скачать книгу бесплатно
– А так, неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. А бачиш… Неправда! Якби ти не мiг поворушити, тодi кiнець. А ступнями?
– Не можу, – скривився Василь, – болить.
– Болить?.. То й мусить болiти. Значить, усе в порядку, це добре.
Вiн насупив брови i роздумував. Врештi переконливо проказав:
– Треба тобi знову поламати ноги i правильно скласти костi. Як мае бути. І одужаеш. Якби ти не мiг пальцями поворушити, то пропало, а так – можна.
Василь здивовано вдивлявся в нього.
– А ти, Антонiю, звiдки знаеш?
– Звiдки?.. – Антонiй завагався. – Не знаю звiдки. Але зовсiм не трудно. Ось, подивись. Тут тобi криво зрослось i тут, а на цiй нозi ще гiрше. Тут трiщина, напевно, аж до колiна.
Вiн натиснув i спитав:
– Болить?
– Дуже болить.
– Ось бачиш. І тут мусить бути так само!..
Калiка засичав вiд натиску пальця.
Антонiй усмiхнувся.
– Бачиш!.. Тут треба перерiзати шкiру i м’язи. А потiм молоточком… або пилкою. І правильно скласти.
Зазвичай спокiйний, навiть скорiше флегматичний, Антонiй зараз змiнився до невпiзнання. Вiн жваво пояснював Василевi, що не можна гаяти часу i це потрiбно швидко зробити.
– Лiкар Павлiцький не погодиться, – Василь покрутив головою. – Вiн як один раз щось скаже, то потiм i слухати не хоче. Хiба що до Вiльна iхати?
Вiн увесь тремтiв вiд надii, яку в ньому розбудив Антонiй, i вдивлявся у нього з тривогою.
– Не треба до Вiльна! – гнiвно вiдповiв Антонiй. – Нiкого не треба. Я сам! Я сам це зроблю!..
– Ти?! – вже з повною зневiрою закричав Василь.
– Так, я. І побачиш, ходитимеш, як колись.
– Звiдки ж ти вмiеш це робити? Це ж операцiя. Треба науки закiнчити, щоб такi речi робити. Це ти колись робив?
Антонiй спохмурнiв. Вiн не мiг перебороти того дивного бажання, просто щось його змушувало протестувати проти свого намiру. Одночасно вiн зрозумiв, що йому не дадуть, не дозволять, не будуть вiрити. Рiч ясна, вiн нiколи не займався лiкуванням, анi тим бiльше – складанням поламаних нiг. Серед багатьох професiй, якими вiн оволодiв протягом своеi багатолiтньоi подорожi, вiн був переконаний, що нiколи нiкого не лiкував. Вiн сам дивувався з себе, звiдки так упевнено, так переконливо мiг стверджувати, що калiцтво Василя можна було вилiкувати. Вiн дивувавсь, але це нiяк не змiнювало його переконання чи применшувало його рiшення.
Антонiй Косiба не любив брехнi. Але цього разу вiн не хотiв вiд цього вiдмовитись, якщо це допомогло б досягти мети.
– Чи я це робив? – знизав плечима. – Багато разiв я це робив. І тобi зроблю, i ти одужаеш! Ти не дурний i погодишся на це.
Дверi вiдхились, i мала Наталка загукала:
– Антонiю, ходи вечеряти! А тобi як, Васильку, до лiжка принести?
– Не буду iсти, – з нетерпiнням промовив Василь, сердитий за те, що йому переривають таку важливу розмову. – Геть звiдси, Наталко!
Вiн почав знову розпитувати Антонiя i вiдпустив його тiльки тодi, коли у сiнях заскрипiв голос матерi, який квапив до вечерi.
Через два днi пiсля цього старий Прокiп, сидячи перед млином i пускаючи дим зi своеi люльки, покликав до себе Антонiя.
– Антонiю, що ти там наговорив моему Васильковi? – запитав вiн. – Нiбито про те лiкування.
– Я йому правду сказав.
– Що за правду?
– А те, що я можу його з того калiцтва вивести.
– Як же ти зможеш?
– Треба розрiзати, костi наново розламати i знову скласти. Вони погано складенi.
Старий сплюнув, пригладив свою сиву бороду i махнув рукою.
– Перестань. Сам лiкар пiдтвердив, що тут нiщо не допоможе, а ти, дурний неуку, зробиш?.. Щоправда, ти розумiешся на багатьох речах як майстер. Не перечу. Бо й грiх було б… Але з людським тiлом все не так просто. Треба знати, де яка кiсточка, де яка жилочка, яка до якоi пiдходить, яка яке значення мае. Тож я сам, наприклад, не раз так розбирав порося чи теля. Скiльки ж там такого, що й перелiчити неможливо. А по сутi що?.. Худоба. А в людини ж усе делiкатне. На тому потрiбно розумiтися. То тобi не сiчкарня, яку ти можеш розкрутити, всi гаечки i таке iнше на землi порозкладати, а потiм назад поскручувати, змастити – i вона краще рiзатиме, як до того. Вмiння треба мати, такi школи, такi науки.
