скачать книгу бесплатно
Зустрiчатись зi збирачами дикого меду iй зовсiм не хотiлось. Долю бортникiв-лiсовикiв зазвичай обирали злочинцi, iзгоi, випханцi з родiв. Життя в лiсах було голодним i диким. Час вiд часу iзгоi крали жiнок пiд городищами, нападали на торговi валки. Особливо лютували лiсовики наприкiнцi зими та в пролiть, коли запаси закiнчувались. У таке бадильне межичасся навiть за ровами i стiнами городищ ратаi Бiлого племенi не вiдчували себе у безпецi.
Проти минулоi Паликопи[20 - Паликопа – слов’янське язичницьке свято, присвячене громовiй аватарi Стрибога, пiзнiше ототожнене з днем Святого Пантелеймона (27 липня/9 серпня).] куничi впiймали самотнього бортника – здоровенного чолов’ягу, зарослого рудим волоссям, вкритого коростою й неймовiрно смердючого. Вiн гасав деревами, наче велетенська бiлка, й мисливцi ледь не пiвдня втратили, аж поки волохатий стрибун не опинився на землi, зв’язаний та скривавлений стрiлами-зрiзнями. Вполонений бортник гарчав, наче звiрище, i щирив гнилi iкла. Розпечене залiзо перетворило гарчання спочатку на крики, а вiдтак на слова. Й примусило лiсовика вказати дорогу до свого лiгва. Серед смiття i краденого мотлоху там знайшли дитячi кiстки. Людожера вбили.
Якщо вона потрапила до мисливських угiдь такого страховиська, думала Жаринка, то не буде зайвим поберегтись. Бортники ховались на деревах, вмiли маскувати своi засiдки i нападали зверху. Отримати довбнею по головi у володiннях лiсових iзгоiв було легше легкого. Дiвчина прискорила бiг, раз у раз позираючи на високе гiлляччя. Проте потрiйнi зарубки на деревах iй бiльше не траплялись.
Дiвчина пробiгла лiсом ще кiлька верст, коли вiдчула запахи диму i смаженини. Хтось зовсiм поряд зiбрався до лiсовоi вечерi. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе анi найменшим шерехом, дiйшла до мiсця, де сходились сухi яруги. Укрита iхнiми берегами i сплетеними коренями дерев, у долiшньому мiсцi жеврiла червоним грань. Двое мисливцiв смажили на нiй шматки дрiбноi звiрини. За вишивкою на комiрах Стоймислова донька впiзнала туричiв з малого Лiвсунового городища. Бiля них, пiд руками, лежали луки, окованi залiзом палицi i ловчi петлi.
– Бач, Мрiян, яка доля облудна, – почула вона голос одного з мисливцiв. – Ти все бiдкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от тi з наших, в кого доньки-сестри вродливi, плачуть нинi. Плачуть, брате, i скаженiють.
– Твоя правда, Серединний свiт перевертаеться, – вiдiзвався той, кого назвали Мрiяном. Вiн палицею розворушив грань, i в пурпурових вiдблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. – Але куницi й тут собi долю виправили. Своiх дiтей, кажуть, вiдiслали на дальнi засiки. Ізнов за весь народ потерпатимуть нашi, бо ж i князь тепер iхнiй, i правда iхня. Нашу правду Пек собi за пiчку кинув.
– Отож-бо… Князь iз Пекичем-бiсичем усе це вигадали. Не хотiв Чоломир одружити князенка на нашiй Доброславi, тому й придумав вiдправити ii на Хорсiв суд.
– Хоче синовi за жону куницю, – погодився Мрiян. – Усi куницi – вiдьми. Їх i на засiках ховати не треба. От побачиш, що жодна куничка не обпечеться, а туричок наших засмажать, аж сюди запахне. «Хорсiв суд» кажеш? То не Хорсiв, Рогозвiю, то Пекiв суд. Хорса Пекич за обманну личину тримае, а Блудню правдиво служить i людське йому жертвуе. Хай йому цур, вороговi.
– Горана шкода.
– А менi не шкода, – буркнув сивий турич. – Зовсiм. Старий куницям послужив вiрно, а от своiх нiколи не захищав. Тепер мае за все це дяку.
– Око Боже все бачить.
– Якби ж то Боже, брате. Блудневе.
– Лад порушено, все на брехнях стоiть, – принюхуючись до смаженини, пiдсумував Рогозвiй.
М’ясо якраз пiдсмажилось. Мисливцi сотворили вдячнi знаки богам й приступили до трапези.
«Мати Куно! Вони ж коромольники. Проти чинного волостелина мутять», – зрозумiла Жаринка. Дiвчина ледь стрималась, щоби не витягти стрiли iз сагайдака. Вона завжди знала, що туричi ненавидять князя i Волха. Але чути зрадницькi обмови iй було нестерпно. Вона вирiшила запам’ятати iмена балакучих братiв-туричiв i принагiдно розповiсти про iхню коромолу Чоломировi.
Стоймислова донька позадкувала й несподiвано сполохала зграйку сойок. Лiсовий анклав наповнився пташиними криками i трiпотiнням крил.
Туричi схопились на ноги. Менш нiж за мить вони натягнули тятиви, хоча простiр зусiбiч заступали дерева i стрiлецька позицiя виглядала незавидно. Якби на мiсцi Жаринки опинився досвiдчений i добре споряджений воiн, Мрiяновi з Рогозвiем залишилось би кiлька секунд для прощання iз Серединним свiтом.
Але досвiду дiвчинi бракувало. Замiсть того, щоби негайно атакувати, вона побiгла. Довгi мiцнi ноги неодноразово виручали Жаринку. Але не цього разу. Вистрибнувши з хащi, вона потрапила на порослий кривими ялинками старий вiтровал, де нагромадження зогнилих колод звело нанiвець перевагу у швидкостi. Рiдкий ялинник тягнувся навсiбiч, скiльки сягало око. Жаринка аж завила вiд безвиходi, коли, перескочивши через чергову колоду, провалилась до закиданоi лапатим гiлляччям ями. Гострий сучок розiдрав iй колiно. За кiлька хвилин коромольники наздогнали дiвчину, повалили на прiлу хвою, зiрвали з ременiв нiж, сагайдак i сокиру. Лук вона загубила ще в хащi.
– Куниця! – прогарчав Мрiян, стягуючи з дiвчини одяг.
– Забери руки, смерде, я дочка воеводи! – Жаринка вкусила Рогозвiя, що притиснув ii до землi, й миттево дiстала по головi палицею.
Свiдомiсть повернулась до дiвчини неприемноi митi. Мрiян якраз заходився ii гвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, вiдчайдушно рвонулась. Проте ii мiцно тримали. Сильний удар в живiт став вiдповiддю на нову спробу вкусити гвалтiвника. В головi запаморочилось, дихання перехопило, нутрощi охопило болiсне полум’я. Сильнi пальцi охопили ii шию i притиснули до чогось твердого i шерехатого. Обличчя дiвчини вперлось в замоховiлий бiк впалого дерева, скрученi мотуззям руки втратили чутливiсть. Жаринка спробувала крикнути, але замiсть сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось – iй здалось, що це був сивий коромольник Мрiян – бридко засмiявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька вiдчувала у собi, запрацювала швидше. Живiт вiдiзвався на це новими хвилями болю, якi добiгали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потiм щось змiнилось. Мрiян перестав рухатись в ii тiлi, навалився iй на спину, завмер, дивно – немов ображене дитисько – схлипнув. Вiдтак повiльно й важко сповз кудись убiк. Рука, що тримала ii за шию, також послабила захват.
Жаринка зачекала кiлька хвилин. Опiсля рiзко сiпнулась, скинула з шиi охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мрiян лежав горiлиць i дивився в небо скляними очима. Рогозвiй стояв на колiнах поряд, оперши голову на корiнь товстезного вивертня. М’яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що вiн задрiмав вiд непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пiр’ям стрiла, що стирчала з його передплiччя.
Жаринка завважила, що це була не важка бойова стрiла, а стрижель – знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жiночих рук i дитячих вправ. Така стрiлка не входила глибоко в тiло й не могла миттево вбити людину.
«Стрижелi змастили павучою отрутою», – зрозумiла дiвчина. Вона також згадала, що пiр’ям дрохви споряджали своi стрiли печенiги й угри. Кiлька хвилин вона не рухалась, очiкуючи або нових стрижелiв, або ж появи самого стрiльця. Вiдтак оперлась на колоду, обережно пiдвелась, оглянула вiтровал. Нiкого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрiтий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на пiвночi ячала дрiмлюга.
2.5
Арату вчили, що сутнiсть воiна виникае з вiдчаю тих богiв, що програли у небесних битвах i перегонах. Воiн, казали iй, народжуеться у просторах поразок, де предвiчна енергiя слабне i перетворюеться на тьмяну липку матерiю, знiяковiлу вiд власноi безпорадностi. Там, де згасае духовне свiтло, а космiчнi потоки волi мiлiють i обертаються калюжами духу. Цi калюжi люди називають бажаннями. Воiн, вчили Арату, вибудовуе себе через протистояння тим бажанням, через пошуки потокiв волi на iх шакалячих берегах. Вiн – спроба вирватися до кришталевоi вологи космосу, повернути собi повноту iснування, подолати вiдвiчне сирiтство двоногих iстот. Як силова форма посеред безформностi, як розжарена до бiлого криця серед глинистоi розгубленостi ратаiв, воiн прагне до дii i перемоги. Його тiло гартуеться для проривiв крiзь буденнiсть, як гартуеться зброя – вогнем, водою i вiтром. Усе в цьому гартi, казали Аратi, мае бути прорахованим. Усе мае свое призначення i виправдане мiсце.
Як справжнiй воiн, Арата не вирушала в похiд, не впiймавши вiтру Сили. Цього разу, перед тим як вирушити на захiд, iй випало кiлька дiб молитись в очiкуваннi. Вiтер Сили вперто оминав ii напружене на похiд ество. Лише в третю нiч, коли молодий мiсяць набув кольору соку чистотiлу, дружина Богомола вiдчула, як ii хребтом пiднiмаеться холодний потiк священного вiтру. Саме цiеi ночi Арата зрозумiла, чому давнi жрицi Сходу називали цей потiк змiею. Вiн був байдужим до ii тiла, не вiдзивався на ii вiтання, iгнорував дрож ii плотi. Вiн тiк з порожнечi у порожнечу, з вiчностi у вiчнiсть, з крижаного неба у крижане пекло. Вiн був iстинним вiдзвуком того темного вiдчаю, що охопив Великого Богомола сто еонiв тому, коли вiн ще не обрав для мешкання подобу хижоi комахи. Тодi вiн був серед переможених, i Мати його стiкала срiбною кров’ю на проклятому полi Куратш.
Холодне вiдлуння того незмiрно давнього i безмежного вiдчаю пройшло крiзь усi хребцi Арати. Вiдтак вiтер Сили роздiлився на два крижанi потоки, загасив марнотнi думки i вийшов крiзь ii очi. В цю мить вона побачила майбутне. Побачила безкрайнi лiси i старi гори, порослi замоховiлими ялинками i буками. Побачила древнi могили, кам’янi вiвтарi i капища. Побачила врослу в землю кумирню злого божка i свiтловолосу дiвчину у мисливському одязi, яка бiгла, розсiкаючи тiлом море високоi трави. Ця дiвчина виникла у видiннi не випадково. У те видiння, що його приносив вiтер Сили, не могло потрапити щось випадкове. Арата знала, що зустрiне цю дiвчину з незвично свiтлим волоссям i що вона приведе ii до мети. Так мае статись, тому що у вiдчаi немае брехнi. Зi всiх вiдчуттiв, вчили ii, вiдчай був самим правдивим.
Тому, коли на Могильнiй полянi невiстка Триликоi побачила Жаринку i впiзнала в нiй дiвчину зi свого видiння, вона не здивувалась. Так i мало статись. Вiдлуння вiдчаю ii божественного чоловiка не могло збрехати. Воно привело Арату на отруену невiдомщеною смертю галявину, воно пiдказало зробити засiдку. Воно наповнило ii терпiнням у багатоденному очiкуваннi пiд палючим сонцем i рясними зливами. Обiцяна зустрiч вiдбулась. Тепер залишалось тiльки йти за бiлявкою, не виявляти своеi присутностi i – до часу – оберiгати ii вiд шляхових небезпек. Дружину Богомола не цiкавило, чому заможно одягнена i споряджена дiвчина з мiсцевого племенi раптом опинилась сама у лiсi. Так зробили вищi Сили, для яких усi люди – лише знаряддя. Арата бачила, що дiвчина не готова до самостiйних мандрiв лiсами. Вона рухалась, як дурна коза, крутила навсiбiч головою, як дурна коза, залишала слiди, як дурна коза. Їi було чути на вiдстанi перестрiлу, вона не вмiла маскуватись. Але вершиною ii незграбностi стала пригода з двома хтивими йолопами, котрих Арата могла б убити навiть без зброi, голими руками. Довелося виказати свою присутнiсть i використати двi цiннi стрiли. Тепер бiлявка буде настороженою. Ну й нехай. Все одно вона не зможе завадити Аратi йти за нею.
«Шукатиме мене, – передбачила войовниця. – Якщо вперта, то шукатиме довго. Треба знайти сховок й дати iй вiдiрватись на половину денного переходу. Все одно нiкуди не втече. Лише б не втрапила у нову пригоду, коза…»
…Отрута, якою насотували стрiли жiнки-войовницi, дiяла швидко. Коли молодший з туричiв припинив смикатись, Арата безшумно залишила ялинник й до схилу сонця сховалась у ямi, звiдки ще не вивiтрився ведмежий сморiд. Тут, у хащах, за непролазними заростями жаливи i папоротi, можна було вiдпочити, благодатно забутись серед вiщих видив. Дружина Богомола захистила вхiд до барлогу оберегами, замаскувала його гiлками i молила богиню послати iй видiння. Вона зручнiше влаштувалась у звiриному лiгвi, оперлась спиною на гладке корiння, пiдгребла пiд себе оберемки старого листя, поклала довгий нiж пiд праву руку, а метальний – пiд лiву. Потiм заплющила очi. Шматок волхвинного грибу звично лiг у заглибину пiд язиком, гiркота огорнула горло.
Милостива свекруха iй не вiдмовила.
Проти ночi тут завжди змiнюеться напрям вiтру. З гiрських ущелин древнього Антавра вистрибують вологi протяги, добiгають степами до морського берегу й там згасають. Пiсля опiвночi вони смiливiшають, стають пружними i впертими, зливаються у холодний й сильний потiк повiтря. Серпневого вечора цар Фарнак, син Мiтридата Великого[21 - Фарнак обiймав трон Боспорського царства у 63–47 роках до нашоi ери.], заледве дочекався цього нiчного потоку. Весь день вiн страждав вiд спеки й пилу. Пил тут смердiв. Три тисячi рокiв незлiченi кiммерiйськi стада приходили на цi береги й наситили пил запахом коров’ячого лайна. Вдихати його було бридко, вiдкашлювати – довго. Змоченi в оцтовому розчинi вiсоновi хустки, якими цар закривав обличчя, не допомагали.
Тепер вiтер з ущелин вiдiгнав пил до моря. Прохолода впала на розпеченi плити фортецi, на портовi споруди, на мармур амфiтеатру та квартали ремiсникiв. Цар залишив шовкове шатро й вийшов на кам’яну платформу, пiдняту над пiвнiчними укрiпленнями порту. Вiрний Спiмен накинув на плечi володаря темний плащ. Навiть вночi скiфськi лучники могли вцiлити у вiдблиски золотого ланцюга, у сяйво дiамантiв i смарагдiв на царському поясi.
Син славетного завойовника довго насолоджувався свiжим вiтром, а потiм обернувся до вогнiв ворожого стану. Над степом нависало небо кольору в’яленоi яловичини, важке м’ясне небо Меотii. Зiрки на цьому небi були пiвнiчними – тьмяними. Вони свiтили негострим свiтлом, немов очi дурних небесних бикiв. Скiфськi вогнища вкрили степ так, щоби вiйсько здавалося втричi бiльшим. Цар посмiхнувся цiй витiвцi. Молодi ватажки кочовикiв Самг i Артап дiяли так, як навчили радники, сивовусi стольники iхнього батька. А радники завжди радять завiти минулого. Минулих скiфiв понтiйцi завжди перемагали, а завтра переможуть теперiшнiх.
Тим вiрнiшою буде iхня поразка, чим скорiше на допомогу Фарнаковi пiдiйде могутня мiдiйська кiннота. Скiфи все ще не знають про неi i сподiваються на успiшнiсть облоги. Син Мiтридата уявив, як закованi в залiзо мiдiйськi вершники на панцирних конях вириваються iз засiдки, немов дика зграя Нiмрода, зминають фланги скiфського вiйська, стоптують вершникiв, толочать шкiрянi кiбiтки з писклявим порiддям, намотують на пiдкови i списи кишки розчавлених степовикiв.
Вiн так захопився своiми мрiями, що не почув Спiменового шепотiння. Вiрний раб прихилився до царевого вуха, дихання розривало слова, i Фарнак наказав:
– Говори голоснiше!
– Воiни Перiсада зловили двох амазонок, володарю, – повiдомив раб, вiдступивши. – Вони страшнi i мовчать.
– Звiдки тут амазонки?
– Перiсад каже, що з кiбiтками Самга прийшли комоннi амазонки з далеких степiв, з племен Чорноi Матерi.
– Багато?
– Кiлька сотень. Але в бою вони такi небезпечнi, як македонськi аргiроспiди.
Аргiроспiди. Анi Фарнак, анi його батько, анi дiд не зустрiчали аргiроспiдiв – «срiбнощитних» гвардiйцiв давнiх македонських царiв. Але кожнiй дитинi були вiдомi легенди та перекази про лютих i непереможних ветеранiв Олександра, якi перед боем пили священний напiй, скаженiли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де iншi не сподiвалися навiть на гiдний вiдступ.
– Вони теж п’ють отой… напiй? – спитав цар.
– Так казали менi колись старшi люди з Фанагорii. А ще амазонки дають напiй коням, i тi стають ласими до людського м’яса.
Фарнак вирiшив, що все треба перевiрити самому. Батько вчив його не довiряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Вiн ще не встиг виголосити розпоряджень, коли тямущий раб повiдомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосi, а кати чекають напоготовi. Цар звелiв принести смолоскипи i викликати товмачiв. Спiмен побiг до шатра i принiс йому легкого панцира.
– Навiщо?
– Мiй володарю, – вклонився раб, – цi войовничi жiнки гнучкi та сильнi. Вони володiють небезпечними бойовими таемницями. Навiть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемоновi шию. Лiкар не впевнений, чи вiн виживе».
Фарнак згадав Полемона – дужого ветерана нескiнченних Мiтридатових вiйн, сотника охоронцiв з голеною головою i руками, схожими на переплетене корiння дубу. Воiна, здатного кiлька дiб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою i дозволив Спiменовi одягти на нього бронi.
– Полемон допитував амазонку? – спитав Фарнак, коли сталеве, пiдбите шкiрою, колье огорнуло його шию, i вiдразу пошкодував, що спитав. Раб мiг зрозумiти це запитання як ознаку остраху.
– Полемон пiсля допитiв хотiв насолодитися ii тiлом.
Цар засмiявся. Але в його реготi Спiмен не почув зухвалостi. У супроводi царських охоронцiв вони залишили платформу, проминули казарми, стiйла, майданчики з похiдними шатрами i вийшли на нижню терасу портового молу.
– Вона брудна, мов тварина, – зауважив раб, намагаючись не вiдставати вiд широких крокiв царя, – але ж наш Полемон не гребував навiть козами… Кати пiсля допитiв продавали йому i його братовi красивих полонених. За грошi або за вино… Потiм брати самi ламали iм шиi.
У кам’яному мурi охорона вiдкрила рясно окованi дверi. Вузькi сходи вели вниз, у темряву. Звiдти тхнуло водоростями, прокислим вином i плiснявою.
– Я чув, – сказав на порозi льоху Фарнак, – що давнiй боспорський цар Аргонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою i брудною тварюкою?
– Давнi царi, – вiдповiв Спiмен, запалюючи царський смолоскип, – жили не в мiстах, але у простотi. Серед пiдданцiв-скотарiв. Такий, як той Аргонакт, мiг i не вважати амазонку хижою. Тодi ж, як переконують нас фiлософи, була Золота доба.
Пiдземелля зустрiло царя щурячим шурхотом i стишеним плюскотом моря. Вузький прохiд був на двi стопи вiд пiдлоги залитий водою. Оксамитовi чобiтки царя вiдразу змокли. Охоронцi вiдчинили ще однi дверi. У великiй кiмнатi з низькою стелею Фарнак побачив двох полонених амазонок. Вони були худими, цибатими, у шкiряному лахмiттi. Кривавi слiди допитiв укривали iх з голови до нiг. Очi заплющенi, дихання не чути. Солдати Перiсада безжально прикрутили полонянок до дерев’яних колод корабельним мотуззям. Тепер iхнi кiнцiвки посинiли вiд застою кровi. В роти полонянкам кати вставили дерев’янi розчепiри. Це додавало амазонкам нелюдського й зловiсного вигляду. Фарнак наблизив до полонянок свiй смолоскип, щоби подивитися на знамениту ознаку приналежностi до племенi войовничих жiнок – випаленi груди.
– Дiйсно, вони випаленi! – сказав цар.
– Обережно, володарю, – прошепотiв Спiмен.
Одна з амазонок – старша на вигляд – розплющила очi й сiпнулася в бiк царя. Їi тiло, скручене мотузками, напнулося, немов вилиця лука. Скрипнуло дерево. Охоронець приставив до горла дикунки гостряк римського меча.
Фарнак дав йому знак, i той пiдняв лезо. За другим знаком царя солдати витягли з рота воiтельки розчепiру. Амазонка хотiла плюнути в сина Мiтридата, але не змогла: кривава слина лише збiгла з роздертих губ.
– Цiй ми видерли язика й повиламували усi зуби, – сказав товмач.
Цар несхвально подивився на нього.
– Вона вкусила Полемона, – пояснив товмач.
Фарнак показав на молодшу амазонку. Їй теж звiльнили рот.
– Як тебе звати? – спитав цар. Товмач переклав варварською. Звуки степовоi мови були рiзкими, немов удари копит по камiнню.
Амазонка мовчала.
Цар нахилив смолоскип i пiдпалив iй волосся. Сморiд наповнив склеп.
Амазонка мовчала.
Смолоскип спалив iй вухо, розпечена смола капала на свiжi рани, шкiра на скронi почорнiла, обвуглилась.
Амазонка тiльки хрипко дихала й напружувала вузлуватi м’язи, твердi та виразнi, немов чоловiчi. На ii шкiрi Фарнак побачив давнi зарослi рубцi та подряпини вiд зброi. Жiнка була войовницею.
– Вони нiколи нiчого не кажуть, – пiдтвердив товмач.
– Застосуйте змiй, – наказав цар i дав знак катам.
Кати розкрутили мотузки. Четверо солдатiв тримали полонянку, не даючи iй хвицнути ката. Принесли горщик зi змiями, а дикунцi розвели ноги. Коли змiя довжиною в два лiктi влiзла до ii тiла, в амазонки почалися корчi. Їi спiвплемiнниця почала вити. Завивала вона горлом, страшно, немов через неi виходив бiль стривожених пiдземних духiв. Товмач молився. Спiмен витягнув обереги.
– Вона кличе свою богиню, – прошепотiв товмач.
– Звiдки ти знаеш? – спитав цар.
– Я чув це виття на пiвночi, у Скiфейських горах, коли був малим. Вона закликае свою богиню до помсти.
– Яке iм’я в тоi богинi?
– Їi iм’я заборонено вимовляти. Скiфськi жiнки вкриваються чорними прищами, лише зачувши ii iм’я, – вiдповiдав товмач, не вiдводячи погляду вiд молодшоi амазонки, яка вмирала у страшних судомах. – Їi храм стоiть в очеретах на березi Танаiсу. Там приносять людськi жертви. Чоловiкiв i хлопцiв, з якими парувалися амазонки. Їм кам’яними ножами вiдрiзають фалоси i залишають зв’язаними. Вони стiкають кров’ю перед вiвтарем, над яким височiе велетенська подоба хижоi комахи. Їхня богиня ненавидить чоловiкiв. Це могутня богиня.
– Ти знаеш ii iм’я?
Товмач заперечно хитнув головою.
Молодша амазонка коротко скрикнула й померла. Обличчя старшоi набрякло кров’ю, очi вирячилися. Виття перейшло у хрип.
Цар вiдiбрав в охоронця меч, пiдiйшов до полоненоi i вiдтяв iй голову. Всi сущi у пiдземеллi полегшено зiтхнули.
Коли вони виходили на мол, то на сходах зустрiли старого воiна, що плакав.
– Це Полемонiв брат, – прошепотiв царевi Спiмен, – напевно, Полемон помер.
Фарнак вознiс молитву до Сонцесяйного Мiтри. Вiн твердо вирiшив не виходити на битву з кочовиками до пiдходу мiдiйцiв.
«Дякую тобi, Велика Мати, – прошепотiла Арата, виринаючи з видiння. – Дякую за те, що показала менi силу i вiрнiсть мого предка, святоi войовницi Капаутаки. Я знаю, Велика Мати, що ти зробила це не випадково. Що цим видiнням ти наказуеш менi бути достойною святостi Капаутаки i подруги ii Сiнкаштри,[22 - В авестiйськiй мовi «капаутака» – лазурит, а «сiнкаштра» – сердолiк.] котрi незламнiстю своею принизили царя-вiдступника. Я виконаю твiй наказ, о Володарко Ночi!»
Войовниця вихаркнула гiркоту разом iз залишками волхвинного гриба, припасувала до одягу зброю, розсунула маскування й випiрнула з барлогу у передсвiтанкову темряву.
3
[року вiсiмсот шiстдесят першого за ромейським численням, у п’ятисотий рiк вiд перемоги гуннiв над аланами, у двiстi шiстдесят дев’яте лiто вiд спалення аварами Хорсового капища на Хортицi, у двадцятий рiк по смертi iмператора Феофiла, батька Михаiла, у третiй рiк пiсля походу Людовiка проти ободритiв, наступного року пiсля Довгоi зими i Кривавого снiгу, коли франки вибрали очi в князя Ростислава Моравського]
3.1
– Ми заблукали? – врештi-решт не витримала Риска. Утiкачки вже пiвгодини як вийшли на захiдний схил гори, що формою нагадувала ведмеже вухо. Звiдси мав би вiдкритись вид на закинуте гiрське городище. Проте в долинi та на протилежному схилi не проглядалося жодних його ознак. Лише борзий потiк бiг скелястим ложем та всотувала сонячнi променi темно-зелена лiсова ковдра, ледь помережана старими згарищами та вiтровалами.
– У Спiрки питай, – насупилась Доброслава, – це ж вона в нас найкраща розвiдниця.
– Он де воно, – не зовсiм впевнено кивнула на протилежну гору Спiрка. – Минулого року я саме там бачила городище. Якщо не зволiкати, то ще до темряви дiйдемо.
– Нiхто й не зволiкае. – Доброслава зiсковзнула з плаского каменя. – Нiхто не хоче ще одну нiч провести на деревах, правда ж?
– Нехай Пековим прутнем поклянеться, що бачила там городище. – Руда недобре глянула на «найкращу розвiдницю». – Учора вона казала, що городище на цiй горi. Те саме казала: я бачила, я бачила.
– Поклянись, – звелiла Спiрцi Доброслава.
– А вам вiд того легше стане?
Онука Горана з недобрим здивуванням глянула на Спiрославу. Це щось нове. Не поклали такого боги, щоби смердичка з Лугового кiнця запитувала щось дурне у вiдповiдь на вимогу дитини боярськоi. Нехай усi вони тут вiдступницi, проте поконiв кровi Сили не вiдмiняли. І Тур Обойрiг тому свiдок.
