звичне прiзвисько, вона спалахнула:
– Мене цiкавить все, що стосуеться тебе. Хто вона, та дiвиця?
– Елейн Рассел. Працюе десь… у кiно.
– Виглядае благенько, – промовила Даяна задумливо. – Я постiйно про неi згадувала. У тебе теж вигляд не кращий. Що ти з собою робиш: чекаеш, поки почнеться нова вiйна?
Вони завернули в пiд’iзну алею великого, безладно спланованого будинку на набережнiй. На галявинi встановлювали брезентовий навiс для танцiв.
– Дивися! – Даяна вказала на юнака в бриджах, що стояв на бiчнiй верандi. – Це мiй брат Брек. Ви не знайомi. Вiн приiхав iз Нью-Гейвена на великоднi канiкули. Сьогоднi в нього танцювальна вечiрка.
Зi сходинок веранди iм назустрiч зiйшов вродливий юнак рокiв вiсiмнадцяти.
– Вiн вважае, що ти найвизначнiша людина на планетi, – прошепотiла Даяна. – Прикинься, що ти славний зi всiх найславнiших.
Коли обох знайомили, трималися вони нiяково.
– Лiтали нещодавно? – швидко вирвалося в Брека.
– Кiлька рокiв вже не лiтав, – зiзнався Чарлi.
– Пiд час вiйни я ще малим був, – поскаржився Брек, – але цього лiта спробую отримати льотну лiцензiю. Це едине, заради чого варто жити… маю на увазi польоти.
– Ну так, мабуть, – Чарлi трохи розгубився. – Я чув, що на сьогоднi ви запланували вечiрку?
Брек недбало махнув рукою.
– А, просто збереться цiла купа сусiдiв. Для вас ця вечiрка здасться жахливо нудною – пiсля того, що ви побачили.
Чарлi безпорадно повернувся до Даяни.
– Ходiмо, – засмiялася вона. – Ходiмо в будинок.
Мiсiс Дiкi зустрiла iх в холi й остудила його дещо напруженим поглядом, який беззастережно виходив за рамки пристойностi. Всi в будинку поводилися з ним шанобливо, i, чого б не торкалася бесiда, у нiй так чи iнак з’являлася тема вiйни.
– Чим ви тепер займаетеся? – запитав мiстер Дiкi. – Перейняли бiзнес вiд батька?
– Вiд бiзнесу нiчого не залишилося, – вiдповiв Чарлi вiдверто. – Я так, сам по собi.
Мiстер Дiкi трохи подумав.
– Якщо у вас немае якихось планiв, ви могли б цього тижня зайти до мене в офiс. Маю для вас невеличку пропозицiю, либонь, вас ще й зацiкавить.
На саму згадку про те, що все те, може, влаштувала Даяна, йому стало прикро. Милостиня йому не потрiбна. Вiн не калiка, а вiйна вже п’ять рокiв як закiнчилася. І всi подiбнi розмови припинилися теж.
Пiсля танцiв обiцяли вечерю, i перший поверх вщент заставили столами, тож Чарлi з Даяною, а також мiстером та мiсiс Дiкi роздiлили трапезу нагорi, у бiблiотецi. Атмосфера пiд час споживання iжi була незатишною, говорив переважно мiстер Дiкi, а Даяна нервовими жартами заповнювала паузи. Коли обiд закiнчився й вони з Даяною випливли на оточену сутiнками веранду, Чарлi вiдчув полегшення.
– Чарлi… – Даяна потягнулася до нього й обережно торкнула за рукав. – Не повертайся сьогоднi в Нью-Йорк. Побудь зi мною кiлька днiв. Менi потрiбно з тобою поговорити, а сьогоднi, через вечiрку, я не можу налаштуватися на розмову.
– Я приiду знову… цього тижня, – вiдсторонено вiдповiв вiн.
– Але чому б тобi не залишитися?
– Я обiцяв повернутися об одинадцятiй.
– Об одинадцятiй? – Даяна подивилася на нього з докором. – Виходить, що ти повинен доповiдати тiй дiвицi про те, як i з ким проводиш вечори?
– Вона менi подобаеться! – обурився вiн. – Я не дитина, Даймонд Дiк, i менi здаеться, ти занадто багато собi дозволяеш. Я думав, ти остаточно перестала цiкавитися моiм життям ще п’ять рокiв тому.
– Ти не залишишся?
– Нi.
– Добре… тодi в нашому розпорядженнi всього одна година. Пiшли звiдси, посидимо на парапетi бiля затоки.
Разом вони ступили в глибокi сутiнки, наповненi густим запахом солi й троянд.
– Пам’ятаеш, коли ми востанне ходили кудись разом? – шепнула Даяна.
– Ну… нi. Не пригадую. Коли це було?
– Немае значення, якщо ти забув.
На набережнiй Даяна опустилася на низенький парапет, що тягнувся вздовж берега.
– Весна, Чарлi.
– Знову.
– Нi, просто весна. «Знову» шепоче про старiсть, – Даяна завагалася. – Чарлi…
– Так, Даймонд Дiк.
– Я всi цi п’ять рокiв чекала нагоди з тобою поговорити.
Краем ока вона помiтила, що Чарлi хмуриться, i змiнила тон.
– Де ти збираешся працювати, Чарлi?
– Не знаю. У мене залишилося трохи грошей, так що якийсь час протягну без роботи. Не думаю, що я до чогось придатний.
– Ти хочеш сказати, едина робота, до якоi ти цiлком придатний, це вiйськова справа.
– Так, – злегка зацiкавившись, Чарлi повернувся до Даяни. – Вiйна для мене все. Це здасться дивним, але про тi днi я згадую як про найщасливiшi у своему життi.
– Розумiю, про що ти, – повагом промовила Даяна. – Таких безпощадних переживань i драматичних подiй у життi нашого поколiння бiльш не буде.
Вони ненадовго замовкли. Коли Чарлi знову заговорив, його голос дещо тремтiв.
– За час вiйни я дещо втратив – втратив частинку себе, яку, навiть якщо захочу, вже не повернути. У певному сенсi це була моя вiйна, а не можна ж ненавидiти те, що тобi належало, – раптом вiн повернувся до Даяни. – Даймонд Дiк, нумо, зiзнайся: ми ж кохали одне одного, i менi здаеться… зараз цей спектакль розiгрувати безглуздо.
Вона судомно зiтхнула.
Так, – слабким голосом погодилася Даймонд Дiк, – зiзнаюся.
– Я зрозумiв твоi намiри, i не сумнiваюся, що все не зозла. Але життя не почнеться спочатку тiльки тому, що якогось весняного вечора перекинешся кiлькома фразами з давньою любов’ю.
– Це зозла.
Чарлi кинув пильний погляд на Даяну.
– Брехня, Даймонд Дiк. Хоч… навiть, коли б ти й кохала мене, вже нiчого немае значення. Я вже не та людина, що була п’ять рокiв тому – хiба ти не бачиш? І зараз, всi ночi, осяянi мiсячним сяйвом, я промiняв би на випивку. Здаеться, я бiльше навiть не здатен кохати таку дiвчину, як ти.
Даяна кивнула.
– Зрозумiло.
– Чому ти не вийшла за мене п’ять рокiв тому, Даймонд Дiк?
– Не знаю, – вiдповiла вона, трохи помовчавши. – Я схибила.
– Схибила! – ображено повторив вiн. – Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парi чи рулетка.
– Нi, це не були iгри.
Хвилину тривала тиша – потiм Даяна обернулася до Чарлi. Очi ii блищали.
– Не поцiлуеш мене, Чарлi? – запитала вона прямо.
Вiн вiдсахнувся.
– Це що, так важко? Ранiше я нiколи не просила чоловiка мене поцiлувати.
Чарлi скрикнув i зiскочив з парапету.
– Я – в мiсто, – промимрив вiн.
– Гаразд, коли тобi вже так огидне мое товариство.
– Даяно, – Чарлi пiдiйшов ближче, обiйняв ii колiна й заглянув в очi. – Ти ж знаеш, якщо я тебе поцiлую, менi доведеться залишитися. Я боюся тебе – боюся твоеi доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І пiсля твого поцiлунку я не зможу повернутися… до iншоi дiвчини.
– Прощай, – раптом кинула вона.
Чарлi завагався, потiм безпорадно запротестував:
– Ти ставиш мене в незручне становище.
– Прощай.
– Послухай, Даяно…
– Будь ласка, йди.
Вiн повернувся й швидко пiшов до будинку.
Даяна сидiла нерухомо, вечiрнiй бриз грайливо куйовдив ii шифонову сукню. Мiсяць вже зiйшов вище, а затокою плив трикутник срiблястоi луски, нiжно здригаючись пiд жорсткий металевий бренькiт банджо на галявинi.
Нарештi люба самота – нарештi. Не залишилося навiть примари, супровiдника на шляху крiзь роки. Можна скiльки душi завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга. Тонке срiбло зiрок по всьому небу за мить потьмянiло.
Даяна просидiла майже годину, розглядаючи iскри свiтла на тому березi. Але ось по ii шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вiтерець, i вона зiскочила з парапету, обережно приземлившись на свiтлу гальку узбережжя.
– Даяно!
До неi наближався Брек, схвильований i розчервонiлий пiсля вечiрки.
– Даяно! Я хотiв тебе познайомити зi своiм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал.
