скачать книгу бесплатно
Видерся з ями i через кiлька хвилин повернувся з двома iншими, поясняючи iм, що якiсь варшавськi розбишаки побили тут Пiотровського з Бучинця. Селяни без розмови взялися за роботу i незабаром витягнули пораненого та поклали на возi старого. Зрештою, врятований почувався краще, бо сам сiв i почав скаржитися на холод.
– Тiльки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один iз господарiв.
Тра’ було б до комiсарiату, – зауважив iнший.
Баньковський поворушив плечима.
– Не моя справа. Пiдвезу його до Бучинця i так по дорозi, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у вiддiлок, чи як.
– Так, так, – пiдтакнули, – певне. Їхня справа.
Старий пiдсунув лежачому пiд голову мiшок iз сiном, сам сiв на голi дошки i потягнув за вiжки. Коли виiхали на шосе, вiн зручнiше всiвся i задрiмав. Кобила сама добре знала дорогу.
Прокинувся, коли вже зовсiм ясно стало на небi. Розглянувся i протер очi. За ним на возi, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловiк. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тiм’i залiплене згустками кровi. Баньковський присягнувся б, що нiколи в життi не зустрiчав його. А вже на Пiотровського з Бучинця зовсiм не був схожий. Хiба що зростом i фiгурою, бо вiн також був здоровим мужиком. З-пiд короткого, дiрявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазанi болотом штани i мiськi черевики.
– От чорт! – лайнувся вiн i задумався, що з тим усiм зробити.
Роздумував, роздумував i врештi нахилився i потряс пасажира за плече.
– Гей, пане, прокидайся! Здорово ти хильнув! Прокидайся! Людина сама собi лихо знайде… Прокидайся!
Пасажир поволi розплющив очi i звiвся на лiкоть.
– Що ви за один, пане?.. – гнiвно запитав селянин.
– Де я е, що це? – вiдповiв питанням на питання пасажир.
– А на моему возi. Не бачиш?
– Бачу, – буркнув чоловiк i ледве сiв, пiдтягуючи пiд себе ноги.
– Ну?
– А звiдки я тут узявся?
Баньковський вiдвернувся i сплюнув перед собою. Треба було б подумати.
– А я знаю? – врештi повiв плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, залiз на вiз. З Варшави, що?
– Що таке?
– Тож я й питаю, ви, пане, е варшав’янином?.. Бо якщо так, то немае чого iхати зi мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому iду. А вам же, пане, не до Вульки. О, менi вже за тим вiтряком треба повертати… Зiйдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кiлометрiв…
– Куди? – запитав чоловiк, а в його очах стояв подив.
– Тож кажу, до варшавськоi рогатки. Ви з Варшави?
Чоловiк витрiщив очi, обтер чоло i сказав:
– Не знаю.
Баньковського аж пiдiрвало. Тепер вiн зрозумiв, що мае справу з мерзотником. Обережно обмацав собi груди, де був схований мiшечок iз грiшми, i роззирнувся. На вiдстанi, може, пiв кiлометра, тягнулися вози.
– Що ж ти вдаеш iз себе дурня, – гаркнув вiн, – не знаеш, звiдки ти?
– Не знаю, – повторив чоловiк.
– То тобi, напевно, розум помiшався. А того, хто тобi голову розбив, ти теж не знаеш?
Той обмацав собi голову i пробурмотiв:
– Не знаю.
– Ну то злазь iз воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!
Потягнув на себе вiжки i кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Злiз i почав роззиратися на всi боки, нiби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не мае нiяких злих намiрiв, вирiшив звернутися до його сумлiння.
– То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, мiське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навiть вiдповiдае, що не знае. То, може, також не знаеш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаеш, що ти за один i як тебе звати?..
Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.
– Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…
І на його обличчi м’язи скоротилися нiби зi страху.
– Тьху! – сплюнув Баньковський i раптово свиснув батогом по хребтi кобили. Вiз покотився вперед.
Вiд’iхавши зо двi стаi[15 - Давня мiра довжини = 1067 метрiв.], господар оглянувся: незнайомець iшов краем шосе за ним.
– Тьху! – повторив i вдарив кобилу, що аж почала бiгти риссю.
Роздiл II
Зникнення професора Рафала Вiльчура зворушило усе мiсто. Передовсiм у всьому цьому була якась таемничiсть. Усi тi, хто роками зустрiчався з професором i добре його знав, запевняли, що будь-якi припущення на тему самогубства були абсурдними. Вiльчур вiдзначався надзвичайним життелюбством, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фiнансовий стан був надзвичайно добрим. Його слава росла. У лiкарському свiтi його вважали знаменитiстю.
Убивство видавалося також справою, яку слiд було вiдкинути з простоi причини: у професора не було ворогiв. Єдиним мотивом, який можна було б узяти до уваги i який був схожий на правду, – пограбування. Але й тут з’явилися великi сумнiви. Дуже просто було доведено, що того критичного дня професор мав при собi якусь тисячу злотих. Усi також знали, що вiн носив звичайний простий годинник i навiть не носив обручки. Через те спланований напад з метою пограбування i вбивство, як результат такого нападу, не сприймалися правдоподiбно. У випадку катастрофи або випадкового вбивства тiло швидко було б знайдено.
Залишалась iще одна версiя: втрата пам’ятi. Оскiльки минулого року полiцii вдалося знайти п’ятеро осiб, якi пропали безвiсти через втрату пам’ятi, бiльшiсть газет у численних повiдомленнях висували саме таке припущення.
Проте якщо у тих iнформацiях побiжно, то у приватних розмовах обговорювалися таемничi обставини зникнення професора Вiльчура i називалися зовсiм iншi причини.
Зовсiм даремно репортери штурмували вiллу професора на Алеi Бузку. Вони просто довiдалися про те, що дружини професора разом iз семилiтньою донечкою немае у Варшавi, слуги ж нiби набрали в рот води i вiдмовлялися надавати будь-яку iнформацiю. Бiльш нахабних журналiстiв вiдсилали до двоюрiдного брата зниклого, до голови апеляцiйного суду Зигмунта Вiльчура. Вiн же з непохитним спокоем повторював:
– Життя мого родича з дружиною було надзвичайно щасливим. В очах багатьох друзiв вони незмiнно вважалися щасливою сiм’ею. Тож пов’язувати зникнення професора, яке мене потрясло до глибини душi, з його сiмейними справами, е i залишиться, – говорив вiн з притиском, – недоречним.
– Чи може пан голова нам сказати, де зараз перебувае панi Беата Вiльчур? – запитували журналiсти.
– Так, так. Я готовий повторити вам те, що чув iз уст мого двоюрiдного брата саме того дня, коли вiн востанне вийшов iз дому. Вiн менi заявив, що вiдправив дружину з дитиною за кордон.
А мета такоi поiздки?
Голова з усмiшкою на вустах зробив рукою невизначений жест.
– Зiзнаюся вам, панове, що я не питав про це. Правдоподiбно, йшлося про поiздку на лiкування. Наскiльки я собi пригадую, дружина мого двоюрiдного брата не найкращим чином переносила нашу осiнню сльоту. Зрештою, вона досить часто вiдпочивала за кордоном.
– Одначе такий несподiваний виiзд у день або за кiлька днiв до бенкету, на який вже було розiслано запрошення…
– Любi моi. У людей по-рiзному складаються обставини. Окрiм того, ми не були в таких близьких стосунках, щоб я мiг знати про всi iхнi домашнi справи. Якби ви менi дозволили, панове, був би вам надзвичайно вдячний за те, щоб ви не роздували цю справу до розмiрiв нездоровоi сенсацii. А особливо я сподiваюся на те, що не прочитаю у пресi нiяких домислiв про родинне життя мого двоюрiдного брата. Я надзвичайно на це розраховую. За це я подiлюся з вами, панове, моiм особистим баченням цього випадку. Не виключено, що професор мав намiр поiхати з дружиною. Його у Варшавi затримала надзвичайно важлива операцiя, про яку так багато писали всi газети. Пiсля ii успiшного завершення мiй брат мiг виiхати вслiд за дружиною.
– Минуло вже стiльки днiв, – зауважив один iз репортерiв, – не повiрю, щоб до професора не дiйшла стурбованiсть усiеi преси. Вiн дав би про себе знати.
– Напевно. Якщо занепокоення до нього дiйшло. Одначе iснуе стiльки таких закуткiв за кордоном, тихеньких пансiонатiв у горах, вiдлюдних мiсць вiдпочинку, куди варшавськi газети не потрапляють.
– Повiдомлення про зникнення професора публiкувала вся захiдна преса, – стояв на своему журналiст, – ну, i радiо, зрештою.
– Радiо можна не слухати. Я сам, наприклад, не терплю радiо. А скiльки людей пiд час вiдпочинку не беруть у руки газет. Не кожен мае бажання iх читати в якомусь Тiролi або Далмацii.
– Так, пане голово. Але е ще одна обставина. Професора немае анi в Тiролi, анi в Далмацii, анi за кордоном узагалi.
– І що дае вам пiдстави так стверджувати? – з усмiшкою запитав голова.
– Це не було важко. Просто я перевiрив у Мiнiстерствi закордонних справ. Закордонний паспорт професора Вiльчура було видано лише на один рiк. Термiн дii паспорта, власне, завершився два мiсяцi тому i не був продовжений.
Запала мовчанка. Врештi голова розвiв руками.
– Без сумнiву, це не проста справа. Все ж прошу менi вiрити, що докладу всiх зусиль, аби допомогти розгадати цю загадку. Над цим працюе i полiцiя. В усякому разi, ще раз нагадую вам про свое прохання.
На прохання, висловлене людиною, яка обiймае всiма шановану в суспiльствi посаду, а також через всебiчну симпатiю до зниклого професора, преса вiдмовилася вiд порпання в його особистому життi. Однак це не завадило появi нових плiток, якi циркулювали серед знайомих i незнайомих по всiй Варшавi. Вони ж, без спецiальноi пiдтримки свiжими вiдомостями, поступово почали втрачали силу.
Полiцiя також не сидiла, склавши руки. Комiсар Гурни, якому було доручено цю справу, протягом кiлькох днiв зумiв установити ряд деталей. Перевiрка персоналу лiкарнi виявила, що того дня професор Вiльчур iхав додому в прекрасному гуморi i вiз дорогу шубу, яку придбав у подарунок для дружини на восьму рiчницю шлюбу. Нiчого не вказувало на те, що вiн сподiвався на раптовий виiзд дружини. Із зiзнань слуг виходило, що вiн дiзнався про вiд’iзд тiльки з залишеного йому листа, який приголомшив професора. Вiн був сам не свiй, нiчого не iв. Сидiв у темному кабiнетi. Листа ж насправдi не знайдено. Неважко було здогадатися, що у ньому було рiшення про розiрвання шлюбу. Таке припущення також висловив i голова Вiльчур, який не скупився перед слiдством на найдрiбнiшi деталi та надав вичерпний звiт про свiй вiзит до брата.
Із подальших зiзнань слуг не випливало нiчого чiткого. Панi Беата щодня вранцi iздила машиною на довгу прогулянку до парку Лазенки[16 - Улюблене мiсце вiдпочинку варшав’ян у центрi мiста.]. Водiй залишався в авто перед входом i нiколи не бачив нiкого, хто б супроводжував панi. Зате сторожi парку на показанiй iм фотографii вiдразу впiзнали панi, яка тут щодня зустрiчалася з молодим худеньким блондином у дуже пошарпаному вбраннi. Опис того блондина не вирiзнявся якоюсь особливою прикметою.
Вивчення листiв i особистих паперiв дружини професора також не навело на жоден слiд. Пiдтверджено, що вона залишила велику суму грошей i своi коштовностi. Також не взяла хутряних речей i нiяких цiнностей, якi можна легко продати.
У письмовому столi професора комiсар Гурни знайшов револьвер iз набоями.
– Це дае менi пiдстави зробити висновок, – казав вiн головi Вiльчуру, – що професор однозначно не мав намiру вчинити самогубство. В iншому разi взяв би зброю. Вiн також прихопив би ii з собою, якби мав намiр розправитися зi спокусником дружини.
– Чи ви думаете, пане комiсаре, що вiн мiг знати, де його шукати?
– Нi. Припускаю, що вiн навiть не здогадувався про його iснування. Такого юнака нiхто зi слуг не бачив в Алеi Бузку. Разом з тим я переконаний, що, розшукавши цю пару, ми зможемо отримати вiдповiдь на питання, що сталося з професором.
Згiдно з цiею концепцiею, комiсар спрямував слiдство на пошук панi Беати. Пiсля довгих розшукiв до нього привели шофера таксi, яке у той злощасний день вiд’iхало вiд дому професора. І вiн також не мав багато що сказати. Пригадав, що вiдвiз з Алеi Бузку на Головний вокзал молоду пристойну панi з маленькою дiвчинкою. Вона розплатилася, сама взяла валiзки i зникла у натовпi. Вивчення розкладу руху поiздiв також не надто допомогло. Мiж дванадцятою i першою в полудень з Головного вокзалу вiдходить кiльканадцять поiздiв у рiзних напрямках.
Комiсар Гурни вже замислювався над тим, щоб подати у розшук Беату Вiльчур, коли раптом нове вiдкриття зiштовхнуло слiдство на iншу колiю.
Власне, пiд час проведення перiодичного обшуку, здiйсненого в одного зi скупникiв краденого на вулицi Кармелiтськiй, серед купи речей знайдено чорне пальто, пiджак i жилет надзвичайно великих розмiрiв. Хоч ярлики з прiзвищем кравця були вiдпоротi, легко вдалося вiдшукати кравецьку майстерню, де цi речi були пошитi, й таким чином встановлено, що вони належали зниклому професоровi. Притиснутий до стiни, барига зiзнався, що вiн iх придбав у якогось Фелiкса Жубровського.
Жубровський, усупереч припущенням комiсара, нiколи не притягався за будь-якi злочини. Вiн жив на вулицi Привiслянiй з дружиною i чотирма дiтьми, з Вiсли добував i продавав пiсок. Вiн зiзнався, що того фатального дня одяг знайшов на березi, коли вранцi повертався з пиятики. Кiлька свiдкiв сумнiвноi репутацii пiдтвердили його алiбi. В усякому разi, йому нiчого не можна було закинути, i через три днi Жубровського випустили з-пiд варти. Про його невинуватiсть говорило i те, що Вiсла у цьому мiсцi була глибока, а самогубство професора Вiльчура було вельми правдоподiбним.
Протягом наступних днiв безрезультатно було обшукано русло рiки на вiдстанi кiлькох кiлометрiв. У морг шiсть разiв привозили слуг iз Алеi Бузку i голову суду Вiльчура, щоб упiзнати не iдентифiкованi трупи. Власне кажучи, це було зайве: зниклий професор був зростом, який кидавсь у вiчi, – близько метра дев’яносто i вагою майже сто кiлограмiв.
– Ми ще не знайшли труп, – пригнiченим голосом говорив комiсар Гурни, – може, весною спливе. На Вiслi е багато ям i не раз бувае, що лише через кiлька мiсяцiв випливають потопельники.
– Отже, ви пiдтверджуете моi побоювання? – запитував голова.
– Дуже багато обставин говорить на користь самогубства. Про всяк випадок я розiслав фотографii професора до всiх полiцiйних вiддiлкiв.
– Тож ви припускаете можливiсть втрати пам’ятi?
– Якщо я маю бути вiдвертим, то не вiрю в це. Допоки труп не спливе, не маю права вiдкидати й таку можливiсть. З того ж приводу я б не вiдкинув також гiпотезу про вбивство. Хоча я майже переконаний, що може йтися тiльки про самогубство. Це точно. Вийшов iз дому прибитий нещастям i тому ще не прийняв нiякого рiшення. Довго ходив мiстом, може, пив, щоб утопити горе…
– Вiн нiколи не пив, – перервав голова.
– Так чи iнакше, вiн вирiшив укоротити собi вiку. Бо хто ж мав його вбити?.. Потрiбно було б трое-четверо, щоб без галасу впоратися з ним. Це ж була людина винятковоi фiзичноi сили. А пострiли?.. Ну, не виключено, але стрiлянина завжди приверне чиюсь увагу i прибрати труп також треба попотiти. На пальто i на пiджаку немае найменшого слiду кровi. Можливо, що його заманили в пастку i здiйснили вбивство у замкненому примiщеннi. Умисне вбивство. Отже, кому могло на тому залежати, хто на цьому вигравав?.. Нiхто. Професор не залишив заповiту. За законом, все, що вiн мав, перейшло б дочцi й дружинi. Ви ж, пане голово, запевняете, що вдова е найбiльш безкорисливою жiнкою на свiтi. Залишаеться ще ii коханець, якому, судячи з його зовнiшностi, не велось якнайкраще. Але й це бiльш нiж сумнiвне. Якби вiн хотiв здобути грошей, зумiв би вмовити дружину професора забрати готiвку, хутро та коштовностi. Бо все це становило суму, вiд якоi вiдмовлятися не можна, яка побiжно оцiнюеться у сiмдесят тисяч злотих. А жiнку, яка кохае, спритник може намовити на будь-що…
– Сумнiваюсь. Беата була жiнкою принципiв…
– Пане голово, ви, як досвiдчений суддя, знаете краще вiд мене, де у жiнки починаеться кохання, там закiнчуються всякi принципи. Але про невинуватiсть цiеi пари свiдчать також iншi речi. Отже, прiмо: вони б не ховалися, щоб уникнути пiдозри. Секундо: вони б тут же з’явилися пiсля зникнення професора, бо вся преса розтрубила про цю подiю. Та й вони були б останнiми дурнями, якби думали, що полiцiя ранiше чи пiзнiше iх не знайде, коли б вважала iх винуватцями вбивства. Маючи таку велику приманку, як спадщина професора, вони з’явилися б через кiлька днiв, а тут вже другий мiсяць минае. Їхня совiсть мусить бути чистою.
– І я так вважаю.
– А ще й оце! З досвiду знаю, що злочинцевi майже нiколи не терпиться. Кожному з них кортить здобути те, що спонукало його на злочин. Вiн завжди обирае тактику бути на виднотi пiд носом полiцii. Бiльш упевнено злочинець почуваеться тодi, коли свiтиться, нiж коли ховаеться в тiнь, що може привернути до нього пiдозру.
– То правда.
– Поза сумнiвом. Я розглядав ще одну версiю: випадкове вбивство. Скажiмо, професор iх знайшов i пiд час сутички був убитий. У такому разi знову ж мусимо взяти до уваги й те, що на його вбраннi не було анi кровi, анi слiдiв пiсля виведення плям кровi. Неможливо також припустити, щоб той щуплий i досить хирлявий молодик зумiв убити такого велетня без застосування зброi. Власне тому я й не стаю на голову, щоб iх вiдшукати.
Голова пiдтакнув.
– Може, краще було б, коли б ми iх не знайшли… Принаймнi до моменту, поки справа до кiнця не з’ясуеться.
– Може, й краще, – зiзнався комiсар.
Зрештою, вiн нiчого iншого не мiг сказати, бо до цього часу полiцiя не могла вийти на найменший слiд Беати Вiльчур, ii дочки i того незнайомця.
Минали мiсяцi, безупинна суета великого мiста поступово призвела до забуття про професора Рафала Вiльчура i про його таемниче зникнення. Фолiанти справ слiдства у шафах повiльно вкривалися службовим пилом. Потiм на них звалилися стоси наступних справ. Лиш через рiк iх було складено в коробки й передано в архiв.
Вiдповiдно до закону, розпоряджатися майном неприсутнього суд призначив куратора, а адвокат Шенк, якому було довiрено цю функцiю, не мав пiдстав нарiкати на неi. Платня надходила постiйно, роботи ж було не надто багато. Вiллу в Алеi Бузку вiн здав в оренду, капiтал розмiстив у цiнних паперах, керiвництво лiкарнею доручив надзвичайно здiбному докторовi Добранецькому, який викликав довiру i був найближчим спiвробiтником зниклого.
У лiкарнi справи йшли за правилами, якi ще визначив професор Вiльчур. Протягом кiлькох мiсяцiв було завершено нове примiщення, а наплив пацiентiв, який попервах серйозно зменшився, повернувся до норми. Змiни, якi запровадив доктор Добранецький, були незначнi. Хiба що вiн скасував отi безплатнi мiсця для бiдних дiтей, а кiлька спiвробiтникiв покинули лiкарню, вiд чого справа не зазнала шкоди. Першим пiсля досить неприемноi суперечки з шефом через тих дiтей звiльнився асистент доктор Скожень, пiсля нього було звiльнено бухгалтера Мiхаляка i секретарку панну Яновичiвну, яка мала вигляд сiроi гуски i дозволяла собi втручатися в розпорядження доктора Добранецького, а на додаток ще й дратувала його своею поведiнкою, насмiхалася над його манерами.
Їi поведiнка особливо впадала у вiчi пiсля того, як новий начальник рiзко посилив дисциплiну в лiкарнi, де до цього часу панували надто патрiархальнi порядки. Водночас його особиста позицiя рiзко зросла – i не тiльки в iнституцii, якою вiн керував. На виборах у Хiрургiчному товариствi його було обрано на посаду голови, а через рiк вiн отримав кафедру пiсля загиблого з професорським титулом. Будучи досить здiбним лiкарем i дiевою людиною, доктор Добранецький поступово заробляв майно i славу.
З плином лiт назва «Лiкарня професора доктора Вiльчура» щоразу ставала все бiльш необгрунтованим анахронiзмом. Тому нiкого не здивувало, коли врештi, за згодою куратора, ту назву було змiнено на «Лiкарню iменi професора доктора Вiльчура». У цьому зв’язку вийшла з друку досить розлога бiографiя колишнього засновника i господаря лiкарнi, написана професором, доктором К. Добранецьким, пiд назвою «Професор Рафал Вiльчур – генiальний хiрург».
Ця праця закiнчувалася словами:
