скачать книгу бесплатно
Знахар
Тадеуш Доленга-Мостович
Зарубiжнi авторськi зiбрання
За свое недовге життя (вiн прожив усього 41 рiк) вiдомий польський письменник Тадеуш Доленга-Мостович (1898–1939) створив 16 романiв, вiсiм з яких були екранiзованi. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Кар’ера Никодима Дизми» i «Щоденник панi Ганки». Головний герой роману «Знахар» (1937) – Рафал Вiльчур, хiрург вiд Бога – пережив особисту трагедiю: вiд нього пiшла молода красуня-дружина, яку вiн дуже кохав. Водномить все його життя пiшло шкереберть: того ж дня професор Вiльчур, усiма шанована людина, опинився на вулицi без грошей i документiв, до того ж втративши пам’ять. І розпочалися довгi роки поневiрянь… Знайшовши прихисток у сiм’i Прокопа Мельника, Вiльчур вилiкував його хворого, прикутого до лiжка сина i став членом iхньоi родини. Інтуiцiя i хист лiкаря нiкуди не зникли. Хоча Вiльчур не пам’ятае власного iменi, проте знае, як допомогти хворим людям. І чутки про дивовижного знахаря ширяться по всiх усюдах…
Тадеуш Доленга-Мостович
Знахар
© О. Cандомирський, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
* * *
Роздiл I
В операцiйнiй панувала цiлковита тиша. Зрiдка ii порушувало пронизливе брязкання металевих хiрургiчних iнструментiв об скляну поверхню. Повiтря, нагрiте до тридцяти семи градусiв Цельсiя, сповнене солодкавим запахом хлороформу та липкоi кровi, проникало крiзь маску, наповнюючи легенi нестерпною мiшаниною. Одна iз санiтарок зiмлiла в кутку операцiйноi, але нiхто не мiг вiдiйти вiд операцiйного стола, щоб повернути ii до тями. Не мiг i не хотiв. Трое асистентiв не спускали уважного погляду з вiдкритоi червоноi ями, над якою повiльно i, здавалось би, незграбно, рухались великi, грубi руки професора Вiльчура.
Кожен незначний рух тих рук потрiбно було тут же розшифрувати. Кожен звук, який час вiд часу виривався з-пiд маски, був розпорядженням, зрозумiлим для асистентiв, яке миттево виконувалося. Тут iшлося не лише про життя пацiента, але й про престиж, про успiх цiеi безумноi, безнадiйноi операцii, якiй, можливо, було суджено стати новим великим трiумфом хiрургii та ще додати слави не лише професоровi, не тiльки його лiкарнi та учням, але й всiй польськiй науцi.
Професор Вiльчур робив операцiю на серцi. Тримав його на лiвiй долонi та ритмiчними рухами пальцiв безперестанку масажував, а воно щораз слабшало. Крiзь тоненьку гумову рукавичку вiн вiдчував кожен порух серця, кожне його легеньке потрiпування, коли клапани вiдмовлялися слухатись, вiн пальцями, що нiмiли, змушував iх працювати. Операцiя вже тривала сорок шiсть хвилин. Доктор Мальчевський, який пильнував за пульсом, вже вшосте занурював пiд шкiру пацiента голку шприца з камфорою й атропiном.
У правiй руцi професора Вiльчура раз за разом на мить виблискували ланцети i ложки. На щастя, розрив глибоко не проник у серцевий м’яз i сформував неглибоку, правильноi форми ранку. Життя цiеi людини можна було врятувати. Тiльки б вона витримала ще вiсiм-дев’ять хвилин.
«Однак нiхто з них так i не наважився!» – чванливо подумав професор. Так, нiхто, жоден хiрург анi в Лондонi, анi в Парижi, Бернi чи Вiднi. Привезли до Варшави, вiдмовляючись i вiд слави, i вiд колосального гонорару. А цей гонорар – то добудова нового корпусу лiкарнi та ще щось важливiше – подорож Беати з малою на Канари. На всю зиму. Важко буде без них, але це зробить iм приемнiсть. Нерви Беати останнiм часом…
Синьо-рожева подушка легенi здулася при спазматичному видиху i раптово зморщилася. Раз, два, три. Грудочка живоi плотi у лiвiй долонi професора раптово затремтiла. З маленькоi ранки на фiолетовiй оболонцi витекло кiлька крапельок кровi. В очах усiх присутнiх намалювався жах. Почулося тихеньке сичання кисню, а голка шприца знову проникла пiд шкiру хворого. Грубi пальцi професора ритмiчно стискались i розтискались.
Ще кiлька секунд i ранка була чиста. Тонесенька хiрургiчна нитка мала тепер довершити справу. Один, другий, третiй шов. Просто неможливо було повiрити в те, що цi величезнi руки здатнi до такоi точноi й акуратноi роботи. Вiн обережно поклав серце i хвилину уважно вдивлявся в нього. Воно набухало i дряхлiло вiд нерiвномiрного темпу, але небезпека вже позаду. Професор випроставсь i подав знак. Зi складок стерилiзованого полотна доктор Скожень витягнув вирiзану частину грудноi клiтки. Ще кiлька обов’язкових процедур – i професор зiтхнув iз полегшенням. Решту мають зробити асистенти. Вiн мiг iм цiлком довiряти. Видав кiлька розпоряджень i пiшов перевдягатись.
Із задоволенням вдихнув чистого повiтря. Зняв маску, рукавички, фартух i халат, забризканi кров’ю, i потягнувся. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю.
Вiн знову запiзнився на обiд. І то саме такого дня. Беата насправдi знае, яка сьогоднi у нього важлива операцiя, але поза сумнiвом, запiзнення в такий день зробить iй велику неприемнiсть. Спецiально вранцi, виходячи з дому, вiн нiчим не дав зрозумiти, що пам’ятае про цю дату – восьму рiчницю iхнього шлюбу. Але Беата знала, що вiн забути не мiг. Щороку в той день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку гарнiший i дорожчий, вiдповiдно до того, як зростали його слава i його добробут. І зараз у кабiнетi на першому поверсi е новий. Кушнiр, майстер хутрових виробiв, мав принести ще вранцi…
Професор поспiшав i швидко перевдягнувся. Вiн iще мусив заглянути до двох хворих на третьому поверсi та до пацiента, якого щойно прооперував. Доктор Скожень, який чергував бiля нього, коротко вiдрапортував:
– Температура тридцять п’ять i дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабенький, легка аритмiя, шiстдесят на шiстдесят шiсть.
– Слава Богу, – професор усмiхнувся до нього.
Молодий лiкар iз обожнюванням поглянув на велетенську, схожу на ведмедя, постать професора. Вiн був його студентом в унiверситетi. Допомагав пiд час пiдготовки матерiалiв до його наукових робiт, коли професор iще працював науково. Коли вiн вiдкрив власну лiкарню, доктор Скожень тут дiстав гарну платню i великий обсяг роботи. Може, в душi й шкодував, що шеф так раптово вiдрiкся вiд науковоi кар’ери, обмежився унiверситетським учителюванням i зароблянням грошей, але через це вiн не мiг його менше цiнувати. Вiн же знав, як i всi у Варшавi, що професор робив це не задля себе, працював наче раб, нiколи не завагався взяти на себе вiдповiдальнiсть, часто вершив такi чудеса, як сьогоднi.
– Ви генiй, пане професоре, – захоплено сказав вiн.
Професор Вiльчур засмiявся своiм низьким, добродушним смiхом, який спокоем i довiрою сповнював його пацiентiв.
– Без перебiльшення, колего, без перебiльшення! І ви до цього дiйдете. Але зiзнаюсь, я задоволений. Коли щось, то дзвонiть до мене. Хоч, гадаю, обiйдеться без цього. І я не хотiв би, бо сьогоднi у мене… родинне свято. Вже напевно дзвонили, що обiд пригорить…
Професор не помилявся. У його кабiнетi вже кiлька разiв озивався телефон.
– Прошу повiдомити пановi професору, – говорив лакей, – щоб вiн якомога швидше повертався додому.
– Пан професор в операцiйнiй, – щоразу однаково флегматично вiдповiдала секретарка, панна Яновичiвна.
– Що ж це так штурмують, до дiдька?! – обiзвався, входячи, головний лiкар, доктор Добранецький.
Панна Яновичiвна перекрутила валок друкарськоi машинки i, виймаючи готовий аркуш, сказала:
– Сьогоднi рiчниця шлюбу професора. Ви забули? Ви ж маете запрошення на бал.
– Ах, правда. Я розраховував на скромнiше святкування… Як завжди, у них буде прекрасний оркестр, вишукана вечеря i добiрне товариство.
– На диво, ви забули про красивих жiнок, – iронiчно зауважила вона.
– Я не забув. Якщо ви там будете… – вiдрiзав вiн.
На худих щiчках секретарки з’явився рум’янець.
– Не смiшно, – вона стенула плечима. – Якби я й була найкрасивiша, не розраховувала б на вашу увагу.
Панна Яновичiвна не любила Добранецького. Вiн iй подобався як мужчина, бо насправдi був дуже вродливий iз таким, як в орла, носом i високим, гордим чолом. Вона знала, що вiн прекрасний хiрург, бо сам професор довiряв йому найскладнiшi операцii та допомiг зайняти посаду доцента. Одначе вважала його холодним кар’еристом, який полюе на багатих дiвчат, а ще не вiрила в його вдячнiсть професоровi, завдяки якому той всього досяг.
Добранецький був досить прозорливою натурою, щоб вiдчути цю неприязнь. Маючи звичку нiкого не налаштовувати проти себе, хто б мiг йому стати на перешкодi, примирливо заговорив, указуючи на коробку, що стояла поряд iз письмовим столом:
– Ви вже справили собi нову шубку? Бачу коробку вiд Порайського.
– Я не можу дозволити собi одягатись у Порайського, а тим бiльше замовити таку шубу.
– Яку «таку»?
– Погляньте. Чорно-бурий соболь.
– О-го-го. Добре ж живеться панi Беатi.
Вiн похитав головою i додав:
– Принаймнi матерiально.
– Що ви маете на увазi?
– Нiчого.
– Ви б посоромилися! – вибухнула секретарка. – Такому чоловiковi, що так любить, могла б позаздрити кожна жiнка.
– Переконаний.
Панна Яновичiвна пронизала його гнiвним поглядом.
– У неi е все, про що може мрiяти жiнка! Вона молода, вродлива, мае красиву донечку, славного i всiма шанованого чоловiка, який днями i ночами працюе, щоб забезпечити ii добробут, задоволення, положення у свiтi. Запевняю вас, докторе, вона вмiе це оцiнити!
– І я не сумнiваюсь, – вiн злегка кивнув головою, – тiльки знаю, що жiнки найбiльше цiнують…
Вiн не закiнчив, бо до кабiнету увiйшов доктор Банг i закричав:
– Подиву гiдне! Вдалося! Житиме!
Вiн iз ентузiазмом заходився переповiдати перебiг операцii, на якiй асистував.
– Тiльки раз наш професор мiг вiдважитися на щось подiбне!.. Показав, на що здатен, – з гордiстю зауважила панна Яновичiвна.
– Ну, не треба перебiльшувати, – заговорив доктор Добранецький. – Моi пацiенти не завжди лорди i мiльйонери, можливо, не завжди iм шiстдесят, але iсторiя знае ряд вдалих операцiй на серцi. Навiть iсторiя нашоi медицини. Варшавський хiрург доктор Краевський завдяки такiй операцii став вiдомий у свiтi. А було це тридцять рокiв тому!
У кабiнетi зiбралося ще кiлька лiкарiв iз персоналу лiкарнi, й коли через деякий час з’явився професор, його засипали привiтаннями.
Вiн iх слухав iз задоволеною усмiшкою на своему червоному, великому обличчi, але постiйно поглядав на годинник. Минуло не менше двадцяти хвилин, поки вiн не вийшов надвiр i опинився у своему великому чорному лiмузинi.
– Додому, – кинув водiевi, зручно вмощуючись на задньому сидiннi.
Втома швидко минула. Вiн був здоровий i сильний. Хоч через свою велику фiгуру виглядав дещо старiшим, йому було заледве сорок три роки. Вiн же почувався молодшим, часом навiть як хлопчисько, особливо коли з малою Марiолою перекидався на килимi або грався у пiжмурки i не тiльки, щоб iй зробити приемнiсть, але й собi.
Беата не хотiла цього зрозумiти, i коли приглядалася до нього у такi хвилини, ii очi випромiнювали збентеження та неспокiй.
– Рафале, – говорила вона, – якби тебе так хтось побачив!
– Може б, тодi мене взяли у дитсадок, – вiдповiдав вiн зi смiхом.
А глибоко в душi у таку мить йому робилося трохи прикро. Поза сумнiвом, Беата була найкращою дружиною у свiтi. Вона кохала його. Чому ж вона ставилася до нього з такою непотрiбною повагою, з якоюсь такою шанобливiстю? У ii дбайливостi та старанностi було щось церемонне, лiтургiчне. У першi роки вiн припускав, що вона його боiться, i робив усе для того, щоб допомогти iй подолати це вiдчуття. Розповiдав про себе дуже комiчнi iсторii, звiрявся iй у своiх помилках, непривабливих студентських iсторiях, намагався викорiнити з неi зародження найменшоi думки про те, що вони не зовсiм рiвнi. Навпаки, на кожному кроцi пiдкреслював, що живе тiльки для неi, працюе тiльки для неi i тiльки завдяки iй вiн щасливий. Зрештою, це була щира правда.
Вiн кохав Беату до безумства i знав, що вона вiддячить йому такою ж любов’ю, хоч тихо i менш iмпульсивно. Вона завжди була такою пастельною i делiкатною, як квiтка. У неi завжди для нього були усмiшка i добре слово. І якби Рафал Вiльчур не бачив ii веселою, вивiльненою, яка вмiла вибухнути голосним смiхом, жартувати i кокетувати серед молодi, йому здавалося б, що вона не може бути iншою. Професор намагався переконати ii, що вiн кращий вiд тих, наймолодших, i готовий до такоi безтурботноi гри. Усi його зусилля були марними. Врештi, з часом, вiн погодився з такою ситуацiею i вважав, що пора вiдмовитися вiд претензiй робити подальшi зусилля та бажати ще бiльшого щастя.
Отож настала восьма рiчниця iхнього шлюбу, вiсiм рокiв спiльного життя, яке жодного разу не закiнчилося найменшою суперечкою, найдрiбнiшою сваркою, мiж ними нiколи не пролягла тiнь недовiри. Цi роки багато разiв були осяянi тисячами хвилин i годин радостi, пестощiв, освiдчень…
Освiдчень… Власне, це тiльки вiн освiдчувавсь iй у своiх почуттях, вiдкривав думки, плани. Беата або цього не вмiла зробити, або ii внутрiшне життя було дуже одноманiтним, занадто спрощеним… Може, занадто – Вiльчур докоряв собi за таке визначення – занадто убогим. Вiн вважав, що принижуе Беату, що скривдив ii, так розмiрковуючи про неi. Такi думки сповнювали його серце ще бiльшою нiжнiстю й турботою.
Я ii заглушаю, приголомшую собою – казав вiн собi. Вона така розумна i така витончена. Звiдси йде це роздратування i небезпека, щоб не видати себе передi мною, щоб я не подумав, що ii справи дрiбнi, буденнi, простi.
Дiйшовши такого висновку, вiн намагався винагородити ii за таку несправедливу диспропорцiю. З найбiльшою увагою вникав у деталi домашнiх справ, цiкавився вбранням i парфумами Беати, пiдхоплював кожну думку про товариськi зустрiчi. Пiдтримував ii проекти з облаштування дитячоi кiмнати, розважав ii з таким захопленням, нiби й справдi йшлося про серйознi речi.
Вони дiйсно були для неi важливi, найважливiшi. Вiн вiрив, що щастя слiд плекати з найбiльшою турботою. Вiльчур розумiв, що цi нечастi, вiдiрванi вiд працi години, якi вiн може присвятити Беатi, мусять бути наповненi якомога цiкавiшим змiстом, вiн мае вiддати iй якнайбiльше тепла…
Автомобiль зупинився бiля красивоi бiлоi вiлли, без сумнiву, найкращоi на всiй Алеi Бузку, i однiеi з найелегантнiших у Варшавi.
Професор Вiльчур вискочив, не чекаючи, доки шофер вiдчинить дверцята, узяв iз його рук коробку з шубою, швиденько добiг до дверей i власним ключем вiдчинив i зачинив iх якомога щiльнiше за собою. Вiн хотiв зробити Беатi несподiванку, яку обмiркував iще годину тому, коли, схилившись над вiдкритою грудною клiткою оперованого, розглядав переплетiння аорт i вен.
У холi вiн застав Бронiслава i стару служницю Мiхалову. Зрозумiв, що Беата не була в захопленнi вiд його запiзнення, бо лиця iхнi були перекривленi й, очевидно, вони на нього чекали. Це руйнувало план професора, i вiн порухом руки звелiв iм вийти.
Незважаючи на це, Бронiслав озвався:
– Пане професоре…
– Цить!.. – перервав його Вiльчур i, морщачи брови, пошепки додав: – Вiзьми пальто!
Лакей хотiв було знову щось сказати, але тiльки ворухнув вустами i допомiг професоровi роздягнутися.
Вiльчур швиденько вiдкрив коробку, вийняв iз неi прекрасну шубу з чорно-бурого блискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув ii собi на плечi, на голову нап’яв ковпачок iз двома китичками, що смiшно звисали, на руку надiв муфточку i з радiсною усмiшкою подививсь у дзеркало: мав надзвичайно комiчний вигляд.
Вiн окинув поглядом прислужникiв, хотiв на них справити враження, але в очах служницi й лакея читалися тiльки подив i обурення.
«Дурнi», – подумав вiн.
– Пане професоре… – знову почав Бронiслав, а Мiхалова затупцяла на мiсцi.
– Мовчати, до дiдька, – прошепотiв i, обминаючи iх, вiдчинив дверi у вiтальню.
Вiн сподiвався застати Беату з малою або у рожевiй кiмнатi, або в будуарi.
Минув спальню, будуар, дитячу. Їх не було. Повернувсь i заглянув до кабiнету. І тут порожньо. У iдальнi на заквiтчаному столi, який виблискував золоченням порцеляни i кришталю, стояло два прибори. Марiола з мiс Толерд разом обiдали трохи ранiше. У вiдчинених до буфетноi дверях стояла покоiвка. У неi було заплакане обличчя та запухлi очi.
– Де панi? – стривожено запитав вiн.
У вiдповiдь дiвчина розридалася.
– Що сталося? – закричав, уже не стримуючи себе. Передчуття якогось нещастя пiдступило до горла.
Служниця i Бронiслав тихенько прослизнули до iдальнi та мовчки стали пiд стiною. Вiн обвiв iх здивованим поглядом i в розпачi вигукнув:
– Де панi?
Раптом його погляд затримався на столi. Бiля його приборiв, обпертий об кришталевий витончений бокал, стояв лист. Блiдо-голубий конверт iз тисненим срiблом бережком.
Серце раптово завмерло, в головi бушувало. Вiльчур iще нiчого не розумiв, нiчого не знав. Вiн простягнув руку i взяв листа, який йому здався холодним i мертвим. Хвилину тримав його у пальцях. На конвертi, заадресованому йому, впiзнав почерк Беати. Великi незграбнi лiтери.
Вiдкрив i почав читати:
«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш пробачити менi колись те, що я йду…»
Слова почали здригатись i танцювати перед очима. В легенях забракло повiтря, на чолi виступили краплi поту.
– Де вона? – крикнув вiн приглушено. – Де вона?!
Й обвiв поглядом присутнiх.
– Панi поiхала з панночкою, – тихенько промовила служниця.
– Брешеш! – вигукнув Вiльчур. – Це неправда!
– Я сам викликав таксi, – пiдтакнув примирливим тоном Бронiслав, а пiсля паузи додав, – i валiзки виносив. Двi валiзки…
