скачать книгу бесплатно
Професор, хитаючись, вийшов у сусiднiй кабiнет, зачинив за собою дверi та обiперся об них. Намагався далi читати, але минуло чимало часу, перш нiж вiн змiг примусити себе зрозумiти змiст листа.
«Не знаю, чи ти зможеш пробачити менi колись те, що я йду. Я вчиняю пiдло, плач? такою невдячнiстю за Твою величезну доброту, якоi я нiколи не забуду. Але довше залишатись я не могла. Присягаюсь Тобi, у мене був тiльки один вихiд – смерть. Я лише слабка й бiдна жiнка. Я не могла пiднятися до вершин героiзму. Багато мiсяцiв я боролась iз цiею думкою. Може, я нiколи не буду щасливою, може, нiколи не зазнаю спокою. Але я не мала права вiдiбрати себе вiн нашоi Марiоли i вiд нього.
Я пишу хаотично, бо менi важко зiбратися з думками. Сьогоднi рiчниця нашого шлюбу. Я знаю, дорогий Рафале, що ти приготував для мене подарунок. Було б не порядно, коли б я його прийняла вiд Тебе саме зараз, коли вже вирiшила безповоротно йти.
Я закохалася, Рафале. І це кохання сильнiше вiд мене. Сильнiше вiд усiх почуттiв, що я iх маю i завжди мала до тебе, вiд безмежноi вдячностi до найглибшоi поваги i подиву, вiд щироi доброзичливостi до прив’язаностi. На жаль, я тебе нiколи не кохала. Я дiзналася про це тодi, коли на своему шляху зустрiла Янека.
Я iду далеко i будь милосердним до мене – не шукай мене! Благаю, змилуйся надi мною! Знаю, що ти великодушний i безмежно добрий. Рафале, я не прошу в тебе пробачення. Я не заслужила на нього i свiдома того, що ти маеш право ненавидiти мене та гордувати мною.
Я нiколи не була гiдна тебе. Я нiколи не могла досягнути твого рiвня. Ти сам про це надто добре знаеш. Тiльки твоiй добротi приписую те, що ти завжди намагався не показати менi того. Твоя доброта принижувала i мучила мене. Ти оточив мене розкiшшю й увiв до кола людей твого свiту. Ти засипав мене дорогими подарунками. Але я, очевидно, не була створена до такого життя. Мучили мене i вищий свiт, i багатство, i твоя слава, i моя ницiсть поряд iз тобою.
Тепер я свiдомо йду в нове життя, де, можливо, на мене чекае найбiльша нужда, у будь-якому разi – важка боротьба за кожен шматок хлiба. Але я боротимуся поряд iз людиною, яку безмежно кохаю. Якщо я своiм вчинком не вбиваю шляхетностi твого серця, якщо зможеш, заклинаю тебе, забудь мене. Я точно знаю, що незабаром ти здобудеш спокiй, бо ти такий мудрий. Напевно, ти знайдеш iншу, стократ лiпшу вiд мене. Бажаю тобi вiд усiеi душi щастя. Я також буду щаслива, коли довiдаюсь, що тобi добре.
Я забираю Марiолу, бо без неi не зможу прожити однiеi години, сам добре знаеш. Не думай, що я хочу вкрасти у тебе найдорожчий скарб, який е нашою спiльною власнiстю. Через кiлька лiт, коли ми вже обое спокiйно зможемо заглянути у минуле, я дам про себе знати.
Прощавай, Рафале. Не суди мене за легковажнiсть i не думай, що зможеш якимось чином вплинути на мое рiшення. Не вiдступлю вiд нього, iнакше – смерть. Я не вмiла обманювати тебе, i знай – я була тобi вiрною до кiнця. Прощавай, будь милосердним i не намагайся знайти мене.
Беата.
P. S. Грошi та всi коштовностi я залишила у сейфi. Ключ вiд нього я поклала в шухлядку у твоему письмовому столi. З собою забираю лише речi Марiоли».
Професор Вiльчур опустив руку з листом i протер очi: у дзеркалi навпроти побачив свiй вiдбиток у дивакуватому одязi. Скинув iз себе все i почав читати лист вiд початку.
Удар долi так несподiвано зачепив його, що видавався йому чимось нереальним, якоюсь загрозою чи пересторогою.
Читав:
…на жаль, я нiколи тебе не кохала…
І далi:
…мучили мене i вищий свiт, i багатство, i твоя слава…
– Як же це так? – застогнав. – Чому?.. Чому?..
Даремно вiн намагався зрозумiти все. В його свiдомостi тiльки гуло: пiшла, покинула, забрала дитину, кохае iншого. Жодний iз мотивiв не вкладався у його свiдомiсть. Бачив лише голий факт, дикий, неправдоподiбний, гротескний.
Надворi починалися раннi осiннi сутiнки. Вiн пiдiйшов до вiкна i читав листа Беати, вже й сам не знав укотре.
Раптово почувся стукiт у дверi й Вiльчур здригнувся. Вмить його охопила якась нестримна надiя.
«Це вона! Повернулась!..»
Але наступноi митi зрозумiв, що це неможливо.
– Прошу, – вiдповiв охриплим голосом.
До кiмнати увiйшов Зигмунт Вiльчур, його далекий родич, голова апеляцiйного суду. Вони пiдтримували досить щирi стосунки i бували один в одного досить часто. Поява Зигмунта в цей момент не була випадковою, i професор вiдразу здогадався, що йому по телефону повiдомила Мiхалова.
– Як справи, Рафале? – енергiйно заговорив Зигмунт дружнiм тоном.
– Що нового у тебе? – професор простягнув йому руку.
– Що ти так сидиш у потемках? Дозволиш? – i, не чекаючи вiдповiдi, крутнув вимикач. – Холодно тут, собача осiнь. Що я бачу! Дрова в камiнi! Немае кращого вiд камiна. Нехай же той Бронiслав запалить…
Вiн прочинив дверi й гукнув:
– Бронiславе! Прошу запалити в камiнi.
Лакей, входячи, скоса поглянув на свого господаря, пiдняв iз пiдлоги кинуте хутро, розпалив вогонь i вийшов. Вогонь швидко почав лизати сухi дрова. Професор нерухомо стояв бiля вiкна.
– Ходи ж бо, сядьмо, побалакаймо. – Зигмунт потягнув його до фотеля перед камiном. – Отже, тепло – чудова рiч. Ти як молодший вiд мене не можеш iще цього оцiнити. Але на моi старi костi… Що ж це ти не в лiкарнi?
– Так… Так сталося.
– А я власне подзвонив, – натхненно продовжував голова, – дзвонив до лiкарнi. Хотiв зайти, щоб отримати твою пораду. Мене починае турбувати лiва нога. Боюсь, що це iшiас…
Професор мовчки слухав, тiльки окремi слова долiтали до його свiдомостi. Рiвний i приемний голос Зигмунта зробив так, що думки почали концентруватися, поеднуватися, зв’язуватись у якусь майже реальну картину.
Вiн здригнувся, коли двоюрiдний брат змiнив тон i спитав:
– А де ж Беата?
Обличчя професора змiнилось, i вiн iз зусиллям вiдповiв:
– Виiхала… Так… Виiхала… Виiхала… за кордон.
– Сьогоднi?
– Сьогоднi.
– Це досить несподiвано, видаеться менi? – ненароком зауважив Зигмунт.
– Так… так. Я ii послав… Розумiеш… були певнi справи й у зв’язку з тим…
Вiн говорив дуже важко, страждання так чiтко вiдбилося на його обличчi, що Зигмунд поспiшно найтеплiшим тоном, як тiльки мiг, промовив:
– Розумiю. Нормально. Тiльки бачиш, на сьогоднi ви розiслали запрошення на вечiр. Слiд би було подзвонити до всiх i вiдкликати… Ти дозволиш менi цим зайнятися?..
– Прошу…
– Ну й прекрасно. Гадаю, що Мiхалова мае список запрошених. Вiзьму його в неi. А ти вчиниш найкраще, коли ляжеш спати, так?.. Не буду тобi бiльше морочити голову. Ну, до побачення…
Простягнув руку, але професор цього не помiтив. Зигмунт поплескав його по плечу, ще на хвилинку затримався у дверях i вийшов.
Вiльчур прокинувся, коли брязнула клямка. Побачив, що стискае у долонi лист Беати. Зiм’яв його в маленьку кульку i вкинув у вогонь. Полум’я тут же оточило ii, вона спалахнула червоним вогнем i перетворилася на попiл. Вже давно пiсля неi не залишилось i слiду, вже давно дрова в камiнi перетворилися на купку червоних жарин, коли вiн протер очi та пiдвiвся. Поволi вiдсунув фотель, роззирнувся навколо.
– Не можу, не можу тут витримати, – безмовно прошепотiв i вибiг у передпокiй.
Бронiслав зiрвався з крiсла.
– Пан професор виходить?.. Осiнне чи теплiше пальто?
– Однаково.
– На вулицi лише п’ять градусiв. Краще, думаю, теплiше, – вирiшив лакей i подав пальто.
– Рукавички! – закричав, вибiгаючи за професором на ганок, але Вiльчур вже не почув. Вiн був на вулицi.
Кiнець жовтня того року був холодним i дощовим. Сильний пiвнiчний вiтер оббивав iз дерев рештки передчасно пожовклого листя. На тротуарах хлюпала вода. Поодинокi перехожi йшли з пiднятими комiрами, схиливши голову, щоб сховати обличчя вiд дрiбних, гострих крапель дощу, або обома руками тримали парасолi, якi щоразу шарпали раптовi пориви вiтру. З-пiд колiс автомобiлiв, якi рiдко проiжджали вулицею, розлiталися каламутнi бризки води, конi лiниво чалапали, тягнучи фаетони з пiднятими навiсами, якi омивав дощ, вони мляво виблискували у свiтлi жовтих лiхтарiв.
Доктор Рафал Вiльчур машинально застебнув пальто i пiшов уперед.
«Як вона так могла вчинити! Як могла!» – повторював подумки. Чи вона не усвiдомлювала, що вiдбирае у нього все, що позбавила його сенсу i мети iснування? І чому?.. Тому, що зустрiла якогось чоловiка… Якби вiн тiльки знав, якби був упевнений, що той зумiе оцiнити ii, не скривдить, дасть iй щастя. Написала тiльки його iм’я: Янек.
Вiльчур у пам’ятi почав перебирати ближчих i дальших знайомих. Нiхто з них. Може, це якийсь злидар, шахрай, волоцюга, який ii покине при першiй же нагодi. Якийсь професiйний спокусник, який напустив Беатi туману, обкрутив, пiдманув фальшивими освiдченнями та присягами. Авжеж, вiн розраховував на грошi. Що станеться, коли вiн переконаеться, що Беата навiть своiх дорогоцiнних прикрас не взяла?.. Це точно рафiнований пройдисвiт. Так, треба його ловити, треба, поки ще е час, вiдвернути злочин. Потрiбно вимагати вiд влади, вiд полiцii шукати iх. Оголосити iх у розшук, послати детективiв…
Пiд впливом такоi думки вiн затримався й оглянувся. Був у середмiстi. Пригадав собi, що десь тут, на другiй чи третiй вулицi колись, проiжджаючи поряд, бачив вивiску комiсарiату полiцii.
Вирушив у тому напрямку, але, зробивши кiлька крокiв, повернувся.
– І що з того, що я ii знайду? Вона нiколи не погодиться повернутись до мене. Вона щиро написала, що не кохае, що ii дратувала так звана вищiсть, його багатство i слава… І його любов. Вона була настiльки делiкатною, що цього чiтко не сказала… Яким правом вiн може ii судити, вирiшувати ii долю? Навiть якщо вона хоче поневiрятися разом iз отим?.. Яких iще аргументiв можна вжити, щоб переконати жiнку повернутися до нелюбого, до… ненависного чоловiка?.. Зрештою, чи не надто поспiшно вiн дiйшов висновку, що отой чоловiк – покидьок суспiльства i хтивий мерзотник?.. Беата нiколи не любила мужчин такого роду, ii завжди захоплювали iдеалiсти, мрiйники… Навiть Марiолi читала лiричнi вiршi, яких ця семирiчна дiвчинка ще не могла зрозумiти. Читала для себе.
Чоловiк, з яким вона поiхала, мусить бути молодим, непрактичним бiдняком. Яким чином, коли вони познайомилися?.. Чому нiколи Беата словом не обмовилася про нього?.. І раптом утекла. Вона вчинила надто безвiдповiдально i пiдступно. Лишила чоловiка, який для неi все… як пес, як раб… – І за що? За що?!
Чи згрiшив будь-чим проти неi, проти свого кохання?.. Нiколи! Навiть подумки! Взагалi, вона була першою жiнкою, яку вiн полюбив. Це було менше десяти рокiв тому. Вiн добре пам’ятав усе. Вони познайомилися випадково. І вiн благословляв цей випадок iще до сьогоднi, благословляв уранцi й увечерi, щогодини, коли дивився на неi й тiшився думкою, що буде нею милуватися. Тодi вiн був iще доцентом i вiв практичнi заняття у морзi, коли вантажiвка переiхала ii дiдуся. Вiн надав йому першу допомогу. Важкi переломи обох нiг. Старенький заклинав його, щоб якомога обережнiше повiдомити його дружинi, хворiй на серце, i внучцi. Дверi маленького помешкання у Старому Мiстi йому вiдчинила Беата.
А через кiлька мiсяцiв вони вже заручились. Їй щойно виповнилося сiмнадцять рокiв. Вона була худенька й блiда, носила дешевенькi поштопанi платтячка. В домi панувала бiда. Батьки Беати пiд час вiйни[1 - Йдеться про Першу свiтову вiйну.] втратили всю свою маетнiсть. Дiдусь аж до того смертельного випадку утримував стареньку дружину i внучку за уроки iноземних мов, якi вiн давав по заможних домах. Бабуся, поки не перебралася до родинного склепу на Повонзках[2 - Найвiдомiший цвинтар Варшави.], до единого прекрасного маетку, який iм залишився вiд колишнього багатства, годинами розповiдала внучцi та ii нареченому про минулi блискучi часи роду Гонтинських, про палаци, полювання, бали, про табуни коней i про скарби, про наряди, якi виписувалися з Парижа… Беата сидiла i слухала, а в ii замрiяному поглядi, здавалося, миготiв жаль за тiею втраченою минувшиною, за тiею казкою, яка вже нiколи не повернеться.
І в таку мить вiн стискав ii худеньку ручку i говорив:
– Я все це тобi дам. Побачиш, Беато! І коштовностi, i наряди з Парижа, i бали, i прислугу! Все тобi дам!
А сам тодi не мав нiчого, крiм кiлькох валiзок у холостяцькiй кiмнатi, шафи з фаховими книжками та скромноi платнi доцента.
У нього була сталева воля i могутня вiра, i бажання, яке пекло нiби вогнем, щоб дотримати слова, даного Беатi. Вiн розпочав боротьбу. За посаду, за практику, за багатих пацiентiв. Великi знання, вроджений талант, незламний характер i праця, завзята, нестерпна праця, зробили свое. А ще й щастя сприяло. Росла слава, росли доходи. На тридцять сьомому роцi життя вiн отримав кафедру, а через кiлька тижнiв iще бiльше щастя спiткало його – Беата народила дiвчинку.
Саме на честь тiеi чудовоi прабабусi Гонтинськоi названо ii: Марiя Іоланта, i зменшене ii iм’я стало Марiола.
Спогад про дочку новим болем стиснув серце професора Вiльчура. Не раз вiн замислювався над тим, котру з них вiн бiльше любить… Коли маленька почала говорити, одним iз перших ii слiв було:
– Татусю…
Так вже й лишилося. Завжди називала його татусем. Коли iй було два рочки, вона захворiла на важку скарлатину, а потiм одужала. Вiн дав собi слово, що з цього часу всiх бiдних дiтей лiкуватиме безкоштовно. У його дорогiй лiкарнi, де завжди бракувало мiсць, кiлька палат займали дiти – безкоштовнi пацiенти. Бо ж усе це було заради неi, для ii здоров’я.
А тепер ii в нього вiдiбрали.
Це вже було не по-людськи, це вже переходило всякi рамки егоiзму.
– Ти мусиш ii вiддати менi. Мусиш! – говорив голосно, стискаючи кулаки.
Перехожi оглядалися йому вслiд, але вiн цього не зауважував.
– Закон на моему боцi! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути менi Марiолу. Закон на моему боцi. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, пiдла, пiдла, пiдла!.. Нiкчемо, чи ти не розумiеш, що вчинила злочин! Який iще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобi гидкими були грошi та все решта. Добре, але чого тобi бракувало? Не любовi ж, бо нiхто тебе так кохати не в змозi, як я! Нiхто! У цiлому свiтi!
Вiн спiткнувся й мало не впав. Вiн iшов незамощеною вулицею, грузнучи в болотi до кiсточок. Тут i там було розкидане камiння, по якому мешканцi маленьких будиночкiв цього району намагались дiстатися додому по сухому. Вiкна вже були темнi. Поодинокi гасовi лiхтарi розсiювали мляве голубувате свiтло. Праворуч вiдходила ширша, бiльш забудована вулиця. Вiльчур повернув у неi i плентався щораз повiльнiше.
Вiн не вiдчував утоми, лише ноги стали важкi, нестерпно важкi. Вiн напевно змок аж до сорочки, бо кожен повiв вiтру вiдчував нiби голою шкiрою.
Раптом хтось йому перейшов дорогу.
– Пане дорогесенький, – обiзвався захриплий голос, – позич, пане, без банкiвськоi гарантii, п’ять злотих для iпотеки Польськоi Спиртовоi Монополii[3 - У довоеннiй Польщi виробництво i продаж алкоголю належали тiльки цiй державнiй спiлцi.]. Надiйнiсть i довiра гарантованi.
– Що? – професор не зрозумiв.
– Не щокай, бо общокають, каже Святе Писання: що бiльше щокаеш до ближнього свого, таким щоканням общокають i тебе, громадянине столицi тридцятимiльйонноi держави з виходом до моря.
– Що ви вiд мене хочете?
– Здоров’я, щастя i всiляких успiхiв. А найбiльше бажаю собi наповнити мiй пустий шлуночок сорокап’ятипроцентним розчином алкоголю за ласкавоi спiвучастi повноi дози свинини, званоi ковбасою.
Волоцюга ледь похитувався на ногах, а вiд його обличчя, зарослого багатоденною щетиною, тхнуло перегаром.
Професор вийняв iз кишенi кiлька монет i подав йому.
– Прошу.
– Bis dat, qui cito dat[4 - Двiчi дае той, хто дае швидко (лат.).], – вiдповiв сентенцiею п’яничка. – Thank you, my darling[5 - Дякую, мiй дорогий (англ.).]. – Дозволь же, щедрий жертводавцю, що взамiн i тобi пожертвую щось дорогоцiнне. Маю на увазi свое товариство. Так! Слух тебе не пiдводить, добрий чоловiче. Можеш торкнутися такоi честi. Noblesse oblige[6 - Шляхетне походження зобов’язуе! (Франц.).]!
Я ставлю! Ти змокнув, sir[7 - Пане (франц.).], i замерз на холодi, ходи до моеi хатинки i зiгрiйся разом зi мною. Насправдi, я не маю хатинки, але зате володiю знанням. Що там якийсь будинок у порiвняннi зi знаннями?.. А ними, пане, mon prince[8 - Мiй принце (франц.).], подiлюся. Моi знання широкi. Наразi йдеться тiльки про iхню топографiчну частину. Я конкретно знаю, де знаходиться едина корчма, до якоi о такiй порi людина може потрапити без виламування замкiв i грат. Словом: Дрожджик. Тут, на розi Полянецькоi та Вiтебськоi.
Вiльчур подумав, що алкоголь пiде йому на користь. Справдi, вiн перемерз. А крiм того, монотонна балаканина п’янички, який зустрiвся йому на шляху, дiе оглушливо. Мимоволi з того лепету, який гальмував яскраву картину нещастя, що звалилося на нього, вiн намагався щось зрозумiти. Та балаканина розплутувала пiд черепом цiлi клубки найболючiших думок.
На сходi вже починало сiрiти, коли пiсля другого стуку в зачиненi вiконницi, нарештi, вони потрапили до маленького магазинчика, просякнутого випарами бочок iз-пiд оселедцiв, запахами пива та гасу. У кiмнатi за магазином, ще бiльш просмердiлiй, у цигарковому диму дешевого, кислуватого тютюну, в кутку сидiли кiлька вщент п’яних чоловiкiв. Господар, квадратний здоровило з мордою заспаного бульдога, у бруднiй сорочцi й у розстебнутiй жилетцi, нi про що не питаючи, поставив на вiльний столик пляшку горiлки та вищерблену тарiлку з обрiзками якогось м’ясива.
Але тут було тепло. Розкiшно тепло, замерзлi аж до болю руки, здавалося, вiдходили. Перша чарка горiлки вiдразу зiгрiла горло та шлунок. Випадковий товариш не переставав говорити. Пияки в кутку не звертали на прибульцiв нiякоi уваги. Один голосно хропiв, трое iнших час вiд часу вибухали белькотiнням якихось незрозумiлих слiв. Нiби про щось сперечались.
Друга чарка горiлки принесла Вiльчуровi певне полегшення.
«Як це добре, – подумав вiн, – що на мене тут нiхто не дивиться, нiхто нiчого…»
– …бо, прикинь, графе, – тягнув свiй монолог зарослий товариш, – Наполеона дiдько вхопив, Олеська Македонського ditto[9 - Так само (лат.).]. А чому, питаеш, так голосно? А це все тому, що рiч не полягае в тому, щоб бути кимось. Мистецтво – бути нiчим. Дрiбним iнсектом[10 - Комахою.] за комiром Провидiння – disce puer[11 - Вчися, хлопче (лат.).]! Я це тобi кажу, я, Самуiл Обедзинський, який нiколи не впаде з котурнiв i не розiб’еться, бо нiколи нi на що не вийде. Цоколь служить пiдкладкою для дурнiв, дорогий друже. А вiра – це кулька, з якоi ранiше або пiзнiше вийде повiтря.
Шанс?.. Є, зрештою: скорiше сам здохнеш. Стережiться кульок, громадяни!
Пiднiс догори пусту пляшку i закричав:
– Пане Дрожджику, ще одну! Дарувальнику всiлякоi радостi, опiкуне заблукалих, жертводавцю свiдомостi й забуття.
