скачать книгу бесплатно
[року вiсiмсот шiстдесят першого за ромейським численням, у чотириста вiсiмдесят сьоме лiто вiд смертi готського короля Германарiка Старого, у сто сорок четверте лiто вiд повноi загибелi вiйська i флоту Халiфата пiд Константинополем, у сорок друге лiто по виступу Людевiта Хорвата проти франкiв, наступного року пiсля нападу Русi на Царгород]
2.1
Казали, що на початку часiв Бiле плем’я складалося з трьох родiв. Рiд Ведмедя згинув разом iз половиною свiту в готських вiйнах, вижило два. Так залишилось й тодi, коли, пiсля походу арабiв на Хазарiю, Чорне плем’я покинуло рiднi береги Танаiсу й рушило на захiд Сонця. Вiд того часу владний стiл племенi тримали воеводи з роду Тура. З роду Куни, натомiсть, обирали найстаршого жерця-могитича, званого Волхом.
Але сталося так, що у кривавiй битвi при Трояновому городищi загинув князь з ближньою своею дружиною та трьома синами. З чоловiкiв-туричiв залишились самi лише дiтваки та негодящi. Удови дружинникiв злягалися з ними заради продовження роду й зачали нових туричiв, але владну першiсть було втрачено. Князем обрали найдужчого воеводу з куничiв – Чоломира. Його народила чорноока спритниця вiд приблудного варяга. Свiжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та одноборцем. Та й у справах розуму не пас заднiх. Вiн, порадившись з Волхом, повiв роди на захiд. Туди, де вже знайшли тверде пробування дальнi родичi – хорвати Чорного племенi.
Захiднi лiси виявилися багатими на дичину, але не надто привiтними. Мiсцева люднiсть, хоча й миршава, вмiла робити засiдки та влучно пускати стрiли з дерев. Рiчки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою змiною русел. Здоровеннi хижi ведмедi не боялися навiть залiзноi зброi. Йти до захищених засiками гiрських перевалiв Чоломир не ризикнув. Вiн наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивiтренi пасма яких тягнулися з пiвночi на пiвдень у двох денних переходах вiд схiдних Карпатських вiдрогiв. Сiра земля бiля тих пагорбiв була не кращого вибору, але пишнi лiси додавали до куцих врожаiв.
У рiк, сонце котрого народилося пiсля нападу Русi на Ромейське царство, в обох родах одночасно досягло шлюбного вiку багато вродливих дiвчат. Серед десяткiв справжнiх красунь було й кiлька таких, про яких казали, що ними не знехтував би анi халiф у Багдадi, анi верховний каган в Ітилi. Про ромейського iмператора мова не йшла лише тому, що той, як вiдали, бажав не жiнок, а кремезних чоловiкiв.
Такого навального пришестя вроди не пам’ятали навiть столiтнi вiдьми. Хлопцi i зрiлi мужi погано спали вiд сподiвань, але могитичiв турбувало iнше. Давня мудрiсть, приступна навiть смердам, нагадувала: найвродливiшi дiвчата визрiвають не для своiх, а для нахабних зайд та завойовникiв. А ще цього рiчного кола збiгало сiм заповiданих рокiв вiд часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищi.
Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що пiсля завiту з Пеком нiхто вже не змiг знайти анi того капища, анi лiсовоi гори, на якому воно стояло. Сам Волх i влiтку, i зимовоi доби, коли (подейкують знаючi люди) магiя святих дерев згасае, марно шукав у чар-лiсi гору з кам’яним богом i землянкою-божницею. Мiсце не давалося людям, Пек також не озивався у свiжих капищах й не посилав знакiв. Кожного року йому приносили обумовленi жертви, й кожного року бiда оминала плем’я. Плата за мирне життя не здавалась надмiрною. Вiддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – й навiть рудих та в рясному ластовиннi – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. Приймав i зберiгав мир.
Волха, колишнього Лобаса, стали позаочi називати Пекичем.
У сутiнках щедрого на сонце та дощi лiта, коли пiд городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха Пекича до стольноi свiтлицi. Той, кого за молодих рокiв звали Лобасом, прийшов до княжого порогу у хламидi з нашитими срiбними сваргами, спираючись на посох з золотим яструбом на верхiвцi. Княжi наложницi зустрiли жерця з покорою, вимили йому ноги й пiд руки провели до того вiддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зi старiйшинами та ближнiми речниками.
Князь вiдпустив охоронцiв та челядь. Вiн залишив для бесiди з Волхом тiльки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владникiв розсiлися на широких зручних лавах, вкритих ведмежим хутром. Пiдлогу покою присипали травами. Вiд мiцного трав’яного духу лоскотало у носi. Для кожного челядники заздалегiдь приготували по срiбнiй братинi, а золоту вiзантiйську чашу помiстили на рiзьблений поставець перед княжим столом. Мiж лавами очiкував бочонок з хмiльним медом, настояним на м’ятi, хрiнi та личинках смарагдових жукiв. Наливати, як наймолодший у зiбраннi, взявся Томирад. Вiн зачерпнув своею братиною з бочонка й щедро вiдмiряв темного напою князю та мудрецям.
Старшi Бiлого племенi вiдпили меду, обмiнялися схвальними поглядами, i князь мовив:
– Боги досi нас милували, але бачу я межу iхнiй милостi i знамення не проясненi.
– Правду кажеш, княже, – неквапно кивнув Пекич. Його щойно вимитi п’яти всотували тепло ведмежого хутра. Вiн насолоджувався цим вiдчуттям та терпким полум’ям у горлi.
Горан також кивнув, змiтаючи бородою медвянi краплi з нашийноi гривнi – золотоi ознаки речника. Йому минуло вiсiмдесят, вiн був з роду Тура й, на вiдмiну вiд бiльшостi старих воiв, знав гiрку цiну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан мiг би сказати бiльше й точнiше за князя. А також згадати доречнi й повчальнi приклади з минулих часiв. Але в цьому зiбраннi вiн був единим туричем. Можливо, лише завдяки цьому його й покликали сюди. Тому речник лише кивнув, намагаючись, щоби у його киваннi було не менше гiдностi та статечноi загадковостi, анiж у киваннi старшого жерця.
– Могитич Пустень, – вiв далi Чоломир, – казав менi на вершинi лiта, що у древлянського князя була донька небуденна на вроду i могитичi древлянськi отримали слово вiд свого Даждьбога, що врода та не випадкова i не блага. Що в нутрi князiвни оселилася тiнь Богомола.
– Так, – пiдтвердив Волх. – Чув про таке. Пожертвували тiею дiвою мужi древлянськi.
– Воля богiв сувора. – Князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозумiти, що означае глибока тризуба зморшка, що раптово з’явилася над тим мiсцем, де у Пекича зрослись брови.
Жрець кинув погляд на бiк братини, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сiрiн», – назвав вiн подумки iм’я птаха. Пророчим Сiрiнам вклонялися роди, якi жили на пiвночi, на берегах великого зимного озера. За молодих лiт вiн мав звiдти наложницю. Добру, лагiдну, синьооку. Спiвала йому пiснi своiх родичiв – тужливi, наче придавленi низьким пiвнiчним небом. Померла озерна жiнка при перших пологах.
«Цiкаво, – подумав Волх, – двiчi народженi озерних племен такi ж лякливi, як i древлянськi?»
– Волю богiв треба шанувати, – мовив вiн вголос. – Проте, мудрий княже, анi Пек Заступник, анi Хорс Вседержитель своеi волi нам поки що не явили.
– А якщо в наших дiвах також замешкав дух Богомола? Навiть потворнi з родовичiв народили красунь. Такого нiколи не бувало, й вiд старих Сил ми подiбного знамення не бачили. – Князь не вiдривав очей вiд жерцевого обличчя. Томирад тим часом знову наповнив братини i батькову чашу медом.
Волх не встиг вiдповiсти, як почувся рiзкий, наче вороняче каркання, Горанiв голос:
– Згадайте рiк Скаженого Вепра.
Князь запитально подивився на радника. У рiк Скаженого Вепра, шiстнадцять рокiв тому, вiн – молодий безтурботний багатир з роду Куни – жив з воями на схiдному прикордоннi старих племiнних земель. Що вiдбувалося тодi у городищах, пам’ятав скупо.
– Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, – дозволив Чоломир.
– У рiк Скаженого Вепра, коли зачатi були усi тi теперiшнi дiви, що знаменням вроди вiдмiченi, сталася перша сутичка з лютими вiдьмами, що йдуть шляхом Богомола, – розмiрено почав Горан, дивлячись повз владникiв, немов читаючи тiльки одному йому видимi письмена на стiнi покою. – Тодi нерозумний Лович викрав одну зi служниць демона й беззаконно втiшився з нею. Й був тодi молодий прозорливець з туричiв, на iм’я Бранко, який провидiв майбутне i сказав, що вiдьми за вчинок Ловича прокляли нашi роди страшним i незламним потрiйним прокляттям. Могитичi смiялися з нього як з навiженого, а вiн був правий… З того часу й почалися усi нашi бiди. Все, що ми починали, поверталося проти нас злом i поразками. За два рiчнi кола пiсля Скаженого Вепра почалась морова пошесть, а потiм вiдьми наслали на нас орду. Всi вiдмiченi вродою дiви несуть в собi тiнь того прокляття. Врода е знаним знаменням гордостi неправедноi, Сили нiчноi, Сили похiтливоi, блудодiйноi. Знаемо також, звiдкiля лине та Сила i хто саме несе ii на вiдмiчених знаками раменах. Уже неспокiйно серед родичiв. Уже двiчi лилася кров тих мужiв, якi билися помiж собою за прихильнiсть вродливих дiв. А на пiвднi розвiдники бачили свiжi згарища та слiди комонних. Се е знамення. Не бачить iх лише той, хто не хоче бачити. Якщо, княже, до снiгу не вiддамо проклятих дiв Хорсовi, служительки демона знову з’являться пiд стiнами городищ. Куди тодi тiкатимемо?
– Що скажеш, Волоше? – звернувся князь до жерця, коли Горан пiднiс руку до уст на знак того, що вiн усе сказав.
– Я, мудрий княже, пам’ятаю i кунича Ловича, i турича Бранка, нехай буде iх здобич у небесних полях тучною i смачною, – тихо мовив Пекич i вiдпив з братини. – І ту вiдьму, що ii Лович привiз як наложницю до городища, я також пам’ятаю. Чорнява була, мiцна, але лицем не вдалась. Хiба що взяла Ловича чарами. Бачив на ii плечi знак Богомола i чув, як закликае вона демона на голови нашi. Волхвом тодi був стрийко мiй Бiжич, й ще не залишили Серединний свiт моi брати-могитичi, нехай Небодержець милуе iх у своiх чертогах. Усi двiчi народженi зiбралися тодi у жрецькому колi, молилися, жертвували й врештi-решт вiдбилися вiд ii проклять. Лович принiс небесному Заступниковi велику жертву й тим зупинив чорну роботу вiдьми. Все почалося пiзнiше, коли вiд пошестi вигибли могутнi з двiчi народжених i Сила наша ослабла…
– Тодi все й почалося! – каркнув Горан. – У рiк Вепра! Знаеш, баляснику, але мовчиш!
– Я сказав, княже. – Пекич пiдвiвся з лави. Вчинок старого радника давав жерцевi можливiсть достойно залишити неприемну нараду. Вiн здогадувався, що князь уже прийняв рiшення, а вiд нього вимагаеться лише формальна згода. Те, що князь Чоломир нiколи не змiнюе свого покону, знали всi племена вiд Карпат до Днiпрових порогiв.
– Ми ще не закiнчили, – зупинив жерця володар Бiлого племенi.
– Скажи, княже, як вирiшив, – Пекич поставив патерицю мiж собою i князем. – Оголоси свою волю.
– Хочу знати, ким жертвувати i як.
– Затаене зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всiх вродливих дiв через ордалii.
– Випробування водою?
– Нi. Знаемо, що Богомол ворогуе з Вогнем-богом. Нехай дiв випробують розпеченим залiзом. Якщо знайдуть у комусь тiнь демона, я на Ключ-островi поставлю жертовник Хорсовi. Випалю злу порость i припечу корiння зла.
– Не маемо звичаю випробовувати залiзом дiв, – зауважив Горан.
– Маемо, – не погодився Пекич. – Коли в туричiв отруiли були воеводу Спiтiгнiва, то всiх його жiнок i наложниць випробовували залiзом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь усе видко. Було то в рiк Нагiдного Грому. Чи вже забув? Муж iз такою видатною пам’яттю, як старiйшина Горан, мав би про таке згадати. Тим бiльше що той звичай поклав не хто-небудь, а рiднi старiйшини.
А ще двiчi народжений подумав, що сам звичай приносити богам людськi жертви був багато столiть приспаним-позабутим. Але прийшла бiда – i згадали. Пробудили давнiй страшний закон, вiдбудували високi кам’янi требовища, i запахло у Хорсових землях людською смажениною.
– Нехай буде так, – кивнув князь, даючи ображеному Горановi знак мовчати. – Всiх вродливиць проведемо через залiзо. Вiд завтра й почнемо.
– Краще дочекатися сонцевороту, – порадив Пекич. – У днi рiвноваги боги уважнiшi.
– Я сказав: вiд завтра.
– Воля твоя, княже, – ледь примружив очi жрець. У тризубоi зморшки на його чолi виросли новi вiдгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.
– Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з iншими.
– Воля твоя, княже.
– І твоi онуки також, – обернувся Чоломир до Горана.
– Так буде, княже! – пiдтвердив речник. На його обличчi проступили плями кольору стиглоi редьки.
Пекич вiддав князевi скупий уклiн i вийшов з покою. Важкi кроки двiчi народженого наповнили терем скрипiнням. Хоча пiдлоги i схiдцi у теремах скрипiли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.
Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неi синовi:
– Вилий за порiг.
Коли темрява накрила землi Бiлого племенi, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомiтно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де мiж двома велетенськими брилами куничi зробили смiттеву хвiртку. Через неi непотрiб скидали крутосхилом до болотистоi старицi. Хвiртку охороняла невеличка вежа, котра – наче жмут волосся на голенiй головi – примостилася на брилi. В цю нiч на вежi вартував ближнiй Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у дiлi й довiряв йому як собi. Ще пополуднi Цапик передав Доброславi, Горановiй онуцi, що старший син Чоломира мае до неi невiдкладне та секретне слово. Мiсцем зустрiчi призначили вежу на брилi.
Побачивши княжича бiля хвiртки, Цапик пересвiдчився, що нiхто не вештаеться поряд, й спритно збiг униз.
– Вона там, князенко, – шепнув вiн Томирадовi. – Перелякана. Що сталося?
– Потiм, – Чоломирiв син заскочив на схiдцi. – Все скажу потiм. Спiрка ще не повернулась?
– Вже з батьком. А що?
– Потiм, – Томирад уже вiдчиняв дверi, що вели до нижньоi клiтi вежки.
Першi хвилини зустрiчi, як годиться мiж закоханими, минули в обiймах i поцiлунках. Насилу вiдiрвавши обличчя вiд жадiбних i вправних Доброславових губ, Томирад навiть не мовив, а видихнув:
– Славко, тобi тiкати треба.
– Що сталося? – В очах дiвчини глибока синь ранньоi ночi мiшалась з хiттю i недобрими передчуттями.
– Завтра всiх вродливих дiвчат потягнуть до ордалiй.
– Навiщо? Хтось вчинив лихе?
– Нi, то iнше.
– Яке iнше?
– Боже знамення.
– ?…
– Старiйшини i могитичi кажуть, що ви такi вродливi волею Богомола. Що вiд того буде бiда. Усiм бiда. Батько наказав лаштувати ордалii. Вас проведуть через залiзо. Кого обпече – пошлють до богiв.
– Розпечене залiзо?
Томирад вiдчув, як сiпнулося гаряче тiло дiвчини.
Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув ii до себе, вiдчув на губах шовковисте волосся.
«Добре, що не плаче», – гайнула в його головi зайва думка. Доброслава плакала рiдко, натомiсть ходила з воями на полювання й у розвiдки. Дiвчина з роду Тура мала на тiлi бойовi шрами, залишенi не лише кiгтями хижакiв. Вiдколи плем’я зустрiло жiнок-воiтельок зi знаками Богомола, старiйшини не забороняли сильним i спритним дiвчатам навчатися вiйськовоi справи. Така полiтика була тим бiльш доречною, що програнi битви зменшили число боездатних мужiв.
Доброслава раптом випручалась з обiймiв княжича.
– Кого ще пектимуть залiзом? – спитала вона.
– Усiх вродливих дiвчат… Кажуть.
– Значить, i Спiрку, i Риску теж?
– Певно, що так. – Княжич й сам подумав про цих Славкових однолiток. Вони були неродовитi, з тяглових сiмей, але за теперiшнiх обставин про це можна забути. Спiрка i Риска навчалися вiйськового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало анi спритностi, анi мисливського досвiду. Однiй людинi в лiсах нiяк не вижити, а утрьох – можна спробувати.
– Ми разом пiдемо, – наче пiдхопила Томирадову думку дiвчина. – Треба iх розбудити.
– А маете куди йти?
– Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Таж бiсова намова швидко не розвiеться. Твiй батько у божих справах впертий… Треба буде принаймнi зиму десь перебути. На схiд дороги немае…
– На пiвнiч також. Тамтешнi князi батьковi ближнi. Вас упiймають i йому видадуть.
– Якщо впiймають.
– Там болота, i всi проходи пiд наглядом. Або вигибнете у трясовиннi, або ж вас уполонять.
У вежi на довгi хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудiння мишей пiд клiттю.
– У Кракових землях i у франкiв почались вiйни, – розiрвала мовчанку дiвчина. – Там не лише дороги – усi стежки засiдками перекритi. Значить дорога одна – в гори.
– Там бiсопоклонники i людожери.
– Краще вони, анiж живцем горiти на жертовнику. Кажуть, що в горах е печери i закинутi засiки. Знайдемо там мiцну криiвку, вiдiб’емося й вiд бiсопоклонникiв. А звiр у горах i зимою не переводиться. Не пропадемо.
– Ведмедi…
– До Пека ведмедiв!
Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:
– Поцiлуй мене!
– Славко!
– Ще! Ще!
– Я тебе знайду, – шепотiв Томирад, блукаючи губами у широкому вирiзi ii сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!
– Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цiлунками. – Ти рятуеш мене…
«Хоч би вежу не розвалили», – посмiхнувся Цапик, зачувши зверху характернi звуки. Разом iз нiчною прохолодою пiд шкiряний пiдкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокiй. Вiн уже здогадався, що мiж приiздом до городища Пекича i дивною поведiнкою княжича iснуе зв’язок. Волха тут не любили i боялися. Не розумiли деяких його слiв i вчинкiв, заздрили плодючостi його жiнок i наложниць. Називали служителем болотяних духiв, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумiлiсть та жадiбнiсть вiн втратив Пекову довiру, а разом з нею i пророчу силу. Що за золото чаклуе на хорi i смерть. Проте, набачивши на дорозi старшого з племiнних могитичiв, вклонялися i цiлували яструба на його патерицi.
Прихiд Пекича до князя нiколи не вiщував доброго. Але зазвичай змiни стосувалися лише княжого терему, рiдко – сiмей речникiв i старiйшин. До цих «верхнiх справ» Цапик звик вiдносити i таемнi побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, i решта «верхнiх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав вiн, свое життя i своi клопоти, вiдмiннi вiд клопотiв смердiв та простих дружинникiв. Але у сьогоднiшнiй дивнiй тривозi княжич раптом згадав про Спiрку.
«Навiщо Томирадовi сестра?» – дивувався молодий дружинник. Сестру свою вiн любив. Усi його приятелi, як у дитинцi, так i в нижньому городищi, цiлком сходилися на думцi, що зi всiх вродливих дiвчат Спiрослава – а для друзiв i своiх просто Спiрка – найвродливiша. Такоi густоi гриви волосся i таких мiцних стегон не мали анi гордi Горановi онучки, анi свiтловолоса i довгонога донька воеводи Стоймисла, на яку – як плiткували тепер у стольному городищi – наклав оком сам Чоломир. А ще Спiрка найкраще за всiх дiвчат стрiляла з малого лука, найшвидше бiгала i давала собi раду, виходячи сам на сам зi здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спiрку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навiть…
«Потiм», – згадав Цапик слово княжича.
«Добре, – вирiшив вiн, – почекаемо. Колись вiдiрветься вiд тiеi скаженоi турицi, i тодi взнаемо, яку таку бiду до нас Волх принiс й для чого князенковi знадобилася наша Спiрослава».
2.2
