скачать книгу бесплатно
Шлях Богомола. Імператор повенi
Володимир Єшкiлев
Середина ІХ столiття. Схiдна Європа охоплена вiйнами. Праукраiнськi племена пiд тиском Хазарii та служителiв демонiчного божества, знаного пiд iм’ям Богомола, вiдступають на Захiд. Але й на землях iхньоi новоi батькiвщини – Прикарпаття – ворог не залишае iх у спокоi. З глибин вiкiв виринае мiстичний спадок магiв, що загрожуе всьому сущому. І Серединний свiт людей, i вищi свiти богiв завмерли у тривожному очiкуваннi. В цей буремний час у далекому гiрському городищi доля зводить героiв роману для того, щоб учергове змiнити хiд iсторii. Хоча подii, описанi у романi «Шлях Богомола», вiдбулись понад тисячолiття тому, iх вiдлуння ще й досi можна почути у легендах та переказах гiрських народiв, у шепотiннi вiтрiв на перевалах, у плескотi кришталевих карпатських джерел та водоспадiв.
Подii в романi «Імператор повенi» вiдбуваються на сiм столiть пiзнiше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишае у спокоi наш свiт. Герой роману несподiвано для себе стае обраним воiном, якому судилося протистояти древнiй i могутнiй Викрадачцi Немовлят. Автор з тонкою iронiею змальовуе мандри героя свiтами. Адже хоча часи й змiнюються, проте злодiйський свiт на iм’я Опадло все ще десь поряд з нами.
Володимир Львович Єшкiлев
Шлях богомола
Імператор повенi
Шлях Богомола
роман про Бiлих хорватiв
0
[золотi зерна пам’ятi. замiсть вступу]
В перекладi з давнiх мов назва «Карпати» означае «стiна, перепона». Хоча це гiрське пасмо й не найвище на континентi, у клiматичному сенсi воно творить роздiловий кордон. Холоднi пiвнiчно-схiднi вiтри, що проносяться над великими рiвнинами мiж Льодовитим океаном, хребтами Уралу i Чорним морем, залiтають до карпатських ущелин i блукають туманними улоговинами, де згасае iхня крижана лють. Повiтрянi вали могутнiх циклонiв зачiпаються за гребнi карпатських верховин, роздирають свою хмарну плоть ребрами Бескидських скель, зупиняють бiг i сходять дощами на схiднi схили. Гiрська стiна впродовж кiлькох епох захищала – i захищае нинi – пiвденно-захiднi землi вiд арктичного холоду та зимових демонiв. Широкою дугою вона обгороджуе зiгрiтi сонцем рiвнини в середнiй течii Дунаю, де вiд початку iсторii вiдбувалось становлення рiльницьких цивiлiзацiй.
Там, де дуга Карпат видовжена на пiвнiчний захiд, у Схiдних Бескидах, люди замешкали вiд найдавнiших часiв. Ще до початку епохи вiвчарства вони заселяли печери бiля гiрських потокiв з чистою i смачною водою, збирали ягоди, полювали на зарослих буковими та хвойними лiсами карпатських схилах. Найпершi европейцi, кажуть генетики, були темношкiрими. Вони прийшли сюди ще за доби палеолiту, зберiгали вогонь у печерах i вклонялись духам плодючостi. Вiдтодi довгi вулканiчнi зими та льодовики кiлька разiв змушували людство вiдступати на пiвдень. Але нащадки тих, хто вижив, з берегiв теплих морiв знову вертались у карпатськi долини.
З часом змiнились i вигляд, i звичаi цих людей. Зi Сходу, обтяженi худобою i пошуками безпечного притулку, гнанi невiдступним жахом, прийшли племена свiтлошкiрих сонцепоклонникiв. Човни iхнiх снiв пливли кривавими рiками, а спини обпiкав пекельний погляд безiменного бога-демона. Їхнi волхви ревно молились бiля джерел, порозумiлись з гiрськими Силами, поставили у потаемних мiсцях своi вiвтарi i запалили над ними вогнянi Кола Сварги. Волхви вiдганяли вiд гiрських долин страхiття, що переслiдувало iх на втраченiй батькiвщинi i йшло за ними степами. Вони побожно приносили людськi жертви, а гордi вождi сонцепоклонникiв мрiяли про багатшi краi, тепле море i ширшi пасовиська.
На iсторичну арену мешканцi гiрського краю уперше вийшли в лавах кельтських завойовникiв. Сталося це у третьому столiттi до нашоi ери. Наче снiгова лавина, кельтськi племена галлiв увiрвались до Еллади та Малоi Азii, хитнули монархii спадкоемцiв свiтодержця Олександра, закарбували свое енергiйне варварство на скрижалях iсторичних анналiв i розчинились у пiвденному багатолюддi. Пiзнiше карпатських горян побачили у складi простороi Дакiйськоi держави. Саме тодi у Бескидах змiцнилась у владi могутня колегiя жерцiв, служителiв грiзних богiв. В античних джерелах з’являються згадки про кревне фракiйцям, гетам i дакам плем’я карпiв. Дехто з древнiх вважав, що саме карпи дали назву горам.
Певно, саме у цi часи основою тубiльного господарства стае лiтнiй випас овець на багатих травами гiрських плато – карпатських полонинах. Сезонне скотарство дало фракiйським племенам сталий прибуток. Населення краю зросло, пожвавiшала торгiвля на шляхах зi сходу на захiд. На гiрських перевалах виникли засiки i замки, котрi захищали торговi валки вiд розбiйникiв, давали прихисток вiд непогоди. Їхнi власники брали з купцiв перевiзне мито i заможнiстю змагались з жерцями.
Римськi лiтописи, що оповiдають про походи iмператора Траяна проти дакiв (101–107 роки нашоi ери), пiдтверджують, що за часiв Буревiста i Децебала, великих володарiв Дакii, карпатськi жрецькi колегii мали значний вплив на полiтику племiнних вождiв у Трансiльванii та в пiвденних Придунайських землях. Можливо, саме карпатськi служителi Батька Сонця послали Траяну того велетенського гриба з таемничими i загрозливими знаками, про який згадуе у своiй «Історii» Корнелiй Тацит. Навченi жрецького мистецтва доньки волхвiв стають дружинами володарiв i впливають на полiтику царств. Через багато столiть цю гаремну традицiю пiдхоплять дружина Ярослава Осмомисла – вiдьма Настя з Чагрова – i легендарна султанша Роксолана.
Керованi жерцями племена карпiв вартували на стратегiчних перевалах, що сполучали пiвнiчнi схiдноевропейськi рiвнини з дунайськими та балканськими провiнцiями Римськоi iмперii. Але найважливiшим було те, що за часiв iмперськоi смути в руках жрецьких колегiй опинились розташованi пiвденнiше золотi та залiзнi рудники, що приносили власникам величезнi прибутки. Яскравiше запалали Кола Сварги, небаченi за числом i цiннiстю жертви лягли на вiвтарi Батька Сонця та решти суворих небесних божеств.
Вiд тоi величноi доби залишились руiни численних святилищ, серед яких мегалiтичнi пам’ятники у Бубнищi, Завоелах та на схилi гори Терношори. У секретних, ревниво збережених вiд чужих очей, мiсцях, де кордони помiж свiтами нечiткi й проникнi, кельтськi та фракiйськi волхви черпали Силу для своiх ритуалiв. Сюди з потойбiччя вони викликали могутнiх духiв i самi мандрували забороненими стежками. В цих справах жерцям допомагали волхвиннi зiлля з трав i грибiв. Тепер, пiсля тисячi лiт запустiння, вже важко вiдрiзнити сакральнi мегалiти вiд диких скель, але археологи знаходять солярнi символи, характернi для культових споруд сонцепоклонникiв. У скельних лiнiях i контурах при бажаннi можна побачити драконiв i левiв, змiй i ведмедiв. Мiстики ж i досi шукають на руiнах капищ «портали», крiзь якi волхви потрапляли до iнших вимiрiв та часiв.
Уже на початку нашоi ери фракiйська цивiлiзацiя почала занепадати. Карпи у 297 роцi зазнають поразки вiд легiонiв iмператора Гая Валерiя Дiоклетiана, який додав до своiх титулiв трiумфальну формулу Carpicus Maximus. Передовi загони переможцiв перейшли через Бескиди й досягли Днiстровського каньйону в тiй його частинi, де сьогоднi можемо бачити руiну збудованоi набагато пiзнiше Раковецькоi вежi. Ймовiрно, що римляни, з властивою iм енергiею та послiдовнiстю, винищили центри тубiльного опору – замки та святилища. На карпатських перевалах вони залишили своi дозорнi укрiплення. З того часу згадки про могутнiх чаклунiв – волостелинiв гiрського краю – зникають з лiтописiв.
Невдовзi пiсля вiдходу римлян на пiвдень (у четвертому столiттi) до Карпатських хребтiв пiдступають зi сходу сармати, а з пiвночi – готи i слов’яни. Серед останнiх були й протохорватськi племена. Одне з них, яке залишилось в iсторii пiд iм’ям Бiлих хорватiв, перед загибеллю пустило гiрську родову гiлку, змiшалось iз залишками древнiх мешканцiв Бескидiв й дало початок теперiшньому етносу бойкiв. Народна пам’ять верховинцiв майже не зберегла легенд i переказiв тiеi доби. Лише далекi вiдзвуки хорватського родового джерела дiйшли до нас в елементах одягу i побуту, у прислiв’ях, пiснях та помiчних примовляннях.
Доленоснi подii вiдбулись у другiй половинi IX столiття. Ще до того як угорцi на чолi з Арпадом Великим у 895 роцi перейшли Верецький перевал, а уличi з тиверцями, тiкаючи вiд степових орд, переселились на береги Днiстра, тут почала формуватись нова самобутня народнiсть, котра, серед iншого, увiбрала до своеi традицii мiстичний спадок древнiх жерцiв. Вiдомi нам лiтописи не мiстять детального опису тих подiй, але дещо таки пiддаеться художнiй реконструкцii. Адже древнi легенди i перекази зберiгають i переносять через темнi болота i пустелi часу золотi зерна пам’ятi.
1
[року вiсiмсот п’ятдесят четвертого за ромейським численням, у двiстi вiсiмдесят шосте лiто вiд кагана аварського Бояна, у сто сiмнадцяте лiто вiд походу арабського полководця Мервана до Хазарii i Нижнього Дону, де його армiя полонила двадцять тисяч слов’янських сiмей, у п’ятдесят п’яте лiто вiд поразки маркграфа Ерiха пiд Ловраном,[1 - У битвi пiд Ловраном (799 рiк) балканськi хорвати розбили вiйська франкiв, якi послав проти них iмператор Карл Великий.] через шiсть рокiв пiсля битви при Трояновому городищi]
1.1
Лише дiтваки думають, що границю помiж просто старим i прадавнiм лiсом можна побачити тими очима, яким боги поклали клiпати поряд з носом. Насправдi зоровi отвори для правдивого бачення не годяться. Тiльки заросле предкове око одразу помiчае, що отой могутнiй, наче сплетений з велетенських полозiв, дуб – буденне дерево, а сусiднiй з ним й нiбито рiдний – розкидистий та жилавий крем’язень – вже не просто рослина, але правдивий воiн коренистого вiйська, що вiд часiв незапам’ятних тримае оборону у задушливих глибинах пущi. Там, де ловiння звiрiв закляте, а стежки присягли щезникам.
Могитич Лобас побачив священний кордон, обiгнувши вкритий ялiвцем та бадильною поростю пагорб. Над перенiссям нiби щось захололо. Пiд шкiрою, а може, й глибше. І буденний зiр вiдiзвався: на сонячну полудневу днину набiгла сиза тiнь. Лобас зiстрибнув з воза на праву ногу, склав пальцi сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волiв.
Широка звiриняча – а може, й мисливська – стежина тут рiзко сходила на прогин у травi, зникала пiд голим i грiзним, наче занесеним для ударiв, гiлляччям.
Границя чар-лiсу. Межа предвiчноi пущi.
– Кiпок-позiрок, цур на сухе врок… – замурмотiв могитич ухильне закляття i ступив пiд хмару високоi комашнi, що зависла мiж деревами. Хмара вiдповiла гудiнням й наче пiднеслася до пишних крон. Сиза мара вiдстрибнула в лiсовi надра.
– Дякую тобi, Хорсе. – Лобас зрозумiв нагле пiднесення комашнi як ясний дозвiл зайти пiд покров святих дерев, що бачили свiтанок богiв.
Вiн рушив спочатку навмання, а потiм надибав ручай i почав рахувати кроки. На другiй сотнi повернув за сонцем й став дертися крутосхилом, вкритим панциром багаторiчноi мертвоi глицi. Святi дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах – рiвнi, мовчазнi, вкритi синiми нароснями i блискучим слизом. Темрява спочатку густiшала, вiдтак крiзь листя знов продерлися сонячнi променi.
Начальний жрець Волх, котрий послав Лобаса до пралiсу, не збрехав. На лисому тiм’i лiсовоi гори стояло капище. Таке древне й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетiнням. Воно iжачилося колючками та широким дiрявим листям. Подiбну порость Лобас бачив уперше. Так само як i листоподiбних комах, що ворушили вусиками серед колючок. Вiн обiгнув напiвгнилу огорожу з козячими черепами на палях, рушив до стовпа. Але Вищi не допустили його до кам’яного бога, послали знак. Пiд пiдошвою тихо хруснуло. Могитич подивився пiд ноги й побачив, що кам’яного бога оточуе коло дрiбних почорнiлих кiсток. Досвiдчене Лобасове око зауважило, що серед цих уламкiв е й людськi.
Вiн обережно, з охоронними примовками, зiйшов з кiстяного кола, обiйшов кам’яного бога з пiвдня i помiтив крихiтну божницю. Такоi вiн ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнiлих колод землянка. Їi дашкiв коник пiдносився над жертвенним током ледь на два лiктi. З кониковоi пащi стирчали жовтi людськi зуби. До пiдземноi рiзьбленоi дверi вели не сiм, як у всiх схiдних та пiвнiчних божницях, а лише п’ять сходинок.
– Їжачi боги! – прошепотiв Лобас. – П’ять крокiвок! Це ж Пекова божниця, най менi цур…
Лобас зрозумiв. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич взнав, що треба йти по завiт до божницi злодiйного i насмiшкуватого Пека, вiдмовився б. Такi завiти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли iхнiй рiд прийшов на чужi землi, рiднi боги ображено закрилися у своiх Силах. Розiрвали вiковi завiти з родами-невдахами. Забрали з рiллi i випасiв свою благодать. Мовчать i хворiють, зраненi втечею дiтей своiх з отчого шматка свiту.
Тут, на вологому заходi Хорсових земель, води i каменi живили Сили iнших богiв. Треба було знайти того з них, який би знав iхнiй рiд й водночас був би сильним i владним у захiдних землях. Наразi найближчим з таких виявився Пек Блудень. Неприемний, небажаний i шкiдливий спiврозмовник для кожного з двiчi народжених могитичiв Бiлого племенi. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без вiдповiдi на якi родичi не матимуть анi спокою, анi впевненостi у пробуваннi на нових землях. А божок не вiдповiдатиме й не допомагатиме без завiту з ним i жертв, тим завiтом зумовлених.
Тяжко зiтхнувши i тричi примовивши, Лобас зiйшов до входу в божницю, прочинив дверi. На них вiн побачив рiзьбленi зображення оленiв i плетеного кола. Але того, що давнi жерцi накреслили в колi, могитич не змiг розiбрати. Риси i черки вхiдного закляття стерлися вiд часу, або ж (i таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стертi навмисно. Лобас прошепотiв принагiдне звертання до Пека, назвавши його – вперше за все свое жрецьке життя – батьком роду. Й тiльки пiсля цього переступив через порiг.
У божницi тхнуло гниллю. Пекiв камiнь на вiвтарi був таким, яким йому й пасувало бути, – чорним, довгастим, гладеньким, подiбним до зведеного для дii джерела чоловiчоi сили. Хтось залишив бiля каменя пiдношення – нiж з красивою кiстяною ручкою, золоту фiбулу у виглядi троянди, срiбну монету давнього ромейського карбу. А ще Лобас побачив там небуденну магицю. Засохлу руку з пальцями, розчепiреними й прикрашеними перснями.
Вони привернули могитичеву увагу. Вiн дещо знався на високих посвятах й вiдразу впiзнав знаки на перснях. На Пековий вiвтар хтось поклав руку мага з далекоi землi, що називалась Мiсром.[2 - Мiср – древня назва Єгипту.] Хрестик з петелькою на золотому перснi був давнiм знаком тамтешнiх сонцесповiдникiв. Могутнi волхви давнини, що вмiли виходити з власного тiла, незримо мандрували пустелями Мiсру. Набиралися мудростi. Нинi ж подiбнi виправи вiдносили до недосяжного.
«Далеко ж тебе занесло!» – вiддав належне магицi Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.
Вiн зняв з шиi намисто. Коштовне, з червоних агатiв-лалiв та золотих хазарських злиткiв. Обережно розташував його поряд з ножем i рукою. Вiдтак став на колiна перед Пековим каменем, узяв до рота кiлька дрiбних шматкiв волхвинного гриба. Поклав праву руку на камiнь. Почав повiльно, дуже повiльно i зосереджено, перетирати iх кореневими зубами. Вiдтак, утримуючи в ротi грибну жуйку, ковтнув зi шкiряноi фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очi й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повiльнi невмолимi жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутоi через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне i темне пасмо туману. Замурмотiв примовки. Невiдомо, скiльки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнiм. Живим i гiрким, як корiнь оману.
Минув невизначеноi тривалостi уривок з вiчного.
Навколо колоди з’явилося й наповнилось свiтловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очiкував, що Пек вийде до нього з гiркого туману, але норовистий божок усе втнув за своiм поконом. В колоди виросли рисячi очi, зморгнули i втупилися в Лобаса.
– Привiт, жерче.
– Й тобi привiт, отче Блудню.
– Вiдколи ж я вам отець?
– Просимо тебе про батькiвство та дорожню опiку, бо ж осиротiли роди нашi у мандрах.
– Вигнали вас, так.
– Вiд дальнiх земель хазарських прийшли сповiдники Богомола i подолали нас не мечами, а страшними своiми вроками. Мусили ми кинути дiдiвську рiллю, божницi i житла. Мусили вiдступити на захiд. Пiд твiй благий покров, отче. Скажи, чим саме маемо тобi офiрувати.
– Ти саме про це хотiв запитати, жерче?
У Пековому голосi могитичу почулося знущальне.
– Так. Й ще одне.
– Запитуй. – Очi ожилоi колоди налилися пурпуровим свiтлом.
– Чи й далi переслiдуватимуть нас служительки Богомола?
– Зупинiться у цих лiсах. Матимете сiм рокiв ситого спокою. В цi роки вiддаватимете менi одного хлопця з роду Тура на вершинi лiта й одну незайманку з роду Куни перед снiгом. А з восьмого року, якщо свiт не перевернеться, братиму утричi. Таким буду вам батьком та дорожнiм опiкуном, сiромахи.
– А Богомол?
– Хапатиме здобич на сходi та близь теплого моря.
– Нас не зачепить?
– Не допущу.
– Чого нам боятися?
– Срiбного волосся.
– ?… – запитання, немов нестерпне згущення отрути, пiдступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замiсть слiв з рота хлинуло блювотиння.
Очi в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випiрнув у непроглядно темний свiт.
«Вже нiч», – зрозумiв вiн.
– Срiбного волосся! – прошепотiла над його лiвим вухом смердюча темрява.
1.2
Отець-екдiк[3 - Екдiк – посадова особа у вiзантiйському церковному судi.] майже впритул наблизив сувiй до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився i зачитав уголос, спотикаючись на назвах:
– Як кажуть Езiди, преславнi мудрецi Мервськi, справжне, прадавне iм’я ii «сурра», а таемнi iмена наступнi: «народжений кiновар’ю», «вода кiноварi», «той, що простромлюе», «надрухомий», «свое сiм’я», «синя коштовнiсть», «залiзна паморозь неба», «водяний кiнь»… Як сiе розумiти, псаломниче?
– Маю чин диякона, а не псаломщика, – вирiшив затятись Феодор. Нехай собi бiсяться. Зрештою, вже немае чого втрачати.
– Як розумiти, питаю, оцю твою писанину? – отець-екдiк бридливо, наче отруйного павука, вiдкинув од себе сувiй.
– А той, що простромлюе? – втрутився у допит соборний нотарiй. – Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче соромiцьке причандалля?
– Це одне з прихованих iмен субстанцii, вiдомоi вам, отче, як ртуть або живе срiбло. – Феодор скосив очi в бiк нотаря, що недружньо глипав на нього з-пiд сивих кущастих брiв. – Ртуть, до слова, е у тiй червонiй коломазi, котрою ви, отче, щовечора мастите собi колiна.
– Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? – сiпнувся нотарiй.
– Нi до чого, отче, – вiдмахнувся отець-екдiк. – Пусте. Вiн хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойнi люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неi свiй розум, переконували його, умовляли. А вiн буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити свое. Бачу я, отче, що черв’як сей вважае себе за когось небуденного. Сам е нiкчемним, е прахом пiднiжним, поганкою плюгавою, трунком гнiйним, а хоче – бач! – уваги вiд вищих за себе. Проте, отче, я не помiтив тут жодноi пiдстави для диспуту. Жоднiсiнькоi. Менi все зрозумiло.
– Чорнокнижництво, так! – кущастi брови зiйшлися над бородавкою, що прикрашала перенiсся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цiй потворнiй стигмi нотарiй отримав вiд пересмiшникiв назвисько Пекельноi Гулi.
– Явне чорнокнижництво, достойне найсуворiшоi кари, – пiдсумував отець-екдiк. – Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгоi розмови там не буде.
– Згiдно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутностi трьох архiереев, – Феодор майже прокричав канонiчну заувагу, щоби чули владичнi писарчуки та референтарii у сусiднiй залi. – А згiдно з Шостим правилом святителя Феофiла, клiрика можна судити лише пiсля ретельного та доброзичливого розслiдування. А ще: апостол Якiв каже, що «милосердя понад суд».[4 - Послання Св. ап. Якова 2:13.]
– Маеш у головi, хробаче, мiшанину з невiгластва та нахабства, – посмiхнувся на цей вiдчайдушний демарш отець-екдiк. – Нiхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборiв i синклiтiв не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христовоi. Шосте ж правило Феофiла, владики Олександрiйського, стосуеться лише вищих достойникiв Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкнiть його i наглядайте за ним твердо, – наказав вiн здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.
Замкнули Феодора до мокрого льоху, де вiд травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити нiг, залiз на кам’яну поличку для дiжок. І там склав компанiю численнiй щурячiй родинi. Хвостатим мешканцям пiдземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залiзло йому на плече й терлося бiля вуха.
Вiн ледь забувся серед полохливих сновидiнь, коли зазнав брутального пробудження. Воiни, вiд яких тхнуло дьогтем, залiзом i потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчiрка, що нею обмотали голову дияконовi, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки вiдбивався гострим болем у животi. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, вiн не втримався вiд блювоти. Воiни дiловито обтерли йому обличчя i бороду, потягнули диякона пiд темне склепiння.
«Монастир? Замок? Помiстя?» – Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освiтленого смолоскипами, поставили на колiна. Пiд тесаною аркою, на високому крiслi, сидiв знатний вiйськовий муж. До його панцирних наплiчникiв майстри приторочили срiбнi лев’ячi голови з рубiновими очима. До них срiбними ж кiльцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застiбкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременiв пiхвах лежав на його колiнах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Свiтлi очi дивилися суворо.
Феодор упiзнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магiстр Леонтiй займав найвищу у прикордонному краi посаду стратега. Імператор доручив йому всi вiйська Мiзii та прилеглих фем.[5 - Мiзiя – вiзантiйська провiнцiя, яка у IX столiттi знаходилась на пiвднi сучасноi Болгарii. Феми – прикордоннi областi Вiзантiйськоi iмперii, керованi вiйськово-феодальною адмiнiстрацiею.] Якби не бiль у всьому тiлi, диякон здивувався б.
– Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакунi. – Стратег не питав, лише означував iм’я особи, поставленоi перед його очима.
– До ваших послуг, найсвiтлiший, – прохрипiв диякон.
– Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.
– Брешуть, найсвiтлiший. Я диякон церкви Святоi Ірини, а ще знаюся на лiкуваннi.
– Бачу, що не маеш страху винуватити у брехнi вчених i поважних клiрикiв.
– Правда страхiв не вiдае, найсвiтлiший.
– Правда в кожного своя.
– Проте не кожна дерзае волати до неба.
– Високо мiтиш, – похмуро всмiхнувся стратег.
– Не маю тих грiхiв тяжких, що до землi пригинають.
– Та за кого ти себе маеш, рабе?
– За мандрiвника свiту Божого, найсвiтлiший.
– Пройдисвiт, значить.
– Сказано у «Славнi Давида-царя»: з Богом моiм зiйду на мур, пiду шляхом непорочним.[6 - Феодор неточно цитуе Старий Заповiт (2 Сам. 22.30–31) – «Завдяки Тобi пробиваю я вал, завдяки своему Боговi перескакую мур. Шлях Господа непорочний…».]
– Чиiм iм’ям лiкуеш? – несподiвано змiнив напрям допиту Леонтiй. – Кажи правдиво, не блуди словесами.
– Що? Яке iм’я? – не зрозумiв Феодор. У нього знову запаморочилось у головi, вiн ледь не забруднив пiдлогу перед магiстровим крiслом.
– В iм’я котрого з богiв, питаю?
– Іменем Христовим. – Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. – Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.
