скачать книгу бесплатно
Коли Тiтiра була малою, ii вкусила сарпа-змiя. Бувае, люди вiд змiiних укусiв умирають, бувае – перемучаться i видужують без жодного злого слiду. Проте не так сталося з дiвчинкою. Чи то змiя несла в собi сильного духа-iзгоя, що тiкае вiд карного переродження, чи, може, трапився той змiiний напад пiд могутнiми зiрками Мокошева Черпала, але вiд сарп’ячого укусу Тiтiра втратила денний глузд, що сполучае бачення з мiркуванням. Пекич не дав вигнати причинну до лiсу, сказавши родичам, що замiсть втрати дiвчинка набула благословенного, але примхливого нiчного глузду. Вiн також пояснив, що нiчний глузд не потребуе мiркувань, бо кермують ним всевiдаючi, зарученi з невблаганним часом, змiiнi боги.
Вiд тих днiв навколо Нерухомоi зiрки обернулося багато рiчних юлiв-коловоротiв. Пекичевi передбачення справдились. Родичi помiчали, що присутнiсть причинноi вiдганяе врочнi тiнi, сварнi настроi та страхи. Там, де Тiтiра гралася ляльками-мотанками, мурмотiла примовки та спiвала своi пiсеньки, вiльнiше дихалось, легше вибачалось i працювалось дружнiше. Інодi з ii слiв люди виймали несподiвану мудрiсть. Не ту мудрiсть, що ii потрохи збирають з досвiду, як вершки з молока, а раптову, цiлiсну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навiть могитичi, надiючись вивiдати знання змiiних богiв, час вiд часу приносили причиннiй медовi коржi та шматки смаженини. Навеснi, коли дiвчата в iм’я богинi топтали ряст, Тiтiра входила до iхнього кола i крутилася так скажено, наче в неi вселявся степовий вихор. А ще вiдтодi, як причинна заспiвала уперше, змii оминали городище й жодна дитина не померла вiд iхнiх укусiв.
В день ордалiй, щойно на сходi пiднявся ранковий свiтловий конус, Тiтiра прийшла на посипаний триною тiк. Умостилася навсидячки на виступi теремноi пiдклiтi, пiдiпхала пiд себе охвiстя дертоi сорочки й почала наспiвувати:
– Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столi срiбному, на столi золотому! Гризи, гризи, Ящере, горiхове зерня, вiтряне сiм’я!
Що вище сонце пiднiмалося над обрiем, то бiльших змiн зазнавав тiк. Спочатку на ньому поставили чотири рiзьбленi стовпи-свiдки, оберненi дубовими обличчями до центру току. Дружини могитичiв обмазали свiдкiв лоем. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, iхнi чоловiки з належними молитвами та пiснями розклали у самому центрi велику ватру, видовжену з пiвдня на пiвнiч. Для судовоi ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасiв божницi, де вже кiлька юлiв висихала мертва плоть священних дубiв iз пралiсу. Вона була твердою, бiлою, наче кiстка, i пахла травневою нiччю.
Поки колоди перепалювалися на вугiлля, Тiтiра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дашком» i стиснула губи у тонку щiлину.
«Змiiвна мудру чинить!» – шепотiло жiноцтво.
Тiк поступово залюднювався.
Коли замiсть ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареноi гранi, на пiвденному боцi почали ставити стiл для князя. Туди ж вийшли старiйшини i дружина. Могитичi заспiвали хором:
Іти, зверни, зверни до гори!
Іти, зiйди, зiйди, запали!
Рту медову вийми, урви!
Жрецький спiв наче розбудив Тiтiру. Причинна зашепотiла:
– Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горiховому гнiздi! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!
На грань могитичi поклали кричну штабу у три мечнi леза завширшки та завдовжки зо два чоловiчi кроки. Князь у ромейському срiбленому панцирi зiйшов на стiл, сiв i дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом i Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та iндiйськими рубiнами.
З пiвнiчноi сторони току з’явилась процесiя. Пекич вiв призначених для випробовування. Першою до гранi пiдiйшла його донька Людмила, за нею ще пiвтори дюжини найкрасивiших дiв з обох родiв Бiлого племенi. Волосся у всiх було розплетене, вузькi вiнки з савур-трави стягували його наче обручi. Ранкове сонце – а з ним i блiдiсть урочистих облич та вологi вiд переляку очi – виявили зазвичай згладженi буденними виразами, а тепер графiчно гострi та межовi риси знаменноi вроди.
Незвично короткi, вище колiн, сорочки дiвчат викликали пожвавлення серед дружинникiв. Князь суворо глянув на них, потiм – коли побожний настрiй серед воiв вiдновився – звернувся до старiйшини Дороша:
– Кого немае?
– Горановоi наймолодшоi та Стоймисловоi Жаринки, а з простих – Спiрки з Лугового кiнця та рудоi Риски. Цi двi ходять пiд Горановою Доброславою.
– Добре шукали?
– У городищi геть все обшукали. Вже й облавникiв до лiсу вiдправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.
– А Горан зi Стоймислом?
– Сидять у теремах. Привести?
– Нехай собi сидять, – насупився Чоломир i вказав перначем на жерцiв: – Чого вони тягнуть?
– Залiзо ще холодне, – замiсть Дороша вiдповiв воевода Шандр. – Мае зачервонiти.
Воевода хотiв ще додати, що Пекич мудруе з тiею штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькi крицевi смуги, а на розжаренi лемешi. Але вирiшив промовчати. Лише крекнув i плюнув у жменю.
Князь швидко глянув на Шандра, потiм перевiв погляд на Томирада. На князенковiй шиi несамовiльно напнулися жили.
«Почув про облавникiв, – зрозумiв Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадуеться…»
Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своiм помiчникам. Тi пiдхопили Людмилу й пiднесли догори так, щоби усiм було видно: ii босi ноги не змащенi чаклунськими мазями й не вкритi воском. У давнi часи практикували ще й детальнi оглядини, аби запобiгти замiнi пiдсудноi особи магiчним двiйником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирiшили обiйти сугубi завiти давнини i сорочок з дiвчат не знiмати. Їх лише пiдкоротили, щоби раптом не загорiлися, коли дiвчата крокуватимуть випробувальним залiзом.
Старший жрець уже пiднiс свiй жезл, а донька його закусила губу у передчуттi болю, коли Тiтiра зiстрибнула зi свого мiсця, пiдбiгла до розпеченоi штаби й випустила на неi ящiрку.
Очевидцi потiм до крикiв i бiйки сперечалися, звiдки саме взялася та ящiрка. Деякi з них божились, що ящiрка вилiзла з рукава Тiтiриноi сорочки, iншi присягались, що причинна народила рептилiю звiдти, звiдки в нормальних жiнок виходять дiти. Були ще й такi, яким тiеi митi привидiлися змiiнi боги, що принесли ящiрку у пащах просто з неба, але над такими смiялися. Як би там не було, але всi сходилися на тому, що чудесну ящiрку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробiгла штабою i що усiм присутнiм вiд того стало легше й веселiше.
Пекич щось шепнув доньцi на вушко i пiдштовхнув ii до гранi. Людмила шарпнулась, але наступноi митi рiшуче ступила на розпечене залiзо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.
– Сюди пiдiйди, – покликав ii Чоломир. – Ближче. Покажи п’яти.
Дiвчина пiдiйшла до княжого столу, обернулася до нього спиною i показала володаревi спочатку лiву ступню, потiм праву. Дорош з Шандром перезирнулись. Воевода ледь знизав плечима, а старiйшина примружив очi на знак розумiння. Хоча насправдi iм обом до розумiння було неблизько. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиноi стопи замастилась кiптявою та пилом, проте жодних опiкiв старiйшини не помiтили.
– Чиста! – повiдомив Чоломир дружинi i племенi свiй вирок, потiм звернувся до дiвчини: – Йди тепер до Хорсовоi божницi, принеси небодержцевi птаха.
– Чиста, чиста… – витягуючи шиi в бiк Людмили, загомонiли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають ii п’яти. Дiвчина мовчки й низько вклонилася князевi, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися ii брати-могитичi. Чоломир на мить замилувався на ii рiдкiсну вроду: ясно-блакитнi очi, темне хвилясте волосся й видовженi, м’яко окресленi лiнii обличчя.
Наступна дiвчина, також зi жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залiзо. Щойно нога торкнулася крицi, на кругленьке обличчя красунi вилiзло здивування. Воно було щирим i радiсним, наче вiддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дiвчина борзо пробiгла штабою й перш, нiж пiдiйти до князя, сама оглянула собi ступнi. Чоломир гнiвно зiсупив брови.
«Неподобство», – тихо промурмотiв Дорош.
– Чиста! – оголосив володар Бiлого племенi й вiдiслав дурепу вiд себе скупим помахом правицi. Жодноi поради ця могитичка вiд князя не отримала.
Ще двi красунi без жодних опiкiв пройшли через ордалii. Вони, як i попереднi, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залiзо ступила дiвчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лiвiй.
Їi зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в iхнiх руках, кричала вiд болю i страху. Родичi дiвчини кинулись до володаря, але iх жорстко зупинили озброенi воi. Один iз братiв обпеченоi потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акiнак, i вiдрубанi пальцi смерда застрибали пилюкою.
– Нечиста! – присудив Чоломир, оглянувши опiк. – В поруб ii!
Поки дружинники виконували наказ, током побiг заливистий дiвочий крик. Ще одна красуня з роду Тура – старша Горанова онука – впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.
Там, де стояли туричi, пiднявся гнiвний гомiн.
– Чаклун! – кричали вони. – Клятий Пекич зачаклував ноги своiм! Се не по праву!
– Я есмь князь i каган! Мое право, а суд божий! – гаркнув на все городище Чоломир, пiдводячись зi столу. – Зло викорiнюемо по правдi!
– По кривдi! – не вгавали крикуни з Турячого роду. – Як погинули нашi на валах Троянових, куницi всю нашу правду пiд себе забрали!
– За нечисте заступаетесь? Богiв зневажили? – пiдтримав володаря Дорош.
– Мовчи, пiднiжко! – крикнули до нього, а слiдом за образою у старiйшину полетiла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.
– Коромола![18 - Коромола (давньослов’янське) – крамола, заколот, змова.] – визначив князь i дав знак воям.
Дружина пiдняла щити, подвiйною шерегою рушила на крикунiв. За кiлька хвилин на тоцi вiдновився порядок. Кiлькох скалiчених бунтiвникiв iхнi бiльш щасливi родичi пiдхопили й винесли геть. Число глядачiв зменшилось на третину.
Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пiшла шарко. З тих тринадцяти дiвчат, котрих випробовували пiсля вигнання туричiв, шiсть було оголошено чистими, а сiм запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалii без опiкiв. Решта чистих були з роду Куни.
Коли божий суд добiг до кiнця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випiкало темряву, затаену в людському i звiрячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену свiтлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу мiць. Уважнi з глядачiв помiтили, що Тiтiра кудись подiлась. Причинна непомiтно залишила тiк й почвалала до дольноi частини городища, яку називали Луговим кiнцем. Тут селилися туричi, а в останнi роки й зайди зi схiдних племен. Над Луговим пiдносився тихий плач. Дев’ять найвродливiших дiвчат, призначених народити богатирiв для Тура, прирекли на смерть. Для туричiв це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгi столiття рiд Куни задiяв супроти спiвплемiнникiв пряме насилля.
Тiтiра знайшла землянку, де жила найстарша з жiнок роду, столiтня Ковиха. Причинна промурмотiла закляття й заповзла до смердючоi нори, що правила за передпокiй.
Ковиха виглянула з дальньоi ями. Беззубий рот староi дрiбно рухався, в руцi вона тримала ступку, у котрiй перетирала собi iжу. Кам’яна ступка – важка, кутаста – у вправнiй руцi могла наробити лиха.
– У дурний день дурнi гостi, – прошамкотiла Ковиха. – Шамiль-шамiль, неси з хати сiль!
– Гай-гай! Повiтря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджiлки, – проспiвала Тiтiра.
– Геть, чорнорота! – Обсадженi гноячками очi Ковихи несподiвано спалахнули злiсним вогнем. – Сама здохни, здохни!
– Здохла матка, здохли бджiлки, – вела свое причинна. – Здохли лiсовi кобилки.
– Згинь! – сичала крiзь зiв’ялi губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострiшим з ii кутiв.
– Скажи iм: не плачте, свiжi матки вилетiли з дупла.
Ковиха припинила сичати, зупинилась i прислухалась.
– Скажи, скажи iм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свiже не перескоче. Не плачте. – Тiтiра залишила землянку так само раптово, як i з’явилась у нiй.
2.3
– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псiв тими ж вигуками, що i iхнi далекi предки у пралiсах за шiсть тисяч рокiв до того спекотного дня. Чомусь зi всiх знайдених людьми слiв найдовше зберiгаються тi, що спонукають до дii.
Облавники поспiшали. Вони передбачали наздогнати втiкачок у смузi вологих долинних дiбров, що вiдокремлювала населенi Бiлим племенем пагорби вiд передгiрних Карпатських кряжiв. Пiднiжжя тих кряжiв укривали темнi буковi лiси зi щiльним лiсостаном та безкраiми колючими чагарниками. Окрiм того, що гiрськi хащi вважалися непролазними, переслiдувачi збiглих дiв ще й побоювались ворожих засiдок. Воi верховинних племен славилися своiми хитрими пастками та засадними вмiннями. Тому на початку вирiшили: конче треба зловити дiв до того, як тi добiжать до скель.
У першi ранковi години ловичам бiглося зручно. Легко озброенi молодi куничi не вiдставали вiд мисливських псiв вовчоi породи – сiрих, мовчазних, невтомних. Пси вiдразу схопили слiд, що вiв на пiвденний захiд. Облавникiв трохи збентежило те, що за всiма слiдовими знаками дiв бiгло три, а не чотири. Але за цю обставину вирiшили тимчасово забути. Тим бiльше що серед трьох мчала до скель найважливiша – як сказав iм уночi Дорош – втiкачка. Молодша онука Горана. Знатна туриця зi старого боярського роду. А ще з нею бiгла ii сука Навка. Рудий смух собаки залишився на тернових колючках.
На початку ловiв переслiдуваних вiд переслiдувачiв вiддiляло бiльш як пiвночi борзого бiгу. Але вже пiд полудень досвiдченi мисливцi помiтили, що вiдстань скорочуеться. Пiдмаренники й тонконiг-трава, придавленi пiдошвами втiкачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту.
Куничi звузили облавну лiнiю, роздiлилися на два загони. Один розпочав обходити збiглих дiв злiва, iнший – справа. І лише пси трималися центральноi позицii. Мисливськi звичаi загiнникiв з берегiв Танаiсу Бiле плем’я не полишало i в захiдних лiсах. Лише комонний вишкiл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лiсових байраках i на вiтровалах конi ламали ноги.
Ловичiв очолював найстарший iз Дорошевих синiв – Нiрад. Вiн добре знав тутешнi дiброви. Попереду текла рiчка. На ii березi схопити втiкачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок вiдчайдушного спротиву дiв, дозволив убити Спiрку i Риску. Для доньок старiйшин, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стрiли-зрiзнi й сiтки. За Нiрадовим розрахунком, на рiчковому березi його воi мали опинитися або одночасно з утiкачками, або ж випередити iх на кiлька хвилин.
Облавники вибiгли з дiброви, не виславши наперед розвiдникiв. Але й тi, хто стояв на березi, не очiкували iхньоi появи. Воiни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварськi луки, метальнi ножi-рибки й довгi мечi з чорненими лезами. Для того щоби зняти зi спин й зарядити луки, в них не було часу. Тому воiни у плащах задiяли метальнi ножi. Куничам, одягненим лише у шкiрянi безрукавки, вони залишили обмаль шансiв.
Нiрад упав першим, з його побратимiв двое встигли пустити стрiли, якi лише ковзнули панцирами воiнiв у плащах. Одному з облавникiв й бiльшостi псiв пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Тi кричали. Крики одноплемiнникiв i врятували втiкачок. Дiвчата припинили бiгти, приготували зброю. Вислана на розвiдку Спiрка побачила, як мертвих куничiв – пiсля ретельного обшуку, одного за одним – скинули у рiчку. Розвiдниця була навчена розрiзняти ворогiв за найдрiбнiшими деталями вбрання. Але нiчого нi в одязi, нi в озброеннi плащоносцiв не промовляло до Спiрки вивченими ознаками. Їхнi чорнобородi й горбоносi обличчя вiддалено нагадали дiвчинi лиця кочовикiв, яких ii родовичi називали Чорними клобуками. Проте вона мусила визнати, що за кроем одягу, озброенням та панцирними нашивками вбивцi ii родовичiв не були схожими анi на клобукiв, анi на iнших вiйськових з племен – уламкiв колись грiзноi держави Ашинiв.[19 - Чорнi клобуки – тюркське плем’я, що мешкало у степах на схiд вiд Днiстра. Держава Ашинiв – iмперiя кочовикiв, яка виникла у 552 роцi, розпросторилась на весь Великий Степ й остаточно розпалась у VIII столiттi.] Одне, що достеменно зрозумiла дiвчина: з цими вправними, сильними й добре озброеними людьми краще не зв’язуватись.
Із цим корисним розумiнням вона повернулась до своiх товаришок. До темряви Доброслава, Спiрка i Риска пересидiли на верхiвках дубiв, намагаючись нiчим не видати свого iснування. Руда собака знайшла сховок неподалiк. Коли у глибоких присмерках Риска обстежила побережжя, плащоносцiв там уже не було. Вони не залишили жодного слiду. Анi клаптику одягу, анi зношеноi пiдошви, анi якоiсь загубленоi дрiбнички, за якими можна було б визначити iхне походження. Лише заплямлена кров’ю рiнь нагадувала про Нiрадову помилку та вiйськову майстернiсть чорнобородих бiйцiв.
Одне лише втiшало: на шляху мiж втiкачками й рятiвними чагарниками тепер не залишилося жодноi перешкоди.
2.4
Якби не княжий наказ, Жаринка нiколи б не пiшла до пiвнiчних болiт. Дурна слава мочарного краю давно вже населила не однi лише мисливськi iсторii Бiлого племенi. Навiть найменшi дiтлахи знали, що на безкраiх гнилих болотах стоять чорнi вежi на курячих ногах, а в тих вежах живуть гачконосi Ягинi, котрi лише й мрiють що про солодке людське м’ясо. Неслухняних дiтей лякали тими болотами, а про все незрозумiле i страшне казали, що воно з пiвночi причвалало.
Торговi гостi iздили пiвнiчним трактом лише взимку, коли драговина вкривалася льодовою кiрочкою, а мочарна нечисть засипала або вiдступала у глиб болiт, на порослi вербами i вiчно вкритi туманом острови, де мисливцi натрапляли й на зловiснi вежi, й на вкритi потрощеними кiстками лiгва.
Але Чоломир наказав Жаринцi йти саме на пiвнiч. Вона анi на мить не пiддала сумнiву доброго княжого намiру. Волостелин племенi, розумiла Стоймислова донька, хотiв урятувати вiд ордалiй i Хорсового вiвтаря свою кохану. Свою найнiжнiшу й скажену в любовi синьооку косулю. Найвродливiшу та найстрункiшу дiвчину племенi.
Про те, що вона володiе чарами небуденноi вроди, Жаринка знала вiд того часу, коли ii мати повiдомила батьковi, що донька досягла дiтородного вiку. Мати сказала тодi:
– Всi говорять: серед рiвних собi вiком наша перша за вродою. Буде князiвною.
– Не зуроч, жiнко, – нахмарився на ii слова воевода Стоймисл. – Ми куничi. Всiм вiдомо, що задля едностi племенi за Томирада видадуть знатну турицю. Одну з Горанових онучок. До того ж, ми не знатнi.
– Ти – воевода. – Мати подивилась Стоймисловi просто в очi. Мало яка iз жiнок Бiлого племенi, одружених з воiнами, наважувалась схрещувати свiй погляд з поглядом свого чоловiка.
– Мiй батько був ратаем, сином ратая, – вiдповiв той на виклик. Сказав тихо, але виразно й твердо. Його дружина була вища за нього родом. Не значно, але все ж таки вища. Їi предки ще на старiй батькiвщинi приймали пожертви на капище Матерi Куни.
– Тодi от що я тобi скажу, муже мiй, – мовила мати пiсля довгоi мовчанки. – Томирад не один на цьому свiтi княжич.
– Думай, що при дiтях кажеш, – промурмотiв тодi Стоймисл, обриваючи бесiду. Проте в Жаринки залишилось враження, що останне слово у тiй розмовi залишилось не за батьком.
З того дня вона знала, що дiлитиме ложе лише з володарем. З князем, каганом або й iмператором. Тому не вiдмовила Чоломировi. Тим бiльше що знала: таемнi коханки волостелинiв причетнi до таемниць влади не гiрше за дружин i наложниць. А таемницi влади, в свою чергу, здатнi вiдчиняти найцiкавiшi та найпотрiбнiшi брами i хвiртки свiту сього.
«Наприклад, – мiркувала Жаринка, – якби я не була княжою любкою, мене б вiддали на поталу жрецтву. Мене першою. Бо ж начальнi нашi саме вроди злякались, не чогось iншого. Поставили б мене п’ятами на розпечене залiзо (крий вiд лиха такого, Мати Куно!). Й хто зна, на яке б то воно вийшло…»
Вона знала, що батько не став би ii захищати. Втiкаючи з городища, вона прощалась лише з матiр’ю. Старий воевода за непослух жерцям мiг i до порубу доньку кинути. Вона уявляла, як бiситься Стоймисл тепер, коли на неi впало Хорсове прокляття.
Ну й нехай собi бiситься. Син ратая. Пхе.
Їi шлях вищий за його розумiння.
От лише тi клятi болота. Мутнi мiсця, непевнi. Й тамтешнi люди пасують своему глевкому краю.
«Але Чоломир таки мае рацiю, – втiшала вона себе. – Пiвнiчнi князi та жупани, якими б вони не були, також цiнують цвiт юностi та вроду, а iхнi могитичi не такi впливовi i зарозумiлi, як той вiдьмак Пекич».
Про пiвнiчних князiв Жаринка вiдала небагато. Чоломир, про всяк випадок, передав з нею свое усне послання до князя Молотшi, що вже зо три седмицi лiт правив болотяними землями. Письмового начерку князь зробити не наважився. Батько казав iй колись, що Молотша був данником варязьких воевод Гайдрiка i Хельга й тримав своi землi пiд важким тяглом. Мешканцям болотяних земель не було за що любити свого волостелина. У Молотшi було аж п’ять дорослих синiв, але слава про них йшла несвiтла. Казали, що князенки вдалися миршавими й до вiйськових справ непридатними. Старший з них багато рокiв жив заручником у варягiв, а решта, наче випханцi, заступали жупанiв на кордонах мочарного краю.
«Може, й добре, що не маю анi пергаменту, анi берести до того Молотшi, – врештi-решт вирiшила Жаринка. – Хто зна, як поведуть себе отi болотнi виповзнi, коли побачать начерк до силувальника, батька хирлявцiв i варязькоi пiднiжки».
З такими думками Стоймислова донька вийшла на край широкоi галявини, порослоi травою i чемеркою. Хоча Жаринка добре знала тутешнi лiси, це мiсце видалось iй незнайомим. Неприемне вiдчуття насторожило дiвчину.
«Тут могили», – розкодувала вона присутнiсть гнiтючоi, в’яжучоi думки i рухи сили. Та виходила з центру галявини, де буйно стромило сiро-зелене, всiяне колючками бадилля. Жаринка навiть не наважилась уявити, скiльки народу мали зарити пiд тою паростю, щоби подих могильноi сили був настiльки гострим. Там могло знайти свiй спочинок вигибле вiд мечiв плем’я або ж впiйманий у пастку великий вiйськовий загiн. Такi мiсця притягували нiчних духiв, а в час повного мiсяця могли завести до смертного блуду й задухи необережного мандрiвника.
Вiдтак дiвчина вiдчула, що з колючок хтось на неi дивиться. Вiдчувати погляд i визначати напрям, звiдки його спрямовано, вона, як i решта родовичiв, навчилась з дитинства. Майже на пiвгодини Жаринка завмерла, лежачi у травi, приготувавши стрiли i дослухаючись до кожного звуку. Вiтерець мирно шурхотiв у могильному травостанi, сороки несполохано стрибали гiлками дубiв i модрин, десь здалеку долинав дрiб дятловоi працi.
Годилося перевiрити, чи не зачаiвся у колючках невидимий ворог. Проте Стоймислова донька вирiшила не робити цього. Дивитись могли не лише людськi очi. Могильна нежить також володiла здатнiстю спрямовувати увагу на живе i тепле.
Дiвчина приклала до губ оберег Матерi Куни з чорного залiза й не вiдчула тривожноi гiркоти. Берегиня роду не слала iй попередження про небезпеку.
Жаринка залишила свое укриття й обiйшла галявину, ховаючись у затiнку старих дубiв. На деревах вона побачила свiжi зарубки. Хтось мiтив своi володiння трьома горизонтальними рисками.
«Бортники!» – припустила дiвчина.
