скачать книгу бесплатно
Вiзантiець кивнув, махнув рукою. Мовляв, iдiть за мною.
Спiрка i Доброслава перезирнулись. Вони зрозумiли одна одну без слiв. Чужинець в жодному разi не заслуговував на довiру. Але вибирати не приходилось. Переслiдувачi могли з’явитись тут кожноi хвилини.
Дiвчата знов пiдхопили руду попiд пахви й понесли за Макарiем. Той зайшов до пiдклiту надбрамноi вежi, вiдкотив там чималу брилу й пiрнув до пiдземелля. Тут починалась складна система таемних лазiв, котрим воiни з городища при потребi могли заходити в тил ворожiй облозi. Видовбанi у твердiй скелi i сполученi з природними печерами, цi переходи опирались руйнуванню вже кiлька столiть. У вузькому лазi з Рискою виникли складностi. Їi прийшлось волокти нерiвною пiдлогою, слiдкуючи, щоби не роз’ятрити поранену ногу. Коли лаз перейшов у вертикальний колодязь, втiкачкам знадобилась допомога Макарiя. Утрьох вони затягли руду до великоi сухоi печери, що одним зi своiх розгалужень виходила на рiчковий крутояр.
Чорнобородий зиркнув на Рискину ногу, принюхався до рани, промимрив щось чужинською i полiз назад.
– Зрадиш – уб’ю! – крикнула услiд йому Спiрка. Доброслава заплющила очi й зашепотiла молитву до Берегинi.
Макарiй ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увiрвався загiн пiдлiткiв-верховинцiв. Вiзантiець знав кожного з них поiменно. Не одного iз цих молодих горян вiн рятував вiд пiтливоi лихоманки, нагноень та гадючих укусiв. Не одному еднав переламанi кiстки та виправляв вивихи. Навiть тi з них, котрих боги берегли вiд хорiв i травм, звертались до мага по амулети, приворотне зiлля та волховськi приманки. Пiдлiтковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дiдича Бойва, до котрого слали вiру пiвдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостiвен, що набавляло малому пихи. Бойв вiддав ляшичевi засiку з вежею, що сторожила Нижнiй Язижський перевал[44 - Нижнiй (Малий) Язижський перевал – тепер Тухольськi ворота поряд з м. Сколе у Львiвськiй областi.] та дозволив лишати собi третину з перевiзного мита. Шикорчик зiбрав з однолiткiв невеличке вiйсько й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець i дiвчат, грабували пiдданцiв хорватських жупанiв та ходили на полювання до дiдичiв-чаклунiв iз Чорногiр’я. Бойв дивився на всi цi витiвки крiзь пальцi, суворо караючи лише за збитки, нанесенi купецьким валкам.
Цього разу Бойвiв син вивiв на слiд непрошених зайд дюжину своiх воiв. Невисокi на зрiст, чорноголовi, мокрi пiсля переправи й збудженi погонею, вони оточили вiзантiйця, як тiльки той вийшов з вежi.
– Де вони? – без зайвих передмов поцiкавився в колишнього диякона Шикорчик. Вiд решти мисливцiв отамана вирiзняв золотий ланцюг, щiльно припасований до мiцноi шиi. Ланцi цiеi колись витонченоi прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.
«Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманiжених мiст», – подумки погодився з давнiм поетом Макарiй. Вголос сказав:
– Я iх сховав.
– Це наша здобич.
– В мене померли дружини, жупаниче, – високо потитулував Шикорчика вiзантiець. При тому, що вiн вимовляв «ксафанiт» замiсть «жупанич», горяни його розумiли. – Хочу взяти хорваток присяжними наложницями.[45 - Сини старших волхвiв вiд присяжних наложниць висвячувались у жерцi нарiвнi з синами вiд законних дружин.]
– Це наша здобич, жерче, – в темних очах молодого отамана постала непроникна завiса впертостi. – Вiддай по-доброму.
– Дам за них сто срiблякiв.
– Я здобиччю не торгую. Менi здобич боги дають.
– Дам пiвтори сотнi. За кожну, навiть за ту, котру пiдстрелили, по п’ятдесят срiбних монет. Не рiзаних, цiлих. За такi грошi ви собi у вiвчарiв купите аж тричi по п’ять дiвок. – Щоби його зрозумiли, вiн показав «тричi по п’ять» на пальцях. – Слухайте, воiни, таж за пiвтори сотнi повновiсних дирхемiв можна усiм вам мечi харалужнi купити, – краем ока Макарiй побачив, як почали перезиратись i перемигуватись Шикорчиковi джури. Вiн знав, що на iхню думку пропозицiя бiльш нiж щедра. Анi на Преславському трактi, анi за Вужем[46 - Вуж (Уж) – рiчка в Закарпаттi.]
