скачать книгу бесплатно
Боярська вдача вимагала негайного покарання зухвалоi родовички, але Доброслава стрималась. Не на часi. Спiрка була найсильнiшою i найспритнiшою iз трьох дiвчат. Вона найкраще знала тутешнi гори та вiйськовi звичаi верховинних жителiв. Сварка з нею могла вилiзти боком усьому iхньому загоновi.
Тому онука Горана свиснула Навцi й мовчки рушила униз, до потоку. Собака побiгла за Доброславою, випередила ii й першою застрибала кам’янистим, порослим червонуватими кущами, схилом. Спуск виявився крутим, крихким, дрiбнi камiнцi вилiтали з-пiд нiг, дiвчата збiгали все швидше й швидше, дряпаючи колючками одяг i руки. Однiеi митi Спiрка опинилась якраз перед Доброславою. Можна було сильним ударом в спину вiдправити ii на покорм вертким рiчковим мулявкам, проте Обойрiг знов стримав гнiв шляхетноi дiви. Натомiсть вона зiгнала злiсть, вбивши палицею гадюку, котра грiлась на скельному виступi. Риска, що бiгла останньою, побачила блискавичний випад Доброслави й подумки послала ii до Пека. Карпатськi верховинцi поклонялись змiям з блискавкою на спинi, i вбивство в iхнiх землях гадюки провiщало вiдплатне зло.
«Неблагий знак, – вирiшила Риска. – Змiiна богиня захоче помститись».
Ранiше Доброслава рудiй подобалась. Але тепер, у походi, Горанова онучка все бiльш i бiльш ii розчаровувала. Гонору в тiй виявилось на цiлу княжну, а вмiнь i передбачливостi – бодай на корову. От i тепер вона спасувала перед Спiркою. Замiсть того, щоби поставити зарозумiлу розвiдницю на мiсце, Доброслава промовчала. Натомiсть вiдiгралась на мирнiй звiринi, що на людей нападае рiдко. Тепер Спiрка почне верховодити. Якщо навiть не почне, то спробуе. До розвiдницi Риска ставилась упереджено. Спiрцi аж надто подобались новi звичаi Бiлого племенi, згiдно з якими сильних та спритних дiв спрямовували до вiйськовоi справи. Натомiсть рудiй були ближчими дiдiвськi покони, прясло, лiкування та городництво. Хоча серед мисливцiв племенi Риска була не останньою, вона потай заздрила слабшим та смирнiшим дiвам, котрим жерцi i старiйшини вiд iхнього восьмого лiта визначали домашнiй чин. Колись гасати лiсами iй було весело, але тепер вона все частiше приносила жертовне не на вiвтарi воiнських богiв, а до божницi Берегинi. І молилася там не за успiшнi лови, а про вдале замiжжя. Вiдомо-бо, що рудим дiвчатам, вiдмiченим знаками хтивих лiтнiх божеств, важко вийти за пристойного чоловiка. Матерi сильних воiв i справних смердiв, як i решта родовичiв, бояться сили Ярилового волосся.
За невеселими думками руда почала вiдставати вiд своiх товаришок. Прудконога Спiрка вже пiдбiгала до потоку, коли над головою Риски свиснула стрiла. Руда вiд несподiванки спiткнулась й на повнiй ходi влетiла в густi колючки. Туди ж пiрнули ще двi ясеневi стрiли – довгi, сизоперi, без металевих жал. Ще одна стрiла впала вертикально, немов пущена з неба. Вона влучила просто у хребет Навцi, а вийшла з ii черева. Собака жалiсно нявкнула, зiрвалась зi скельного виступу i впала у воду.
– За правицею! – крикнула Риска з корчiв, хутко перегруповуючись для оборони.
Доброслава i Спiрка зрозумiли ii з пiвслова. Вони сховались за брилами, також готуючи луки i стрижелi. Ясеневi стрiли падали бiля них десятками. Проте для успiху стрiльцям не ставало чи то вправностi, чи то зручноi позицii.
Незручна позицiя! Визначивши причину косоокостi ворогiв, Спiрка швидко зорiентувалась: стрiльцi верховинцiв засiли на гребнi пiвнiчного вiдрогу тiеi гори, з якоi вони щойно спустились. Вiдстань виявилась значно бiльшою за прицiльну, вiтрянi воронки над холодним потоком заважали навiть добрим лучникам поцiлити у непрошених гостей. Але й зволiкати верховинцi не мали змоги – за хвилину дiвчата перейшли би потiк й здобулись би до лiсу. Там горянам довелось би переслiдувати мисливиць, звиклих до збройних змагань у хащах.
«Вони йшли по нашому слiду, – зрозумiла розвiдниця. – Проте знали, що в нас собака, не пiдходили ближче нiж на три перестрiли i тримались з навiтряного боку».
Вголос мовила:
– У них пристрiльнi стрiли, – вона витягла з гальки ясеневий дрiт, подивилась на грубо обтесаний кiнчик, викинула. – Без наконечникiв. Коли пристрiляються, пустять крицевi. Халепа.
– Рудiй ще гiрше, – вiдповiла Доброслава, намагаючись втиснути тiло у зручну щiлину мiж брилами. Їi безрукавка, зшита з бiлячих шкурок й прикрашена кiстяним бiсером, трiснула i розiйшлась по швах. Вона подумала, що Спiрка не зовсiм права. Легкими стрiлами вороги намагались ушкодити iм кiнцiвки, щоби потiм легше було взяти в полон.
– Руду поранили? – поцiкавилась Спiрка.
– Не знаю… П-пекова сила! – крiзь зуби просичала Горанова онука й нарештi втиснулась мiж двох майже кубiчноi форми каменюк.
– Треба бiгти до лiсу.
– У водi пострiляють, – не погодилась Доброслава. Мiж брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розумiла: це облудне вiдчуття.
– Не пострiляють. Над водою тепер вiтерець. – Спiрка принюхалась, наче вловлюючи носом рятiвне зрушення повiтря.
– Густо стрiли кладуть.
– А тут вони нас впiймають.
Доброслава не вiдповiла. Спiрка мала рацiю. Ще трохи зволiкань – i верховинцi залишать гребiнь i вийдуть на зручнiшу позицiю. Навiть на той майданчик, звiдки втiкачки щойно збiгли в долину. З нього iм нiчого не завадить першими ж пострiлами пришпилити ноги втiкачок до ринi. А тим, з малими луками, на позбавленому укрить просторi вiдбитись нiяк не виходило. Ситуацiя вимагала негайного рiшення.
– Гей, Риско, ти там жива? – крикнула Доброслава.
– Жива, – донеслося з корчiв.
– Тiкаймо до лiсу!
Не чекаючи вiдповiдi рудоi, дiвчата зiрвались зi своiх схованок й побiгли до води. Вони не озирались, вiдаючи шостим чуттям: руда бiжить за ними. У три стрибки вони досягли рiчки.
Доброслава за звуком вiдразу визначила: тепер у них летять важкi стрiли, з крицевими жалами. На iхнiй полiт висхiднi потоки повiтря майже не впливали.
«Тур Обойрiг, збережи плоть свою!» – згадала вона засновника роду i кинулась у воду. Затримала дихання, вiдчула, як стрiла пройшла мiж ногами, ледь пошкрябавши шкiру. За мить Доброслава вже лiзла довгим коренем до протилежного берега. Спiрка знову випередила онуку Горана – бiла хутряна оторочка ii куртки мигтiла попереду, мiж ялинками.
«Й кого ж ви так щедро обдаровуете, о боги!» – позаздрила ii спритностi Доброслава, заскочила за стовбур столiтнього дерева i подивилась: де там руда.
Риска вже дiсталась переплетеного корiння й ним дерлась на берег. Їi намокле волосся набуло кольору старого мухомора. На мокрому стегнi рудоi розпливалась кривава пляма.
«Ще в корчах пiдстрелили», – зрозумiла Доброслава, побачивши уламок ясеневого дроту, що стирчав з тiла рудоi.
Ворожа криця вжалила стовбур за два пальцi вiд обличчя Горановоi онуки, хижо завiбрував довгий дрiт. Вороги пристрiлялись, певно зайняли зручнiшу позицiю. Махнувши рукою Рисцi, Доброслава побiгла догори схилом. За мить старий, оброслий темно-зеленим моховинням та трутовиками, ялинковий стан вiдокремив утiкачок вiд ворожих стрiл. Проте, розумiли вони, нiщо не перешкоджало верховинцям переплисти рiку й продовжити переслiдування.
Якщо ж урахувати, що вороги йшли землею своiх богiв i предкiв, шансiв у втiкачок лишалося небагато.
Тому вони бiгли швидко. Навiть поранена Риска, тамуючи бiль, не вiдставала вiд подруг. Досвiдченi мисливицi, вони могли бiгти годинами, не збиваючи дихання. Й цього разу мисливський вишкiл дався взнаки. Дiвчата оббiгли першу гору, пiднялись крутосхилом на другу, вищу, й рушили далi. Щоби збити зi слiду ворога, втiкачки обрали кружний шлях, попетляли на вiтровалi, промчали звивистою яругою до розсипу бiлих скель, пролiзли там мiж вапняковими брилами й вiдтак збiгли схилом до кам’янистоi, затiненоi соснами лощовини.
Чорнi, помережанi грибними нароснями, стiни закинутого городища виросли перед ними, немов замок казкового чаклуна. Риска безсило притулилась до дерева, неблагодатно згадала Блудня з його лихою матiр’ю, заплющила очi й сповзла на землю.
Подруги пiдхопили руду попiд пахви i понесли до вiдкритоi брами. Вони не вiдразу помiтили, що там виникла чиясь постать.
3.2
Волх вiдчував наближення ворога. Все частiше у Пекичевих снах з’являлась зникла нагiрна божниця, все виразнiшим ставав зловiсний шепiт, який вiн чув i серед ясного дня. Слiв було не розiбрати, лише чулося шамкотiння чи то старечого беззубого рота, чи то якоiсь нелюдськоi порожнини, спроможноi до звукових вправ.
Вiдколи принесли звiстку про смерть Нiрада та його побратимiв, Волх не виходив з капища. Вiн намагався проникнути у мiнливi хитросплетiння Сил, передбачити дii зла i знайти якусь нову нитку, що з’еднала б родовий первень з богами i духами лiсового краю. Але нитка не знаходилась. Усi зусилля Пекича зводились нанiвець сiрим туманом, в якому вiн блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родiв, що володiли лiсовим краем до Бiлого племенi. Ця Сила чаiлась не пiд зорями Серединного свiту, а в Нав’i – у старих могильниках, зогнилих дiдухах та у людськiй кровi, пролитiй в тутешню землю за незлiченнi столiття.[23 - Нав’я (Нав, Навiй) – Нижнiй свiт, де перебувають душi предкiв.] Кров мстила, забутi кiстки опирались чужорiдному яснобаченню, глуха-слiпа, але злютована воля мертвих ставала сiрою стiною на потойбiчних шляхах. А могили предкiв Бiлого племенi, з яких могла б прийти допомога, залишились на сходi. Так далеко, що жодний вiдзвук з iхньоi Нав’i не досягав лiсового краю. Плем’я зрадило предкiв, i тепер мiж ним, землею i пiдземеллям не складалось союзу.
Якби вони жили на своiй землi, то знайти тих зайд, що вбили Нiрада i молодих куничiв, було б нескладно. Звiрi i птахи правили б Волховi за очi, трава i дерева пiдказували б йому, могутнi пiдземнi духи допомогли б оточити ворога жахами та лiсовим блудом. Але нинi вiн був безсилим, i сiрий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воiв.
Пек Блудень також закрився вiд двiчi народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такi примхи. Зрештою, сiм обiцяних мирних лiт минули. Та й боги чорних плащоносцiв могли бути могутнiшими за Пека. Могли змусити його мовчати.
Єдиний свiдок жахливоi бiйнi, що вижив, не змiг повiдати про чорних нiчого корисного. Досвiдченi воiни племенi, якi обстежили нещасливий берег, також не додали старiйшинам i Волховi розумiння. Всi зiйшлись на тому, що творяться дивнi дiла. Нiрад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносцi прийшли здалеку, на мiсцевi городища та засiки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових i розвiдникiв. Застави iх не зустрiли, слiди загубились. Мета iхнього походу залишалась невiдомою.
Старiйшини довго радились i вирiшили, що чорнi лише пройшли через лiсовий край, прямуючи кудись далi. Волх iз цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище i повiдомив йому висновки ради.
Невтiшний Нiрадiв батько довго сидiв у божницi пiд суворими поглядами iдолiв. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що вiдiйшли на Хорсовi угiддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певностi. Пiсля трьох ганебних спроб пройти сiрий туман вiн уже нi в чому не мав певностi.
– Чому всiх вбитих знайшли, й лише наш рiд не годен вчинити належноi тризни по Нiрадовi? – бив себе по колiнах Дорош. – Чому так, Волоше?
– Твiй Нiрад уже залишив свое тiло, як метелик залишае пусту оболонку. Дух його вiльний й не потребуе опiки над мертвою плоттю. Праматiр Куна потурбуеться про родовича.
– Чому ж лише його тiло зникло?
– Такою е воля богiв.
– Воля богiв… – Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотiв вiн вертатись до своiх ближнiх з такою бадильною вiдповiддю, не хотiв. Що вiн скаже жiнкам дому свого i молодшим синам? Що богам Нiрадове тiло потрiбнiше?
– Незбагненна та воля й примхлива, – не пiднiмаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. – Те, що нам здаеться згiршенням, насправдi може нас вивiльняти вiд зайвих пут i присяг Серединного свiту.
– Яких ще присяг? – не розумiв старiйшина.
– Тих, що прив’язують нас до минущого.
– Хiба мiй Нiрад на таке присягав?
– Усi ми присягаемо на таке, якщо хоч раз вклякаемо при вiвтарях i требовищах. Якщо визнаемо вищiсть богiв.
Дорош i далi не розумiв. Дратувався, що не мiг впiймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив мiсця рукам своiм, котрi нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий пiдбiй ковпака.
– А все ж таки, – косував вiн на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божницi, – правильно ми вчинили iз тими дiвками чи нi? Прийняв Заступник жертви?
– Хорс Охоронець радий, – запевнив його Волх, дивлячись на вечiрне сонце, що стояло над захiдним менгiром капища. Воно було червоно-зловiсним, навпiл перекресленим тонкою хмаркою i фарбувало обрiй у кривавi вiдтiнки.
– Щось ти не договорюеш, – зiтхнув Дорош. – А я бачив сон. Нiрад мiй цiеi ночi прийшов до мене з лицем почорнiлим i плакав гiрко.
– За незнайденою плоттю своею плакав?
– Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничi зла наробили i боги тепер не з нами.
– Я вiдмолю. Й богiв умилостивлю.
– А може, офiрувати богам Бiлку, що була Нiраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода i солодка тiлом…
– Думай, про що кажеш, – нахмарився Пекич. – Людей за людей не жертвують.
– А якщо я принесу Хорсовi сiм бiлих кiз?
– Трьох достатньо.
– Трьох за челядника дають. За воеводича бiльше треба.
– Не треба.
– А якщо Охоронець образиться? Скаже, що вiдкуповую сина як безрiдного драня?
– Хто тут Волх? Я чи ти? – Пекич повiльно пiдвiвся й твердо оперся на посох. Дорошевi здалось, що божниця раптово змалiла, що турячi черепи на ii стiнах оточили жерця тiсним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове свiтiння.
– Не гнiвайся, Волше, – пiдвiвся i невтiшний батько. – Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповiтами предкiв.
– Усе так i буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох бiлих кiз до могитичiв. Але мають бути iстинно бiлими, без жодноi плями, – жрець зробив паузу. – А ще скажи князевi, щоби вiдiслав до захiдноi застави кмiтливих воiв. У Темнiй дiбровi треба подвоiти варту.
– Про щось провiдав?
– Неспокiйно менi. Убачаю недобрi знамення.
– Скажу, – скупо кивнув Дорош, вийшов за порiг божницi, одягнув i розправив на лисинi зiбганого ковпака. Зблиснув на вечiрньому променi вишитий стеклярусом знак Матерi Куни.
– Сiрий туман… – бурмотiв на самотi Пекич, вглядаючись у кривавi сутiнки. – Знов отой сiрий туман.
Уперше непроникна сiрiсть зустрiлась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тодi, разом iз небаченим нашестям грибiв, до лiсового краю прийшло небачене Бiлим племенем зло. Нiчне страхотворисько нападало на людей i кiз, випиваючи з них усю кров. Окрiм тваринноi сили, володiло воно Силою iншою, що в’язала жертвам м’язи й волю. Старiйшини порiшили, що звiр не тутешнiй, а е приходьком. Забродою з Нижнього свiту. Вiдповiдно, вони вiднесли його знешкодження до справ могитичiв.
Молодий Пекич, що звався тодi Лобасом, сам визвався загнати звiра до темряви, що його породила. Знайшов у лiсi слiд потвори, з належними примовляннями вибрав його з грунту, вiднiс до капища i поклав на вiвтар Велеса. Навколо слiду вiн встановив знаки чотирьох стихiй: черешневу смолу (знак повiтря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сiль (знак землi). Збудувавши таким чином Храм,[24 - В даному випадку «Храм» означае символiчний священний простiр. Якщо непосвяченi язичники (профани) приносили жертви на вiвтарi (требищi) без творення Храму, то жерцi завжди обумовлювали своi офiри будуванням особливого ритуального простору.] могитич запалив свiтла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звiра. Для цього вiн сiв перед вiвтарем, розпрямив спину й прискорив вихiд за межi Серединного свiту волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий i Сiро-голубий пороги, уявив себе стрiлою, спрямованою на слiд звiра. Перетворення на гостре знаряддя нищення вiдбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клiтиною вiдчув, як його нiс загострюеться, як видовжуеться голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростае рот, витягуються вилицi, очi, вуха, як руки зливаються з дротяним тiлом, а ступнi розростаються у велетенськi пiр’iни. У цiй стрiмкiй подобi вiн нацiлився на ледь означену присутнiсть звiра. Одночасно навколо нього розквiтли скупчення кольорових лiнiй. Вони блукали, петляли, сходились i розходились, прямуючи до цiлi. Могитич пронiсся вздовж лiнiй, летячи туди, де в перспективi молочного кольору виднiлось пульсуюче блiдо-червоне яйце – вмiстилище духу звiра. Воно також вiдчуло мисливську магiю й набрякло тривожним пурпуром.
Воно пульсувало вже поряд, злякане, м’яке i вразливе, коли перед стрiлою виник дивний серпанок. Пасмо сiрого туману. Ця сiрiсть була особливою. Їi колiр вiдрiзнявся вiд молочних, срiблястих та сiро-рожевих просторiв iншого вимiру. В нiй не проглядалось жодного виразного вiдтiнку, звичного для мешканця Серединного свiту. Перед могитичем нагло розквiтла первiсна, досконала, абсолютна сiрiсть, невловима примара сiроi тiнi, вiд’еднаноi як вiд свiтла, так i вiд темряви. В нiй тонуло й зникало все напружене, визначене i спрямоване. Всi лiнii згасли, а скупчення свiтла зникли. Стрiла, на яку перетворився Лобас, без жодного спротиву i здригання увiйшла до сiрого лона, в котрому раптом вiдкрилась неочiкувана глибина. Минали хвилина за хвилиною, стрiла долала безмежнi вiдстанi, проте сiрий туман не закiнчувався. Вiн тривав, тривав, тривав. Вiн був непроглядним i однорiдним, як первiсна мла, з якоi найпершi боги вивели буття трьох свiтiв. У якомусь сенсi, зрозумiв пiзнiше вже не завзятий Лобас, а сподоблений мудростi Волх, сiрий туман i був тiею первiсною млою.
А тодi, уперше зустрiвшись з туманом, вiн втратив упевненiсть. Вiдтак загубив напрямок, злякався й заледве змiг повернутись до Сiро-голубого порогу. Вiд переляку вiн почав втрачати магiчну форму. Тiло знову, крiзь бiль i знiяковiння всiх членiв, набувало людськоi круглястостi. Одночасно воно втратило швидкiсть i всi спроможностi руху, стало мульким, безпорадно зависло у сiрiй безмiрностi. Звiдкись ззовнi, а потiм вiд кiнчикiв пальцiв на нього почало наповзати смертельне онiмiння. Воно повiльно i впевнено повзло до серця, намагаючись вичавити дух могитича з плотi. Вичавити до холодноi сiростi i розчинити у нiй назавжди. Але не встигло. Дружнi боги вiдкрили браму у Серединний свiт просто в його серцi. Ця рятiвна брама пульсувала, злучаючи живе з живим. Перед тим як туман вiдпустив затерпле тiло Лобаса, могитич почув щось на кшталт тихого невдоволеного шипiння.
Можливо, тодiшня пригода в туманi була не тiльки поразкою. Адже звiр зник i бiльше не турбував мешканцiв лiсового краю. Але в Лобаса вiдтодi залишилось вiдчуття небезпеки, що чатуе десь поряд, на вiдстанi лiктя. Пiсля того пам’ятного полювання вiн не використовував закляття стрiли. Навiть тодi, коли став Волхом Бiлого племенi й отримав древнi обереги, котрi спадкували начальнi жерцi вiд доби Матерi Куни. Роки, довгi роки пошукiв i роздумiв, знадобились Волховi, щоби зрозумiти природу сiрого туману.
Недарма, сказав вiн собi, недарма з пам’ятi випiрнуло оте полювання на звiра-приходька. Пiсля розмови з Дорошем щось важке й неспокiйне лягло на дух двiчi народженого. Вiн обiцяв бояриновi умилостивити богiв, проте обiцянка ця ховала пустку i неспроможнiсть. А жрець, який не виконуе обiцянок, е загрозою для племенi не меншою, анiж слабкий князь або немудрi старiйшини. Грозова хмара обра5зи огорнула Волха. Таку образу на себе самого й на пiдступнiсть богiв вiдчувае зрiлий муж, коли виявляеться безпорадним загасити хiть наложницi, коли даремно мучить свою зрадливу плоть i бачить, як росте й мiцнiе зневага в очах спраглоi дiвчини.
Вже догорiли кривавi сутiнки, вже капище огорнув морок, коли грозова хмара у ествi жерця випустила блискавку-пiдказку:
«Тiтiра!»
3.3
Сiм рокiв пригод i мандрiв неймовiрно ускладнили життевий досвiд Макарiя. Вiн не знайшов дивовижного гриба Калокирика, проте навчився носити штани з лосиноi шкiри i пiдбите хутром взуття, звивати гнiзда на деревах, зберiгати тiлесне здоров’я та глузд у глибинах вологих печер, ставати непомiтним серед голого степу i годинами ховатись пiд водою, дихаючи крiзь соломинку. Вiн опанував мистецтво мiжплемiнних перемовин, навчився знаходити шлях по зiрках, варити юшку з м’яса отруйних змiй та спiлкуватись пiвдюжиною дивовижних мов. Уже давно вiн поховав провiдника й тих воiв, котрих дав йому у супутники стратег Леонтiй. Вiн пережив моровицю в Болгарii, напад кочовикiв на березi Істру[25 - Істр – iсторична назва Дунаю в нижнiй течii.] й почав голити голову. Вiн одружився на юнiй дiвчинi з племенi антiв, побудував сiмейну хижу з очерету й не змiг врятувати дружину вiд родовоi пропасницi. Морем вiн дiстався до Херсонесу, викликав смертельну заздрiсть й ненависть тамтешнiх ескулапiв, за iхнiм доносом потрапив до в’язницi, втiк звiдти й назавжди залишив землi Імперii.
З купецькою валкою вiн повернувся на захiдний берег Великого Степу, пристав до розбiйникiв i врештi-решт домандрував до гiрського краю, мешканцi якого ще не доросли до розрiзнення лiкарськоi справи i ворожбитства. Тому вiн оголосив себе магом, пiдтвердив сей чин небуденними вмiннями й отримав у власнiсть закинуте городище. Цей подарунок мiсцевих дiдичiв не свiдчив про iхню щедрiсть. Давню руiну вважали мiсцем нечистим, i добрi люди там все одно не селились.
Те, що в старому городищi мешкають ворожi двоногим Сили, Макарiй переконався, спробувавши оточити себе гаремом. Три його дружини вигибли за одну зиму. Одна зiрвалась з обледенiлоi стежки, другу забрала швидка й гаряча, наче лiсова пожежа, хвороба, третю опанував злий дух i змусив накласти на себе руки. Бiльше нiхто за мага йти не згодився. Те, що самого чаклуна ворожi Сили не чiпали, горян не дивувало. Всi-бо знали приказку: свiй до свого по свое. Макарiю довелось визнати: присуд простуватих мешканцiв гiрського краю збiгся з думкою про нього, висловленою колись ученим монахом на прiзвисько Пекельна Гуля.
Хворих серед горян не бракувало, i прийшлого чаклуна навiдувало немало люду. Макарiй нiкому не вiдмовляв i плату брав необтяжливу. Вiд надмiру вiльного часу вiн знайшов собi заняття, достойне справжнього мага, – пошук скарбiв i схованок. Досвiд пiдказав колишньому дияконовi, що старе городище мусить мати своi таемницi. Вiн потурбував могили пiд кутовою вежею i пiсля трьох седмиць розкопок знайшов там глек з монетами та прикрасами.
Серед монет бiльшiсть складали рiзанi дирхеми, що iх хазарськi купцi називали шелюгами, а мiсцевий люд – резами. Срiбляки, вкритi незрозумiлим Макарiю арабським плетивом, вiн одразу сховав у колодi з приробленими дерев’яними крилами. Такi видовбанi колоди горяни присвячували богу Раглу,[26 - Рагл (можливо, тотожний Симарглу) – божество, яке захищало вiд демонiв, переможець хтонiчних страховиськ.] прикрашали пiр’ям ремеза[27 - Ремез – рiзновид синицi; вважався священним птахом, освячене гнiздо якого оберiгало оселi вiд пропасницi i правило за сховок для вiдьомських трав.] й дуже шанували. Бiльш цiннi знахiдки колишнiй диякон припасував мiж шкiряними смугами широкого чересу, котрого вiн не знiмав навiть увi снi. Серед цих скарбiв були: золотий статер iмператора Гераклiя, три золотi номiсми варварського карбу, коштовна пiдвiска для гривнi i важкий восьмикутний медальйон з електруму.[28 - Електрум – сплав золота i срiбла.]
Зовнiшню поверхню медальйону прикрашали (а може, ускладнювали) опуклi зображення сонця i мiсяця. Вiдкритим вiн перетворювався на складень, на чотирьох пластинах якого розмiстили зображення оголеноi жiнки з широко розведеними руками, два трикутники, перехрещенi палицi i лабiринт у виглядi подвiйноi спiралi.
Макарiй знав походження i значення цих знакiв.
П’ять рокiв тому у Херсонеськiй тюрмi, куди його запроторили мiськi едiли,[29 - Едiл – тут: виборний розпорядник, чиновник мiського самоврядування.] колишнiй диякон зустрiв еврейського мудреця. Старого звинуватили у виготовленнi магiчних причандалiв та незаконному ворожiннi. Едiли боялись таемних вмiнь еврея, тому довго не призначали суду, й врештi-решт вирiшили за краще забути про його iснування. Одноплемiнники чомусь не спiшили з викупом (певно, з тих самих мiркувань), i мудрець заживо гнив у кам’яному мiшку, що за давнiх царiв слугував водяною цистерною. Коли Макарiя кинули до того мiшка, еврей вже сильно охляв, майже втратив зiр, вкрився коростою й був недалеко вiд краю спочинку своiх предкiв. Колишнiй диякон взявся лiкувати виразки на ногах старого, а той, замiсть плати, дiлився з ним знаннями.
Одного разу Макарiй запитав його про богиню. Усi варварськi племена, котрi вiн зустрiв у своiх мандрах, поклонялись таемничiй богинi. Їi iм’я було пiд забороною, а до присвячених iй вiвтарiв могли наближатись лише обранi зi старих жiнок. Бiля тих вiвтарiв варвари облаштували землянки або ж печери, куди йшли жiнки, як тiльки в них починались мiсячнi. Одного разу Макарiй спробував розпитати у своеi антськоi дружини, що саме вона та ii посестри роблять у священних схронах. Та подивилась на нього як на навiженого, а потiм сказала, що негайно помре i потрапить до лап жорстоких пiдземних духiв, якщо вимовить при чоловiковi хоч одне слово про тайни богинi. Вiн запам’ятав вираз ii обличчя. На ньому застигли переляк i побожна впертiсть. Вiн повiрив: нiякi вмовляння й нiякi тортури не змусять жiнку подiлитись з ним таемницями. І вiдступився, зачинивши усi небезпечнi запитання у найдальшiй шухлядi своеi цiкавостi.
Проте смердюча тюремна безвихiдь рано чи пiзно дiстае до засувiв усiх зачинених шухляд.
Макарiю здалось, що мудрець тiльки й чекав на запитання про богиню. Його очi зблиснули, вiн пiдвiвся зi свого Йового ложа й мовив: «О, Ашем менi свiдок! Ця таемниця таки коштувала й тих зусиль, i того золота…» Його розповiдь була довгою, насиченою iменами та назвами, й не все з неi запам’яталось. Але головне Макарiй поклав карбом на скрижалi розуму свого.
Колись давно, казав мудрець, на землю впала темрява i почалась Велика зима.[30 - За сучасними уявленнями, причиною Великоi зими стало падiння на Землю фрагментiв комети у 7640 роцi до н. е. та спровокована ним вулканiчна активнiсть.] Це було безлiч часових циклiв тому, коли люди ще були дикими й беззахисними перед темрявою i холодом. Бiда напала раптово, серед лiта, i заскочила зненацька. Цiлi племена гинули i зникали пiд неозорими саванами снiгiв, а на iхнi землi наповзали льодовики, змiтаючи дорогою лiси i гори. Навiть вкритi хутром звiрi не витримували морозiв. Замерзали озера та рiки, i рибу доводилось вирубувати з криги. Люди тiкали на пiвдень, а над ними, на буро-брудному небi, замiсть сонця жеврiла червонувата пляма, вiд якоi не линуло анi тепла, анi свiтла. День мало вiдрiзнявся вiд ночi. Мiсяця й зiрок взагалi не стало. Жахливi демони вирвались тодi з Нижнього свiту, прагнули гарячоi кровi i заважали людям шукати теплих краiв.
Найсильнiшi з людей дiйшли до Дворогоi долини. Мудрець вимовив назву долини еврейською мовою «Карнаiм» i сказав, що одне з таемних iмен богинi – Карна або Кара – походить вiд тiеi назви. А Макарiй, у свою чергу, згадав, як у перший весiльний день антськi жерцi пiдкорочували волосся його майбутнiй дружинi, примовляючи довжелезнi закляття й раз у раз повторюючи: «Призначена еси, окарнена еси!».
У Дворогiй долинi, вiв далi мудрець, з-пiд землi виходили потоки гарячоi води. Сили, що iх живило пiдземне полум’я, успiшно протистояли лютим морозам, i щедрiсть iх не згасала. Там, бiля паруючих озер, зiбралось багато людей, i попервах iм було що iсти, бо звiрi, принадженi теплом, також сходились туди i ставали поживою зголоднiлих племен. В озерах водилась риба, i мешканцям долини здалось, що вони врятованi. Вони розпалили вогнi, спорудили житла та кумирнi i почали вiдправляти експедицii до найближчих лiсiв по вмерзлi у кригу i збереженi вiд псування тушi великих звiрiв. Так минали темнi днi й ще темнiшi ночi. Лiк часу було втрачено, але за вiком дiтей люди знали, що вiд приходу до Карнаiму минуло багато часу. Народженi пiд гнiтом Великоi зими ставали дорослими й недовiрливо слухали розповiдi батькiв про сонце, блакитне небо i загиблий теплий свiт. Там, у Дворогiй долинi, богиня втiлилась у найкрасивiшу дiвчину племенi людей з рудим волоссям. Пiзнiше, за цiею ознакою, те перше втiлення богинi назвали ще й Орай (Вогненним).
Богиня устами рудоi дiвчини сказала людям, що iм суджено залишити Дворогу долину, бо невдовзi закiнчиться мерзле м’ясо в лiсах, а риби в теплих озерах вимруть. Богиня сказала, що на пiвднi Небесна пляма грiе втричi сильнiше, пiд нею ростуть деякi рослини. Й що найголовнiше, там е вкрите тонкою кригою море, у якому живе безлiч риби й та риба не вичерпаеться аж до закiнчення Великоi зими.
«Готуйтесь до походу, солiть м’ясо i рибу!» – сказала вустами дiвчини Орай. Проте, попередила вона, дорога страшна i довга. На безкрайнiх рiвнинах дмуть крижанi вiтри, а демони набули подоби велетенських бiлих ведмедiв, шкiру котрих не пробивають кам’янi сокири. Далеко не всi дiйдуть до рятiвного моря, попереджала богиня, лише найсильнiшi та найвитрiвалiшi. Тому казано було старим, хворим i малим дiтям залишитись бiля гарячих джерел Дворогоi.
Частина з тих людей, що зiбрались у долинi Карнаiм, не повiрила рудiй дiвчинi i залишилась перечiкувати бiду. Нiхто не знае, що сталось з ними, бо через вiсiм столiть Великоi зими i Довгоi весни, коли люди знов повернулись у Дворогу долину, там не знайшось живих. Лише бiлi кiстяки, вкритi вапняковими та соляними нароснями, лежали в гарячих озерах. А руду вже за життя стали називати Матiр’ю Карнаiм. Адже порада богинi врятувала тих небагатьох, хто потiм дав життя усiм народам вiд Рiфейських гiр до Гераклових стовпiв.[31 - Тобто вiд Уральських гiр до Гiбралтару.]
Вiдтак саме у долинi Карнаiм було споруджено перший храм Карнi Орай, а першими жрицями стали ii рудоволосi прапраправнучки. Богиня ж бо обдарувала тiло, у якому замешкала, не лише пророчим натхненням, але й небаченою плодючiстю. На березi замерзлого моря руде втiлення Карни вiд найдужчих чоловiкiв народило вiсiмнадцять дiтей. І досi десь у Карманii, пiд склепiннями таемних святилищ, продовжуеться прямий рiд Карни, що йде вiд ii найстаршоi доньки. З цього роду мудрi правителi Сходу, за прикладом царiв Кiра i Дарiя, беруть собi дружин-жриць. Рудих, плодючих, посвячених i досконало вродливих.
