скачать книгу бесплатно
Через три тисячi рокiв пiсля Довгоi весни, коли сонце знову набуло сили, а крига вiдступила на пiвнiч, настала Доба Возiв. Наймогутнiшi племена, що шанували Карну, почали мандрувати свiтом у пошуках багатих пасовиськ та щедроi рiллi. Вони iхали на возах, у якi впрягали волiв, а стада червоних i бiлих корiв йшли за возами. Люди Доби Возiв будували круглi мiста, славили вiдроджене сонце i велику богиню. Одне з племен зупинилось на берегах великоi рiки, що велично несла своi води на пiвдень. Степовi береги рiки вкривали високi трави. Плем’я побудувало там кругле мiсто, де через кiлька столiть знов народилось тiло, що мiстило в собi полум’яний i вiщий дух Карни.
Дiвчину звали Дана, себто «милосердна».
Вона принесла людям Доби Возiв нову мудрiсть. Вона сказала, що нова бiда прийде вiд надмiру знань та пошуку нового. За ii словом жерцi заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався примножувти мудрiсть через накреслення знакiв. Адже Дана сказала iм:
«Допоки слова не перетечуть у кресленi i писанi знаки, Ворог не знайде дороги до ваших осель».
Люди Доби Возiв – легкi на мандри i щасливi у своiй простотi ратаi – зберiгали цей завiт, передавали мудрiсть предкiв з уст в уста, креслили знаки лише на святкових яйцях i спiвали пiсень на честь Карни-Дани. Але час зупинився для цих племен, вiйськовi вмiння не розвивались, i коли прийшли завойовники iз залiзними мечами, сповiдники Карни-Дани загинули. Вiд ратаiв Доби Возiв залишились тiльки назви рiк, у яких все ще живе iм’я другого втiлення богинi, – Дунай, Днiстер, Днiпро, Данаiс (Танаiс або ж Дон).
Завойовники iз залiзними мечами знали Карну пiд iм’ям Тари – третього втiлення богинi. Тара заповiла iм невтомно заплiднювати жiнок з пiдкорених народiв.
«Дiти Сили, – казала Тара, – народжуються вiд жiнок, згвалтованих на теплих трупах iхнiх братiв i батькiв».
В епоху Карни-Тари народилося багато дiтей Сили, i вони примножили зло на землi, розпалили ватри насилля i закликали на землю звитяжного нареченого Тари – Крома.[32 - Кром – iндоевропейське божество вiйни. У ведичнiй традицii – Крурама (Жорстокий). Назва його святилищ – кромлехи, кремлi.] Вiд iхнього шлюбу народилось розумне чудовисько, вiдоме пiд багатьма iменами. Казали, що саме завдяки Карнi-Тарi у Серединний свiт прийшли древнi боги, колись переможенi у великiй битвi, що вiдбулась до початку часiв на високих зорях. Десь там, де застiбае свiй пояс Небесний Мисливець.[33 - Небесний Мисливець – сузiр’я Орiона.]
Багато хто з посвячених був спокушений цими богами, забув про мудрiсть, магiею здобув владу, залiзним жезлом пас народи i зiйшов до Нав’я, обтяжений страшними провинами перед Творцем. А той послав людям святих пророкiв i вчителiв, якi проповiдували милосердя i зупинили криваву повiнь, спричинену шаленствами дiтей Сили.
Пiзнiше богиня, яка не втомлювалася втiлюватись у тiла юних жриць, отримала безлiч нових iмен, серед яких були мiсячнi iмена Анахiт, Іштар, Беешер та Артемiда. Цi iмена не були анi таемними, анi iменами Сили. Призначались вони для вжитку серед профанiв, а у жрецьких ритуалах iх не використовували. Зате простий люд полюбив смачнi пирiжки-камани, що iх храмовi кухарi пекли в iм’я Іштар, та соромiцькi свята кохання, коли i дiвчата, i поважнi матрони вiддавались усiм бажаючим в храмах i священних гаях богинi. Єврейський народ також вiрив у богиню, ханаанейське мiсячне iм’я якоi було Анат. Їй, серед iнших божеств, поклонявся цар Соломон, в ii iм’я вiн шлюбився з царицею Савською. Про пирiжки Анат згадував навiть пророк Єремiя.[34 - Єремiя 44:15 – 19.] Мудрець довго розповiдав Макарiю, як праведнi царi Іудеi та Ізраiлю боролись з культом Анат, iдол якоi стояв у Соломоновому храмi бiльше трьохсот рокiв.
У тi часи, розповiдав мудрець, простим вiрним казали, що Карна мае три божественнi властивостi: вона одночасно цнотлива, розпусна i войовнича. Вiдтак через цi ii властивостi мудрецi, що досягали Йесоду,[35 - Тобто кабалiсти. У Кабалi «Йесод» – мiстичне Сяйво, Дев’ята Сфiра, найближча до нашого свiту Малхуду.] визначили ще одне ii iм’я Сили – Матронiт. Назвавши це iм’я, еврей пустився у такi складнi пояснення едностi протилежних властивостей богинi, що Макарiй геть заплутався.
П’ять рокiв по тому, тримаючи в руках медальйон богинi, Макарiй тяжко зiтхнув, згадавши, як помираючий мiстик плутав грецькi, еврейськi та варварськi слова, гарячково пояснюючи християниновi цнотливу сутнiсть войовничостi. А ще вiн згадав, що мудрець у своiх чи то мареннях, чи то видiннях називав богиню Триликою, Троякою i Трояною – единою у трьох поставах або подобах.
Вiн намагався досягти точностi у визначеннi подiбностi. Вживав для означення постави слово «мiшкан», що в перекладi з мови Старого Завiту означае житло i мешкання, та грецьке слово «iпостасiс», яким Соборнi Отцi позначали вiдмiннi та нерозривнi сутностi триединого християнського Бога. Вiн згадував багатолику демоницю Лiлiт i жiночу суть землi Адамах, доньку-голос Всевишнього Бат-Гол та iншi iмена, що звучали загрозливо, наче закляття. Вiн вичерпав останнi сили, виголошуючи цi iмена, й невдовзi рушив до кращих свiтiв.
Колишнiй диякон усе ще пробував згадати iмена Триликоi, коли раптом побачив перед брамою старого городища трьох високих дiвчат, одягнених та озброених, немов Геродотовi амазонки. А ще вони були молодi i вродливi, немов три втiлення весни, що вийшли з осiннього лiсу. Двi з них тягнули до брами третю, скорiш за все, поранену.
Три дiвчини. Одна з них з вогненно-рудим волоссям, друга – з бездоганним обличчям казковоi принцеси, третя – з войовничо-цнотливим поглядом небесноi дiви.
Орай.
Дана.
Тара.
«Це знак!» – остуда покотилась хребтом Макарiя. Вiн сховав медальйон, голосно мовив:
– Мегас i Кiрiе, ке фавмаста та ерга су![36 - Велик ти, Господь, й дивнi звершення Твоi! (грецьк.)]
Й смiливо рушив назустрiч трьом дiвам Бiлого племенi.
3.4
Минуло шiсть дiб вiд ii чудесного спасiння на вiтровалi, коли Жаринка нарештi дiсталась до пiвденного кордону мочарiв. Увесь цей час куниця намагалась вiдiрватись вiд загадкового рятiвника. Вiн нiчим не видавав своеi присутностi, але Жаринка знала, що невiдомець десь поряд. Як i всi ii родовичi, вона не пiддавала таке знання сумнiву. Його посилали боги-охоронцi, i воно нiколи не зраджувало. А ще вона час вiд часу вiдчувала на собi погляд.
Двiчi вона влаштовувала хитрi засiдки, сподiваючись, що власник отруйних стрижелiв проявить необережнiсть. Лiсова звiрота вiльно нишпорила та полювала навколо ii засiдок, тiльки переслiдувач нiчим не виказав своеi присутностi. Лише вiдчуття чужоi уваги не вiдступало анi на мить. Досконале вмiння маскуватись, котрим володiв невiдомець, ii неабияк тривожило. З iншого боку, незрима присутнiсть додавала Жаринцi впевненостi. Якщо загадковий стрiлець уже взявся ii рятувати, мiркувала дiвчина, то робитиме це й надалi. Інше ж перебувало у волi богiв.
Зрештою вона змирилась з присутнiстю невiдомця, припинила ховатись i навiть розвела багаття, пiдсмаживши чорноголiвку, впольовану нею на лiсовому озерi. Воно виявилось останньою чистою водою перед неозорими багнищами, фронт яких розповзся на багато денних переходiв iз заходу, вiд ляського краю, до Деревноi землi й примученого хазарами Сходу.
Попервах болотний край об’явив себе запахом. Пiвнiчний вiтер гнав назустрiч Жаринцi хвилi задушливого смороду. Потiм щезли бадьорi й веселi дерева, вступивши мiсце Желевим вербам,[37 - Верба була рослинним атрибутом слов’янськоi богинi скорботи Желi.] осиччю та сiрiй бадильнiй поростi. Пiд ногами зачвакало, а над головою розкрилились пасма рiдкого туману. Сонце за тим серпанком набуло холодного вапнякового кольору. Осiнь запанувала тут на кiлька седмиць ранiше, анiж у Прикарпатських лiсах.
«Вкаляний край», – згадала вона слова батька, який зi своiми воями ходив до пiвнiчного кордону, супроводжуючи княжих вирникiв.[38 - Вирники – збирачi данi.] А ще згадала рiзнi прислiв’я про мочарi та iхнiх мешканцiв. Не смiеться вода з болота, а лише болото з води. Вона завжди думала, що таке кажуть про ницих та заздрiсних насмiшникiв. Але тут, у безлюдних нетрях, iй чувся булькотливий смiх чорноi драгви. Над чим збиткувалося трясовиння – над чистою водою чи, радше, над нею, чужачкою, залишилось невiдомим. Проте вона знала: в тому зловiсному бульканнi крився пiдступ.
Для ходiння болотом Жаринка виламала собi осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзi вони розлiзлися. А доброi шкiри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, якi зберiгали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, мiсцевi боги берегли цих нещасних своею волею.
Тутешнiх стежок Жаринка не знала, тому йшла неквапно та обережно, промацуючи гичкою перед собою. Кiлька разiв болотна стежина заводила ii у непролазне драговиння. Доводилося вертатись i шукати iншоi твердi. Вiд постiйноi напруги болiли ноги, а смердюче повiтря коромолило голову.
Проти ночi дiвчина дiсталась порослого вiльхами та осокою острiвця, скинула чоботи й без сил впала на гостре листя. Вiдлежалась, прислухалась: чи не йде слiдом невiдомець. Мочарi повнились регулярними звуками: кумкали-гули жаби, шумовила драга, час вiд часу чулось хлопання великих крил (певно, сови, бо чорногузи вже вiдлетiли на пiвдень). Видiлити з тих звукiв ходу невiдомця Жаринка не змогла. Одного разу iй причудився далекий плюскiт, але того, хто його спричинив, сховали глибокi сутiнки й раптове падiння туману. Вiд вологостi дiвчина почала мерзнути й насилу притлумила тремтiння, що намагалось опанувати ii тiло. Вона пiдiбгала пiд себе ноги, охопила руками плечi й завмерла, намагаючись викликати з тiлесних глибин внутрiшне тепло. Їй це вдалось. Тепло народилося у животi, пiднялось хребтом до шиi i приемно розбiглось м’язами.
Цього способу зiгрiтись ii навчив старий мисливець Невiр. Вiн розповiдав, що за староi доби, коли люди Бiлого племенi були потужнiшими i мали невiдступну милiсть богiв, сильний воiн мiг внутрiшнiм теплом розтопити снiг на пiвтора кроку навкруги себе. Невiр казав, що богатирi давнiх часiв улаштовували зимовi змагання: хто у лютий холод розтопить навколо себе бiльше снiгу. Коли бог Морозко сковував кригою хвилi священного Танаiсу, вони роздягались, сiдали у кучугури i перетоплювали iх на воду, а жерцi вимiрювали кiлькiсть тiеi води, оголошуючи переможця. Тодi, казав старий мисливець, княжий стiл не мiг посiсти чоловiк, що не вмiв топити снiг власним теплом. Називалося се вмiння Яриловим даром. Коли свiт почав згiршуватись, холонути i дрiбнiшати, Ярилiв дар також згас, проте й малого спадку його достатньо, щоби правдивий воiн-кунич не загинув вiд холоду на полюваннi. Невiр навчив Жаринку таемноi молитви до Яриловоi подоби Хорса,[39 - Верховний небесний бог Хорс у давнiх слов’ян виступав у рiзних подобах-аватарах (Дажбог, Стрибог, Сварог, Громовик i т. п.). Одною з таких аватар важаеться Ярило (Яро, Юра) – божество життедайного й грiзного лiтнього Сонця.] а також вправи зосередження на джерелi внутрiшнього тепла.
Тепер, пiсля доторку Ярилового дару, дiвчину огорнув спокiй. Мiсяць-Калетник крiзь нiчне марево здавався волохатим. Задивившись на сизе вiдсвiчування болотних випарiв, Жаринка впала у дрiмоту, раз у раз просинаючись вiд жаб’ячих крикiв.
– Жаба кваче, Блудень скаче, силь нечисте, кощ ходяще! – шепотiла дiвчина й знов засинала.
Вона не помiтила тiней, що нечутно пiдкрались до острiвця з пiвночi. Тiнi обережно вибрались на острiвець, завмерли, прислухаючись до неспокiйного дихання юноi куницi. Звiдкись з’явився мiшок, тiнi пiдстрибнули до Жаринки, блискавично зiрвали з ii череса зброю, скрутили руки i ноги мотуззям i з дивовижною спритнiстю запроторили дiвчину до мiшка. Вона билась i випручувалась, але, дiставши кiлька болючих стусанiв, припинила опiр. Тiнi пiдiбрали Жаринчинi чоботи, торбу з харчами й залишили острiвець так само нечутно, як i з’явились.
За кiлька хвилин пiсля цього, з iншого боку, на острiвець застрибнула нова тiнь, не менш швидка й спритна. Вона принюхалась, тихо, по-звiриному, загарчала й рушила за викрадачами.
3.5
Знайти Тiтiру виявилось справою нелегкою. У городищi вона не з’являлась вже не першу седмицю. Лише на третiй день, перед самим Здвиженням,[40 - Здвиження – язичницьке свято осiннього рiвнодення (третя декада вересня).] молодшi могитичi доповiли Волховi, що причинна ховаеться на Березовому горбi, де давнi мешканцi краю спорудили капище Живи.[41 - Жива – одне iз балто-слов’янських аватарних iмен Великоi Богинi. Березовий горб тепер називаеться Чортовою горою i знаходиться бiля села Чесники в Рогатинському районi на Івано-Франкiвщинi. На фундаментi капища Лобаса Пекича тепер церква Св. Миколая (Вознесiння) у Чесниках та старий християнський цвинтар.] Тiтiра, казали вони, сидiла в землянцi-божницi, лизала там гадючий камiнь, сичала крiзь нiс i навiдрiз вiдмовлялась виходити. На всi вмовляння й погрози вона вiдповiдала: «Гич-гич! Як не квапишся в Урай, iжачину не чiпай!» Могитичi запитали у Волха, чи не привести бува дурну силою. Пекич iм того заборонив, натомiсть узяв посох й сам почвалав до Березового горбу.
Ще здалеку, за п’ять сотень крокiв до капища, жрець вiдчув напруження Сили, яка пульсувала попереду. А ще почув дивне шарудiння. Вiн озирнувся навколо й зауважив рушення у травi. Здогадався: змii. Як твердило древне повiр’я, на Здвиження всi земнi гади виходили з нiр та криiвок своiх i сповзались до мiсць Сили. Бувало, волхви цi мiсця й знаходили завдяки вересневим змiiним соборам.
Пекич посохом вiдгорнув заростi медуницi, пiдняв придорожне лопушиння. Так i е. Незлiчиме гадюччя вилося до горба живим потоком.
«Скiльки живу, ще такого не бачив», – похитав головою Волх i собi рушив до капища. Вiн ще раз переконався, що Тiтiру недарма зовуть Змiiвною.
«Їi тепер свято, ii час, – зрозумiв жрець. – Значить, i яснобачення в неi погострiшало. Може, й пiдкаже щось корисне».
Перед тим як рушити далi, передбачливий Пекич вiдчепив вiд пояса маленьку мiдну пляшечку с ясеневим соком, що мав здатнiсть зачаровувати змiй, натер собi ним руки i ноги. При тому вiн проспiвав закляття вiд гадючих укусiв:
Гальця-цепка тарагай,
Вiд стежини колом згай,
Чуро-чуро, колоправ,
Згинь перед стовбучих трав.
Дiд Бобрець тебе iзги,
Згинь на нижнiе луги.
На самому горбi так ряснiло змiями, що до капища важко було пiдiбратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужi-цепичi та сарпи встеляли землю помiж березами, немов виповзле корiння рушило в мандри. Здавалось, саме повiтря налякано змiiним походом: вiтерцi та протяги повтiкали з горба, дерева завмерли, позникали i птаство, i комашня. А ще двiчi народжений вiдчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земнi навiдали перед Здвиженням старе капище.
Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божницi, тричi вклонився iдоловi, проказав молитву до Живи, сiмома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерiв вiд побаченого там. На пласкому, широкому як стiл, требищному каменi, просто перед лялею,[42 - Ляля (iнодi – ляляка) – туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богинi.] звивала кiльця величезна змiя. Товщиною вона перевищувала пересiчну гадюку бiльш нiж утричi. Срiбляста мережка, що нагадувала рунiчнi письмена варягiв, прикрашала бiлу луску небаченого гаспида. Тiтiра сидiла з краечку i дивилась на гостя крiзь примруженi повiки. Немите волосся ii настовбурчилось, косми стирчали, немов променi темноi корони.
– Добридень, Тiтiро, – видавив з себе Волх, не вiдриваючи погляду вiд могутнього змiiного тiла. «Гадюча цариця!» – здогадався вiн.
– І тобi добро, вiдуне, – вiдповiла Змiiвна. – Бачиш, до мене на свято неньо завiтали. Сидимо з ненею, про те й про се собi теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.
– Й що ж казала про мене… неня? – Волх усе ще не наважувався переступити порогу божницi.
– Що ти нечемний.
– Через що?
– А навiщо намазався ясеневою витiчкою? – Тiтiра широко розкрила нiздрi, немов принюхуючись. – Пхе, яке бридке… Добре, хоч часником не натерся.
– А що ще казала?
– Катма в тобi iжака, каже.
– Їжака?
– Твердостi iжачоi, – зiйшла до пояснень причинна. – І впертостi. Мовлять-бо знаючi: «Казав iжак – не буде так!»
– І се е зле?
– Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневi, але ж вiн нинi не волостелюе.
– Хiба?
– Був кабан у лiсi пан, та зачався вищий тан.
– І хто ж тепер у лiсi пан?
– А нiкого нема, – хитро вищирилась Тiтiра. – Аж вiд Лiтнього Сварогу пусто-чалапусто.[43 - Лiтнiй Сварог (Високий Сварог, Ясна Сварга) – свято ковалiв, що наставало на третiй день по лiтньому сонцестоянню. У цей день ковалi розплачувались з жiнками i дiвчатами за кохання мечами для iхнiх чоловiкiв i наречених.] Геть всi-всi повтiкали.
– Вiд кого? Вiд чого?
– Не стомився стояти? – ухилилась вiдповiсти Змiiвна. – Заходь до нас, вiдуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.
Двiчi народжений переступив порiг, притулив до стiни посоха, статечно вклонився чи то лялi, чи то змiiщевi й присiв на протилежному вiд Тiтiри краечку требища. Кам’яний стiл був чорним вiд старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця пiдвела пласку голову, швидким язиком помацала повiтря мiж собою i Волхом, вiдтак знову заховала нiс мiж кiльцями.
– Ти не iжак, не iжак… – зi змiiним сичанням мовила Тiтiра.
А може, подумав Пекич, Тiтiра лише переклала з гадючоi на людську?
– Я Волх, прагну вiдати про всi небезпеки.
– А хiба ж не вiдаеш?
– Якби вiдав, то не йшов би сюди.
– То провiдай, – за сичанням людськоi мови вже й годi було почути. – Вiдкриваеться його шлях…
– Шлях Богомола? – уточнив двiчi народжений. – Вiн нападе на нас, так?
– На всiх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.
– А як це зробити?
– Жертву… велiю жертву… – розiбрав Пекич.
– Й чим саме радиш жертвувати? – Волх побачив, що царствена змiя знову пiдводить голову, i звернувся просто до неi. – Скажи менi, чим?
– Закрий один шлях, вiдкрий iнший, – сказала Тiтiра вже своiм звичним голосом. – У двi жменi вхопиш, не виграеш i не втратиш, рiвноваги не зрушиш, ненi не зашкодиш.
– Такого не бувае, – недовiрливо всмiхнувся Пекич. – Жертва без певноi втрати не чинна.
– Про те не бiйся, про те не хвилюйся, – й собi всмiхнулась Змiiвна. – Про чиннiсть оту не нам, не нам мiркувати, не нам нею тiшитись, не нам за нею й плакати.
– Свiт на тому стоiть вiдвiку.
– Серединний свiт – драбина, хтось угору – хтось в долину, – заспiвала Тiтiра. – Хтось до змiйки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.
Вiдтак вона наче прислухалась до чогось, жерцевi нечутного, прошепотiла:
– Час витiкае, ручай його мiлiе… Йди, товстий вiдуне, йди… Чини свою требу.
– Так що саме чинити маю? Повiдай…
– Йди, йди, тобi неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! – заверещала причинна, пiдстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двiчi народженого.
Бiла змiя зашипiла, розгорнула кiльця.
Пекичу ледь стало витримки не побiгти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись i не творячи вихiдноi молитви, залишив вiн Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло бiля входу й швидким кроком покинув мiсце змiiного собору.
Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розумiння. Вiн раптом згадав, що йшов до Тiтiри питати про сiрий туман i чорних воiв. Хiба ж вони також служителi Богомола?
Двiчi народжений вiдкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.
3.6
Побачивши Макарiя у брамi закинутого городища, Доброслава i Спiрка схопились за зброю. Залишена без пiдтримки руда зi стогоном упала на землю. Втiкачки з мечами в руках спостерiгали, як до них наближаеться кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахонi, з потемнiлими мiдними бляхами на широкому чересi. Спiрка миттево розрахувала свiй напад: здоровань ступить ще крок – i вона стрибне просто на нього. Вона швидка, i удари ii блискавичнi. Перш анiж жрець устигне замахнутись своею гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем пiд ключицю або ж у шию. Боги покарають ii за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер iй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану вiд довгого бiгу спадкоемицю турських волостелинiв.
Певно боги попередили чорнобородого про ii намiр, тому що вiн не зробив фатального кроку. Крем’язень вiдкинув палицю, пiднiс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:
– Знахур я i зелiйник знатний. Можу ii, – кивнув на Риску, – полiкувати.
Як i бiльшiсть вихiдцiв з Імперii, вiн не вимовляв «ж». Тому замiсть «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спiрка почула таке бiля мирноi ватри, вона б довго смiялась. Але тепер було не до смiху.
– Стiй, де стоiш, – озвалась Доброслава. – Скiльки вас у городищi?
– Єсм я един.
– Якщо збрехав, ми тебе вб’емо.
– Єсм я един, – повторив чорнобородий.
– Сховай нас. Дамо тобi срiбла, злата, – запропонувала онука Горана.
