скачать книгу бесплатно
– Не бреши менi, чоловiче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем i каленим залiзом з тебе правду витягну, – пообiцяв стратег, а його воiн за волосся вiдтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтiй дивився йому просто в вiчi. Погляд стратега – прозоро-холодний, вивчаючий – немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор вiдчув незахищенiсть власноi шиi. Шкiра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань помiж вiдчаем i сподiванням. Якась холодна волога – мабуть, пiт переляку – неквапно сповзала нею пiд брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Вiн на мить здивувався недоречному, несвоечасному обридженню, яке протиснулось мiж колючими стiнами страху. Як не дивно, не страх, а саме це вiдчуття бруду на тiлi виштовхнуло з Феодора плаксивi звуки виправдання.
– Істинно кажу, найсвiтлiший: не закляттями бiсiвськими, а Христовим iменем вивертаю недуги з плотi. – Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закiнчень, бо повiтря ледь пролiзало крiзь натягнуте i забите слизом Феодорове горло. – Обмовили, обмовили мене чорноротi заздрiсники, вмiння моi владичним людям поперек життя стали.
– Якi саме вмiння?
– Помiчнi.
– А може, чаклунськi? – Погляд стратега немов випiкав Феодоровi мозок.
– Без того лiкую, – не вiдвiв вiн очей, витримав.
– Чим доведеш?
– Присягну на хрестi.
– Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрi кривдно на хрестi присягали.
– Якщо е тут хворий, iменем Христовим вилiкую його.
– Добре, – кивнув Леонтiй, вiдводячи свiй таранний погляд вiд обличчя допитуваного. – Вiдведiть його до Скавра, нехай полiкуе. А ви будете дивитись, як i що робить. І головне: чи Христовим iменем лiкуе.
– Ведiть мене, ведiть, – хрипнув Феодор. – Усе зроблю праведно.
Його знову пiдхопили попiд пахви, пiдвели, потягнули довгим коридором, потiм через посипаний пiском двiр, до дерев’яноi прибудови. Там на сiнi лежав чоловiк в одязi челядника. Його лихоманило, безтямнi очi дивились за межi свiту.
Феодора звiльнили вiд мотузок i сказали: «Лiкуй!»
Диякон зачекав кiлька хвилин, поки вiдновився кровоток у його занiмiлих кiнцiвках, i швидко обмацав хворого. У того були сильний жар i прискорене серцебиття, проте живiт не роздувся, не затвердiв, i кровi на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боцi пiд ребрами, хворий застогнав. Для певностi диякон умовив одного з воiнiв ножем розчепити зуби челядниковi, оглянув його язик. Той був сухим i вкритим бiлою осугою.
«Кишкова гноячка, – подумки визначив Феодор. – Таке я вже бачив i у книгах читав».[7 - Кишкова гноячка – одна з численних середньовiчних назв апендициту.]
Вiн вголос проказав молитву святого Агапiта на одужання немiчних i попросив воiнiв принести теплоi води.
– Вода у колодязi, – сказали йому, – вогонь на кухнi. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять крокiв. Сам пiдiгрiеш i принесеш.
«Значить, менi дозволяють ходити помiстям, – зрозумiв диякон. – Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельноi ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гнiй вийшов не в брюхо, а природним руслом».
За три доби, проти ночi, його покликали до стратега. Цього разу все вiдбувалось iнакше. Леонтiй прийняв Феодора у затишнiй кiмнатi, встеленiй кiлiкiйськими та iсфаганськими килимами. Вони вкривали i пiдлогу, i стiни кiмнати. Дiвчина у прозорiй тунiцi грала на кiфарi, а глечики з винами й миски з наiдками щiльно вкривали поверхню низького стола.
Свiчки на срiбних поставцях горiли рiвно, заливаючи килими, стiл i кiфаристку теплим свiтлом. Лише володаря цього простору тепле свiтло майже не зачiпало, залишаючи його у напiвмороцi. Можливо, свiтло боялось торкнутись Леонтiя, можливо, сам полководець, за прикладом давнiх магiв, умiв оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправнiсть зi свiтлом, проте способу прояснити ii не передбачалось.
Стратег пив вино напiвлежачи, за римським звичаем. У вирiзi вiсоновоi сорочки була видна його широка грудь. Феодор зауважив татуйованi хрести, що, наче кiльця пекторалi, трьома вервицями оточували шию Леонтiя. Такi чорнi хрести Феодор бачив на тiлах iсаврiйських i пафлагонських найманцiв, що приходили до храмовоi лiчницi. Кожен з хрестiв позначав убитого воiна. В деяких шереги смертних знакiв доходили аж до черева.
– Маю до тебе питання, Макарiю, – звернувся до диякона стратег.
– Мене, найсвiтлiший, охрестили Феодором.
– Феодор помер. Житиме Макарiй.
– Чи дозволено запитати, що трапилось з дияконом Феодором? – пiсля хвилинного мовчання поцiкавився перехрещений.
– Пiдозрюваний у чорнокнижництвi та планетництвi Феодор вiдкинув копита у в’язницi i пiшов на суд Божий. Опiвднi вiдспiвали.
– А я?
– А ти тепер мiй раб, i пiдозр на тобi нема. Ось так, Макарiю… – Стратег перехопив погляд, кинутий колишнiм Феодором на кiфаристку. – Вона нiчого не чуе, iй вуха залито воском.
«А як тодi вона грае?» – подумки здивувався тепер уже Макарiй.
Леонтiй немов почув:
– У мене вправнi раби, – сказав i зi смаком приклався до чашi. – Багато чого вмiють… Випий вина, чоловiче, воно iз самого Кiпру. Солодке. Сiдай до столу, не бiйся.
Макарiй обережно, аби не зачепити дорогого посуду, присiв на подушки навпроти Леонтiя. Аромати вишуканих страв заповзли до його носа i зростили число бажань. Стратег власноручно налив до його келиха темного, як кров, вина.
Вiн зачекав, поки новий раб побачить пияцьке побажання, нашкрябане на днi келиха, поки струсить з куцоi бороди пролитi краплi, вирiвняе збите винним духом i довгим ковтком дихання. Вiдтак спитав:
– Смачне в мене вино?
– Так, найсвiтлiший. Солодке й густе, зi староi й благословенноi Богом лози.
– Любиш життевi радощi?
– Не без того.
– Бачу, що не сподобився ти твердостi у духовному покликаннi. – Стратег вiдкинувся на подушки i весело дивився на колишнього клiрика.
– Людина, за словами праведних, есмь iстота недосконала, приречена на земнi спокуси.
– А що знаеш про смерть?
– Що ii Божим творiнням не оминути.
– Куце твое знання, рабе.
– У Писаннi сказано про двi смертi. Є перша смерть, неостаточна. І е друга, остаточна, якоi не пiзнають лише тi, хто воскрес для тисячолiтнього Христового царства.[8 - Див: Об’явл. 20:6.] Перша смерть е вмиранням тiла, друга е припиненням буття грiшникiв, безповоротною погибеллю у вiчнiй скорботi та у вогненному озерi. Давнi юдеi також знали про другу смерть, яку розумiли як виключення з воскресiння, залишення у гробах та пiддання прокляттю вiчному…
– Досить, – зупинив його Леонтiй. – У Писаннi ти начитаний, бачу. Проте мене цiкавить лише перша смерть, тiлесна. Точнiше, я хочу знати, як вiд неi тiкати.
«Ось iще один iз тих, хто прагне безсмертя земного паче життя вiчного, – подумки посмiхнувся Макарiй. – Зрештою, Мефодiй Патарський не вiдносив безсмертя до зла».[9 - Мефодiй Патарський. Про воскресiння, проти Орiгена, 22.] Вголос сказав:
– Нiкому ще, найсвiтлiший, не вдалось здобути безсмертя до виповнення часiв.
– Менi, рабе, безсмертя без потреби, – стратег зробив добрячий ковток, закусив копченим вугром. – Менi потрiбне довге життя. Мiй первiсток народився минулого року, а менi вже за шiстдесят. Якщо помру до того, як вiн змужнiе, його вб’ють i рiд мiй згасне. Прагну довголiттям захистити сiм’я свое вiд численних ворогiв, у свiтi сущих. Казали менi, що з лiкарiв ти найкращий. От i Скавра ти щасливо полiкував, хоча всi тутешнi травники i чаклуни йому неминучу смерть провiстили i мене в нiй запевнили. Якщо зможеш продовжити моi роки, зроблю тебе багатим. Що скажеш?
– Є рiзнi способи продовжити життя. Знаю трави, що вичищають тiлеснi гумори[10 - Гумори – згiдно з уявленнями середньовiчноi медицини i згiдно з ученням давньогрецького лiкаря Галена у тiлi людини перемiшувалися у рiзних пропорцiях чотири гумори: флегма, кров, чорна жовч i жовта жовч.] i зупиняють занепад плотi. Вербена е сильною рослиною для означеноi цiлi. Просвiрник, полин, листя папоротi, чорну бузину i траву епископа[11 - Трава епископа – буковиця.] використовують для продовження лiт мужеських, також корiнь пiсковий та корiнь святого Онуфрiя, що його степовi варвари називають калганом…
– Ти не перший, рабе, з ким я про це веду бесiду, – перервав потiк ерудицii Леонтiй. – І не вперше чую назви цих рослин. Тинктуру з Онуфрiевого кореня п’ю бiльше року, вiдвари з листя чорноi бузини вживаю. Але цi засоби не дають впевненостi у довголiттi, лише сприяють йому. Менi ж i синовi моему потрiбна певнiсть.
– Мiж смертними певностi нема. Певнiсть тримае у руцi своiй Всевишнiй.
– Це ти, рабе, кажеш про певнiсть для царств i народiв. А моя певнiсть криеться не в руцi Божiй, а в рослинi, про яку тобi мае бути вiдомо. Їi немае у наших травникiв, бо вона рiдкiсна. Росте вона лише в землях аварських, на горi Евне.[12 - В грецькiй мовi слово «евне» мае багато значень: лiгво, гнiздо, шлюбне ложе, якiр, могила.] Охороняють ii войовничi жерцi.
– Золотий корiнь? – припустив Макарiй.
– Нi, не вгадав, не золотий корiнь.
– Не вiдаю, про що кажеш, найсвiтлiший, – пiсля напружених роздумiв мовив лiкар.
– Про гриб Калокирика. Чув про нього?
– Це неiснуючий гриб, найсвiтлiший. Премудрий травник Пасхалiй нiчого не пише про нього.
– Нi, рабе, гриб iснуе. Всупереч усiм вашим писанням. Дам тобi секретну книгу, де написано про нього. Справжню книгу, в давнi часи складену. Тодi люди мудрiшi були, теперiшнiм пасхалiям до них далеко. Володарям кiмерiйцiв, болгарським архонтам i жерцям iхнiм гриб Калокирика помагав знаменито. Шiсть рокiв тому помер отаман пiвнiчних горцiв, що дожив до ста двадцяти рокiв. До самiсiнькоi межi вiку, котру поклав людям Отець наш. Я на власнi очi бачив того отамана, коли старому було вже далеко за дев’яносто. А був вiн сильним i спритним, як зрiлий вепр, мiцним, як рiг морського нарвала. Тодi отаман святкував свого сiмдесят четвертого сина, якого народила п’ятнадцятилiтня жона його. Мене, як отаманового побратима, посадили за святковий стiл, я дiлив зi старим вино й хлiб батькiвськоi гордостi. Його ближнi воiни знали про гриб, що даруе мiцне довголiття. Казали, що отаман купив його за цiлий кентинарiй[13 - Вiзантiйський кентинарiй – приблизно 32,7 кiлограма. Дорiвнював 100 лiтрам (iмперським ваговим одиницям).] золота. За сто повноважних золотих лiтрiв! За три тижнi пошлю я до Евне-гори своiх вiрних людей i золото. Пiдеш з ними i зробиш так, щоби гриб Калокирика було доставлено сюди належно збереженим. Щоби не зогнив дорогою, не попсувався. Інакше, рабе, помреш недоброю смертю.
1.3
Наречених Богомола посвячували лише на вершинi лiта й лише у головному храмi Триликоi, схованому в надрах Царськоi землi.[14 - Царська земля – пiденно-схiдна частина сучасного Керченського пiвострова.] Колись тут, мiж двома морями, ховали скiфських володарiв i верховних жриць iз священного роду Йiми. Курган з храмом у планi нагадував велетенське, покладене горiлиць, жiноче тiло. Двi конiчнi вершини позначали ii груди, шлях до святилища йшов мiж довгих пагорбiв-нiг i приводив до кам’яного лона.
Там, пiд конiчним склепiнням, горiли ароматнi смолоскипи. Всi три лики богинi дивились на ритуал. Давнi майстри зробили iх iз золота – променисто-сонячну Карну-Савру, непримиренну, закуту у лев’ячу подобу Карну-Ашу i заглиблену у своi сни Карну-Морану. Тiльки у цьому святилищi аватари богинi витримували присутнiсть одна одноi. Тiльки тут вони забували про свое суперництво, що сягало темного лона часiв. Витримували i забували заради наречених свого спiльного сина.
Їх приводили сюди перед свiтанком, ретельно вимитих, намащених сандаловим маслом та загорнутих у снiжно-бiлi вiсоновi полотна. Кожна у лiвiй руцi тримала гiлку терену. Їхнi правицi були зв’язанi однiею довгою червоною мотузкою. Попереду йшла стара жриця з титулом Садгани – «тiеi, що веде до мети». Мотузка, що еднала наречених Богомола, тричi обвивала поперек Садгани. Через кожнi три кроки стара промовляла:
Вахана, вахiнiг, ар-вагнi,
Проведи, огорни, опали-освяти
Перед аватарами Триликоi наречених розгортали, щоби богиня могла сама переконатись: жодного ганджу, жодноi вади немае в тiлах, призначених ii сину.
Нареченi були не худими i не товстими, не високими i не низькими. Їхне волосся не було анi грубим, анi м’яким, iхнi груди не спокушали надмiрними розмiрами, проте й не потребували пошукiв. Шкiра наречених не дратувала мармуровою бiлизною i не принижувала спостережника плебейською засмагою. В кожноi з них не було анi гнилого, анi дiрявого зуба. Їхню цноту дослiдили i пiдтвердили пильнi служницi Триликоi. Природнi запахи iхньоi плотi були приемними, а голоси – мелодiйними. Всiх iх еднала незрима та неозначена сила, що виходила з юних тiл. Якби на ритуалi опинився чоловiк, вiн би вiдчув цю силу як непереборну хiть, хоча сутнiсть-вастуа ii була незмiрно глибшою за енергii статевого потягу.
Й цього ранку все було як завжди.
Жриць богинi наповнювали священний дрож i священна радiсть. Дрожем iхнi тiла вiдкликались на вастуа наречених, пiдтверджуючи, що вибiр був зроблений правильно, що й цього року син Триликоi буде трiумфувати в насолодi своiй i явить силу свою племенам i народам Великого Степу.
Цiлу нiч жрицi виконували бiля святилища i всерединi храму складнi ритуали, готуючись до приходу наречених, проте жодний паросток втоми не вирiс в iхнiх тiлах, не лише в молодих, але й у тих, чий вiк наближався до столiтнього. Час вiд часу вони прикладались до золотих i срiбних чаш з напоем, котрий в цих краях називали сомою. Хоча напiй цей був животворним i незмiрно збiльшував сили жриць, вiн не був тiею правдивою сомою давнiх часiв, що ii вживали великi посвяченi минулого вiд Кайшавани до Заратуштри.
Секрет тiеi староi соми було втрачено.
І ще багато чого, про що не згадували.
Попри всi древнi втрати, ритуал ретельно вiдтворював святощi, встановленi тисячолiття тому. Жрицi, збудженi новою сомою, наснаженi вастуа юноi i досконалоi плотi, що наближалась до храму, спiвали належнi закляття i водили належнi процесii. Кожне слово у цих закляттях, кожен крок, жест i оберт у цих подорожах незмiнно повторювались з року в рiк уже майже шiстнадцять столiть, вiд того часу, коли служителi Триликоi прийшли на береги теплих морiв з пiвночi, знайшли тут прадавнi святища i згаслi вiвтарi своiх предкiв, вiдновили iх, освятили великими жертвами i запалили в них негасимi вогнi Атраваджри.[15 - Вогнi авестiйського бога Атри.]
Коли три нареченi Богомола вклякли перед трьома золотими ликами, молода жриця з титулом Кшайя[16 - Кшайя – у ведичнiй та авестiйськiй традицiях означае одночасно «мирську насолоду» i «кармiчно забруднене задоволення».] загасила всi смолоскипи, покрила запоною священний вогонь, i святилище опанувала темрява. В нiй виникли судомнi звуки, немов невидима жiнка стогнала вiд збудження i задоволення.
Цей хтивий стогiн покрили дзвiнкi слова закляття:
Ми починаемо ясне промовляння букв:
Акшура-шудши, акшара вамiтрей.
Ми знаемо Ненароджену, яка народила.
В ii синi немае потворностi, немае вади, немае безсилля:
Ртай вiграхата, ртай аманава.
Вiн швидший за найшвидшу здобич.
Три наречених стоять бiля ложа його весiльного:
Першу звуть Амба, другу – Амрiта, третю – Арата.
Всi вони досконалi, i немае в них жодноi анхалами-вади.
Вони ясно промовляють його iм’я:
Гадагхад.
І присягають йому у вiрностi.
Вони з побожнiстю вiдкривають лона своi, нехай увiйде:
Бгада-вахадi!
І ми замовкаемо там, де всi промовляння зайвi.
Та з наречених, що вклякла перед ликом Морани, вiдчула, як до неi наближаеться хтось настiльки гарячий, що його доторк висушив сумiш поту i масла помiж ii ногами.
«Я – Арата, твоя наречена!» – назвала вона свiй ритуальний титул i вiдчула проникнення в себе. Це проникнення було сухим i блискавичним, немов кiнцiвка велетенськоi комахи перевiрила ii цноту. Вона очiкувала чогось iншого, страхiтливiшого i величнiшого. Їi готове до жертовного болю i жертовноi насолоди тiло розчаровано розслабилось.
Жар вiдступив, натомiсть вона вiдчула запах жiнки.
«Кшайя!» – впiзнала вона запах жрицi, знов напружилась до тремтiння, вигнула спину так, що соски торкнулись пiдлоги. У ритуалах Триликоi Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хiть. Вважалось, що для отримання насолоди у ii тiло могли входити сутностi та духи найвищих рангiв. Про ритуальну увагу Кшайi мрiяла кожна служителька богинi. Але жриця лише торкнулась ii обличчя i вiдступила у морок, туди, де хтось схлипував i стогнав.
Темрява наповнилась рухом. Згущення сили насунули зусiбiч, звузили простiр святилища. У стисненому мороцi наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергii, поверхнi та секрецii людськоi i нелюдськоi плотi. Здавалось, невидима оргiя оточила Арату. Проте вона не вiдчула жодного доторку, жодного дихання.
«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на iнших наречених i жриць, – змiркувала Арата, – а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зi мною?»
Їi затерплими долонями, що спирались на кам’янi плити пiдлоги, пробiгла кусюча хвилька, немов пiд ними виросли кришталики солi. Спазм здавив горло.
Звуки, що линули з невидимоi хмари, раптом зникли.
Повiтря зрушилось, немов у святилище залетiв нiчний вiтерець. Згущення сили вiдступили, темний простiр розiмкнувся. Десь високо, пiд самою вершиною храмового склепiння зашарудiли крила кажанiв. Чиясь нестерпно важка присутнiсть залишила храм, повернулася до свого правiчного лiгва.
За мить перед iдолом Марани спалахнуло свiтло. Смолоскип горiв дивним зеленим полум’ям, свiтло якого стiкало золотими вiями богинi, немов гаряче жертовне масло. Арата вiдчула рiзкий запах настою з кошачого кореня.[17 - Кошачий корiнь – valeriana officinalis.]
– Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довiрила тобi свого сина! – промовили над нею.
«Хто дружина? Я?» – Тiло Арати випередило ii розгублений розум i пiдвелось з колiн.
Не знайома iй жриця у червоному вбраннi простягнула Аратi жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рiдиною. За формою пуруг нагадувала квiтку шафрану й мала вiсiм пелюсткiв, помальованих у бiрюзове. На кожному з них накреслили iмена богiв.
«Посвячена! Вiн обрав мене!» – щось тепле пiдкотилось до горла Арати, вона зусиллям волi змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов ii тiлом, що раптом вiдчуло вологий холод пiдземелля. Золоте обличчя нiчноi аватари Триликоi мружилось в обiцяючому зеленому свiтлi i чекало на шанування.
І не було марним це очiкування.
2
