скачать книгу бесплатно
– Хвилинку, – втрутився Сайрус Джирард. – Годi влаштовувати словесний поединок. Зустрiнемося в моему офiсi через два тижнi – першого серпня, вранцi, о пiв на одинадцяту, i з’ясуемо, що у вас вийшло, – вiн повернувся до Рiпа Джонса. – У вас, напевно, теж е план?
– Нi, сер, – розгублено зiзнався Джонс, – намагатимуся щось вигадати.
Рiп Джонс розмiрковував весь вечiр, але нiчого натхненного так i не придумав. Опiвночi вiн встав, знайшов олiвець i почав записувати те, як проводив вiльний час на святах, вiдпустках й канiкулах. Але все здавалося йому безглуздим й нудним, i до п’ятоi, поки не заснув, хоч намагався, та не змiг подолати страх перед порожнiми, безкорисливими годинами.
Наступного ранку, коли Лола Джирард виiжджала заднiм ходом з гаража, вона побачила, що до неi поспiшае через галявину Рiп Джонс.
– Пiдвезти в мiсто, Рiп? – запитала вона весело.
– Так, коли можна.
– Бачу, ти не поспiшаеш? Батько й iншi виiхали дев’ятигодинним потягом.
Джонс коротко пояснив, що вони трое тимчасово втратили роботу й офiс сьогоднi iх не приймае.
– Мене це хвилюе, – додав вiн похмуро. – Не розумiю сенс вiдпусток. Забiжу сьогоднi в контору: може, менi дозволять закiнчити справи, якi я почав.
– Ти б краще подумав, як станеш розважатися.
– Все, що я можу придумати, це напитися, – безпорадно зiзнався вiн. – Я родом з маленького мiстечка, у нас «дозвiлля» розумiють як «тинятися без дiла», – вiн похитав головою. – Не треба менi нiякого дозвiлля. Вперше в життi я отримав шанс, i хочеться ним скористатися.
– Слухай, Рiпе, – пiдкоряючись раптовому пориву, запропонувала Лола. – Нумо, коли закiнчиш справи в офiсi, зустрiнемося й щось придумаемо разом.
Вони зустрiлися, як запропонувала Лола, о п’ятiй годинi, але темнi очi Рiпа дивилися сумно.
– Мене не пустили. Там був твiй батько, вiн сказав, я повинен знайти собi якусь розвагу, бо перевтiлюся в дуже схожого на нього старого зануду.
– Не сумуй, – втiшила його Лола. – Пiдемо подивимося шоу, потiм втечемо на дах i потанцюемо.
Пiсля цього вони ще тиждень зустрiчалися вечорами. Ходили в театр, iнодi в кабаре; одного разу мало не цiлий день бродили по Центральному парку. Але Лола помiтила, що, якщо ранiше Джонс був найвеселiшим та найбезтурботнiшим за трьох, то тепер найбiльше впадае в зневiру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якоi так не вистачало.
Навiть ввечерi, пiд час танцiв, стукiт сотень браслетiв на жiночих руках нагадував йому метушню офiсу вранцi в понедiлок. Схоже, Джонс не створений для розваг.
– Я тобi дуже дякую, – сказав вiн якось, – i пiсля робочого дня мене б це дуже потiшило. Та зараз в моiй головi порпаються лиш недовершенi справи. Менi… менi до болю сумно.
Вiн бачив, що завдае iй болю, що своею вiдвертiстю вiдштовхуе ii, коли дiвчина й справдi намагалася допомогти. Але нiчого не мiг з собою вдiяти.
– Лоло, менi дуже шкода, – м’яко мовив вiн. – Може, якось пiсля закриття бiржi, я навiдаюся до тебе…
– Нi, не хочу, – холодно вiдповiла вона. – І, я зрозумiла, наскiльки з мого боку це було безглуздо.
Пiд час цiеi розмови вiн стояв бiля ii автомобiля, а вона, не чекаючи вiдповiдi, ввiмкнула передачу й рушила з мiсця.
Назустрiч iй плинув сумний погляд та ще думка про те, що вони, може, бiльше нiколи не побачаться, i що на все життя вона запам’ятае його нетактовнiсть та невдячнiсть. Але бiльше йому нiчого було сказати. Всерединi Джонса крутився невпинний мотор, який вберiгав його вiд вiдпочинку та зупинявся, коли юнак на це заслуговував.
– От трапилося б це пiсля закриття бiржi, – бурмотiв вiн, повiльно переставляючи ноги. – От тiльки б пiсля закриття.
III
Того серпневого ранку, о десятiй, до офiсу Сайруса Джирарда першим завiтав засмаглий юнак, попросивши передати свою вiзитну картку. Не минуло й п’яти хвилин, як прибув другий – цей не настiльки вражав свiжим виглядом, однак його очi переможно горiли. Через тремтливi внутрiшнi дверi iм повiдомили, що треба зачекати.
– Нумо, Перрiше, – поблажливим тоном протягнув Ван Бюрен, – як тобi Нiагарський водоспад?
– Словами не описати, – зверхньо мовив Перрiш. – У свiй медовий мiсяць дiзнаешся про це.
– Медовий мiсяць? – Ван Бюрен здригнувся. – Як… чому ти думаеш, нiби я запланував поiздку в медовий мiсяць?
– Мав на увазi, що коли плануватимеш свiй медовий мiсяць, то, цiлком ймовiрно, впишеш у свiй туристичний нотатник Нiагарський водоспад.
Кiлька хвилин тривала зловiсна тиша.
– Гадаю, – холодно зауважив Перрiш, – ти проiнспектував вартiсних бiднякiв.
– Авжеж. Нiчим подiбним я не займався, – Ван Бюрен глянув на годинник. – Думаю, наш умовно названий суперник запiзнюеться. Зустрiч – о пiв на одинадцяту, залишилося всього три хвилини.
Внутрiшнi дверi вiдчинилися, i, за запрошенням моторноi секретарки, обидва з готовнiстю звелися та пройшли в кабiнет. Сайрус Джирард, тримаючи годинника в руках та стоячи за своiм столом, очiкував на них.
– Вiтаю, панове! – здивовано вигукнув вiн. – А де Джонс?
Перрiш та Ван Бюрен всмiхнулися один одному. Коли Джонс запiзнюеться, то вже така його доля.
– Перепрошую, сер, – втрутилася секретарка, що ще стояла бiля дверей, – мiстер Джонс в Чикаго.
– Що вiн там робить? – здивувався Сайрус Джирард.
– Це стосуеться експорту срiбла. Всi iншi про це не знали, i мiстер Голт подумав…
– Немае значення, що подумав мiстер Голт, – роздратовано кинув Джирард. – Мiстер Джонс тут бiльше не працюе. Коли вiн повернеться з Чикаго, заплатите йому за цей термiн i хай йде на всi чотири сторони, – вiн хитнув головою. – Це все.
Секретарка вклонилася й вийшла. Джирард, люто блискаючи очима, звернувся до Перрiша й Ван Бюрена.
– Ну, шанс вiн втратив, – рiшуче промовив директор. – Якщо молодик навiть не намагаеться виконувати моi вказiвки, вiн не заслуговуе на хорошу роботу, – Джирард сiв i почав тарабанити пальцями по пiдлокiтнику крiсла. – Гараз, Перрiше, нумо послухаймо вашу оповiдь про те, як ви проводили свiй вiльний час.
Перрiш улесливо всмiхнувся.
– Мiстере Джирарде, – почав вiн, – я так добре вiдпочив! Це все подорожi.
– Де ви були? Адiрондакськi гори? Канада?
– Нi, сер. Я вiдвiдав Європу.
Сайрус Джирард випростався.
– П’ять днiв туди й п’ять – назад. Два днi залишилося на Лондон, i ще я злiтав на аеропланi в Париж, з ночiвлею. Бачив Вестмiнстерське абатство, Лондонський Тауер, Лувр, провiв вечiр у Версалi. На кораблi я пiдтримував свою фiзичну форму – плавав, грав у палубний тенiс, кожен день проходив п’ять миль, познайомився з цiкавими людьми, викроював час, щоб читати. Це були найкращi два тижнi в моему життi, а пiсля повернення я вiдчуваю себе прекрасно. Крiм того, я краще пiзнав свою краiну, тому що тепер у мене е з чим ii порiвнювати. Ось так, сер, я провiв вiльний час, i маю намiр ще раз так вiдпочити, коли пiду на пенсiю.
Джирард задумливо вiдкинувся на спинку крiсла.
– Що ж, Перрiше, непогано. Не знаю, але iдея менi сподобалася: вiдправитися в морський вояж, глянути на лондонську бiржу… тобто на Лондонський Тауер. Так, юначе, хороша iдея, – вiн обернувся до iншого претендента, який слухаючи Перрiша, неспокiйно совався на стiльцi. – Ну, Ван Бюрене, тепер ваша черга.
– Я обмiрковував iдею подорожi, – з гарячковою швидкiстю почав Ван Бюрен, – але вирiшив iнакше. Коли людинi шiстдесят, вона не захоче снувати туди-сюди мiж европейськими столицями. Таких подорожей вистачило б на рiк, не бiльше. Нi, сер, основне – це якесь пристрасне захоплення, особливо коли воно спрямоване на добробут людства, бо на схилi рокiв людина прагне покинути цей свiт кращою версiею себе. І ось у мене визрiв план – заснувати центр пiдтримки iсторii та археологii, який повнiстю змiнить систему державноi освiти. Такий почин зацiкавить кожного, тому вкладуть i працю, i грошi. Протягом цього часу я детально снував свiй план i, з вашого дозволу зауважу, заняття це виявилося по-справжньому легким й захопливим – саме те, чого потребуе енергiйна людина на схилi лiт. У це заняття я поринув з головою, мiстере Джирарде. За цi два тижнi я дiзнався бiльше, нiж за все життя – я був таким щасливим, як нiколи.
Коли вiн замовк, Сайрус Джирард вiдповiв багаторазовими схвальними кивками. Та обличчя його, заразом, було дещо невдоволеним.
– Заснувати товариство? – пробурмотiв вiн. – Що ж, менi часто приходила така думка – але щоб самому ним керувати? Моi здiбностi дещо iншi. Та все ж iдея варта детального розгляду.
Нетерпляче вставши, вiн почав мiряти кроками килим.
На обличчi Джирарда малювалося щораз бiльше розчарування. Кiлька разiв вiн виймав годинник i дивився на циферблат, немов сподiваючись, що Джонс все-таки не поiхав у Чикаго, а з хвилини на хвилину з’явиться й запропонуе кращий та вiдповiдний його смакам план.
– Що ж зi мною таке? – невесело питався вiн сам себе. – Коли щось починаю, то доводжу це до кiнця. Очевидно, настала старiсть.
Як не намагався, а обрати не мiг. Кiлька разiв вiн завмирав i зупиняв погляд спочатку на одному, потiм на iншому молодку, вiдшукуючи якусь привабливу рису, на пiдставi якоi можна буде вирiшити. Але пiсля кiлькох таких спроб iхнi обличчя злилися в едину маску й стали невиразними. Це були близнюки, якi розповiли йому одну й ту ж iсторiю про те, як перевезти фондову бiржу на аеропланi в Лондон i зробити з неi кiнофiльм.
– Вибачте, хлопцi, – сказав вiн, затинаючись. – Я обiцяв вирiшити сьогоднi вранцi, i я вирiшу, але ця справа для мене дуже важлива, тому вам доведеться трiшки потерпiти.
Обидва кивнули й втупилися на килим, щоб не пантрувати за тривожними очима Джирарда.
Раптом той ступив до столу, взяв телефонну слухавку й викликав в офiс головного управителя.
– Слухайте, Голт, – прокричав вiн, – впевненi, що послали Джонса в Чикаго?
– Так, цiлком, – вiдгукнувся голос на тому кiнцi дроту. – Вiн зайшов до мене два днi тому й повiдомив, що якщо не працюватиме, то зiйде з розуму. Я вiдповiв, що це порушення iнструкцiй, але вiн сказав, що, так чи iнакше, бiльше не братиме участi в змаганнi, а нам якраз був потрiбний молодик, який розбираеться в торгiвлi срiблом. І я…
– Так, але яке ви мали право? Я хотiв з ним поговорити, а ви його послали.
Бух! Джирард повiсив слухавку та продовжив тинятися по кiмнатi. Чортiв Джонс, думав вiн. Така невдячнiсть пiсля всього, що я зробив для його батька. Просто скандал! Думка перескочила до iншого питання – чи зможе Джонс залагодити справи в Чикаго? Ситуацiя складна, але ж Джонс – надiйний парубок. Всi вони надiйнi. От де перечiпка.
Джирард знову схопив телефонну слухавку. Вiн мав намiр подзвонити Лолi, бо пiдозрював, що донька, коли забажае, зможе допомогти. Йому не давалася оцiнка персонажiв, i саме зараз думка Лоли мала бiльше значення, нiж його.
– Змушений вибачитися перед вами, хлопцi, – засмучено промовив вiн, – я не хотiв цiеi метушнi й затримки. Але мое серце розриваеться, коли знаю, що мушу передати комусь це пiдприемство, а коли думаю кому ж – все плутаеться, – вiн помовчав. – Хтось iз вас робив пропозицiю моiй Лолi?
– Я, – зiзнався Перрiш, – три тижнi тому.
– Я теж, – пробурмотiв Ван Бюрен, – i досi сподiваюся, що вона передумае.
Джирарду стало цiкаво, як вчинив Джонс. Ймовiрно, вiн не наслiдував iнших, бо завжди поводиться загадково.
У нього навiть iм’я не таке, як в iнших.
Телефон пiд рукою пронизливо задеренчав, i Джирард iнтуiтивно потягнувся за слухавкою.
– Дзвiнок iз Чикаго, мiстере Джирарде.
– Я не хочу нi з ким говорити.
– Це в особистiй справi. Мiстер Джонс.
– Гаразд, – Джирард примружився. – Можете з’еднати.
Почувся трiск… зi слухавки виплив голос Джонса, в якому вгадувався пiвденний акцент.
– Мiстер Джирард?
– Так.
– Я з десятоi намагаюся додзвонитися до вас, щоб вибачитися.
– І е за що! – вибухнув Джирард. – Вам, певно, повiдомили, що вас звiльнено?
– Я цього й очiкував, – слова цi звучали понуро. – Я, може, i несусвiтнiй дурень, але зiзнаюся: ну не здатен насолоджуватися життям, коли в мене немае роботи.
– А як же ж по-iншому! – гаркнув Джирард. – Нiхто не здатний… – вiн виправився: – Я хочу сказати, що це нелегко.
Спiврозмовник мовчав.
– Якраз це я i вiдчуваю, – вибачаючись заговорив Джонс. – Думаю, ми один одного розумiемо, пояснювати бiльше нiчого.
– Тобто як це – ми один одного розумiемо? Це вже зухвалiсть, юначе. Ми один одного зовсiм не розумiемо.
– Я це i мав на увазi, – уточнив Джонс, – я не розумiю вас, а ви не розумiете мене. Я не хочу розлучатися з роботою, а ви… ви хочете.
– Щоб я розлучився з роботою! – обличчя Джирарда налилося кров’ю. – Що ви таке сказали? Ви бовкнули, нiби я хочу розлучитися з роботою? – вiн люто струснув телефонний апарат. – Не смiйте менi перечити, юначе! Теж менi: я хочу розлучитися з роботою! Так… так я взагалi не збираюся залишати роботу! Чуете? Взагалi!
Телефонна слухавка вислизнула з його руки на столик i звiдти звалилася вниз.
Джирард опустився на колiна й почав люто нишпорити по пiдлозi.
– Алло! – кричав вiн. – Алло, алло! Гей, з’еднайте мене знову з Чикаго! Розмову не завершено!
Молодики схопилися з мiсця. Джирард повiсив слухавку й повернувся до них. Голос його став хрипким вiд напливу почуттiв.
– Я з глузду з’iхав, – судомно промовив вiн. – Кинути роботу в шiстдесят! Так я просто збожеволiв! Я ще молода людина – у мене попереду ще добрих двадцять лiт! Хай тiльки й спробуе хтось пискнути: «Рушай-но додому й готуйся до смертi».
Телефон задеренчав знову, Джирард з вогняними очима схопив слухавку.
– Це Джонс? Нi, менi потрiбен мiстер Джонс, Рiп Джонс. Вiн… вiн мiй партнер. – Пауза. – Нi, Чикаго, це помилка. Я не знаю нiякоi мiсiс Джонс, менi потрiбен мiстер…
Вiн затнувся, i поступово його обличчя витягнулося. Наступнi слова вiн вимовив несподiвано спокiйним, без хрипоти, голосом:
– Як… як, Лоло…
Аркадiя Джона Джексона
І
Перший лист, гарячково зiм’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому – не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, вiн все ще витрiщався на тiло мертвоi курiпки, зображеноi на сервантi олiйними фарбами, мовби нiколи ii й не бачив щодня за снiданком ось уже дванадцять лiт. Нарештi вiн опустив погляд i почав читати:
«Вельмишановний мiстере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашiй щорiчнiй зустрiчi. Ми аж нiяк не маемо права визначати змiст Вашоi промови, проте для слухачiв, здаеться, тема „Що дало менi життя’’ звучить доволi цiкаво. Виголошена вами, така лекцiя, безсумнiвно, надихнула б кожного.
